Видатні особистості Карапчів в

Видатні постаті села

Вихідцями з села є відомі люди : професор, доктор природничих наук, інженер агрономії Октавіан Лазар, етнограф, археолог-аматор, художник Євзибій Лазар, майстер народного прикладного мистецтва Лідія Кудринська, поет Орест Князький, самодіяльний художник, автор фронтових спогадів Василь Сівцов, художник Теофіл Марчук, кандидат технічних наук, доцент Степан Єремійчук, співачка Мирослава Єжиленко, майстер спорту з легкої атлетики Василь Гаврилюк, кандидат у майстри спорту з кульової стрільби Валентина Мар’янчук, з вільної боротьби Микола Тирон, з волейболу Юрій Тесліцький,з футболу Марія Павлюк. Після закінчення у 1871 році Чернівецької вчительської семінарії починає свою педагогічну діяльність в рідному Карапчеві Єлізар Лазар. Молодий учитель активно вникає у свою роботу, в життя сільської громади. У 1926 році жителі села звернулися до румунського уряду з вимогою відновити з 1926 – 27 н.р. українську мову як мову викладання всіх предметів. Сини Єлизара, студенти Октавіан, Євзибій та Микола, пішли шляхом батька. Усвідомлюючи, що майбутнє кожного народу – його діти, брати Лазарі організовують вакаційні курси вивчення української мови. Курси називалися так тому, що проводилися в канікулярний час. Лазар Євзибій Єлізарович (8.V. 1904. с.Карапчів, тепер Вижницького р-ну

Чернівецької обл.. – 1.ІХ. 1940, м. Чернівці) – збирач українських народних пісень, археолог – аматор. Народився у родині вчителя. Початкову школу закінчив у рідному селі, гімназію – у Чернівцях. Навчався у Ясському медінституті, Бухарестській малярській академії, але через брак коштів обидва вузи змушений був залишити. У 1935 р. закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету. Через румунську політику до українців не міг знайти роботу за фахом. Займався сільським господарством на батьківській землі. У вільний від роботи час записував українські народні пісні, у пошуках яких обійшов усю Буковину і Бессарабію. Це був неабиякий подвиг, бо ж окупанти забороняли навідуватися будь-кому навіть у сусіднє село до родини. Всього збереглося у рідної сестри Лідії, що мешкає в Карапчеві, 524 зразки його записів. Організовував у населених пунктах Буковини підпільні українські школи і сам у них навчав дітей. Карапчів розташований на місцевості, де знаходилося чимало археологічних пам’яток різних епох. Можливо, саме це надихнуло Євзибія Єлізаровича на археологічні дослідження. Разом з чернівецьким археологом Ч.Амбражевичем займався розкопками біля Замостя, Костинців, Валяви. [9] Влітку 1940 року був призначений директором школи у м.Чернівці. З документів обласного державного архіву Чернівецької області відомо, що Є.Є.Лазар подавав документи на заміщення вакантної посади співробітника відділу археології у крайовому музеї, але його кандидатура була відхилена.[7,с.237] Найбільшої слави здобув Октавіан Лазар (10 травня 1907 року с.Карапчів – 1979 рік м.Тієнин, Бельгія). Ще в дитинстві від вибуху набою Октавіан залишився без лівого ока і трьох пальців лівої руки. Та це не зашкодило бажанню вчитися. Наука давалася легко і в школі, і в гімназії. Але одержати вищу освіту під час румунської окупації для національно свідомого українця було неможливо. 1927 року Октавіан їде до Бельгії, де закінчує інститут агрономії в місті Жамблу (1932р.). Навчання і життя за кордоном, далеко від рідних, були нелегкими, але він став професором університету в м.Льєжі (1936 – 1941рр.). Йому належать близько 30 наукових праць. У 1970 році удостоєний премії Ж.Берже. Октавіан Лазар – двічі лауреат премії Ж.Щепкенса.[7,с.236] Кудринська Лідія Єлізарівна ( 24.08.1921 р.с.Карапчів, тепер Вижницького району Чернівецької області) – вишивальниця, сестра Євзибія та Октавіана Лазарів і дружина Х. Кудринського. З 1990 р. – народний майстер декоративно-прикладного мистецтва. Народилася в родині педагога. Учителювала в рідному селі, була класоводом, викладачем німецької та французької мов і домоводства, вихователькою гуртожитку Карапчівської середньої школи. Вишиває хрестиком чоловічі й жіночі сорочки, рушники, скатерті. Бере участь у виставках з 1967 року. В її будинку створено невелику виставку вишиваних робіт, яку можна відвідати у будь-який час. Пані Лідія має досить велику бібліотеку, де багато цікавої літератури. Сімейний альбом містить світлини її великої та славної родини. Бажано оселю цієї шанованої в селі родини оформити як музей прикладного мистецтва (художня вишивка) та куточок пам’яті про видатних людей – вихідців із родини Лазарів. Хризант Іванович Кудринський (17 квітня 1910р., с.Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області – 20 березня 1995 р. с.Карапчів) – артист, педагог. Походить із селянської родини. З 1940 по 1946рр. – артист Чернівецького обласного українського музично-драматичного театру. З 1956 року Кудринський жив у Карапчеві. Завідував сільським клубом, потім працював продавцем крамниці. Після закінчення в 1963 році Республіканських курсів іноземних мов у м.Києві стає вчителем французької мови. Велика заслуга сім’ї Кудринських у тому , що 8 випускників Карапчівської школи здобули фах учителя французької мови. Аркадій, син Георгія Кейвана (1903, с.Карапчів – 1лютого 1977 року, м.Прага, тепер Чехія) – доктор технічних наук. Гімназію закінчив у Чернівцях, а в Празі здобув вищу освіту і ступінь доктора технічних наук, з 1948 року очолював відділ при міністерстві енергетики Чехословаччини. [7,с.236] В’ячеслав Криштоф ( 1918 року народження) – доктор політології. Походить з родини найбільшого землевласника і господаря Карапчева. Добре знав французьку, німецьку, англійську, польську і румунську мови, що дало можливість закінчити екстерном гімназію у Львові, вчитися у Познанському університеті. Закінчив університет у Чикаго, там же отримав докторську ступінь з політології. Туга за рідним селом спонукала родину Криштофів довго розшукувати в США місцевість, подібну до Карапчева. У штаті Орегон таку територію знайшли, придбали ферму на 30га і там осіли (див.фото). Зараз у приміщенні колишнього маєтку розташована Карапчівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. Син В’ячеслава Криштофа Ніколас пише: «У нашому сімейному будинку тепер сільська школа, і використовувати його таким чином набагато краще, ніж тримати там мене. Я впевнений, що комуністи зробили нам послугу, виселивши звідси і примусивши добратися аж до Америки». («Українська правда». Радянські тіні, українські привиди. 27.08.2003р.). Пан В’ячеслав неодноразово відвідував Карапчів. Підтримує зв’язок із рідним селом і зараз, здійснює меценатську допомогу, щорічно виділяючи значну суму грошей для преміювання кращих учнів школи. Орест Миколайович Князький – лауреат Косівської районної педагогічної премії ім. Марійки Підгірянки та премії Володимира Сосюри. Народився 26 січня 1944 року в с.Карапчів. З 1982 року працює директором Білоберезівської СШ Верховинського району Івано-Франківської області. Один із засновників Верховинського товариства української мови ім..Т.Шевченка «Гомін Карпат». Єжеленко Мирослава Олександрівна – солістка Вижницького вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» і Вижницького народного самодіяльного ансамблю танцю «Смеречина», учителька французької та німецької мов. Народилася 22 травня 1948 р. у селянській родині. 1966 р. із золотою медаллю закінчила середню школу, а 1971р. – факультет романо-германських мов Липецького педінституту. Викладала німецьку мову в Луковецькій СШ та Вижницькому училищі прикладного мистецтва. З 1976 по 1979рр. – завідуюча райметодкабінетом Вижницького райвно. З 1983р.- учителька німецької мови, музики і руху Вижницької СШ № 1 ім. Ю.Федьковича. [5,с.16] Степан Костянтинович Єремійчук – кандидат технічних наук, доцент, полковник у запасі. Має більше 100 наукових публікацій, з них 17 винаходів. Нагороджений 9 урядовими нагородами. Народився 8 лютого 1941 року на хуторі Вали. У 1959 році закінчив середню школу, потім Ульяновське військове училище зв’язку і Ленінградську академію зв’язку ім. С.М.Будьонного. Працює доцентом у Курському державному технічному університеті. Викладає предмети: автоматизація технічних процесів і моделювання технічних процесів.[7,с.232] Про Ярослава Олексійовича Кузика (1948р.н.), відмінника освіти України, учителя української мови і літератури, інтелігентну людину, можна твердо сказати: він не тільки вчитель вищої категорії, дослідник- краєзнавець, творчий, ініціативний педагог, але й здібний поет, публіцист, наділений Божим даром писати, творити. З поетичним словом подружив ще з шкільної лави. Перші публікації його віршів можна віднайти у Вижницькій районній газеті. Серед них вірші, покладені на музику Василем Михайлюком («Глибочанські вечори»), Орестом Князьким( «Пісня про Міліїв» і «Пісня про Карапчів»), Володимиром Василікою («Підгіряночка») та Кузьмою Смалем («Синова вишиванка»). Ярослав Кузик у 1996 році удостоєний обласної учительської премії ім. О.Поповича. Романович Іван Костянтинович (1958 р.н.) – професор, доктор медичних наук. Директор Санкт-Петербурзького науково-дослідного інституту радіоактивної гігієни. Національне і духовне відродження Карапчева, попри всі труднощі й проблеми, триває . Карапчівці відчувають свою відповідальність за майбутнє рідного села.

СЛАВА НЕ ВМРЕ, НЕ ПОЛЯЖЕ

Маленьким Парижем називають місто Чернівці. Тут 2 лютого 1992 року народився Ігор Іванович Крисоватий, який запам’ятався усім своїм волоссям і чарівною усмішкою.

Щасливим човном дитинства була велика родина (восьмеро людей: тато, мама, троє братів, дві сестри і маленький Ігор). У сім’ї панували спокій, любов, взаємодопомога.

1 вересня 1998 року Ігор пішов у 1 клас Бабинської загальноосвітньої школи І-ІІ ступеня, яку закінчив у 2007 році. Цього ж року став учнем 10 класу Карапчівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

Класний керівник Гушпан Марія Михайлівна згадує: «Ігоря я запам’ятала як впевненого, знаючого і мрійливого хлопця. В класі він був правдолюбом. Завжди захищав дівчат. Брав активну участь у позакласних заходах, був лідером у спортивних змаганнях». Після закінчення школи навчався у Чернівецькому професійному училищі радіоелектроніки № 15.

У 2011 році був призваний на службу до Збройних Сил України, яку проходив у 80-тій окремій аеромобільній бригаді ВДВ, що дислокувалася у м. Львові. Демобілізований у 2012 році у званні «Молодший сержант».

З початком Революції Гідності Ігор – активний її учасник. 18 лютого 2014 року він вирушив до міста Києва, де впродовж кількох днів був активним учасником Майдану.

З початком терористичних заворушень на Сході він отримує повістку із військового комісаріату і, не повідомивши нікого з рідних, 8 квітня 2014 року розпочав службу у військовій частині А 2582. Згідно наказу командира ВЧ № 4 від 7 травня 2014 року залучений до участі в АТО у Луганській області. Був заступником командира взводу швидкого реагування.

17 червня о 23 годині його рота була піднята по тривозі і направлена на допомогу бійцям батальйону «Айдар», які потрапили у засідку. При в’їзді до м. Щастя Ігор зі своїми товаришами потрапив у засідку бойовиків. У ході запеклого бою загинув разом з екіпажем БТРа.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Він був звичайною людиною. І в мить останню віддав найдорожче, що мав – своє життя. За нас віддав. Аби ми жили.

Ми повинні знати і пам’ятати імена простих молодих хлопців, овіяних Славою Подвигу. Про них писатимуть книжки, складатимуть пісні, зніматимуть кінофільми. Ними будуть пишатися майбутні покоління.
Усі, хто віддав своє життя за рідну землю, – герої нашого часу.

Слава Україні! Героям слава!