Над проектом працювали:

Андрюк Микола Васильович – сільський голова

Андрюк Ольга Петрівна – вчитель українознавства Банилівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Годованець Тетьяна Степанівна – учениуя 10-Б класу Банилівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Кузь Олена Василівна – вчитель української мови та літератури Банилівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Чорнокожа Корнилій Корнилійович – учень Банилівської ЗОШ

Банилів – одне з найдавніших сіл Буковини

 

 

Там, де смерічки в небо звились сині, Де вдалеч лине Черемош- ріка На Вижниччині є село Банилів, Велике й гарне,

Хто його не зна? Село моє, для мене ти єдине.

Земля, зігріта сонцем, маленька крапелька величної держави.

Моє село, багато є таких!

Зазнало лиха, бідувань і слави.

Воно живе і вічно буде жить.

Вперше це село згадується у грамоті воєводи Молдавського князівства Александра Доброго (1433 p.). Є дві версії походження його назви. Перша: назва села походила від молдавських грошей “бань”, які збирали турки на сторожовому посту. Друга: від турецького слова “бан”, що означає “намісник” (при перекладі нашою мовою). В одній з легенд щодо походження назви села Банилів сказано: “Давно тут, де тепер Підгора в селі Банилів, витікала з нори слатина. Люди солили нею страви, квасили на ній капусту й огірки та давали її худобі. Але везти далеко солону воду було незручно. Тому її варили на сіль в банилові.

Робили Банилів недалеко від нори. В плиті видовбували широке коритце-баняк. Його клали на чотири камені. Зверху на чотирьох колах закріплювали дашечок, аби коритце-баняк дощем не заливало. Під коритцем розпалювали ватру. Вона розпікала плиту. Слатина банилася, варилася. з неї виходила вода з парою, а сіль залишалася на дні. Коли солі було повне коритце, її вибирали в мішки і везли продавати.

Коло Банилова треба було сидіти багато днів, аби вогонь не погас. Тому ті, що варили тут сіль, будували собі хати. Все це поселення називали Баниловом. Так виникла назва села – Банилів”.

Із старовинних джерельних відомостей довідуємося, що це село в 1445-1457 pp. входило до складу Снятинської волості. Старостою у той час був поляк Дітріх Бучацький. Село належало йому. Але в архівних документах зазначається, що село вже існувало за часів Шипинської землі, а це XIV століття.

На території села під Забережом   виявлені знаряддя праці первісних людей. Це ручні рубила, скребачки, наконечники стріл, кам”яні сокири та інші. Виявлено рештки кількох стародавніх поселень: в урочищі Коритниці – трипільської культури (IIIтисячоліття до нашої ери), в околиці Долішній Кут –

давньоруське поселення та могильник часів (ХІІ-ХІІІ ст.).

 

             Основні центри культурної спадщини у селі Банилів.

Знаряддя праці первісних людей знайдених в урочище Коритниця.

 

Наприкінці 1885 року в селі знайдено скарб римських монет. Це свідчить про те, що на території Банилова були в обігу римські монети. Очевидно, село мало торговельні зв’язки в період завойовницьких війн імператора Римської імперії Траяна з Дакією в 101-106 роках. Пізніше на території краю, а значить і села, проживали різні слов’янські племена. З виникненням у 1359 році Молдавського князівства село, як і вся Буковина, увійшло до його складу.

Знаходячись на кордоні двох держав, Банилів тривалий час був центром боротьби між польськими королями та молдавськими воєводами.

У 1490 році Руський Банилів був подарований молдавським господарем монастиреві Путна.

У 1538 році Буковина потрапляє під панування султанської Туреччини. Тому у Банилові й по сьогодні є “турецька” дорога і “турецький” сторожовий пост.

 

З середини ХУІ ст. село стало володінням світських феодалів.

 

Банилів протягом усього середньовіччя, як і інші села нашого краю, разом із селянами був об’єктом продажу, купівлі, дарування, передачі в спадщину воєводами, боярами і монастирями. У XVII ст. верхня частина Банилова належала братам Георгію і Штефану Кокоранулам, а нижня – Штефану Ружіні. Деякі бояри дарували монастирям свої маєтки з селянами. Так, 1747 року Танасій Цинта дарує монастирю в Бережниці його частину Банилова зі ставом і млином, єгумен монастиря заявив при цьому, що він був збудований Ісаком Кокоранулом. В кінці ХУІІІ ст. селом володів монастир

св. Спиридона, який у 1779 році обміняв його на магазини Лімбо в Яссах.

Після захоплення Буковини молдавськими воєводами проходив процес закріпачення селян. Повними їх власниками були бояри, які нещадно експлуатували селян, примушуючи їх виконувати важкі повинності. Панщина на Буковині доходила до 12 днів на рік, але бояри самовільно примушували селян працювати до 100 днів на рік. Крім панщини, селяни зобов’язані були платити податки, ремонтувати дороги, возити дрова, молотити тощо.

З 1775 року Банилів входив до складу імперії Габсбургів. Перший голова військової адміністрації Буковини Сплені в своєму рапорті від 25 лютого 1776 року доповів імператорові, що Буковина рідко заселена, а тому її необхідно колонізувати. Починається приплив колоністів у село: німців, поляків, вірменів, євреїв.

Перепис 1775 року, проведений австрійською владою, показує, що у Верхньому Банилові і Нижньому Банилові, які утворювали Руський Банилів, нараховувалося 197 родин, з них 187 – українських родин, 6 родин – шляхтичів і 4 родини – священичі. Основна частина села на той час розташовувалася між річкою Черемошем і його рукавом Млинівкою.

Період панування Австрії привів до посилення феодального гніту. В 1848

році за спеціальним декретом значна кількість земель зосередилась у руках великих землевласників – Андрія і Василя Гафенків, та Катерини Богосевич. Так у 1836 році поміщикові   П. Богосевичу належало 21 парокінне господарство і 41 безкінне.

Жорстока поміщицька експлуатація, часті неврожаї та рекрутчина загострювали класові протиріччя. Масовими набули втечі з села. Лише 1815 року з Руського Банилова втекло 44 селянські родини.

Під час повстання під керівництвом Лук”яна Кобилиці банилівці одними із перших стали в ряди борців проти соціальної несправедливості. Окружний комісар доповідав Буковинському управлінню, що жителі Руського Банилова та інших сіл “збунтувалися” і що “повна відмова підкорятися Домінік є результатом вказівок, даних Кобилицею”. Як видно з документа від 21 грудня 1848 року, громадяни багатьох сіл, у т. ч. і Руського Банилова, захоплювали поміщицькі землі і ліси. 31 березня 1849 року виборці Руського Банилова гаряче відгукнулися на заклик Лук”яна Кобилиці і Юрія Тимоша з”явитись на нараду до м. Чернівців. 28 січня 1851 року депутати Руського Банилова поставили свої підписи під протестом 81 делегата Чернівецького повіту проти незаконного арешту Лук”яна Кобилиці.

Після реформи в селі з”являються промислові підприємства, головним чином гуральні. Перша ґуральня була відкрита у 1840 році, через 20 років їх було вже три. У 1871 році вони випускали 4083 відер горілки.

У 1869 році в Банилові Руському відкрито поштове відділення. Кожного дня звідси відправлявся поштовий кур”єр на Вашківський поштамп.

Від 1880 року в селі було дозволено проводити щосереди базари. В 1882 році між Верхнім і Нижнім Баниловом була побудована Свято-Успенська церква. В кінці 90-х років XIX століття почато будівництво залізниці Вижниця – Неполоківці. Ця залізниця проходила через Банилів, було відкрито залізничну станцію. Будуєься хата-читальня.

 

Залізнична станція с. Банилів.

Не дивлячись на важке життя селян, в Банилові поступово розвивалась освіта. Спочатку працювала парафіальна школа в будинку св”ященника, де він був вчителем, а в 1856 році розпочалося навчання в новій школі, збудованій з цегли, де було чотири класних кімнати.

Фото 1911 року.

Але з 558 дітей шкільного віку навчалися лише 32 хлопчики та 1 дівчинка. В 1871 році, коли школу відвідав Юрій Федькович, до неї записалося 69 дітей, а заняття фактично відвідувало тільки 29.

В цей час у Банилові, в селянській родині Тимофія та Олени Дощівників 4липня 1886 року народився майбутній педагог, письменник, публіцист, критик та перекладач Іван Дощівник. Він першим з селян отримав вищу освіту . Його поезії, нариси, новели, повісті та спогади почали друкуватися, починаючи з 1906 р. у буковинській і галицькій періодиці: в “Буковині”“Ділі”, “Часі”, “Самостійній думці”, “Рідній мові” та ін.

       Хата-читальня українського народного дому побудована у 1904 році громадою села.

 

Члени основателі українського Народного Дому в Руськім Банилові 1904 р.

Перший ряд з гори з зліва на право: Сімньон Мельничук, Василь Колотило, Танасій Мороз, Тома Зозуля, Андрій Гаврилюк, Мофтей Колотило, Леонтій Мельничук, Стефан Шустак,Леон Шандро, Іван Бідений, Марко Фльора.

Другий ряд на долині зліва на право: Сімньон Шандро, Тодосій Чорногуз, Петро Андрюк, Козьма Івоняк, Сімньон Андрич, Яків Шандро, Козьма Гордійчук, Митро Гордійчук, Володимир Белінський, Тимофій Дощівник, Яків Андрич, Никифір Івоняк. (фото 1934 року)

Безземелля і важке життя селян під час австрійського панування змушувало їх шукати кращої долі у Канаді, США та інших країнах.

«Нашого цвіту – по всьому світу» хвилюючу глибину цього крилатого вислову можна відчути тоді, коли знайомишся з дивовижними долями українців за кордоном, їхньою невтомною подвижницькою діяльністю. Ще зовсім недавно слово «діаспора» було мало не лайливим. Офіційною пропагандою насаджувалася думка, що за рубежем живуть ті українці, які зрадили свою батьківщину, їх називали «безбатченками», «відщепенцями». Але, як виявилось, що там живуть українці складної долі, яким так само, як і нам, дорога Україна, які так, як і ми, хочуть їй кращої долі.
Першими емігрантами із нашого села Банилів були брати Григорій та Юрій Осташеки та Степан Мойсей, які, прибули до Канади у 1898 році. А наступного року емігрували нові переселенці з Банилова: Степан Шандро зі своєю дружиною, трьома синами та донькою, родини Стринадків, Іванчуків та Миколи Мельничука та інші.Банилівчани розгорнули там активну громадську та політичну діяльність.

І так, з 1898 по 1913 рік з села емігрувало за кордон 502 жителі. У Канаді українці селилися одні біля одних і утворювали окремі села, назви яких залежали від імен перших поселенців і назв тих сіл, звідки вони переселились. Так виникли села Шандро, Банилів тощо. 1913 р. був знаменитим в історії українців і, зокрема, банилівчан у Канаді, тому що перший раз на американській землі українця обрали послом до Альбертинського парламенту. Ним став Андрій Степанович Шандро із Банилова Руського.  Див. «Нашого цвіту по всьому світу»

В період першої світової війни Банилів був ареною бойових дій між австрійською і російською арміями. В австрійській армії брали участь у бойових діях біля 800 односельіцв, загинуло 54 чоловіки. У боях брали участь не тільки чоловіки, але й жінки. Так у загонах Січових   стрільців, які були сформовані, брала участь Олена Кузь. Народилась вона у с. Руський Банилів у 1895 році. З початком війни Олена Кузь Вступила до Червоного Хреста і пробула там три місяці, а згодом вступила до Січових стрільців. Тут вона була відома як “Ярема Кузь” і як “Олена Степанівна”.   Олена Кузь мала відзнаки “Медаль Хоробрості”, срібну та бронзову. В 1917 році демобілізувалася, жила у сестри Василини у Відні, де й похована.

Матейчук Гергій Йосипович народився 24 липня 1896 року в с. Руський Банилів. У 1909 –1914 роках навчався у Вижницькій гімназії. Професори побачили його обдарованість і рекомендували на навчання у Віденській гімназії. З 1915-1918 роках навчався у Відні. У 1919 році стає офіцером Української Народної Республіки.   Помер у Банилові у 1971 році.

Григорій Кузь брав участь у боях з москалями до березня 1915 року. У 1916 році був прекинутий на італійський фронт, де воював у 1916-1917 роках. За заслуги був відзначений військовим   “Хрестом Заслуги”. За що аж до приходу Радянської влади отримував 60 крон.

Олексія Шандро з початку Першої світової війни в 1914 році заберають на фронт. У першому бою був взятий російськими військами у полон разом з односельцями Дмитром Зозулею та Василем Паринюком і відправлений у далеку Сибір. Там вони відбули 16 років. У 1928 році він повертається разом з Дмитром Зозулею додому. Василь Паренюк одружується з росіянкою і   повертається разом з дружиною. (Так до самої смерті в селі його називали “Василь Росіянчин”. Бої відбувалися і за міст   через річку Черемош у районі Пікету в селі Банилові. Там загинуло багато вояків. “ В жовтні 1931 року викопано в присутності делегата товариства “Cultul Eroilor” (Культ Героїв) з Букарешту пана надпоруччика І. Крачіунеску з 6-х масових гробів тлінні остатки около 40 чужих і невідомих вояків і закопано в 3-ох трунвах в спільно вицементованому гробі, на яким здвигнуто того самого року пам’ятник виставленний коштом о. Пароха Євгена Мачієшана на пам’ятку 54-х банилівських вояків, які полягли на полі битви, обороняючи свій рідний край.”- читаємо в газеті “Час” за 1931 рік.

 

Братська могила на «старому» цвинтарі у селі Банилів

Після окупації села буржуазно-поміщицькою Румунією селяни Руського Банилова зазнали жорстокого соціального і національного гніту. 822 га самих кращих земель належали поміщикам Богусевичам та Польовій. В школах вводять навчання румунською мовою. В   селі в той час діяли Свято-Успенська церква. Побудована у 1883 році Андрієм Гафенко.

Костьол було побудовано Богосевичами у 70-х роках 19 ст. Зруйновано на початку 60-х років 20 ст.

польський костьол, жандармський пост, податкове відомство, примарія біля десяти приватних магазинів та шинків. На річці Малинівка діяло 7 водяних млинів: Мілів, Срулів, Яцків, Польової, Тула Наймаєра, Санітовича, Лейпців. Як видно всі млини належали якщо не євреям то полякам.

В Банилові у цей час разом з Бережницею проживало біля 6000 чоловік. В основному це були українці. Крім українців проживало вірменських родин 12 (47 осіб), польсько-вірменських 18 родин (63 особи), польських 32 родини (114 осіб) та єврейські родини.

Румунська окупація краю, незважаючи на всі потуги, не змогла зламати дух української нації. В листопаді 1928 року в селі Руському Банилові був заснований театральний гурток паном Мирославом Іваницьким, учителем школи, патріотом-націонапістом української ідеї. Першими членами театраль­ного гуртка були: Марія Кузь, Іван Пасічник, Анна Оленик, Іван Дутка, Сава Мандрик, Іван Матейчук, Василь Івоняк, Іван Рус, Танасій Колотило.

Театральний гурток керівник Мирослав Іваницький. Вже в 1930 році членами театрального гуртка було зіграно немало вистав українських авторів: “У неділю рано зілля копала”, “Наталка Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”. На той час не було приміщення, де б можна було ставити вистави. У салі (клуб), що збудували румуни на кошти сільських жителів, дозволялось грати п’єси чи співати пісні тільки румунською мовою. На той час у Банилові існував і Польський Народний дім. Українці наймали Польський дім і там грали п’єси українською мовою. Також наймали у господарів стодоли (у Петра Никули, Георгія Меглея). Румунські жандарми приходили на вистави, але не розганяли людей. Майже все село йшло дивитися вистави. В 1930 році в Руському Банилові був створений чоловічий право­лавний церковний хор під керівництвом Івана   Мензака.

Велася пропаганда за створення колгоспу. Як наслідок у серпні 1940 року у маєтку Міля Богусевича було створено відділок радгоспу «Вашківці». Керівником призначили Усова з Сходу. Відділку було передано понад 600 га орної землі, частину поміщицької худоби, дві молотарки, 4 кінні сівалки та інший реманент. У березні 1941 року у селі було створено сільськогосподарську артіль ім. Комінтерну, заяви подали 38 чоловік. Головою артілі   обрали В.О. Вівчука. Матеріальна база артілі становила 100 га землі, 12 коней та кілька голів худоби.

В цей час у Руському Банилові було відкрито семирічну школу, директором школи був призначений Лукаш Матвій Семенович. Було створено гуртки по ліквідації неписемності. Зі східних областей прислали вчителів З.С Бердиш, Г.С. Мазур, В.К. Терешко та інших.

Відкрито клуб, бібліотеку. Почав діяти медичний пункт. Було створено   у 1941 році комсомольську організацію, яку очолив Івоняк Йосип та жіночу раду, яку очолила М.П. Гавалешко.

В цей час почалися масові репресії проти населення Банилова. Вивозили цілими сім”ями. Перша масова висилка відбулася 13 червня. 14 сімей машинами вивезли у Вашківці, там головів дворів забрали окремо і   вивезли у Комі АРС де майже всі загинули з голоду, а їх   сім’ї відправили спочатку у Омську область, а потім у Тюменську. За декілька місяців 1941 та з 1944 по 1950 p.p. з села було вивезено 388 осіб, майже половина (133) навіки залишилась лежати в вічній мерзлоті. Див. «Репресії села Банилів 1940-1950 р.р.»

5-го липня 1941 року село окупували німецько-ромунські війська. До в’язниці було кинуто першого голову сільради Іванчука Миколу Володимировича. До концентраційних таборів було відправлено біля 200 жителів.

8 квітня 1944 року радянські війська ввійшли у Руський Банилів. Почалася мобілізація односельчан у армію. Всього брали участь у війні проти фашистів біля 300 жителів. 44-и загинуло, 25 пропали безвісті. За бойові заслуги 5-ь чоловік нагороджено орденом Червоного Прапора, 3-є орденом Слави III ст., 14 односельців нагороджені медаллю «За відвагу», решта нагороджені іншими медалями. Банилівці брали участь у обороні

Сталінграда, штурмували Кенігсберг та Берлін, Звільняли Прагу та Варшаву, воювали з японськими агресорами на Далекому Сході.

Після війни почалася насильницька колективізація. Чоловіків викликали до сільської ради і заставляли записуватись до колгоспу. Хто не хотів писати заяву, то за нього писав заяву уповноважений з району, а він лише підписував. Таким   методом у 1947 року на території сільської ради був створений колгосп ім. Ю. Федьковича. Колгоспники усуспільнили 50 га землі, 20 коней, 13 плугів, декілька борін. Першим головою колгоспу був призначений

18 травня 1948 року партійна організація прийняла рішення про створення в Банилові другого колгоспу. Для цього було було мобілізовано весь актив села, інтелігенцію, комсомольців, жіночу раду. І як наслідок у серпні виник колгосп ім. Богдана Хмельницького. На 1 січня 1949 року в колгоспи об”єдналися 242 двори, а до кінця року колективізація була повністю завершена.

5   вересня 1950 року на зборах членів сільськогосподарських артілей ім. Ю. Федьковича, ім. Б. Хмельницького та ім. Котовського   з села Бережниці було прийнято рішення про створення укрупненного колгоспу, який дістав назву Юрія Федьковича. Площа земель об’єднаного

господарства налічувала 3673 га. В т.ч. орної землі – 1870 га. Артіль об’єднувала 687 господарств, які мали 1268 працюючих членів. Головою об»єднаного колгоспу обрано 

В селі почала працювати семирічна школа. Першою вчителькою була Олена Василівна Кузь (Бобяк) з Банилова. Одноразово з Великої України прислали декілька вчителів: Наньеву Галину Євгенівну, Ковальову Татьяну Іванівну, Сич Галину Федорівну та інших.

Була відкрита амбулаторія. Першим медпрацівником був Павло Ілліч Бугрій зі Сходу.

В 1951 році було побудовано міжколгоспний радіовузол, який

обслуговував і сусідні села. В Банилові відкрито комбінат побутового обслуговування, лазню, пошту, телеграф.

У 1952 році на річці Млинівка було побудовано гідроелектростанцію, яка пропрацювала 15 років. Починаючи з 60-х років електроенергію почали подавати централізовано, з часом електростанцію

закрили.

Електростанція на річці Млинівка.

Все, що відбувалося в Україні, Буковині і селі – це вже історія. При чому не має значення позитивна вона чи негативна.   Після укрупнення колгоспу, керівництво основну увагу звертало на підвищення врожайності сільськогосподарських культур. У 1955 році ланка А.С. Осташека виростила по 357 цнт цукрових буряків, а ланка М.Г. Івоняка – по 364 цнт

В 1956 році колгосп почав культивувати   льон та сорго. Через рік ці культури дали 2 млн. крб.. прибутку. За ці досягнення   колгосп     ім. Ю. Федьковича був нагороджений Перехідним Червоним   прапором.

Відбуваються зміни і у житті та побуті   жителів Банилова. Зростає матеріальний добробут. З 1 -го грудня 1966 року колгосп перейшов на грошову оплату праці. Непрацездатні колгоспники стали отримувати пенсії. На 1-е січня 1968 року в колгоспі нараховувалося 339 пенсіонерів. Жителів обслуговували сільський універмаг, продовольчий магазин, магазин залізних виробів, декілька кіосків, чайна.

     Повністю ліквідовано неписьменність. Працювало 4-й школи: початкова, восьмирічна у с. Бережниця, середня у Банилові та школа сільської молоді. У 1967 році учні почали навчання у новому трьохповерховому приміщенні. Навчають і виховують учнів понад 50 вчителів.

На фото: Сучасний вигляд школи.

Сім наших односельчан, виконуючи інтернаціональний обов’язок, брали участь у афганській війні. Серед них і вчителі школи: Шиманович Віталій Іванович та Романюк Танасій Васильович.

У селі було відкрито дитячий садок та четверо сезонних дитячих ясел. Відкрита лікарня. Медичну допомогу надавали 2 лікарі, два фельдшери, одна акушерка та 8 медичних сестер.

Своє дозвілля банилівці мають змогу проводити у двох клубах та трьох бібліотеках. З 1966 року виходить багатотиражна газета «Колгоспне життя». У 1967 році створено духовий оркестр. Славиться село своїми звичаями та обрядами.   У 1978 році створено фольклорний колектив «Банилівська толока» під керівництвом Василя Мазуряка.

Уперше фольклорний ансамбль заявив про себе на обласному огляді фольклорних колективів у 1983 році, після чого був запрошений на телевізійну передачу «Сонячні кларнети», де став лауреатом. З того часу

« Банилівська толока» бере участь у всіх   заходах, які проводяться у селі, районі, області та за її межами. У 1991-2001 роках «Банилівська толока» ставала переможцем Всеукраїнського фольклорного фестивалю самодіяльної творчості, який проводився у м. Києві. У 1994 році колективу присвоюють звання «Народного». З того часу колектив бере участь у всіх Міжнародних гуцульських фестивалів де постійно завойовує призові місця.

Швидко змінюється і зовнішній вигляд села. Зникли старі хати під солом’яними   стріхами, Всюди тепер видніються світлі і просторі будинки під черепицею, шифером та бляхою   Село повністю електрифіковане, а з 1999 року і газифіковане. В селі створено , в результаті реформування, на базі колгоспу ім. Ю. Федьковича 21 фермерське господарство,   Серед них СФГ «Джерело», керівник Соломко В.Д.,працює мале підприємство «Шанс» Василя Семеновича Андрюка по виробництву пластмасових виробів, щіток

та ін., форелеве господарство Тертеряна Левона, обслуговують населення 35 магазинів та кафе-барів, 2-і перукарні, 2-а млини. У 2008 році було завершено будівництво сучасного спортивного залу.

На фото: Під час відкриття спортивного залу.

Ще до проголошення незалежності у селі виник   у 1989 році осередок НРУ, який очолив Георгій Мензак. На мітингу   у 1990 році, який відбувся біля Будинку культури, було освячено синьо-жовтий прапор священником Іллею Кігніцьким і піднято над сільською Радою. Одночасно виник осередок демократичної партії, який очолив фермер Соломко В.Д.

Банилівці взяли активну участь у «Помаранчевій революції». Більше 20 жителів стояли на майдані Незалежності. Було зібрано і відправлено більше трьох тисяч гривнів на підтримку «майдану». Вже у вівторок було проведено позачергову сесію де було висловлено недовіру ЦВК, та підтримку Віктора Ющенка.

Зібрано матеріали про Володимира Репту – митрополита Буковини у 1902-1926, Михайла Мензака – Архієпископа Омського і Тюменського, Івана Дощівника – письменника і педагога, Йосипа Тодосія Сележана – доцента Чернівецького Національного університету , Тараса Никулу – академіка, дійсного члена Української Академії наук, Скаб (Андрюк) Марію Василівнудоктора філологічних наук та кандидата філологічних наук Кузь ГалинуТарасівну доцентів   кафедри історії та культури української мови ЧНУ, Луспенника Дмитра Дмитровича – кандидата юридичних наук, голову судової колегії Харьківської області, Остафійчука Василя Георгійовича – заслуженого артиста України Миколаївського драматичного театру., братів Колотило Михайла, Миколи – кадидатів хімічних наук та Дмитра кадидата медичних наук м. Київ. Присяжнюк (Зозулю) Ганну Яківну – доцента кафедри французької мови, подружжя Блажщуків: Анатолія Григоровича – депутата Верховної Ради УРСР   та Катерини Іванівни – вишивальниці, майстра народної творчості, Мазуряка Василя Васильовича довголітнього керівника ансамблю «Банилівська толока», Соломко Василя Дмитровича – організатора демократичних починань уселі та районі.