Історія Лукавці

Село моє, для мене ти – єдине (історія села Лукавці)

Автор проекту: вчитель історії вищої категорії, вчитель-методист Лукавецької ЗОШ І-ІІІ ступенів Романчук Ганна Никифорівна Над проектом працювали: 2010

Село моє, для мене ти – єдине. Ти найкраща квітка у барвистому вінку Буковини. Тебе пам’ятають всі, хто тут народився, хто так чи інакше пов’язаний із твоєю історією, хто пив смачну воду із твоїх цілющих джерел. Моє рідне село, ти подарувало світові відомих політиків і вчених, вчителів і лікарів, інженерів, аграрників, але найбільше доклалися до твоєї історії звичайні люди, які й возвеличили тебе. Є дві версії походження назви нашого села. Перша – походить від луків, які були на лівому березі річки Сірет. Друга назва села походить від імені чоловіка, який перший тут поселився – Лука. Ми не маємо точної дати появи поселення на території нашого села. Перші люди почали тут жити приблизно 5 – 6 тисяч років тому. Наша місцевість багата на землеробські та скотарські угіддя, поблизу – річка, є в достатній кількості питтєвої води, навколишні ліси багаті на диких звірів. Все це відповідало прожитковому мінімуму людини в той час. Територія нашого села, як і весь край, з ІХ століття входила до складу Київської Русі. Можливо, хтось з лукавчан брав участь у поході Київського князя Олега на Візантію у 907 році та поході князя Ігоря на Візантію 944 року. Коли Київська Русь почала розпадатися на ряд самостійних князівств то наш край з другої половини ХІ століття входить до Теребовльського князівства, з середини ХІІ – Галицького, а з кінця ХІІ до середини ХІV ст. перебувало у складі Галицько – Волинської держави. З 1241 по 1349 рік над краєм тяжів гніт Золотої Орди. За цей час забрано було багато добрих ремісників, знищено дужих чоловіків. Господарство почало занепадати. Економічною слабкістю, а також віддаленість Буковини від Золотої Орди скористалися територіально ближчі завойовники. Край спочатку захопили угорські феодали, потім волоські воєводи. Молдавські господарі видають велику кількість грамот в яких повідомляються про подарунки чи продаж земельних володінь. Саме в цей період, документально, вперше згадується, а точніше – 16 лютого 1428 року. 1428, лютий 16, Сучава: Олександр Добрий закріплює за Юрієм, Козьмою і їхньою сестрою Модриною, діти Стана Лукавецького, а потім Семеону, Кості, Діоніну і Сандру, діти Сербка, їх маєтки у Лукавцях і Панці з Міхідрою. /Т.Балан «Буковинські документи». Т.ІІІ. ст. 32, Чернівці – 1937 р./ А далі в документах часто згадується наше село. З них видно, що село стає предметом купівлі та продажу, суперечок за землю. Становище селян було тяжким. В 1490 – 1492 рр. нашим селом прокотилося повстання під проводом Мухи. Ще важче стало жити коли Буковина, в 1514 році, потрапила у васальну залежність від Туреччини. Це був один з найтяжчих періодів в історії буковинців. Багато жінок, дівчат, чоловіків було забрано у полон і продано на невільницьких ринках у рабство. Селяни перебували у кріпосній залежності: продаючи маєтки, господар оговорював і продаж селян разом із землею. Селяни не хотіли терпіти знущання, а коли почали діяти опришки то вони допомагали їм. Відважні хлопці приєднувалися до повстанських загонів під проводом Олекси Довбуша. Налякана цим рухом влада вирішила видати грамоту про вільний перехід селян з одного місця проживання на інше. Повторна спроба врегулювати взаємовідносини між феодалами і залежними селянами була зроблена в 1766 році, воєводою Григорієм Гікою. В його документі панщина визначалася 12 днями на рік. Та становище селян залишилось важким і ускладнюється ще й тим, що територія краю часто – густо стає ареною боїв. Після чергової Російсько – Турецької війни 1768 – 1774 рр. Буковина відійшла до Австрії. З повідомлень того часу ми дізнаємося, що край мав нужденний вигляд, часті неврожаї, які супроводжувалися голодом. У 1806 році населення Вижницького повіту голодувало. Тоді ж у Садгорі був проведений ярмарок, гроші від якого пішли на допомогу голодуючому населенню. В австрійський період на території нашого села поселяються старообрядці – липовани, поляки, німці. Люди всіх національностей мирно співіснували, зберігаючи кожен свою релігію, звичаї та культуру. З 1816 року жителі села починають добиватися у властей дозволу і допомоги на будівництво школи. 25 листопада 1816 року громада села написала листа, який підписав Василій Василько, з проханням збудувати школу у Лукавцях. Зміст листа був таким: «Шановне цісарсько – королівське окружне управління Буковини! Село Лукавець, як відомо шановному цісарсько – окружному управлінню знаходиться на такому початку і так значимо за кількістю жителів і має дуже велике число молоді шкільного віку; сусідні місцевості такі як Берегомет, Мигове, Мега, Жадова, Комарівці та Молдавський Банилів теж густо заселені, число дітей шкільного віку зростає з року в рік і тому необхідне шкільне навчання. Тому справа не терпить відстрочки і треба вжити необхідних заходів для того, щоб численна молодь отримала шкільну освіту. Розв’язання цієї справи бачить дідич у зверненні до цісарсько – королівського окружного управління з пропозицією про прийняття задовільного рішення. Тому він ставить до відома, що кошти для цієї так необхідної справи не випадуть на державу , це розуміють всі жителі і візьмуть участь в спорудженні школи, це підтверджує дідич в нижчевикладеній заяві. Для того щоби окружне управління видало розпорядження стосовно народної школи дідич зобов’язується: 1. Дати для будівництва школи необхідний ліс або з власного лісу, або дати гроші для цього. Громада привезе. До побудови приміщення школа буде знаходитися в шкільній кімнаті збудованого за допомогою громади жилого будинку вчителя. 2. Поряд з безплатним житлом наділити вчителю біля будинку фальчу ґрунту для саду і фальчу сінокосу. 3. Громада зобов’язується привезти необхідну кількість дров для потреб школи. 4. На кінець священник Михайло Янович зголошується вести безплатно уроки релігії. 5. Після того як одного разу буде створена одна школа, вони почнуть засновуватись шкільним управлінням повсюди. Шановне цісарсько – королівське окружне управління повинно наглядати за народними школами і дати розпорядження про організацію школи І-ІІ утримання. Лукавці 25 листопада 1816 р. Василій Василько» ф 3 оп. 2 стор. 243 арк. І, І3в Листи – прохання писалися не один рік. І ось розпочинається спорудження важливого закладу. Інженерні роботи виконував інженер Марін. В архівах збереглися креслення, малюнки. Поруч з школою зводилися господарські споруди і будинок для вчителя. Робили це всією громадою. На багатьох документах є посвідчення громадян села /Ісарі, Бойки, Білави, Романюки, Сабури, Іванущаки, Романчуки, Розщебаки та інші/. Люди замість підпису ставили хрестик. Дивлячись на ці жовклі папери, проймаєшся гордістю і болем – самі були неписемні, а дітей мріяли бачити грамотними. У 1856 році був складений список учнів шкільного віку – 272 дитини. Приміщення школи було відкрито у 1861 році. Багато було зроблено в розвитку шкільництва у селі коли двірником був обраний, у 1898 році , Микола Василько – неординарна особистість, улюбленець гуцулів, визначний громадсько – політичний діяч. На кінець ХІХ століття на території нашого села було 4 школи: у Нижніх Лукавцях, Верхніх Лукавцях, Німцях та Липованах. Документи 1912 року свідчать, що на території нашого села було шість шкіл: однокласні на майдані, Косованці, Левкові, Липованах, Вовчинці, 4-х класна центральна школа, до неї входила і німецька. На початку ХХ століття у школі вивчали і рідну мову. Голова місцевої шкільної ради священник Семен Бойчук домагався, щоб дітям читалася рідна православна віра, а не чужа релігія. Були випадки, коли дітей силоміць записували до іншої віри. Із звітів інспекторів видно, що священника цінували як викладача релігії. У 1898 році у верхній частині Лукавців була збудована церква Святої Параскеви. У 1905 році у нижній частині Лукавців була збудована церква Святого Миколая. Обидві церкви були збудовані за кошти громадян, а також гроші дав Грісгабер /іудея/, Богусевичі та особливо посприяв у будівництві церков Микола Василько. Важким випробуванням для жителів нашого села стала Перша світова війна: багато чоловіків було забрано на війну, безпосередньо на території села точилися бої. З 1918 по 1940 рік у краї панували румуни. Проводилася насильницька румунізація. Багато лукавчан емігрували до Америки. Правда, у Лукавцях шкіл не поменшало, та навчання велося виключно румунською мовою. Старожили І. Бойчук, І. Микитюк, П. Бойко згадують, що вчителі були дуже строгі, водночас вони розуміли учнів, навчаючи їх румунською, вони старалися роз’яснити їм і українською мовою. Ще й сьогодні в селі з любов’ю й повагою згадують про вчителів Олександра Цопу, Єлизавету Цопу, Миколу Гараса, Кароля Плашка, Петра Проданика /уродженця села Лукавці/, Петра Ісака. Значне місце на ниві розвитку шкільництва у селі Лукавці належить учителю, громадсько – культурному діячеві Лесеві Киселиці. У 1940 році у краї була встановлена радянська влада. Люди одержали можливість мати безкоштовне медичне обслуговування та навчання на рідній мові і, нажаль, ця влада принесла репресії. З початком радянсько – німецької війни до краю знову повернулися румуни – друга румунська окупація була ще важча, ніж перша. В горнилі Другої світової війни загинуло 55 лукавчан їх імена викарбувані на обеліску, що височить у центрі села.

Святкування 40 річчя Дня Перемоги Друге повернення радянської влади принесло репресії, знищення ні в чому не винних людей. В нашому селі було репресовано близько 30 сімей. В 40-х роках на території Лукавецької сільської ради було засновано шість колгоспів, пізніше вони були об’єднані в один – «Росія», потім назву було змінено – «Дружба». В 70 – 80–ті роки на території села було збудовано, в основному за кошти місцевого колгоспу, тваринницьке містечко, тракторний стан, адміністративний будинок, лазню, будинок культури в 1985 році, приміщення середньої школи в 1987 році.

23 роки середню школу села Лукавці очолювала Заслужений учитель України Стрільчук Катерина Іванівна

У 70-80 роки ХХ століття в селі були збудовані нові будинки – добротні, ошатні із побутовими зручностями. На подвір’ї у сельчан з’явилися велосипеди, мотоцикли, автомобілі. Переважна більшість випускників школи продовжували навчання в училищах, технікумах, інститутах та університетах. Знаменним у житті села, як і всієї України, був 1991 рік – рік коли Україна була проголошена незалежною державою. В той час в роботі Верховної Ради України брав участь депутат Верховної Ради України, уродженець нашого села Василь Костянтинович Бідений. Понад 90% лукавчан на референдумі 1 грудня 1991 року підтримало Акт проголошення незалежності України. Нині наше село – одне з найкращих сіл Буковини. В роки незалежності село було газифіковане. В селі працює 171 мале підприємство. Лукавчани продовжують дбати про розвиток освіти. В селі діє добре обладнана загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, більшість випускників якої продовжують навчання у вищих навчальних закладах.

Виступи учасників гуртків художньої самодіяльності Лукавецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівники гуртків: Осовська Я.С. та Тищенко В.Т. Святкування 580 річниці з дня першої писемної згадки про село Лукавці (16 лютого, 2008 р.)

Список використаної літератури та архівних документів 1. Т. Балан «Буковинські документи». Т. ІІІ ст. 32, Чернівці – 1937 рік. 2. О. Добржанський «Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» 3. П.Брицький, О.Добржанський «Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР», Чернівці – 2007 рік. 4. А. Жуковський «Історія Буковини», Чернівці – 1993 рік. 5. Матеріали Міжнародної науково – практичної конференції «Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське: історія, культура, туризм», Чернівці – 2006 рік. 6. М. Костриба «Золота осінь Одарки Киселиці», Вижниця ВПП «Черемош» – 2004 рік. 7. Архівні документи: Ф 3 оп. 2, стор. 243 арк. 1, 13в Ф 3 оп. 2, стор. 243 арк. 1, 13в Ф 3 оп. 2, стор. 213 арк. 1, 119 Список використаної літератури та архівних документів 8. Т. Балан «Буковинські документи». Т. ІІІ ст. 32, Чернівці – 1937 рік. 9. О. Добржанський «Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» 10. П.Брицький, О.Добржанський «Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР», Чернівці – 2007 рік. 11. А. Жуковський «Історія Буковини», Чернівці – 1993 рік. 12. Матеріали Міжнародної науково – практичної конференції «Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське: історія, культура, туризм», Чернівці – 2006 рік. 13. М. Костриба «Золота осінь Одарки Киселиці», Вижниця ВПП «Черемош» – 2004 рік. 14. Архівні документи: Ф 3 оп. 2, стор. 243 арк. 1, 13в Ф 3 оп. 2, стор. 243 арк. 1, 13в Ф 3 оп. 2, стор. 213 арк. 1, 119