Історія Карапчів в

Історія с. Карапчів

Про насичену подіями найдавнішу історію села Карапчів, як і всієї України, довідуємося завдяки археологічним дослідженням пам’яток старовини – прадавніх селищ, городищ і міст, могильників і скарбів, якими наші землі надзвичайно багаті. Одним із перших дослідників раннього минулого Карапчева та околиць був його уродженець Євзибій Єлізарович Лазар (8.05.1904-1.09.1940). У 1934 році на околиці Замостя в урочищі Березник, що межує з селом Карапчів, він знайшов стійбище мисливців кроманьйонської раси. Матеріали розкопок були передані в Обласний державний музей. Для більш широкого вивчення історії Буковини необхідно ознайомитися й опрацювати певні історичні джерела та літературу. Зокрема, історія краю раннього періоду розкрита в працях і висновках Б.О. Тимощука. Саме він, проводячи археологічні розкопки в селі, довів ідентичність літописного города Хмелева і пізнішої назви села Карапчів. Ряд актуальних аспектів історії краю в ранньому періоді висвітлюється також у працях Л.В. Вакуленко «Пам’ятки підгір’я Українських Карпат І пол. І тис. н.е.» і В.В. Сєдова «Восточные славяне в VI – VIII вв.». Багатющий матеріал археологічних досліджень вміщений в археологічних довідниках. Історію Буковини часів входження її до складу Молдовського князівства досліджував Даніель Веренка. У своїй праці на основі достовірних джерел автор вивчав історію кожного буковинського села, а у висновку дав матеріали статистичних переписів по Буковині того періоду. Багатством використання джерел відзначаються праці Т.Белана і Е. Гурмузакі, в яких зібрано документальні матеріали історії Буковини. М. Косташеску в своїй збірці «Молдавські документи про Стефана Великого» досліджує історію Молдови ХІV – XVст. Важливе значення у вивченні історії села мають списки донесень. Зокрема, донесення жандармського офіцера Фішера про географічне, економічне і політичне становище Буковини, оскільки в своєму розпорядженні він мав специфічні матеріали, недоступні іншим дослідникам. Ця робота представляє значний інтерес. Історичні факти села Карапчів періоду, коли Буковина входила до складу Австрійської імперії, черпалися перш за все з архівних документів, які знаходяться здебільшого в Чернівецькому обласному державному архіві (ЧОДА). Це матеріали статистичного перепису, проведеного адміністрацією Буковини в 1801 році, скарга поміщиків на селян (одна з багатьох) у зв’язку з процесом закріпачення в кінці XVІІІ століття, статут читальні товариства «Народний дім» у Карапчеві, звіт повітового шкільного управління в крайове, донесення урядника військової міліції Вашківецької дільниці комісару Вижницького повіту в березні 1917 року. Важливе значення у вивченні історії села мають і списки статистичних даних по герцогству Буковина, в яких узагальнюються матеріали статистичних переписів, що велись у всій Австро-Угорській імперії, різного роду повідомлення статистичних управлінь Буковини, в який даються матеріали переписів, алфавітні списки всіх населених пунктів Галичини і Буковини. З метою впорядкування діяльності промислових підприємств австрійський уряд на початку ХХ ст.. провів кадастр усіх промислових підприємств і їх виробничих потужностей. Дані про громадські об’єднання на Буковині були складені австро-угорським урядом. Великий історичний матеріал вміщений в збірниках літописів, документів, історичних записках. Заслуговують на увагу і праці зарубіжних авторів. Сюди входить досить велике дослідження відомого вченого І. Полека «Вірмени на Буковині», в якому вміщено історію вірмен на Буковині з часу їх поселень у ХІV ст. до кінці ХІХст. Доповнює це дослідження румунський священик Д. Дан, який приділяє увагу історії і культурі буковинських вірмен. В іншій праці І.Полека «Список населених пунктів Буковини на 1775 рік» вказано кількість сіл на Буковині і категорійність населення. Надзвичайно важливе значення для вивчення історії краю мають праці С. Канюка та В. Ботушанського. Почесне місце належить праці історика А. Жуковського «Історія Буковини». Проте обмеженість історичних даних дає змогу в загальних рисах розкрити перші аспекти історичного розвитку краю. Все це вимагає копіткої пошукової роботи і вивчення історичного матеріалу. Особливо активно проводилися археологічні дослідження цієї місцевості в післявоєнний період Б.О. Тимощуком, В.М. Войнаровським, М.М. Сайком, Л.П. Михайлиною, І.А. Піддубним, С.В. Пивоваровим та ін. Новознайдені археологічні матеріали підтвердили перші припущення про те, що ціла колекція знарядь праці: ножі, дрібні скалки, рильця з туринського кременя та петро-сілексу із Замостя належать до давньокам’яної доби оріньянської культури молодшого палеоліту. Аналіз знаряддя показав, що цим виробам близько 25 тис. років. У культурному шарі виявлено рештки кількох вогнищ. Палеоботанічний аналіз деревного вугілля дав змогу встановити, що для багать використовували букові, грабові та кленові дрова. [Історія України. – Львів: Світ, 1996. – С.10]. Поселення найдавніших, засвідчених нині археологічно, мешканців території сучасних сіл Карапчів, Вали та Бабине Вижницького району датуються фінальним етапом кам’яного віку – енеолітом або мідно – кам’яним віком. Це період ІV- ІІІ тис. до н.е. Жителі краю були носіями так званої трипільської культури. Поселення трипільської культури виявлено в центрі с. Карапчів, на лівому березі р. Глибочок та в південній частині села, в напрямку урочища Городок. Одне з таких селищ відкрито в північній частині села Карапчів на правому березі Потоку, в урочищі Одая. Основу поселень голіградської культури складали напівземлянкові та наземні каркасні житла з вогнищами або глинобитними печами. На городищах збереглися масивні земляні вали, на яких у давнину встановлювались дерев’яні стіни-зруби. Фортеця ІХ ст.. в урочищі Городок виявлена під час розкопок, проведених у 1979 році археологічною експедицією Чернівецького університету (керівник Б.Тимощук). Рештками фортеці є руїни довгого, ледь заглибленого в материк будинку шириною 3,2м, знищеного пожежею. Це будова зрубної конструкції, стіни якої обмазувались глиною (знайдено шар паленини та обмазки товщиною 15см). Найближчим аналогом Карапчівському поселенню в урочищі Одая є селища голіградської культури біля сіл Банилів та Замостя Вижницького району. Значно більше інформації наука має про наступний етап заселення території с. Карапчів та його околиць – пізньоримський час. Це період існувань у регіоні культури Карпатських Курганів. Поселення цієї культури виявлені в центрі села Карапчів, на лівому березі річки Глибочок та за 3 км на північний схід від села в урочищі Кринички. На території селищ (150х100м та 300х100м) знайдено фрагменти гончарного та ліпного посуду, розвали, обмазки від стін напівземлянкових та наземних жител, кістки від биків, корів, овець, перепалене каміння від вогнищ. Друга половина першого тисячоліття для краю характерна існуванням слов’янського поселення. Наприклад, поселення празької культури V-VII століть виявлено в селах Банилів, Замостя. Поселення VІІІ –ІХ століть (культура типу Луки – Райковецької) – в селах Коритне, Замостя. На території Карапчева комплекси даного періоду не виявлені. Зате у двох пунктах – на городищах, збудованих на високих, вкритих лісом пагорбах в урочищах Городок (Карапчів) та Город (Вали), виявлено шари ІХ ст.. – періоду активного формування державних відносин на південно-західних землях східного слов’янства. Шар ІХ століття на городищі в урочищі Городок – залишки общинного центру. На цьому ж городищі виявлено рештки князівського фортеці другої половини ХІІІ – ХІVст. Фортеця ІХ століття в урочищі Городок виявлена під час розкопок, проведених у 1979 році археологічною експедицією ЧДУ (керівник Б.О.Тимощук). Рештками фортеці є руїни довгого, ледь заглибленого в материк будинку, шириною 3,2 м, знищеного пожежею. Це побудова зрубної конструкції, стіни якої обмазувалися глиною ( знайдено шар паленини та обмазки товщиною 15см). Іззовні другий будинок примикав до штучного глиняного укосу. Поверхня останнього разом з внутрішнім схилом оборонного рову утворювала укіс шириною понад 7м, посередині якого розміщувався частокіл. Оборонні стіни під час пожежі вигоріли вщент, від них залишилася траншея шириною 0,5м та глибиною 1м , заповнена вугіллям. Внутрішнє подвір’я фортеці ІХ ст.. забудоване напівземлянковими житлами з печами-кам’янками та ліпною керамікою в їх заповненні. Нараховано 17 таких жител , кілька з них розкопані, решту і зараз можна розпізнати на території Городища по западинах, які утворюються як результат запливу напівземлянкових та землянкового типу споруд. Розміщення їх дає змогу визначити площу фортеці – общинного центру ІХст. – 100 х 60м. Свідченням заселення місцевості слов’янами в переддержавний період є й залишки язичницького святилища в урочищі Город. Розташоване воно на окраїні с. Вали, у лісі на високому пагорбі. Це вісімкоподібна конструкція з земляним валом та ровом по її периметру та додатковим валом з південного, більш пологого боку. Загальні розміри пам’ятки 150 х 100м. Залишків оборонних споруд під час дослідження валів не виявлено. Це свідчить про культовий характер об’єкту. Про це ж свідчить і відсутність культурного шару та житлової чи іншої забудови майданчиків. У його північно-східній частині, очевидно, був встановлений дерев’яний ідол, якому поклонялися, приносили жертву (требу). Невеликий вирівняний майданчик підмощений камінням (треби ще), виявлено біля заплилої ями діаметром 1,5м, можливого місця стояння ідола. Фрагменти ліпного та гончарного посуду слов’янської культури типу Луки-Райковецької датують період існування святилища ІХ – Х ст. Значно більше даних маємо у розпорядженні для відновлення історичної ситуації в краї в післямонгольський час, друга половина ХІІІ – перша половина ІVст. Це період, коли в результаті монголо-татарської навали і підкорення ряду східнослов’яських земель землі Галицько-Волинської Русі з півдня залишились незахищеними. Данило Галицький, визнавши владу золотоординських ханів, проводив у життя політику активного будівництва князівських фортець. Ці державні заходи стосувались і давньоруської Буковини, яка й надалі залишалася складовою частиною Галицько-Волинського князівства. Князівські фортеці – городища другої половини ХІІІ – ХІVст. на території північної Буковини досліджувалися в Перебиківцях Хотинського району, в Хотині, на горі Цецин в Чернівцях та у Карапчева. Карапчівське городище складається з двох укріплених площадок (Північної та Південної) і має складну систему оборони. Найміцнішими були ті укріплення, що захищали фортецю з північного напільного боку, де знаходився в’їзд. Оборонна смуга тут сягає 60м ширини і складається з трьох валів і двох широких та глибоких ровів. У східній частині ближчого до північного майданчика рову знайдено круглу яму діаметром 10м., очевидно, залишки давньоруського часу. У південній частині верхня площадка Городища захищена невисоким валом шириною 3-4м та ровом шириною 4м. Цей вал є залишками спалених оборонних зрубів, які примикали до дерев’яної стіни. Дахи зрубів служили захисникам фортеці бойовими майданчиками. Таким чином, основна укріплена лінія Карапчівської фортеці мала два яруси бою: верхній – з даху зрубу через частокіл та нижній – з бойових камер, влаштованих у приміщеннях спустотілих оборонних зрубів. До оборонних зрубів з внутрішнього боку примикали житлово-господарські зруби шириною 3,5м. Тут виявлено залишки стін, уламки гончарної кераміки, каміння і вугілля. Північний майданчик Карапчівської городища, крім головної, укріпленої боковими оборонними лініями, що проходять понад урвищами. Вони також збереглися у вигляді невисоких валів та довгих западин. Південний же майданчик з боку урвищ не укріплений, зате в південній частині посилений оборонними зрубами, що одночасно служили і житлом. На його глиняній долівці – кліті, крім вогнищ, знайдено обгорілі деревини та камені, фрагменти гончарної кераміки, залізний наконечник , стріли. Два невеликі фортечні подвір’я розмірами 60 х 45м і 60х50м, очевидно, були звільнені від забудови. Можна стверджувати, що тут розміщувався військовий табір. Воїни разом з родинами мешкали в приміщеннях оборонних та житлово-господарських зрубів, а фортечні подвір’я залишалися незабудованими. Цікавою знахідкою є відкриття на території фортеці патерни – підземного ходу. Він розташований в південно – східному куті городища, в стінці південного оборонного рову. Стіни й стеля були обшиті деревом, залишки якого виявлено в обгорілому та перегнилому стані. Висота підземного ходу 1м, ширина – 1,2м. Хід обстежено на ділянці довжиною 6м. За 70м на південний схід від городища, на правому березі Потока, виявлено напівземлянкове житло, опущене в материк на 1м. У ньому знайдено фрагменти гончарної кераміки ХІІІ – ХІVст., шар вугілля. Розорані житла цього самого часу виявлено на поселенні в 1км на північний захід від городища, на правому березі Потока, в урочищі Грабова. Це, очевидно, сільськогосподарська округа Карапчівської князівської фортеці помонгольського часу. Вияснено, що Карапчівську фортецю було збудовано в середині ХІІІст., коли володарі Галицько-Волинської Русі після татаро-монгольської навали відновлювали свою владу на цих землях. Функціонувала фортеця протягом усієї першої половини ХІVст., тобто протягом усієї заключної фази історії Галицько-Волинського князівства. Була спалена в середині ХІVст. під час включення Північної Буковини до складу Молдовського князівства. Давньоруські князівства фортеці при сприятливих умовах могли переростати в міста (наприклад, Хотин). Можливо, міська структура характерна і для Карапчівського городища другої половини ХІІІ ст. – першої половини ХІVст. Тут відзначено існування феодальної фортеці – дитинця, де жив феодал з дружиною, сільськогосподарську округу, але немає ремісничого посаду як обов’язкової складової давньоруського міста. Можливо, подальшими дослідженнями буде виявлено й посад, й торгову площу, й пристань на Черемоші, інше. На думку про можливість існування в Карапчева давньоруського міста наводять слова зі «Списка руських городов дальних и ближних» кінця ХІV- початку ХVст. (але складеного на основі більш ранніх джерел): «А се имена градамъ всемъ русскымъ дальнимъ и ближнимъ. А на сей стране Дуная: на усть Дністра надъ моремъ Белгородъ Чернъ Аскый Торгъ на Пруте реце Романовъ Торгъ на Молдове Немечъ в горахъ Корочанов Камень Сочава Баня Чечюнь Коломыя Городокъ на Черемоше на Днестре Хотенъ…». Дослідники сходяться на думці, що Карапчівське городище в широкій долині Черемошу є археологічним еквівалентом давньоруського Городка на Черемоші. На місці археологічних розкопок встановлена державна

меморіальна дошка. Таким чином, населення Карапчева та його околиць з ІХ по ХІVст. розвивалось спочатку у складі Хорватського князівства, підкореного в кінці Х ст.. київським князем Володимиром Святославовичем, Київської Русі, а після її розробленості – у складі Галицького, з 1199 року – Галицько-Волинського князівства. Воно розділило до кінця долю цього князівства і було складовою частиною населення, яке започаткувало формування української народності в її південно – західному варіанті. Гніт монголо-татарських ханів ослабив Галицько-волинське князівство, яке з кінця ХІІІ в ХІVст. починає відчувати тиск з боку сусідніх Польщі та Угорщини. У 1345р. угорці розгромили велике татарське військо і витіснили татар за Дністер. Землі правобережжя Дністра і, в тому числі, частина Галицько-Волинського князівства, яка пізніше отримала назву Буковина, перейшла під владу угорських королів. Майже одночасно, у 1349р., Польща захопила Галичину і частину Волині. Галицько-Волинське князівство перестало існувати. Намісником угорського короля в тільки що приєднаних землях став у 1352р. марамурешський воєвода Драг. У 1359 році проти влади угорського короля повстав воєвода Богдан, який проголосив незалежність Молдовського князівства. Ця незалежність була в 1356р. визнана королем. Столицею князівства були міста Сирет, потім Сучава, Ясси. Землі Галицько-Волинського князівства у складі Молдови деякий час зберігали автономію, маючи свій політичний центр у Шипинцях. Вперше Шипинську землю згадує польський історик Ян Длугош. Остання згадка належить до 1436р. Кордони Шипинської землі зафіксовано грамотою 1433 року. Судячи з опису, територія Шипинської землі майже співпадає з територією сучасної Чернівецької області. Поступово автономія втрачалася, і до середини ХVст. Шипинська земля повністю припиняє своє існування. Її назва зникає з сторінок писемних джерел. З другої половини ХVст. за цією територією закріплюється назва Буковина. У ХІV – XV сторіччях в писемних джерелах згадується поселення на території сучасного Карапчева. В «Списке городов дальних и ближних» це поселення названо описовим іменем «Городок на Черемоше». В грамоті 1395р. вперше зустрічається назва Хмелів (в документі Хмелев). Це було досить значне поселення. В грамоті 1433р. говориться: «городы Цецун и Хмелов со тыми волостьми и селы, которые же к ним прислушают». Хмелів був одним з волосних центрів Шипинської землі. Про це сповіщає грамота 1436р. :»…истинное земли Шепеньское, то есть Хотень,Цецюнь и Хмелов и сов семи волостьми, месты, селы». Це остання згадка про Хмелів у писемних джерелах. Село відоме з 1499 року. Після поразки у 1497 році війська польського тривалий час велися польсько-угорсько-молдавські переговори, які дали змогу досягнути згоди на мир. У цих переговорах послом Молдови був Іоан Теутул – великий логофет (начальник канцелярії воєводи). Саме йому, за переказами , за успішне закінчення переговорів подарував польський король прикордонні села Довгопілля Руське, Путилу, Розтоки, Вижницю, Іспас, Вилавче, Карапчів, Замостя, Вашківці, Волоку.[Ion Neculce Letopisetul Tarii Moldoves. – Bucuresti.: ESPLA, 1959. – P. 11.] . Проте перша, найдавніше засвідчена, письмова згадка назви Карапчів зустрічається в грамоті від 8 лютого 1595 року. В історіографії робилися спроби з’ясування походження назви села. Вивченням етимології назви займався Ю.О. Карпенко. Його дослідження дозволили з’ясувати, що вона має тюркське походження (Кара-чорний, пчів-ріка). Очевидно, село було так названо через поклади вугілля, які є в його околицях і на березі річки Глибочок. Дійсно, на територіях Карапчева, Валів протягом 1947 – 1968рр. працювала шахта № 26 по видобутку бурого вугілля. Вона належала Вашківецькому шахтоуправлінню Міністерства місцевої паливної промисловості УРСР (дані архіву). Про роботу цього підприємства писала районна газета «Червоний промінь» від 26 жовтня 1948 року. Сучасний стан За часи незалежності української держави село проходило складні етапи становлення, розбудови і розквіту. Рівень розвитку будь-якого населенного пункту можна оцінити за виробництвом готової продукції. У Карапчеві працює завод ТОВ «Рембудсервіс-Кераміка – 2», де виготовляється будівельна цегла й керамблок. Підприємство працює сезонно, виготовляючи за сезон 2,5 мільйони умовних тисяч штук готової продукції. На даному виробництві залучено до виконання робіт 60 працівників. Цегельний завод працює з 1970 року, раніше він належав колгоспу «Червоний прапор», приносячи значні прибутки. Більшість об’єктів соціальної інфраструктури села побудовані з цегли місцевого виробництва, про що неодноразово писала преса . У селі працює пилорама; 3 деревообробних цехи, що належать приватним підприємцям Пишному Дмитру Івановичу, Нагорняку Роману Тарасовичу, Курці Руслану Миколайовичу;олійня, де виробляється олія і макух (приватний підприємець Шандро Андрій Іванович) та цех по розливу солодких напоїв (приватний підприємець Вільчук Наталія Анатоліївна). До послуг односельчан вапниця, яка належить приватному підприємцю Щербану Миколі Павловичу. На території села діють 2 лісництва: Вашківецьке лісництво Берегометського державного лісомисливського господарства ( лісничий Дмитрюк М.Д.), Карапчівське лісництво Держсецлісгоспу АПК (лісничий Мишковський Я. М.) За останні п’ять років на теренах Карапчева успішно розвиваються підприємства сфери обслуговування. Працюють чотири кафе-бари, цех пошиття одягу Мар’янчука Д.І.; до послуг жителів телефонна станція та вежа стільникового зв’язку «Київстар». Є на території нашого села сільськогосподарське підприємство «Ілмирос» (Опаєць М.Т.) Господарство займається обробітком грунту та вирощуванням зернових культур на площі 120га, які були здані в оренду 300 пайовиками.Перевезення пасажирів здійснюється Вижницьким АТП і приватним перевізником Штеф’юком Г.І. Всього в Карапчеві зареєстровано 102 суб’єкти підприємницької діяльності. У 2003 році їх було 14. На території Карапчева діють три загальноосвітні школи: Карапчівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, Валівська та Бабинська ЗОШ І-ІІ ступенів, у яких навчається 424 учні, дитяча установа «Сонечко», де виховується 65 дітей, будинок культури, три клуби, медична амбулаторія, 3 фельдшерсько-акушерські пункти, 2 відділення зв’язку, 3 бібліотеки. До послуг односельчан – 26 магазинів різного профілю, ощадна каса, аптека, стадіон, ринок кооперативного типу. Про історію Карапчева і походження його назви видана книжка Я.О.Кузика та І.Г.Москаля «Віки говорять».