Історія Велике

Село… Наше село – рідна земля. Тут наше коріння: могили предків і чиста криниця дитинства, незабутній смак маминого хліба.
Як велика ріка повниться маленькими потічками, так і великий успіх Буковинського краю складається з малих успіхів жителів села Меґа (Велике). Де в різні часи тут проживали українці і росіяни, румуни і молдовани, євреї і німці. Всі вони внесли неповторний колорит в непросту історію молодого села, якому приблизно 240 років.
Наше рідне буковинське село пахне хлібом і цвітом, зігріває душу кожному, хто працею збагачує свою маленьку батьківщину, хто із батьківської хати вийшов у життєві незвідані світи. Для Перемог!
В підніжжі Карпатських гір розташоване село, де хутірці менші один від одного.

Село Мега, Велике…
Перша згадка про нього з’явилася в 1776 році. На той час в ньому проживало 17 родин.  Відомим дослідником цього періоду був румунський історик Теодор Балан. Саме в його ”Збірнику документів”, виданому у 1939 р. під редакцією Буковинської Метрополії, згадано село Мега, яке з 1798 року належало графу Миколі Васильку.
Є різні теорії щодо походження назви села, але дослідники підтримують три версії.
Перша – село заселялося швидко і охопило велику територію (переважно румунське населення), звідси назва Мега, що означає – Велике.
Друга – перший житель, що поселився на лісистих околицях цих земель називався Мегай. Звідси і назва.
І зрештою, третя версія. Так, як переважна більшість жителів була переселенцями із Мигово, то село назвали майже іменем побратима.
Є ще легендарна версія, яка переходить з покоління в покоління про те, що десь у XIV – XV ст. тут поселися жителі, які вимушені були переселиться з навколишніх сіл під тиском бойових баталій, спричинених татарами, а пізніше турками. За переказами старожилів першими появилися на території села Татарини, Боднарюки, Місікевичі, Влади.
Дослідники підтримують першу версію.
Село складається з центральної частини та кутків: “Петраші”, “Мецкани”, “Явірник”, “Маково”, “Фівки”, “Панська вулиця”, “Клими”, “Влади”, “Довга”, “Чорнеї”.
Приблизно у 1798 році спочатку був заселений центр села. Околиці були густо лісисті. Першими жителями згідно Мигівської церковної книги були Боднарюки, Танасійчуки, Мецкани, Фальоси, Татарини, Кочергани, Місікевичі, Косовани. В цей період по всьому селу було приблизно 30 – 40 хат. Потім почали заселятися кутки села.
Перші жителі, важко працюючи, вирубували ліси, розкорчовували та окультурювали невеликими ділянками масиви густолісистих територій. Крім цього, займалися землеробством, тваринництвом, мисливством.
Селями – господарі з навколишніх сіл починають скуповувати землі у селі Меґа. На початку XIX ст. купив землю в нашому селі житель із Галичини, з села Яворова, Мотовилець. Він і посилився на околиці села, якій згодом назвали хутором Явірником. Так, до середини XIX ст. пройшло розселення і по інших кутках села. Хтось отримував землю у спадок, хтось її купував. Селяни поселялися там, де було більше землі для господарства. Так з’явились хутори Чорнеї, Мецкани, Генцарі, Пантин, Петращі. Здебільшого назви хуторів походили від прізвищ перших поселенців. Значна частина селян займалася домашніми промислами: ткацтвом, шевством, деревообробкою, плетінням з лози, виготовленням з наряд праці, пристроїв та інструментів.
Кутки постійно заселялись. Тут жителі вели одноосібні господарства: розводили коней, корів, овець, різну птицю.
В кінці ХІХ ст. наш край став привабливим для європейських держав. Село почало цікавити багатих австрійських поміщиків, оскільки було багате землею, лісом, красивою природою, а головне – хорошими людьми-ґаздами.
Далека родичка графа Василька пані Касандра Джорджуван приїхала із Відня на Буковину. Вона відвідала наше село, яке їй дуже сподобалось. Пані відкупила у двох заможних ґаздів із Мигове Гавриляка і Поляка 1600 га землі, яку вони користувалися на Меґі. Цю площу вона подарувала своїй племінниці пані Джорджуванці, яка й вирішила побудувати тут маєток для відпочинку.

У 1882 році вона розпочала будівництво маєтку.
На околиці села біла річки Пантинець був став. Там збудували цегельню. Цеглу для будови маєтку виробляли вручну і сушили на сонці. А потім біля города Мицкана Георгія Тодоровича викопали став і збудували чотиригранну саморобну піч для випалювання цегли. Випалювали цеглу дровами. До 1884 року між теперішніми будинками Кондрюк Євдокії Іванівни і Москалюка Іллі Петровича було збудовано лісопильний завод. Директором його був місцевий житель Шутак Юрій Андрійович. Поруч із лісопильним заводом був побудований водяний млин. Із викопаного ставу вода потоком йшла до лісопильного заводу, приводила в дію двигун і пилораму.
Маєток будували чехи і австріяки. Зводили будівлю повільно, але добротно. На будівництво маєтку пішло сім років. Завершили будову у 1889 році.
Оскільки графиня Джорджуванка мала ще у Старій Жадові Сторожинецького району, то новий будинок подарувала своєму сину графу Фрідріху Секвантину, який на той час став консулом австрійської Ради від Буковини. Граф мав свій будинок у Чернівцях, а жив і працював у Відні.
Мижінський маєток став замалим для прийому гостей. Адже приїздили до Фрідріха Секвантина багато міністрів, депутатів з інших держав. Із великим задоволенням гості прибували на відпочинок у цей віддалений маєток, що розміщений у чудовому куточку Буковини.
У будинку було всього шість кімнат. Виникла необхідність добудови другого поверху. Лісопильний завод і цегельня постачали будівельників матеріалами. Завершили будівництво другого поверху у 1912 році. Повністю будинок мав 10 кімнат для відпочинку і 4 невиличкі підсобні кімнати. Кожна з кімнат була гарно умебльована диванами, шафами, столами, кріслами. Все було оббите чорною шкірою. У сервантах виблискували чудового виробу чайні та столові сервізи. Вражали своєю красою чарки, келихи, фужери. Виделки і ложки були із срібла.
У 1916 році після  закінчення  першої  світової війни молодший син Джорджуванки вів самостійно господарство у Меґі.
Після завершення будівництва Фрідріх вирішив навколо маєтку закласти парк з декоративних дерев. Було висаджено ялини, смереки, буки, граби, берези,липи, кущі бузку, жасмину і черемхи. Навколо маєтку виріс декоративний парк із саджанців,  привезених з Австрії, Італії.
Саме родина Секвантін піклувалася і про економічну структуру села. Маєток з прилеглими до нього господарськими спорудами, лісопильний та цегельний заводи, водяний млин забезпечували більшість населення роботою.
Чоловіки переважно працювали на лісорозробках. В цехах заводу разом із чоловіками трудилися жінки. Всю продукцію вивозили за кордон. Підводами відправляли готову продукцію на залізничну станцію Лукавець, там вантажили на поїзд і розвозили за призначенням по Австрійській імперії. Власник Фрідріх Секвантін платив працюючим мізерну зарплату і здебільшого натурою.
Кучером у графа Фрідріха був житель села Граб Юрій Михайлович, а його дружина Фрозина Гнатівна працювала у маєтку кухарем. Розпорядником маєтку графа був Місікевич Антон. Потім його замінив австрійський фештер (лісничий), привезений господарем із Відня. Старожили села згадують його, як добру, порядну людину і вміло господаря.
Пані Джорджуванка була жорстокою. Мала багато худоби, заставляла місцевих жителів виконувати всі господарські роботи, обробляти землю. Але людям не продавала лісу на будівництво. У 1939 році вона втекла в Австрію і більше сюди не показувалась.
До 1944 року панський маєток використовувався консулом Фрідріхом Секвантіном для прийому гостей з інших країн. В цьому же році він покинув наш край, бо прийшла визвольна армія, встановилась друга влада в нашому селі.
Зі спогадів покійного Дмитра Татарина перед від’їздом пан розрахувався із кожною людиною нашого села та навколишніх сіл Жадова та Лукавці.
У повоєнні роки в селі організували колгосп “8 Березня”. Першим головою був Боднарюк Микола Іванович. В 1951 році наш артіль приєднали до колгоспу імені Леніна в селі Мигово. У колишньому маєтку Джорджуванки розташувались сільська Рада, бібліотека, клуб, магазин. Сільську раду очолив Шутак Дмитро Андрійович.
У 1953 році село Мега було перейменовано на село Велике. У 1956 році в селі провели радіо, а в 70-х роках – електрику. 2011 рік ввійде в історію села початком газифікації центральної вулиці.

 

 

Завдяки наполегливій праці наших жителів змінилась картина села.
Центр села прикрашає новозбудований клуб.

 

В ньому знаходиться і бібліотека. У клубі своє дозвілля проводить молодь села. Саме тут, на сцені сільського клубу, учні школи проводять святкові виступи. Суди приходять і великівські молодички, щоб піснею і гумором звеселити односельчан.

 

 

 

В центрі села височіє двоповерхова будівля.

 

В ній функціонує ФАП, пошта, діє АТС на 50 номерів.

 

 

Кожного дня до районного та обласного центрів асфальтованою дорогою курсують автобуси.
Західна частина села є межею двох сусідніх сіл Мигове і Вовчинець.

 

 

З кожним роком стає привабливішим, красивішим, багатшим. Цей мальовничий куток буковинського краю зачаровує природою вабить гостинністю доброзичливістю. Хто хоч раз відвідав його, із задоволенням повертається ще і ще за новими враженнями пригодами…