Видатні особистості Чорногузи

 

Над розділом працювали:

Керівники

 

Паладій Жанна Олександрівна вчитель історії		Марфійчук Марія Костянтинівна вчитель української мови і літератури

 

Дослідники

 

Вчитель англійської мови і класний керівник Ковалюк Марія Іванівна та учениці 9 класу Білак Ольга, Григоряк Христина, Гуцуляк Крістіна,  Георгійчук Андріана, Іванюк Іванна, Козмей Анастасія	Дмитрюк Василь учень 11 класу

 

 

 

Калин Лариса учениця 7 класу	Григоряк Сергій учень 9 класу	Андрюк Євгеній

 

 

 

Наше село Чорногузи багате на творчих і обдарованих людей. Серед них – поети, композитори, музичні колективи, художники, народні майстри та майстрині. Саме вони збагачують спадщину нашого краю прекрасними мистецькими творами і творять сучасне обличчя Чорногузів.

Композитор і музикант

Володимир Миколайович Василіка

Народився 3 грудня 1953 року в селі Подвірне Новоселицького району Чернівецької області.

У долі Володимира Миколайовича музика відіграла важливу роль. Пісня була і є супутницею пана Володимира і в радості, і в горі. В 1971 році вступив на диригентсько – хорове відділення Чернівецького культосвітнього училища і в 1973 році отримав диплом керівника самодіяльного хорового колективу. Після успішного закінчення Володимир Миколайович Василіка, уже як спеціаліст, їде за направленням у Вижниччину.

З того часу промайнуло багато років. Закінчивши в 1988 році Івано – Франківський педагогічний інститут імені В. Стефаника, працює у Вижницькій ЗОШ І – ІІІ ступенів і Вижницькій школі – інтернаті вчителем української мови та літератури, музики, заступником директора з виховної роботи Чорногузівської ЗОШ І – ІІІ ступенів, веде фольклорний гурток та гурток сольного співу, керує хором Вижницького територіального центру допомоги одиноким, престарілим та інвалідам. Одружений. Виховав двох чудових доньок. Донька Наталія пішла слідами батька – закінчила училище мистецтв імені С. Воробкевича і Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича та працює викладачем Вижницької школи мистецтв.

Володимир Миколайович Василіка окрім того, що гарно співає і грає, з великою радістю і любов’ю пише музику. Тісна співпраця з місцевими поетами зроджується прекрасними піснями.

Твори Володимира Миколайовича Василіки неодноразово публікувались в літературно – мистецькому та науково – освітньому виданні “Німчич”, районній газеті “Вижницькі обрії”, обласній педагогічній газеті “Крайова освіта”, у збірнику “Візерунки серця” в співавторстві з поетесою Світланою Яремою.

 

 

Поет

Василь Дихтяр

Народився в селі Чорногузи Вижницького району 12 лютого 1958 року. Закінчив середню школу, а відтак – Чернівецьке залізнодорожне училище.

Вірші пише з шкільних років. Перший вірш, з яким семикласником вийшов на люди – “Заспівай мені, мамо!”, але й була двадцятирічна перерва в творчості поета. В 1999 році знову взявся за віршування. Друкувався в районній газеті та був активним членом літературної студії при редакції райгазети, яку очолював Микола Шутак.

Автор збірок “Що душа наспівала” та “Грай, Черемоше”, багатьох пісенних текстів з репертуару дуету “Скриня”, Василя Данилюка, ВІА “Смерічка”, Антоніни Клоцької та Сергія Тарнавчука.

Батько трьох дітей, активний учасник Асамблеї інвалідів Буковини. Людина творча, безмежно добра і з гумором.

Чорногузівський поет-пісняр Василь Дихтяр наскрізь щирий у слові. У житті – теж. Лірик за складом душі, виструнчує рядки, які й для немузикантів видаються пісенними.

 

ЗАСПІВАЙ МЕНІ, МАМО…

Заспівай мені, мамо, мою колискову.

Поцілуй і тихенько всміхнись,

Хочу сни я казкові побачити знову,

Як бувало в дитинстві колись.

 

Та не в силах мене колискова приспати,

І не зможуть наснитись гаї.

Час настав. Батьківщина вже кличе в солдати

Йти на варту кордонів її.

 

Не турбуйсь, моя рідна, я буду писати,

Краще щиру сльозинку змахни.

Зможу я всі тривоги в житті подолати,

Якщо будеш всміхатися ти.

 

Я ХОЧУ МИРУ НА ЗЕМЛІ

Я хочу дихати повітрям,

Не димом пороху війни.

Повітрям, що пропахло цвітом

Калини ранньої весни.

 

Я хочу пити чисту воду

З глибин гірського джерела,

Молюся, щоби лиш нікому

Не полягти окрай села.

 

Щоб пісня дружби на планеті

Звучала символом життя,

І щоб ніколи лютій смерті

Не було більше вороття.

 

ПОКЛОНІТЬСЯ ЗАГИБЛИМ, ЖИВІ!

Помовчіть, перехожі усі.

Птахи в небі, спиніться у леті.

Поклоніться загиблим, живі,

Поклоніться близьким і далеким.

 

Повернімось думками в той час,

День, коли почалася війна.

Узяла найдорожче від нас,

Міліони забрала вона.

 

Їх життя, що без жодних вагань

Віддавали за мир на землі.

Тож спиніться в хвилині мовчань,

Поклоніться загиблим, живі!

 

 

ЩОБ МИ З ТОБОЮ ВІЛЬНИМИ РОСЛИ

Мені завжди матуся говорила:

“Люби, мій сину, свій Карпатський край.

Його народ — то є твоя родина,

Ніколи ти про це не забувай”.

 

У нас була і є одна дорога —

До волі України на віки,

Щоб розцвітала в щасті рідна мова,

Щоб ми з тобою вільними росли.

 

 

В мені сьогодні ожила гординя,

Мого народу здійснена мета.

Шумує Черемошу вільна хвиля,

Співає Україна молода.

 

Пам’яті Юрія Петринчука

 

НЕ ВІДЛІТАЙТЕ ЖУРАВЛІ

За обрій відлітають журавлі,

В мій рідний край несуть свою весну.

Я залишаюсь на чужій землі

І їм услід розгублено кричу.

Вони мене не чують угорі,

Їх вабить поклик теплого гнізда.

І котиться гіркою в небутті

 У відчаї з очей моїх сльоза.

Приспів:

 Не відлітайте, журавлі, не відлітайте,

Вогонь свічі моєї не гасіть,

Холодний слід в душі не залишайте,

Мене на Батьківщину заберіть.

Де хвиля Черемошу рве іскриста,

Карпатських гір скелясті береги,

Дідів моїх і прадідів колиска,

В блаженний храм мій хрест благослови.

 

Я крізь кордон смерічку перевіз,

 Щоб не забути поклик гір моїх,

 А грудочку землі в хустині ніс,

 Щоб зігрівала серце в чужині.

 Не знав тоді, що скоро відійду

 У інший світ назавжди із життя

 І поверну до вас свою весну

 Прощальним в небі криком журавля.

Приспів:

Режисер та журналіст

Ганна Гудима

Народилася 11 лютого 1966 року в селі Чорногузи Вижницького району Чернівецької області у хліборобській родині.

У 1981 році закінчила в рідному селі восьмирічну школу, в 1994 році – режисерський відділ Чернівецького училища культури.

Працювала у вижницькій районній газеті “Радянська Верховина”, режисером ансамблю “Молодички – жартівнички”, директором Чорногузівського будинку культури.

Свої нариси друкувала у вижницькій районній газеті “Радянська Верховина” – в 1985 році: “Моя стежина” (8.03), “Солдатка” (9.05), “Криця щедрості” (27.06); “Вижницькі обрії” – “Ой, що ж бо то у Чорногузах на все село гомін” (27.05.1995), “На Україну повернусь через роки, через віки…” (23.04.1997), “Назарові народини завше будуть гуртувати людей здібних, добрих душею, люблячих” (6.12.1997); у часописі “Німчич”. Її нариси вражають глибиною почуттів, неймовірною увагою та шаною до людей, про яких вони розповідають.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Майстер народної творчості України

Остап Михайлович Григоряк

Народився в селі Чорногузи Вижницького району Чернівецької області. Перейняв свій талант від дідуся – Євгена Мефтодійовича Мазепи, який був одним з перших випускників Вижницького училища прикладного мистецтва 1971 р. Закінчив Чернівецьке профтехучилище за спеціальністю – столяр з виготовлення художніх меблів.

В 1985 р. – учасник ВДНГ СРСР. Постійний учасник Гуцульських фестивалів. Остап Михайлович вкладає свою душу в кожен свій виріб. Його тарелі, шкатулки, хрести вражають оригінальністю задуму та виконання, витонченістю і високою майстерністю.

 

 

Дизайнер

Марія Онуфріївна Ісопчук

Народилася 5 лютого 1960 р. в с. Чорногузи Вижницького району Чернівецької області. Освіта – вища. На даний час займається декоративним оформленням шлюбних церемоній. Її руки створюють тендітні букети наречених та розкішні весільні арки, оздоблюють святкові зали та кошики з калачами, виготовляють чарівні композиції з штучних і живих квітів та оформлюють штучні вазони для офісів. Витвори Марії Онуфріївни роблять весільну церемонію казковою, незабутньою і унікальною, адже при їх виготовленні дизайнер бере до уваги бажання і характер самих молодят.

 

 

Лауреати Першого та Другого районного фестивалю

народної творчості “Калинові обереги”

подружжя Калин

Подружжя Калин є лауреатами Першого та Другого районного фестивалю народної творчості “Калинові обереги” за вагомий творчий внесок у справу відродження народних мистецтв, національної культури етнічних традицій та ремесел Буковини.

Любов Михайлівна Калин народилась 27 вересня 1980 року в селі Чорногузи. Після закінчення школи в 1996 році вступила до Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка на відділ “Художня обробка дерева”. Любов Михайлівна захоплюється цим видом мистецтва, адже різьба – це найдавніша техніка художнього декорування виробів із дерева. Багато виробів декоративно – прикладного мистецтва оздоблювались різьбою. Це наче пісня карпатського краю, яку складали багато поколінь буковинців. Любов до цього виду мистецтва Калин Любові привив її брат – Григоряк Остап Михайлович.

Василь Васильович Калин народився 28 липня 1981 року в селі Чортовець Городенківського району Івано – Франківської області. Після закінчення школи вступив до Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Шкрібляка. В 2005 році вступив до Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Всі навчальні заклади закінчив з відзнаками. Його роботи вражають технікою виконання та складністю візерунків.

 

 

 

 

 

 

 

 

Народна майстриня

та прекрасна виконавиця народних пісень

Фрозина Тодорівна Гулей

Народилася 6 жовтня 1930 року в селі Чорногузи Вижницького району в сім’ї Тодора та Марії Овадюків. Бабуся Фрозини Тодорівни Гулей Анна була жінкою мудрою, читала давні книги і дарувала людям їх правду. В 1914-му вона зосталася вдовою з 10-ма діточками на руках. І як би боляче не жалило її життя у саме серце, Анна Гулей трималася за нього з тією силою, на яку здатен тільки дужий велетень. Вона співала так, що аж гори озивались. На кожне свято одягала нову сорочку, що руки її сотворили тільки для цієї днини. А онучка Фрозинка затаювала ці співаночки, ці орнаменти і дивне шитво у пам’яті, ще не знаючи тоді, що сотворить їм вічність, що саме вона продовжить те, що золотою скарбницею було для бабусі Анни, і що саме вона додасть туди ще не одну безцінну перлинку життя краян. Не знала також, що доля зготувала для неї життя непросте з самого її народження.

Батько Фрозинки царював на Черемоші, будучи керманичем на плотах. Течія стала йому підвладною, сила вивершилась над силою стихії. Він ніби умів з нею розмовляти, чув серцем усе те, чого не міг почути ніхто. Коли опові­дав своїм діточкам про Черемош, вони затихали, як затихає ліс вночі, і тільки з роками зро­зуміли, що тато і ця бурхлива гірська ріка були як єдине ціле. Він мав від цього щастя особливе, що додаватиме йому життя до 93 років. А ще він багато читав, хоч мав усього два австрійських класи. Знав німецьку та румунську мови.

Воєнні роки. Тяжка смуга для родини. Більша її частина мала націоналістичні настрої.. Восени 1945 року батько пішов з плотами, а мати Марія зосталась на руках з 15-літньою Фрозиною та її сестричкою, якій не виповнилось ще й трьох місяців.

Репресії уже не падали, як сніг на голову. Вони нівечили долі, блукаючи селом, немов примари, і шукаючи чергової жертви. Марія уже знала, що вони у чорному списку. Вона чекала лиха, і воно прийшло. На допит взяли і Фрозину, а ще … немовля. Через шість тижнів маму відпустять, а її триматимуть ще 15 днів у надії щось таки вирвати з дівчинки – заляканої, змученої, хворої, перед очима якої щодня лягали смертельні видовища.

Ось шомполи боляче впиваються в ноги, зоставляючи живі, аж до кісток, ра­ни, що згодом уже гниють немило­сердним болем. Дужі руки вплітаються у довжелезні коси, заплітаючи їх в кулаки і вириваючи з шкірою. Тьмяніє в очах і на деяку мить – забуття. І знову жах: її сестричка лежить на лаві, мама на допиті. Дитя повертають обличчям донизу, щоб плакало, щоб рвало жінці серце. А потім її поведуть на розстріл. Раз. Другий. Третій. І зрозумівши, що це справа марна, відпустять.

І ось Фрозинка в лікарні. Хвора, але сильна духом, бо ще й лікарям допомагає. Пере бинти, виварює їх, допомагає в операційній. Хірург Бузенко звертає на дівчинку увагу і ставить за мету врятувати їй ноги. Разом з головним лікарем Світенком вони їдуть у Чернівці, дістають дорогі й дефіцитні ліки, загоюють ці страшні рани. Якби не ці люди…

У воєнний час в лікарні була конюшня. І ось до людей звернулись з проханням допомогти навести тут порядок, адже багато хворих і поранених не було де розмістити. На поклик відгукнулись Фрозина, ще одна дівчина і чоловік. Вони звільнили нижній поверх від гною, попелом мили стіни десятки разів, що щораз промокали брудом і запахом.

Рік 1947. Фрозинка поспішає до школи у Вижницю. На шкільній перерві вона помітила за територією школи циганський табір. До огорожі підійшла стара циганка і наворожила юній Фрозинці, що її доля з могили встане, а таки до неї прийде.

А у 1948 по селу полетіла звістка, що у Гулеїв син Григорій з фронту повернувся. Фрозинка згадала страшну історію, коли до Козьмихи Гулейки принесли похоронку. Над жінкою зійшовся світ, голосила, простягаючи у небо руки, прохаючи в Бога милості. Аж почорніла. І похорон спорядила, і 40 днів. А син повернувся – таке щастя одне на тисячі траплялось. У свої 19 літ він дійшов майже до Берліна. Бій був пекельним, а поранення – майже смертельним. Сотні лягли тоді на полі борні. Чорна курява, зранена земля, вкрита трупами замість квітів, і він поміж них. У місті Центені вирили могилу для братського поховання. Лежали в ній чиїсь сини, чоловіки, батьки, і зовсім юні, і в літах. Могила була настільки широкою, що ніхто не міг засипати її лопатами. І ось бульдозер закриває цілі долі. Він уже зовсім поруч. Але в цю мить хтось помічає, як в хлопця з голови живою цівочкою струменить кров. Секунди відділяють його, ще живого, від небуття.

А далі… півроку в госпіталі, бо довгим і тяжким було існування між життям і смертю. Потім три роки військової служби і аж тоді повернення додому. І ось він у нагородах в рідній хаті. І говірки в Чорногузах лише, що про його історію. А коли прийшов на танці, то стільки радості було в дівчат. Комусь посміхнеться доля. А він до танцю все брав Фрозинку. Злітав тиждень за тижнем. Якось, зустрівши її на вулиці, сказав, що старостів засилає, і заслав. 10 січня розписалися, а 30 – весілля відіграли. 55 років разом душа в душу прожили, у великій любові і повазі. Господар він був над усі. Дітей двійко виростили. Хату збудували.

Це легенда її життя. Написана усім тим набутком, що отримала від бабусь Анни і Онуфрихи, від тата і мами. Вони були люди мудрі, що набачились у житті всякого, що зазнали незгод і радощів, що по крупинці відтворили життя народу цілого періоду. А вона мала усе це узагальнити, довершити і залишити у спадок для тих, хто прийде опісля. І вона це зробила. В “Сповіді старого гуцула” є розповідь, як “Кобзарик” потрапив на Гуцулію, оповідка про Довбуша, тут історія, яка сягає 100 – 150 років назад. Це її сповідь перед власним народом, її велика і любляча душа, її коронна пісня.

Та усе починалось з пісень, вишиванок баби Анни, з дитячих приповідок від баби Онуфрихи, від оповідок і легенд, що зібрав по крупинці на шляхах свого життя тато, що чула на весіллях, що співали на вечорницях, від матері, яка Шевченкову поезію знала напам’ять. Вона росла в такій родині, то іншою бути не могла. А 1962 року захотілося розповісти, що знала і уміла, посіявши в кожне серце любов до народного талану, який подарував гуцулам сам Господь Бог. Леопольд Ященко в книзі “Буковинські народні пісні” (К., 1963), яка вміщувала 300 мелодій і текстів, чимало сторінок присвятив праці Фрозини Тодорівни.

Керівник ансамблю “Смеречина” з 1968 року по 1998 рік Валерій Васьков спільно з Фрозиною Тодорівною творили “Смеречину”, “Гуцульський рік”, “Маланку”, “Буковинське весілля”, що не тільки не змінюють один одного, а навпаки – єднають усе докупи, як спосіб життя, що мандрує до нас з глибокої давнини, з часів, коли гуцули лише заселяли цей край. Фрозина Тодорівна рекомендувала пісні весільні, маланкові, виряджальні на полонину, а Валерій Васильович пішки пройшов тим часом усі Карпати, розпитуючи гуцулів, записуючи їх розповіді, досконало вивчаючи таким чином усе те, що згодом оживило танцювальний колектив. Тож 1979 року на Гуцульському міжнародному фестивалі у Польщі серед учасників з 40 держав саме їхніми зусиллями ансамбль “Смеречина” здобув Золотий топірець.

У 1986 році Гулей Фрозина Тодорівна створює фольклорно – етнографічний ансамбль “Молодички-жартівнички”. У доробку Фрозини Тодорівни понад 300 пісень нашого району, безліч цікавій оповідок, коломийок до різної теми…

Це дивовижна жінка – майстер художньої вишивки, що володіє багатьма техніками вишивання (хрестик, низинка, настил, ручне гаптування, нанизування), член НСМ НМУ (1992 р.), лауреат літературно – мистецької премії ім. Г. Гараса, заслужений майстер народної творчості України (1999 р.), голова Буковинського осередку НСМ НМУ (1999 – 2003 рр.). Мала персональні виставки в Москві (1987 р.), Чернівцях (1989р., 1998 р.), Києві (1989р.), Вижниці (1992 р., 1999 р., 2004 р.). Її вироби зберігаються у шевченківському національному музеї – заповіднику в Каневі (Україна), Музеї Т. Шевченка в Палермо (Італія), Музеї писанки в Торонто (Канада), Музеї українознавства в Мюнхені (Німеччина). Але, окрім того, у Фрозини Тодорівни Гулей є талант і до поетичного слова. Час від часу вона друкується, найчастіше в районній газеті “Вижницькі обрії”, 2002 році вийшла друком її книга “Заспіваймо пісню, гуцули – краяни”, в якій зібрані народні пісні, переважно буковинські і гуцульські. Велику допомогу в упорядкуванні, розшифруванні мелодій та записі нот надав відомий педагог, фольклорист і композитор Кузьма Смаль.

Бог дарував Фрозині Тодорівні Гулей два таланти – вишивку і пісню, і щедро ділиться берегиня народної творчості перлинами своєї високої душі з людьми, заквітчує життя творчістю та зігріває серця піснями.

 

 

 

 

 

 

 

 

Художник

Михайло Хащовий

Народився 1929 року в селі Чорногузи в сім’ї Івана Яковича та Анастасії Дмитрівни Хащових.

Жили в той час бідно, однак в сім’ї завше панувала злагода і взаємне розуміння.

Мати багато часу приділяла дітям. Вона була освіченою жінкою, вміла читати латинською мовою, а тому повідувала малюкам життя книжок. Шевченкове слово та народні пісні постійно звучали в домівці.

В 13 років залишився круглим сиротою. Спершу не стало рідної матусі, а через півроку пішов у небуття і батько. Невідомо, як склалась би доля, якби не родина. Тітки Олена Білак, Євдокія Мацюк і дядько Дмитро Григоряк дали притулок Михайлику та його сестрам – Оленці та Парасці.

Дитинство не проходило марно. У вільний час пізнавав світ та мріяв, конструював аероплани, спостерігав за небесними світилами за допомогою підзорної труби, яку називав “телескопією”, майстрував скрипки з соломи та сухих стебел кукурудзи.

Після закінчення 7 класу пішов працювати.

Збігали роки, зими змінювалися веснами, щоразу додаючи літ. Настав такий день, коли вперше народився на світ етюд, невеличка замальовка. Це був перший крок у великий, незнаний світ – мистецтво.

Поміж основною роботою у Вижницькому лісосплаві віднаходив хвилину, коли все, що хвилювало його серце, переносив на папір. На робочому столі Михайла Івановича почали з’являтися книги про майстрів пензля. Найбільше приваблювали його “Рисунки итальянской школы XVII – XVIII веков”, “Историческая живопись Сурикова”, “Искусство”, “Голландская пейзажная живопись XVII века в Эрмитаже”, “Школа изобразительного искусства” а також журнал “Художник ” та інші видання з мистецтва. Ці книги стали тією криницею, звідки Михайло Іванович черпав цілющу наснагу до творчості, збагачувався духовно. Однак найбільше скарбів запозичив із книги “Письма начинающему художнику” М. Б. Храпковського, яка дісталась йому в дарунок.

Воістину справжній талант Михайло Іванович успадкував від неньки. Десь глибоко в душі він розумів, що цей талант передався йому з молоком матері. А вона, покійна, вміла гарно малювати.

“Якось узимку я запримітив, як мати щось намалювала, а відтак викинула. Я той папірець підняв і був вражений. На мене дивився мій батько, – пригадує Михайло Іванович, – і вже тоді в душі ніби щось стрепенулось. Забути цей випадок не можу. Він як лінія мого життя.”

Серйозно розпочав займатись живописом в 1955 році. Невдовзі з-під пензля народились предивні пейзажі, етюди і складніші картини. Через вісім років багатьох подивував портрет батька, а згодом – портрет Шевченка. Є й портрети І. Франка, Ю. Гагаріна, натюрморт “Дари осені”, картини “Блискавиця”, “На полюванні”. А які чудові його “Русалки”, які намалював з уяви багатої та романтичної!

Односельці, що заходили до його хати і потрапляли в цей чарівний світ, просили намалювати їм ту чи іншу картину, старші люди замовляли образи, які напрочуд добре вдавалися автору.

Він писав образи не тільки для односельчан, а й для жителів сусідніх сіл та міст. Серед них – образ Ісуса Христа, Богоматері та “Таємна вечеря”. І досі бережуть сельчани ці роботи, які не тільки прикрашають, а й оберігають їхні домівки від злих духів. Є образи Михайла Івановича і в деяких церквах.

Творчість Михайла Івановича Хащового варта визнання не тільки односельців, а й усього нашого краю, проте на той час були різні перешкоди. Але справжній талант художника продовжував розквітати у полотнах, що хвилюють душі людей.

Михайло Іванович про свої картини розповідає трепетно, з якоюсь особливою пошаною, бо в них часточка його душі, бо кожна з них збереже краєвиди рідного села на довгі десятиліття.

Полотен у майстра близько семисот. Взагалі, він натура творча з самого дитинства. Його картини – це чудові творіння рук і серця. На полотнах в основному зображені окремі епізоди з життя сельчан, їхні домівки. Але перевагу художник віддає написанню пейзажів: на річці, в лісі (смеречині), на озері. Багато з цих картин є історією, оскільки ті місця їх написання зараз змінились.

Кажуть, хоч не завжди, а талант передається з покоління в покоління по родинних генах. Ось і Михайло Іванович радіє, що його племінниця Наталя Короп має великий потяг до творчості і часто звертається за порадою до свого дядька.

Кожен, хто побачив творіння Михайла Івановича Хащового, отримує багато вражень, бо краса завжди звеселяє душу, наповнює її добротою і щирістю. Будучи в поважному віці, Михайло Іванович і далі натхненно творить за мольбертом. З-під пензля майстра й далі виходять прекрасні і неповторні полотна. Та й підростаючій зміні митець передає свої секрети та вміння, бо найперша заповідь для нього – все, що знаєш, передай іншим, дай їм дорогу в життя.

 

За невтомну працю та творчість на благо села Чорногузи званням “Почесний громадянин” нагороджені:

-Гулей Фрозіна Тодорівна, Заслужений майстер народної творчості;

-Іванчук Марія Дмитрівна, нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора;

-Кравчук Єлизавета Францівна, вчитель світової літератури Чорногузівської ЗОШ І – ІІІ ступенів;

-Марфійчук Ніна Василівна, багатодітна мати;

-Паучек Юрій Ілліч, майстер народної творчості.

 

 

 

 

 

 

 

 

Свій вклад у розвиток села роблять і випускники Чорногузівської ЗОШ І – ІІІ ступенів:

Актриса

Барбір Людмила Григорівна

Навчалася в Чорногузівській ЗОШ І – ІІ ступенів, після чого в 2000 р. закінчила із золотою медаллю Іспаську середню школу. В цьому ж році вступила до Київського державного університету театру кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Після його закінчення працювала в театрі, рекламних та концертних агенціях. Знялась у фільмах та телесеріалах: “Каналія” (2004 р.), “Рона” (2006 р.), “Діви ночі” (2006 р.), “Російська Мата Харі” (2007 р.), “Сила тяжіння” (2008 р.), “Чужі помилки” (2010 р.), “Містичні історії” (2010 р.), та ін.

Зараз працює телеведучою на телеканалі ТЕТ

 

 

 

Вадилюк Віктор

Народився в селі Чорногузи. Його талант проявився з раннього дитинства. Вже в 3 роки він співав складні для його віку пісні: “Стожари”, “Родина”, пісні О. Пономарьова.

На імпровізованій сцені в родинному колі чи серед друзів Віктор радував оточуючих своїми виступами. Пізніше, вже в шкільному віці, він продовжив розвивати свій талант і займався у вокальній студії “Арія” під керівництвом Юрія Бабія.

Неодноразово брав участь у Всеукраїнських, обласних та районних конкурсах та фестивалях: “Чисті роси”, “Звичайне диво”, “Буковинська зірочка”, “Таланти багатодітної родини”, “Крок до зірок”. Тричі був запрошений на зйомки “Золотого ключика”. Нагороджений дипломами різних ступенів.

На даний час навчається в Чернівецькому державному училищі мистецтв ім.. С. Воробкевича.

 

Вчитель трудового навчання

та предмету “Захист Вітчизни”

Іванюк Любомир Тарасович

Народився 27 червня 1981 року в селі Чорногузи Вижницького району Чернівецької області. У 1996 році закінчив Чорногузівську неповну середню школу з відзнакою.

У 1996 році вступив у Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка на відділі “Художня обробка дерева”. Здобув базову вищу освіту у 2002 році, одержавши диплом за спеціальністю “образотворче та декоративно – прикладне мистецтво” з присвоєнням кваліфікації “художника-майстра художньої обробки дерева”.

З 2002 по 2003 роки навчався та здобув повну вищу освіту у Прикарпатському університеті ім. В. Стефаника за спеціальністю “Образотворче та декоративно – прикладне мистецтво”.

З 2002 року працює вчителем предметів трудового навчання та “Захист Вітчизни” у Чорногузівській ЗОШ I – III ступенів. Його учні систематично займають призові місця на районних та обласних олімпіадах з трудового навчання.

 

 

 

Викладач вишивки та креслення

Ребенчук Ірина Вікторівна

Випускниця Чорногузівської ЗОШ. Закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка.

На даний час працює викладачем вишивки та креслення цього ж коледжу.

 

Фочук Олександр

Народився в селі Чорногузи Вижницького району Чернівецької області. Навчався в Чорногузівській ЗОШ І – ІІІ ступенів. Лауреат ІV регіонального фестивалю “Калинові обереги”. Переможець обласного конкурсу “Звичайне диво” та районного конкурсу “Перлина Черемошу”. Переможець “Караоке на майдані” (27 лютого 2011 року).

На даний час навчається в училищі мистецтв ім. С. Воробкевича.

 

 

Кандидат педагогічних наук

Червінська Інна Богданівна

Випускниця Чорногузівської ЗОШ. Закінчила Чернівецьке педагогічне училище імені Осипа Маковея (1988), Прикарпатський університет імені Василя Стефаника за спеціальністю “Педагогіка та методика викладання”, диплом з відзнакою (1993), Національну академію внутрішніх справ України за спеціальністю “Правознавство”, диплом з відзнакою (2003).

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри теорії та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. З 1999 року по даний час працює за сумісництвом у Івано-Франківському відділенні факультету заочного навчання Національної академії внутрішніх справ України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

Учасники АТО

 

Сьогодні Україна переживає важкі часи. Наша миролюбна і гостинна держава боронить свою територію і свою незалежність. І кожен з нас докладає зусилля для перемоги, беручи участь у волонтерському русі. Проте найвищої шани заслуговують воїни АТО, які ризикуючи власним життям, у невимовно важких умовах зі зброєю в руках дають нам надію на мирне життя. Вони – справжні герої, подвиг яких назавжди залишиться в наших серцях.

 

Серед воїнів АТО є також наші односельчани.

Учасники АТО (добровольці):

 

• Жук Віктор Михайлович
• Козлан Василь Іванович

 

Використана література

 

1.“Вони прославили Буковину”. / Обл. держ. адмін. (та ін.) ; (ред. кол.: С. А. Мельник та ін.). – Чернівці: “ Черемош ”, 2010.

2.Гудима Ганна “Благочестиві миті Михайлової долі”// Газета “Вижницькі обрії” від 20 листопада 2009 року.

3.Гудима Ганна “Ой шо ж бо то в Чорногузах на все село гомін, Так співают і данцуют, що валют хороми …”// Газета “Вижницькі обрії”. – Вижниця, 1995.

4.Гудима Ганна “У тій хатині край села”// Газета “Вижницькі обрії” від 28 січня 1992 року.

5.Гулей Фрозина, Смаль Кузьма “Заспіваймо пісню, гуцули – краяни”. – Вижниця: ВПП “Черемош”, 2006.

6.Дихтяр Василь “Що душа наспівала. Поезії”. – Вижниця: “Черемош”, 2004.

7.Іванюк Михайло “Літературно – мистецька Вижниччина: біобібліографічний довідник”. – Вижниця: “Черемош”, 2001.

8.Кибіч Ярослава “Ниточками чорними й багряними власну долю вишивала”// Літературно – мистецьке та науково – освітнє видання “Німчич”. – Вижниця, 2006.

9. Максимчук Віктор “Музика в його житті”// Літературно – мистецьке та науково – освітнє видання “Німчич”. – Вижниця, 2007.

10.Поляк Михайло “Вижниччина – ворота Карпат”. – Чернівці: Петрович і Петрівна, 2012.