Історія Вашківці в

 

1.Історія міста Вашківці.

Кожна місцевість має свої особливості, історію, культуру, назву. Місто Вашківці, в якому ми проживаємо, має давню й цікаву історію.

На території міста, в урочищах Монастирці, Руді і Білій Горі, виявлено залишки трьох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II – УІ ст.)- Решти населення ХІУ століття знайдено в центрі міста на лівому березі річки Глибочка.

Назва міста походить від особового імені Васко. Перша письмова згадка про Вашківці належить до ЗО -х років ХУ століття. З неї довідуємося, що 15 червня 1431 року вони були куплені якимось Купчичем у боярина Немирка.

У грамоті польського короля Владислава Ягайла від 13 грудня 1433 року говориться про передачу Вашківців молдавському воєводі Стефану: “А Васковци Стецку воеводе отписали есми к волоской земле, а и с тим со всем что к тому селу здавна прислушает”. Останні слова – яскраве підтвердження того, що село виникло задовго до опублікування цитованого документу .

Протягом наступного періоду володарі Вашківців часто мінялися. Світські та церковні феодали дарували, ділили, обмінювали село разом з його населенням. 342 роки (з 1433 по 1775 р) Вашківці перебували у складі Молдавської держави, а з 1775 року – входили Габсбурзької імперії. В цей час власниками села були брати Микола та Йордаки Русети. їх права на це село підтверджені австрійською комісією 12 березня 1782 року. 8 червня 1805 року брати Русети обмінюють свої буковинські маєтки на волоські володіння Теодора Мустаце. У 1808 році Вашківці дісталися барону Петрнину.

Протягом усієї феодальної доби основним заняттям вашківчан було сільське господарство. Крім того, вони ще займалися гончарним виробництвом. За переписом 1775 року,тут мешкало 192, а в 1784 році – 282 родини. Селяни з давна жили у жахливих злиднях,терпіли від безземелля та малоземелля. Перед революцією 1848 року їм належало лише 3 780 йохів землі, а барону Петрину – 2374 йохи. 28,3 % селянських, господарств зовсім не мали землі, а 39 % володіли лише невеличкими клаптиками.

Розклад феодально – кріпосницьких відносин супроводилися дальшим посиленням експлуатації селян поміщиками. Якщо за “золотою грамотою” Гіки панщина визначалася 12 днями на рік, то в 1834 році поміщик офіційно довів її до 48 днів на рік. Крім того, він вимагав від селян десятину кукурудзи та інші натуральні побори.

Вашківчани брали активну участь у антифеодальній боротьбі селянства Буковини. Десятиліттями домагалися вони вільного користування пасовиськами та лісами, вважаючи їх “природним і одвічним майном общини”.

У 1848 році на заклик Лук’яна Кобилиці вашківецькі селяни повстали і відмовилися виконувати панщину. Вони озброювалися мисливськими рушницями, косами, вилами і сокирами, виганяли поміщиків, їх слуг та урядових чиновників, захоплювали ліси, пасовища й полонини, забирали поміщицьку худобу і хліб. Наростання антифеодальної боротьби змусило братів Петрино вдаватися до хитрощів. Ще до поширення урядового патенту на Буковину, вони першим в краї скасували панщину у вашківецькому маєтку.

Селянська реформа не лише зберегла у Вашківцях поміщицьке володіння , але й змінила його: кількість землі, що була в користуванні селян, скоротилася, а в поміщиків вона збільшилася на 256 йохів. Після реформи процес зубожіння і розорення селянства пішов ще більш швидкими темпами. З 1847 по 1865 р кількість безземельних селян у Вашківцях зросла на 129 % а малоземельних – подвоєлася.

З розвитком капіталізму на Буковині в житті трудящих Вашківців відбуваються певні зміни. У 19 столітті село стає центром судової окурги, а з 1903 року – містом , центром новоутвореного Вашковецького повіту. Населення міста збільшувалось. Якщо за переписом 1857 року у Вашківцях мешкало 2501, тов 1910 році – 5749 чоловік. Понад 65 % усього населення становили українці. Ставши формально містом, Вашківці за характером занять мешканців продовжували залишатися селом. Лише 1,5 % (89 осіб займалися торгівлею, 0,8 % (45 осіб) – ремеслом. Решта жителів працювала в сільському господарстві.

У другій половині 19 століття на початку 20 ст. у вашківцях виникає ряд дрібних капіталістичних підприємств . У 1873 році була відкрита ґуральня Р. Фрейтага, в 1900 – ґуральня Ш.Гросмана і вальцьовий млин А. Таца, в 1903 році – вальцьовий млин Григореску, в 1911 – 12 році підприємцем Д. ІПауером споруджуються завод для дистиляції спирту.

Розорення дрібних власників і концентрація землі в руках купки -поміщиків та куркулів зумовлювали посилення класової боротьби. 18 липня 1904 року , в розпалі жнив, 350 селян Вашківців та сусідніх сіл оголосили страйк у маєтках орендаря Д.Шауера. Страйкарі відмовилися збирати жито за 11 та 12 -тий сніп, вимагаючи 8-10 снопа.

Ще гострішого характеру набрали селянські виступи під впливом першої російської буржуазно – демократичної революції. У 1905 році селяни Вашковець , озброїтись косами, ціпами і серпами, виступили проти поміщика. Наприкінці 1905 року вашківчани одними з перших на Буковині висунули політичні вимоги. Мітинг, що відбувся у Вашківцях 24 грудня 1905 року за участю 1000 осіб, прийняв рішення, в якому говорилося, що народ “жадає” загального , рівного , безпосереднього й тайного права виборчого і заявляє, що не залишить ніяких, навіть найгостріших способів у боротьбі за сим правом”. Страйки сільськогосподарських робітників відбувалися і в 1906 році.

Безпросвітні злидні примушували вашківчан залишати рідне місто і в пошуках кращої долі емігрувати за кордон. З кінця 19 століття до вересня 1913 року з Вашківець до Канади емігрувало 193 особи.

 

 

 

2.Вашківці у роки першої світової війни.

Листівка ХХ століття

В роки першої світової війни Вашківці протягом тривалого часу знаходилися в районі воєнних дій. В умовах господарської розрухи різко скоротилося промислове виробництво. Через відсутність сировини не діяли маслоробний і винокурний заводи, було зруйновано паровий млин. У надзвичайно важкому стані опинилося і сільське господарство: селяни внаслідок реквізиції майже повністю позбулися робочої худоби. На ЗО серпня 1916 року на всі Вашківці залишилися 27 коней і 18 волів.

 

Лейтенант Гошовський з конюхом і денщиком, 1914 р.

Спалений спиртзавод у Вашківцях,1914 р.

Мадяри. Кампанія окопів. Весна, 1915 р.

(біля приміщення школи)

Період ромунсько-німецької окупації був для вашківчан часом дальшого посилення соціального і національного гноблення. Ромунські власті не проявили турботи про господарство, внаслідок чого воно перебувало у стані крайнього занепаду. У 1940 році у місті налічувалося 1803 двори, з яких 1460 займалися землеробством, решта – промисловістю, ремеслом, торгівлею. 24 % хліборобів були безземельними і 71,7% – мелоземельними. Населення міста складало 6518 чоловік, серед них – українців – 5358, поляків – 562, євреїв -501. сільська біднота складала 95,7 %, середняки – 3,8 %, куркулі – близько 0,5 % всього населення. Поміщикам Григоренку, братам Бірнбаумам, Шауеру, Гелрайху, Гросману, Рознеру належало 613 га кращої землі, духовенству – 57 га, куркулям – 110 га.

Найбільшим землевласником був вашківецький примар Григоренку, якому в 1940 році належало – 185 га землі, два житлові будинки, крамниця, два помешкання для наймитів, спиртзавод, млин, кузня тощо. Господарство М. Мінгайла за своїми розмірами мало в чому поступалося перед господарством дрібних вашковецьких поміщиків. Воно мало 51 га орної землі, комплекс господарських будівель, чималу кількість сільськогосподарського реманенту, коней, великої рогатої худоби.

Наслідком колоніальних методів господарювання румунських окупантів були епідемічні захворювання людей на дизентерію, скарлатину, грип, кір. Близько 30% населення Вашківців хворіло різними соціальними хворобами.

Лікарське обслуговування через непомірно високу плату для переважної більшості трудящих було недоступним. Лікар Оберлендер у XX роках брав за одну лише консультацію 200 лей, за виклик додому в межах міста – 400 – 500 лей, за прийом пологів 2000 – 3000 лей (вартість корови), будь яка операція коштувала до 10000 лей і більше.

Ярмарок у місті Вашківці на початку ХХ століття

 

 

 

 

 

3. Вашківецька Січ над Черемошем 

    В останній чверті ХІХ століття відбуваються величні зміни на території Західної України у плані національного відродження. Не дивлячись на те, що тут панувала Австро-Угорщина, починають виходити із друку часописи, підручники для шкіл, збірки письменників, поетів українською мовою, а також на рідній мові ведеться навчання. Все більше і більше видно скільки талановитих людей було серед знедоленого народу. Особливо зростала свідомість серед інтелігенції і вони почали будити люд від сну. Живе слово, ніби цілюща вода, капало на грунт, в якому знаходились паростки доброго, вічного, розумного і давало певні сходи. Це була велика справа і не однієї лю¬дини, а величезної когорти, які хотіли підняти рівень економіки, культури, духовності людей і в першу чергу молодого підростаючого покоління, бо воно було майбутнім нації.

Робота проводилась надзвичайно велика і згодом було видно її плоди. По всій Галичині та Буковині виникають різноманітні товариства, організації, партії, які мріяли повернути Україні минулу славу Київської Русі і бачити її на рівні з великими державами світу. Одним із таких інтелігентів був коломийський адвокат Кирило Трильовський. Він став ініціатором створення товариства”Січ” 5 травня 1900 року в селі Завалля на Снятинщині (нині Івано-Франківська область). Вже сама назва говорила багато про те. що людям з покоління в покоління передавались славні справи запорізьких козаків. Спортивно-пожежне товариство набрало масового руху і викликало захоплення серед міської і сільської молоді. Його почали засновувати в багатьох населених пунктах Галичини, а згодом Буковини. Та не всім це сподобалося.

Як тільки поширилися чутки про можливість утворення «Січі» у Вашківцях, то противники цього товариства почали розповсюджувати бріхні про те, що хто запишеться в організацію, його візьмуть до війська, заставлять приймати уніатську віру, жителі села будуть платити додаткові податки, січовики не ходять до церкви, а якщо відвідують, то не співають церковних пісень, а «Гей там на горі Січ іде» та інше.

Найбільше такі чутки поширювали часописи «Сосед Галичины», «Народна зрада», а також корчмарі. Останні вже добре знали, що там, де було товариство, то воно утримувало народ від пияцтва, а через це мали величезні втрати шинкарі. Січовики вчили народ робити все разом, не поодинці, а це лякало владу і тих, хто нечесно користав з народної праці. Та не дивлячись на всі перепони, було створено організацію у Вашківцях.

Вона стала однією з перших на Буковині, її вдалося  заснувати завдяки інтелігенції, яка намагалася всім жителям довести через культурно-просвітницьку діяльність, що наш народ талановитий, робітний, справедливий, але його весь час пригнічують, знущаються, а він все терпить і не бореться за свої права. До таких агітаторів належали учителі Осип Безпалко, Іван Герасимович, Юрій Князький, Микола Лютик, директор школи Веренька та інспектор шкіл Микола Спинул. їхні думки розділяв священик Купченко. Коли вони дізналися, що вже утворена така організація у Кіцмані, то вирішили заснувати подібну у себе. На організаційні наради приходили, крім вищезгаданих, Євген Стрийський та його син Іван, суддя Лисинецький, начальник пошти Микола Никорович, а також селяни, які мали авторитет — Іван Брусак, Юрій та Михайло Лисани, Степан Козоріз, Михайло Леотюк та інші. Було створено комітет, який мав зібрати на свято заснування «Січі» всіх жителів села, вибрати місце, купити і намалювати прапор, стрічки, зібрати лавки для сидіння, верені і килими, запросити гостей, записати хто і що дав, та багато іншого. Кожний одержав конкретне завдання.

Прапор малинового кольору з квітами та колоссям купили у Львові. У кожної «Січі» мала бути своя відзнака на ньому. На нараді вирішили намалювати з одного боку гетьмана Богдана Хмельницького, а з другого — святого Михайла. Цю роботу майстерно виконав маляр Пстрак. У суботу, 3 жовтня, після обіду, на Горішній толоці, почали розкладати лавки, прибивати килими, верені, оформляти сцену. До пізнього вечора йшли приготування, а вночі вартували біля зробленого, щоб ніхто з ворогів не попсував роботу людей.

Свято розпочалося о 8 годині ранку в церкві. Парох Купчанко правив молебень за новостворене товариство «Січ» і освячував прапор. Це був сміливий вчинок з його боку, бо в ті часи влада підозрювала, що січовики можуть очолити національно-визвольний рух у краї. Йому вдалося переконати начальство, що спортивно-пожежне товариство не буде займатися політикою і виступати проти цісаря. Закінчилося богослужіння. З церкви вийшли чоловіки, парубки, інтелігенція, жінки, діти. Всі пішли гуртом до толоки з посмішками на веселих обличчях. Радісно і з пошаною зустрічали делегатів та запрошених від інших «Січей» Галичини, Кіцманя. Студентства та інтелігенції з Чернівців.. На загальних зборах кожен міг промовляти, ставити внесення, вибирати і бути обраним до складу старшини, подати скаргу. Про свій виступ мали попереджати заздалегідь стершину і якщо хтось хотів виступити і не сплатив вкладку, то йому не давали слова. Крім внесків, фонди товариства складалися з дарів, вписових, відчитів, концертів, забав, оплат за участь у вправах та прогулянках.

Управляли товариством загальні збори, які скликалися раз на рік в останньому кварталі, а також старшича (кошовий, осавул, писар, обозний, скарбник), які засідали кожного місяця. На зборах заслуховувалася діяльність старшини, відчитувалася за фінанси ревізійна комісія, міг змінюватись статут, обиралися старшина та ревізійна комісія. На загальних зборах кошовий не голосував, але при рівній кількості його голос був вирішальний. Недія¬льних членів усували судом товариства. Не дивлячись на суворі попередження, знизилось чимало бажаючих вступити до товариства. Почалися вписи до організації. Найбільш авторитетних обирали старшиною. Кошовим було обрано учителя Осипа Безпалика, осаулом — Юрія Лесана, писарем — Івана Прусака, учителем пожежної справи — Костюка. Ніхто з тих, що організовував цю справу, не образився, що їх не обрано до старшини. Вони стали рядовими. Один за одним підходили парубки до кошового і присягали на вірність товариству, зобов’язувались визнавати права та обов’язки за статутом.

Кожен одержував малинову стрічку, на якій жовтими нитками було вишито «Січ у Вашківцях над Черемошем». Один за одним ставали у ряд парубки з гордо піднятими головами, а потім почали вбивати пам’ятні цвяхи в держак прапора. Це символізувало міцність і вірність єдиній справі, а дехто вирізав своє ім’я на цвяхові.
Після урочистої церемонії заграла музика і почалися танці, забави, які тривали до самої ночі. Декілька касирів збирали пожертвування від народу. Якщо не могли добитися до нього, то передавали одні через одних, бо не боялися, що хтось забере собі гроші. Настільки були чесні і порядні  наші  предки.

На першому засіданні старшини було вирішено купити за зібрані кошти сикавку (водяний вогнегасник), бо у Вашківцях більшість будинків були з дерева і часто виникали пожежі, а згодом інші пожежні прибори. На нав¬чання січовики збиралися у визначений час. Вони уважно виконували вправи і завдання під керівництвом учителя пожежної справи Костюка. Теорія переходила в практику. Гасили вогонь не тільки у себе, але й у навколишніх селах Буковини та Галичини. Добре навчені хлопці не раз одержували премії за свою роботу. Село Залуччя (нині Івано-Франківська область Снятинського району) знахо¬дилося неподалік від Вашківців. До нього ходили через міст, який був прокладений через річку Черемош. Коли почалася пожежа на панському дворі і господарських будівлях, то одними з перших прийшла на допомогу по-жежна дружина під керівництвом Івана Стрийського. Завдяки злагодженості, дисципліні під час гасіння вогню вашківчанам було передано керівництво цією важливою справою, а не пожежникам з Снятина. На знак поваги і вдячності була влаштована вечеря пожежниками Вайсилбергами, а потім січовиків відвезли додому. З самого початку справами «Січі» цікавився начальник громади Балошескул. Він приходив на всі засідання організації і відмічав, що завжди в діях була злагодженість. Бував на фестинах, Маланці, виставах та іншому.   Активними   членами  товариства   були   Олекса Гнатишин, Микола Лютик, Дмитро Гарас, Георгій Лесан, Іван Адам, Іван Перепелиця, Дмитро Борець, Георгій Хачман. На головні збори збиралися в стодолі Олекси Гнатишина. Вона вміщала біля 600 чоловік. Цікавим є те, що на них    приходили    жінки.

Народні фестини готувалися на 16 жовтня 1904 року. Про це заздалегідь повідомлялося в ряді «Січей», в краєвій пресі. В програму свята входило: схід «Січей» і репрезентація заступлених з торжества товариств на ринку перед руською (українською) православною церквою о пів на другу дня; посвячення прапора товариства, який доконає собор православного духовенства в руській (українській) православній церкві о годині першій по по-лудни; урочистий похід при звуках глинницької музики через ринок і карапчівський шлях до коша на Гнатишиній толоці; привітання послів і гостей, побулих на свято; вбивання пам’ятних цвяхів у прапор товариства; привітні промови.

Після урочистої програми мали відбутися фестини. Для них була складена окрема програма. В ній передбачалося: вільні вправи «Січей» топірцями і без топірців; вправи з сикавкою; хори і декламація; перегони в мішках; двобій на січових топірцях; стовп ковбасний; стріляння з луку; силомір; народні танці.

Запрошені були 3 колективи музик і аматори з товариства «Народна спілка» з Кут (нині Косівського району Івано-Франківської області), які підготували на свято оперу Котляревського «Наталка-Полтавка”, буфет. Фестини мали закінчитись походом зі смолоскипами під музику. Організаційний комітет зробив все для того, щоб усі доборе відпочили на святі. Вступ до нього коштував для селян 20 сотиків, а інтелігенції — 1 корона. На жаль через непогоду захід було перенесено і він відбувся весною 1905 року.

На вулиці січовики мали своє вітання. Коли козак здоровив козака чи козачку, то піднімав лівою рукою шапку, чи капелюх в гору і говорив жважливо: «Здоров був товаришу!» або «Здорова була товаришко!», а до кошового «Здоров був батьку кошовий!». Під час вправ, січових свят та інших заходів козак приступав в службовій справі до старшого від себе, тоді вітав через відповідний рух топірцем так, як це робив осаул, здаючи звіт кошовому.
Січова організація не допускала партійності. Вона працювала над створенням бібліотеки, а в читальні читала і обговорювана часописи «Народна справа», «Руська рада», «Борба». «Громадський голос», «Земля і воля», «Громадянин», видання Київської і Львівської «Просвіти» та багато інших, вивчали пісні. Січові співанки, цікаві книжечки купували у доктора Кирила Трильовського в Яблонові.

Жителі навколишніх сіл бачили, як цікаво зажили вашківчани з появою товариства і тому теж почали наслідувати їх приклад. За короткий час (до жовтня 1904 року) були створені організації на Волоці над Черемошем, 10 Іспасі, Рівні, Барбівцях, Виженці тощо. Батьки дозволяли молодим парубкам вступати до організації через те, що молоде покоління не могло там наслідувати поганих вчинків, а навпаки ставало фізично здоровими, розумнішими, ввічливішими у ставленні до рідних та оточуючих, а найголовніше, що не вчилися пити горілку, а вживати чай, воду, квас. Про це навіть співали у пісні:  «Гей, кинь горілку палену. Та пий воду студену. Та гарячий пий чайок, Щоб був добрий голосок.»

Власники ґуралень, шинкарі йшли на різні хитрощі, погрожували організаторам заснування товариство, але народ, особливо старше покоління, підтримували добрі справи.
На початку діяльності товариства однією з найбільших була пожежа вночі з 18 на 19 червня 1904 року. Вдарили на сполох. На місце нещастя побули січовики, комісар Юзефович, асистент староства Фрей. Невдовзі прийшла допомога з Залуччя, Чорториї. Полум’ям було охоплено 15 будинків і господарських будівель. Більшість людей міцно спала і не чула, що відбувалося навколо. Якби не пожежники, то багато хто б загинув на місці нещастя. По команді розпочалася робота; вибивали вікна, двері, виносили сплячих дітей з хати без ґвалту та крику. Вогонь був приборканий, але наніс великі збитки господарям. Погорільцям було надано допомогу з боку товариства, а також людей, які співчували їм. В цьому ж році ще двічі спалахував вогонь у Вашківцях.

Старійшина повідомила Головний Комітет Січовий (найвища управа Січей) про те, що 13 листопада 1904 року у них, відбудуться загальні збори в касиновій залі. В назначений день була погана погода, декілька весіль, але не дивлячись на це, всі прийшли у призначений час. Кожний, хто заходив, вітався окликом «Здорова була, славна громадо!» або «Здорові були товаришки і товариші» (як бачимо з вітання перевага в першу чергу надавалась жінці) чи «Здорове було, славна товариство!». На це присутні в залі відповідали «Здоров був, товаришу!» чи Батько кошовий» і т. д.

Уповноваженими були голова «Союзу Січей Буковини» пани Е. Пігуляк і Т. Левицьчий з Чернівців. Збори відкрив осаул Т. Лисан і запропонував головою зборів обрати місцевого нотаря Стрийського. У звіті говорилося, що багато кому не подобалася діяльність відважних людей і всіляко їм перешкоджали працювати. Та вони робили велику справу і їх підтримувало населення, тобто чесні і порядні люди. За звітний період зріст авторитету «Січі». Цьому свідчить той факт, що аналогічні товариства були створені з 6 населених пуктах Вашківецького та Вижницького повітів. 20 неграмотних навчилися читати і писати. Було організовано чимало свят, зустрічей, привітали видатних людей — композитора М. Лисенка, посла Миколу Василька, президента міністрів доктора Кербера.

У майно товариства входили крім сикавки, труби, прапор, свиставки, книжки, часописи, силомір, печатка. Все це коштувало біля 500 корон, а прапор (2 м довжини і 1 м 20 см ширини) — 180 корон».
Під час  виборів  кошовим  став  осаул Георгій  Лесан. Давимука   обрано   осаулом, писарем  — І.Брусака,  скарбничем — Г. Хачмана, писареми — М.Князького, С. Мардока. Про зміни в статуті вказав М. Лютик. Січовики мали свої відзнаки, як замовляли у Івана Чупрея з Коломії та Танаска Мегер з Шипинців. Для старшини топірці з чорним і жовтим держаком коштував 1 корону, а сокирка з жовтим держаком — 40 крейцерів, нелакована — 30.

Буковинський сойм не виділяв коштів на утримання «Січей». Вони одержували допомогу від відділу краєвого пожежного фонду або від своєї громади. Ця сума була різною. Наприклад, в 1905 році було одержано 300 корон
(за ці кошти можна було придбати 103 золотих обручки по курсу того часу або ж 333 срібні), а в 1909 році вже 350 корон. На випадок  ліквідації товариства все його майно переходило у буковинський пожежний фонд. За п’ять років свого існування вдалося зібрати гроші і купити грунт під забудову власного будинку. З коляди у січні 1909 року зібрали 200 корон.

Ще в 1905 році на перших загальних зборах “Союзу Січей Буковини» йшла мова про необхідність проведення курсу пожежно-гімнастичного, але цю справу вдалося здійснити через 3 роки. З 19 по 23 грудня в Чернівцях проведено вищеназваний курс. З кожного повіту було послано своїх делегатів. Вашківський представляло 9 від 7 «Січей». Навчання коштувало 3 корони. Програма була чітко розписала на кожний день. Вона включала у себе пожежну справу, гімнастику, ведення діловодства, плани на майбутнє, боротьбу з пияцтвом та інше. Заняття починалися о 8 годині ранку в Народнім Домі по вулиці Петровича, 2. Всі делегати мали топірець, стрілку з вишитою назвою населеного пункту і власний харч. Хто запізно приїхав, або раніше від’їхав, без поважної на те причини, то не одержував свідоцтва.

У лютому 1908 року товариство нараховувало біля 400 чоловік. З цьому була чимала заслуга старшини під керівництвом кошового Івана Герасимовича. Його змінив Георгій Костянтинович Гнатишин.
Свято берегли січовики пам’ять видатних українських діячів — Тараса Шевченка, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького та інших. Про них розповідали, декламували їхні,або про них твори, готували вистави. Вони слідкували за тим, щоб кожна організація платила до каси Головного Комітету Січей вкладку по 2 корони, 5 процентів від чистого доходу з усіх заходів. Державній владі ніхто не звітував про роботу. У «Січ» було заборонено приймати священика.

Міжнародна обстановка з кожним роком все більше загострювалася. Великі держави вели боротьбу за переділ уже поділеного на сфери впливу світу. Кожна мріяла мати якомога більше колоній, які б були для неї ринком збуту і джерелом сировини. Це стосувалось також Австро-Угорщини та Росії. Політичні події висвітлювалися в періодиці того часу і вони ставали предметом обговорення між січовиками. Поступово їх рух почав носити воє¬нізований характер.
Перше українське військове товариство «Січові стрільці» засновано в березні 1913 року у Львові. Його очолив доктор В. Старосильський. При деяких «Січах»
почали виникати подібні секції. На Буковині військові відділи не були організовані.

Війна наближалася. Приводом до неї стало вбивство австрійського престолонаслідника архикнязя Фердинанда І та його дружини Софії у Сареєві (столиця австрійської провінції Боснії). В І світову війну (1914—1918 р.) було втягнуто багато держав світу. Не обминула лиха доля і Україну, яка в цей час була розділена на дві частини — австро-угорську і російську. Не в одній битві довелося зустрічатися українцям, які вважалися «ворогами» бо воювали одні за корону австрійського цісаря, а інші — російського царя. Сам цісар дозволив творити частини Українських Січових Стрільців. Ним були схвалені засади, в яких він прирівнював права стрільців з цісарським вій¬ськом. Більшість січовиків була мобілізована в австрійську армію і не потрапила в бойові відділи українських січових стрільців. Поіменний список свідчить, що тільки один вашківчанин Кость Мар’янчук, 1398 року народження, був у складі 6 сотні і полку стрільцем.

Історія його життя потребує дослідження, але вже тепер можна сказати, що він був сміливою, сильною, вольовою людиною і його нічого не лякало, якщо він добровільно записався в Українські січові стрільці. Очевидно не один раз з своїми однополчанами ходив у розвідку в глибокий тил москалів і приносив цінні відомості, які необхідні були в армії, приймав участь в знаменитому Карпатському поході.

Одна з найбільш жорстоких битв в ході 1 світової війни була битва за гору Маківка в кінці квітня на початку травня 1915 року. Маючи чисельну перевагу, російським військам вдалося захопити верх гори, а це загрожувало діям австрійської армії. Якщо до цього часу залишився Кость живий, то він в перші дні обороняв ліве крило, а згодом  праве  обсади неприступної гори.  Воювали  під градом куль, не вистачало боєприпасів:
«За правду і волю, за красную долю,
Віддаймо життя.
Наука і праця се наші мечі!
А в правді, в науці, се наші кличі!
А в правді   в науці,
У січовій злуці побіда буде».

На жаль, ті хто хотів бачити Україну щасливою, новою, радісною так і не діждався радісного дня. Хоч і січовики віддавали перевагу спорту та науці їхнє товариство було заборонено представниками румунської влади.

 

 

4. Розвиток господарства.

Під час другої світової війни ще більше погіршились умови господарського розвитку. Почали зупинятися фабрики, заводи. За 1943 рік міському господарству було завдано збитків на 331 337 карбованців.

Вже по закінченню війни протягом одного року існування артілі стали очевидні великі переваги колективного господарства над одноосібним. Колгоспники швидко впоралися з польовими роботами, краще обробили землю і зібрали багато вищий урожай ніж одноосібні господарства: проса – по 22 ціп; кукурудзи – по 40 цнт; ячменю і вівса – по 15 цнт. з гектара. Успіхи членів артілі сприяли зростанню їх рядів. Наприкінці року колгосп об’єднував 42 селянських господарства і мав 10 коней.

У 1948-1949 pp. у Вашкіцвцях виникло три колгоспи – Івана Франка,ім.Лесі Українки та «Вільна праця», внаслідок чого колективізація сільського господарства тут була завершена.

У 1960 році колгосп ім.Ольги Кобилянської був багатогалузевим господарством,в якому провідну роль відігравали рільництво і тваринництво.За ним закріплено 3519 га землі, у цей же час сільськогосподарських угідь- 2365 га. Колгосп добре забезпечений сільськогосподарською технікою і реманентом. Він має 18 тракторів, 7 комбайнів, 13 автомашин.

У 1967 році провідна культура серед зернових – озима пшениця займала 515 га, а дала 20, 1 цнт. з 1 га Серед технічних культур перше місце посідає цукровий буряк.У 1968 році ним засівали 116 га.

На той час високі показники були і в рільництві.У 1966 році тут було зібрано по 25 цнт. зернових з гектара на всій закріпленій за нею площі.

Значні прибутки для артілі давало і тваринництво. 4 ферми розміщені у 19 капітальних приміщеннях, де знаходилося понад 1200 голів великої рогатої худоби, близько 560 свиней та 870 овець.

Помітні зміни відбулися в розвитку промисловості міста. Колишній спиртзавод поміщика Григореcку у 1959-1960 pp. докорінно реконструйовано і на базі нової техніки перетворено у спиртокрохмальний комбінат. Якщо до возз,єднання його річна потужність не перевищувала 2-3 тис. декалітрів спирту, то в останньому році семирічки комбінат виробив 108,3 тис. декалітрів спирту.У 1961 році став до ладу крохмальний цех з річною потужністю близько 400 тонн крохмалю.

Швидкими  темпами розвивався райпромкомбінат, заснований ще в 1940 році. У післявоєнний час тут було збудовано столярний і меблевий цехи, повністю модернізовано устаткування. У 1964 році промкомбінат реорганізовано у фабрику господарського інвентаря, яка спеціалізувалася у виготовлені меблів, кухонних речей тощо. В результаті реконструкції виробництво продукції зросло у шість разів. Великим підприємством поступово стає харчокомбінат, де докорінно реконструйовано млин №1, що збільшило його виробничі потужності у 2,5 рази. Збудовано консервний цех потужністю до трьох мільйонів умовних банок, став до ладу комбікормовий цех потужністю 3 тис. тонн кормів на рік, уведено в дію соковий та сушильний цехи. За роки семирічки комбінат збільшив виробництво консервів з 0,5 мільйона до З мільйонів умовних банок.

У 1962 році у Вашківцях збудовано хлібозавод потужністю 33 тонни виробів на добу. Після відкриття додаткових цехів він почав випускати повний набір кондвиробів.

На теперішній час у місті працює на повну потужність лише спиртзавод та хлібозавод. Також у Вашківцях недавно відкрилися нові приватні пекарні.

У 1966 році головою Вашківецької міської Ради обрано Кузенка Юрія Ілліча. На цій посаді він працює до
1975 року. У 1977 році Юрія Ілліча знову обирають головою міської Ради Вашківців, на цій посаді він пропрацював до серпня 1981 року.

У серпні 1981 року на посаду голови виконкому Вашківецької міської Ради народних депутатів був обраний Володимир Онуфрійович Гарас молодий, енергійний, здібний керівник.

1985 року його обирають депутатом Чернівецької обласної Ради. За період його роботи протягом двадцяти п’яти років Вашківці стали кращим містом районного підпорядкування, що ввійшло до Асоціації міст і сіл України.

Протяго цього часу було зроблено:

• Газифікацію міста;

• Побудована типова середня школа і здана в експлуатацію;

• Побудовано шість двоповерхових житлових будинків;

• Проведена реконтрукція скверу з перехованням воїнів і зроблена кована огорожа навколо скверу;

• проведено освітлення та встановлено вічний вогонь на могилі воїнів;

• Збудований будинок музею-садиби художника Георгія Гараса;

• Реконструйовано і проведено Капітальний ремонт старої школи та відкрито школу нового типу –гімназію школи – гімназії ;

• Перебудована і зроблена реконструкція цехіва фабрики “Буковини”;

• У 1985 році проведений ремонт доріг і покриття асфальтом увесь центр міста;

• До приїзду губернатора Канади Рамона Гнатишина у 1992 році проведено ремонт усіх доріг по Вашківцях і зроблена огорожа металічна на новому цвинтарі;

• Почалася добудова до універмагу, яку пізніше добудував приватний підприємець Супрович Б.Б, що тепер є окрасою міста.

 

Міським головою після В.Гараса, у 2006році був обраний Сидор Михайло Миколайович.

У 2010році Вашківецьким міським головою обраний  Перч Микола Партенійович.

 

Глибоке осмислення історії нашого містечка ще чекає на своїх дослідників.

 

 

Де і коли оселились первісні люди на цій місцині? Як виглядали зведені ними житла? Який одяг вони носили? Чим займались? – все це дуже інтригуючі запитання. Особливо для тих, хто цікавиться історією рідного краю.

До найдавніших археологічних знахідок на території Вашківець та його околиць належать:

1.Поселення ІІ-ІV ст.(центр сучасного міста, урочище Монастирець, а також Руда і Біла гори).

2.Поселення ІІІ-ІV ст.(довкруг підніжжя Анниної Гори).

3.Під час археологічних розкопок 1956 року на правому березі річки Теплиця (біля лікарні) було виявлено сліди поселення ХІІІ-ХІV ст.

4.Рештки давнього кладовища було виявлено на правому березі річки Теплиця (біля пошти). Те кладовище займало чи не всю територію сучасного міста.

5.В Горішньому куті, поблизу р. Великої Вікнини з якої витікає річка Теплиця, знайдено черепки гончарного посуду, які засвідчують про присутність тут давніх людей. Проте каміння з печей не траплялось.

6.На лівому березі річки Глібічок (у центрі міста) було знайдено рештки поселення XIV ст.

Трохи вище де тепер паливний склад, було знайдено давню кам’яну піч на глибині 2-х метрів.

7.На вашківецькій околиці, яка межує з Чорториєю та малим потічком Волочиною, на полі було знайдено черепки із розбитих горшків та каміння з перегорілих печей. Смуга знахідок тягнеться полем вздовж майже одного кілометра. Отож і тут в старовину знаходилось давнє поселення.

 Ось такі сліди залишив стародавній світ у нас на Вашковеччині, які хоч і почасти, ведуть нас у далеку епоху життя наших пращурів. Історія Вашківець невід’ємно пов’язана з історією Буковини.

У до слов’янському періоді, першим відомим народом, що заселяв були гети.

У II ст. до Хр. прийшли сармати, які почали загрожувати гетам. Сармати проіснували аж до II ст. по Хр. Їх знищили готи, а рештки злились з слов’янами.

Близько 185 р. до Хр. Серед гетів з’явився новий народ бастарди, які пізніше злились з гетським народом.

У 73 р. до Хр. З’явився новий народ – даки, по сусідству з гетами. Пізніше вони з’єднались і першим дако- гетським королем став Бурвіста, з роду гет, який заснував могутню державу.

В період між 44 р. до Хр. І 86 р. по Хр. В Дако-Гетії володарювали ряд королів.

У II ст. по Хр. На півночі і сході від римської Дакії жили бастарди. Сюди й належала територія Північної Буковини.

Від року 200 по Хр. Готи під час переселення на захід переходили також і через Буковину. Прийнявши християнство, готи почали ширити цю віру і на наших просторах.

У 375 р. – прийшла орда з Азії – гуни. За гунами землю Буковини переходило германське плем’я гепідів.

У VI ст. прийшла дика орда аварів.

У X ст. пересувалась нашими землями орда печенігів, яких у XI ст. витіснили кумани (половці).

X – XII ст. Буковина входить до складу Київської Русі.

І останні кочівники – татари у 1241 р. напали на наші землі. Одна із трьох ватаг, що розділилась, під проводом Кудана перейшла через Буковину на Семигород.

З 1241 р. Буковина і зокрема Вашківці перетерпіли багато татарських навал.

XIII – XIV ст. Буковина входила до Галицько- Волинського князівства.

1340-1349 – територія Буковини була автономною землею, дістала назву «Шипинська земля». Весь цей короткотривалий час була незалежною.

Про ті давні історичні події на території нашого міста свідчить ряд пам’яток: татарський шлях (Долішній кут на південній підвищеності окраїни сучасного міста). Татарський міст, який татари проклали через річку Глібічок і назвали її Кара-Пчіо, що означає Чорний потік.

1349 рік – встановлюється панування Угорщини.

1359 р. – Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

1392 р. – вперше зустрічається термін Буковина.

15 червня 1431 р. – перша письмова згадка про Вашківці.

1432р. – згадка про Вашківці у грамоті Молдавського господаря Романа І.

Протягом наступного періоду володарі Вашківець часто мінялись. Феодали дарували, ділили, обмінювали село разом з його населенням. Так у грамоті польського Короля Владислава Ягайла від 13 грудня 1433 р. говориться про передачу Вашківець молдавському воєводі Стефану.

1433р. – початок перебування Вашківець у складі Молдавської держави.

1485 р. – напад Турків на Буковину.

1490 р.-1492 р. – селяни Буковини в тому числі й вашківчани прийняли участь у повстанні проти іноземних загарбників під проводом Івана Мухи.

1497 р. – польські війська напали на Молдавію, завдали нищівного удару Буковині.

1499 р. – «Шипинська земля» повністю ввійшла у склад Молдавії і перестала існувати, як окрема одиниця.

1502 р. – вторгнення польських військ.

1514 р. – Буковину загарбала Туреччина аж по 1774 рік. 260 років! Буковина була під зверхністю Туреччини.

Пам’ятки, що свідчать про той період: Турецький млин, Турецька криниця, Турецький камінь, та легенда про дівчину Анну.

1538 р. – вторження польських феодалів на Буковину.

1648-1653 рр. – буковинці приймали участь у визвольній війні проти Польщі.

1709р. – російські війська вперше з’явились на Буковині.

1710р. – у дорозі з Бендер до Кракова гетьман Пилип Орлик переїжджав через Буковину. Збереглись про нього пам’ятки в місцевості Вашківці над Черемошем.

1716 р. – під час австро-угорської війни війська австрійського цісаря вперше ступили на Буковину.

Буковину не раз окупували російські та австрійські війська і от 1774 році вона остаточно припала Австрії.

У ХVІ-ХVІІ ст. – діяли опришки.

Під час трьох воєн, що проводила Росія проти Туреччини у XVIII ст. російські війська кілька разів окупувала Буковину.

1739 р. – російський генерал Мюніх зайняв усю Буковину (отже й територію Вашківці) і Молдавію аж по Яси. Росія хотіла назавжди прилучити до себе Буковину. Того ж року російські війська відступили з окупованої території (завдяки Белградському миру), але при цій нагоді забрали з собою в Росію багато населення з Буковини.

1768 р. – другий прихід російських військ. Окупаційні російські війська знаходились на Буковині від 1770 до 1774 рр.

1770-1780 роки були особливо важкими для вашківчан, котрі зазнавали тяжкого гніту з боку феодалів.

 1774 р. – австрійські війська зайняли Буковину.

1775-1918 рр. – панування Австрійської імперії. В цей час власниками села були брати Микола і Йордаки Русети.Їх права на село Вашківці підтверджені австрійською комісією 12.03.1782 р.

1788 р. – відкрито початкову приватну школу у Вашківцях.

1805 р. – брати Русети обміняли свої буковинські маєтки на волоські володіння Теодора Мустаце.

У 1808 р. Вашківці дістались барону Миколі Петріно. Його маєток знаходився на території теперішньої ЗОШ №2. Позаду – майже двохсотлітній парк залишився, в якому ще ростуть кілька старих дубів. Після націоналізації там знаходилась лікарня та поліклініка, пізніше туберкульозний диспансер.

Сімейний склеп барона М. Петріно, який знаходився на території парку, був розграбований, а пізніше і зовсім знищений. Протягом усієї феодальної доби основним заняттям вашківчан було сільське господарство та гончарство.

1825 р. — відкрито уніатську парафію у Вашківцях.

1832 р. – виникла папірня, яка у старий спосіб виготовляла папір невисокої якості. Там працювало 6-7

 людей. Однак в міру доставки в край більш якісного паперу та ще й дешевшого, папірня у Вашківцях на початку шістдесятих років припинила своє існування.

1834 р. – розпочато будівництво церкви святого Миколая. Закінчино у 1876 р. Освячено у 1877 році. Будували церкву за свої кошти барон Микола Петрино, а завершив будівництво його син теж Микола Петрино.

1848р. – у березні на заклик Лук’яна Кобилиці вашківчани повстали, відмовились виконувати панщину.

1 липня 1848 р. – Микола Петрино першим на Буковині відміняє панщину.

1849р. – Буковина вийшла зі складу Галичини і стала окремою провінцією.

1854 р. – Вашківці стають одним із 15 повітів за адміністративним розпорядженням від 24 квітня 1854 року.

У 1855 році австрійська наукова експедиція шукала мінерали на Підкарпатті, натрапивши у вашківецьких лісах на поклади руди, але через його малу кількість не стали видобувати. Проте назва гори Руда й досі залишилась.

1869 рік – відкрито державну початкову школу.

18 червня 1904 року – повстання вашківчан при підтримці «Січі» проти жорстокого гноблення поміщика Шауера.

1900 р. – збудовано міст через р. Черемош з Вашківців, до Залуччя.

1904-1907 рр. – у Вашківцях видавався двотижневик «Промінь». В ньому друкувались вірші, оповідання, нариси, літературні та критичні статті.

Місто відвідували відомі українські письменники Наталя Кобринська, Гнат Хоткевич, довгий час жив і працював Іван Бажанський.

Початок XX ст. працює три початкові школи.

1908 р. – дано дозвіл на будівництво типової школи.

1910р.- збудовано двохповерхову школу.

             1911р. – від удару блискавки згоріла стара дерев’яна церква на Аниній Горі.

1912р. – відкрито приватну гімназію ім. Т.Г. Шевченка.

1914 р.- велика пожежа (горів спиртзавод).

1914-1918 рр. – І світова війна. Протягом тривалого часу бойові дії точились і на території Вашківець. Внаслідок постійної стрілянини «канонами, сальвами», жилося вашківчанам весь час у страху і тривозі.

19 червня 1916 року росіяни палили Вашківці: повсюди згарища людських будинків, побиті мости.

Березень 1917 року – у Вашківцях було створено Раду солдатських депутатів.

 Влітку 1917 року селяни почали самочинно збирати панський хліб на полях.

1918рік – останній рік австрійської окупації.

У 1918 році румуни окупували Вашківці.

1919рік – вийшов Декрет про заміну назв населених пунктів на румунські.

1918-1919 рр. – велись арешти політичних, громадських, культурних діячів.

У 1919 р. – у Вашківцях 2 рази збиралось селянське віче.

1921 р. – на базі Вашківецької школи відкрито школу підготовки педагогічних кадрів для викладання румунською мовою.

1921 рік – епідемія тифу.

Період румуно-боярської окупації був для вашківчан часом дальшого посилення соціального і національного гноблення. Місто перебувало у стані крайнього занепаду.

1940 рік – прихід Червоної Армії.

1940рік – запроваджено навчання на рідній мові.

У 1941 р. були націоналізований спиртзавод, вальцьовий млин, електростанція, 42 крамниці, 23 будинки.

1941р. – створено колгосп ім. І. Франка.

У 1941 р. вашківчани працювали на споруджені протитанкових ровів, запасних ліній окопів.

5 липня 1941 року місто окупували ромуно-німецькі загарбники.

В місті діяло комуністичне підпіддя. Режим розстріляв і закатував 1025 чоловіків. За липень – серпень 1941 р. на Буковині було закатовано більше 12 тисяч євреїв.

1941-1944 рр. – штучний голод, масові арешти.

8 квітня 1944 р. – Вашківці були визволені від гітлерівських загарбників.

На фронтах Великої Вітчизняної війни смертю хоробрих загинуло 52 вашківчан, 174 – нагороджені орденами і медалями.

Кінець 1944 р. – відновлено роботу лікарні.

1945р. – відбудовано спиртзавод.

1946р. – збудовано консервний завод.

1947р. – перший шкільний випуск (8 учнів одержали атестати зрілості).

1947р. – створено колгосп ім. О. Кобилянської.

1948році – була відкрита Вашківецька районна бібліотека для дорослих (бувший попівський будинок, збудований у 1940 році).

Спочатку було дві кімнати, з часом освоїли весь будинок загальною площею 582м². робоча площа 172м²., читальний зал – 42м²., книгосховище – 130м².

Очолила бібліотеку Кухарчук Ульяна Назарівна. Книжковий фонд був – 2725 примірників, нараховувальсь 700 читачів.

з 17.01.2003р. в читацькому залі працює Лазар Лідія Василівна( Михайлюк)

У 2009р. при бібліотеці відкрито кімнату-музей ім.Василя Михайлюка.

8 червня 1948р. – було відкрито й міську дитячу районну бібліотеку. Для початкової роботи  було виділено 175 книг.  З 1949 по 1956рр. завбібліотекою була Заєнко Ольга Олексіївна.

У цьому ж 1948 році створено колгосп ім. Лесі Українки та районний Будинок культури, директором якого був Вайнруб Ісак Мойсейович.

15 жовтня 1949р. – у міському сквері встановлено пам”ятник загиблим воїнам.

У цьому ж 1949 році була закінчена колективізація.

1950 рік – об”єднано всі три колгоспи.

1953 рік – художнім керівником Будинку культури стає Михайлюк Василь Пилипович ( до цього працювала Заморокова Л.С.)  В цьому ж році почав працювати у будинку культури Гарас Георгій Олексійович. Він оформляв стенди, малював плакати та декорації для театральних вистав.

 

 

Над сторінкою працювали:

Нищук Ольга Павлівна – вчитель історії

Присунько Галина Василівна – вчитель історії

Попович Олексій Васильович – вчитель історії

Рощибак Валентина Миколаївна – вчитель географії

Усик Ольга Григорівна – вчитель математики та інформатики

Гиршвельд Наталія Іванівна – вчитель інформатики

Сащук Роман – учень 11 класу

Макара Дмитро – учень 11 класу