Село гордиться своїми жителями, які стали відмінними фахівцями, порядними і чесними людьми. Серед них відомий художник-кераміст Костриба Микола Григорович, директор Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. Ю.Шкрібляка, кандидат історичних наук, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, лауреат премії імені Гараса Козубовський Дмитро Онуфрійович, викладач Чернівецького Національного університету ім. Ю.Федьковича, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Марчук Михайло Георгійович, інженер-будівельник Клапійчук Володимир Дмитрович, бригадир будівельної бригади, що удостоєний медалі за трудову доблесть, Бойко Петро Онуфрійович, офіцер, капітан 2 рангу Данко Юрій Петрович, лікарі: Сегеда Лідія Володимирівна, Романюк Михайло Танасійович, полковник Палагнюк Микола Георгійович, завідувач Путильського відділу освіти Волошенюк Денис Костянтинович, директори шкіл: Кравчук Іван Андрійович, Козубовська Марія Миколаївна, Іпатій Віктор Георгійович, знатний майстер-будівельник Ткачук Петро Іванович, суддя Вижницького районного суду Кириляк Антоніна Юріївна, кавалер ордена шахтарської слави Акришора Юрій Володимирович та багато інших славних імен. Саме вони є гордістю рідного села, школи, прикладом у вихованні наступних поколінь.
Молодше покоління випускників школи також докладає своїх знань, праці рук, щоб прославити своє рідне село. Здобули освіту та працюють вчителями випускники Фальоса Марія Іванівна, Татарин Георгій Васильович. Медиками – Лапчук Володимир Мирославович, Татарин Наталія Василівна. Татарин Марія Василівна працює викладачем першої музичної школи міста Чернівці, грає у симфонічному оркестрі Чернівецької філармонії та є учасником фольклорного колективу «Смеричина» (м. Вижниця). Мельничук Мирослав Ілліч – магістр філософії, працює аспірантом на кафедрі філософії Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
Успішно навчаються у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах Козубовський Богдан Георгійович, Мігляков Богдан Олександрович, Шендра Світлана Володимирівна, Романенко Наталія Петрівна та багато інших.
Сегеда Володимир Максимович
Володимир Максимович Сегеда народився 26 квітня 1925 року у селі Забужжя Немирівського району Вінницької області у вчительській сім’ї. Мати працювала вчителькою початкових класів, а батько – завідуючим початковою школою. Початкову освіту хлопець здобув у рідному селі, а середню – у сусідньому селі Печера. Вчився добре.
У1944 році, вісімнадцятирічним юнаком пішов на фронт. Більше року брав участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни. В одному з боїв його було важко поранено, він був і контужений.
Після закінчення війни юнак ще 5 років служив у лавах Радянської армії. 30 березня 1950 року був демобілізований.
Після війни Володимир Максимович вирішив обрати одну із найстаріших професій – професію вчителя і цим самим продовжив справу своїх батьків. Тому 1 вересня 1950 року він вступив до Чернівецького державного учительського інституту. Вчився там 2 роки. Цей навчальний заклад закінчив з відзнакою. Зразу після закінчення інституту був направлений на роботу у село Багна Вижницького району. Пропрацював там лише 1 рік, бо в серпні 1953 року його направили у село Вовчинець, де став директором.
У1956 році поступив до Станіславського( нині Івано – Франківського) педінституту на історичний факультет зразу ж на III курс, який закінчив у 1959 році.
Ще коли Володимир Максимович вчився у Чернівецькому інституті то познайомився з гарною, молодою студенткою Лідією, яка навчалася на філологічному факультеті. Згодом ці двоє людей покохали одне одного і одружилися.
З 1953 року вони обоє навчали дітей села Вовчинець. Володимир Максимович – історії, а Лідія Костянтинівна – російської мови. Деякий час вона працювала і з дітьми початкових класів. Спочатку молоде подружжя не мало власного будинку, а проживали в тому, де були навчальні класи.
Школа, де працював Володимир Максимович, була маленькою, діти вчилися в дві зміни. У 1958 році було розпочато будівництво нової школи господарським способом. А першого вересня 1961 року діти вже сіли за парти у новозбудованій школі. Молодий директор пишався своїм невеличким, але дружнім колективом, де кожен учитель прикладав максимум зусиль для виховання своїх учнів. Особливо він відзначає, що багато його учнів стали педагогами, продовжили справу своїх колишніх учителів. Багато з них працює у різних куточках України, а дехто в селі Вовчинець. Це Козубовська Марія Миколаївна, Лапчук Марія Іллічна, Мельничук Євдокія Георгіївна, Іпатій Віктор Георгійович, Петрович Марія Іванівна, Грицива Лідія Миколаївна, Шутак Сергій Дмитрович. Володимир Максимович на педагогічній ниві пропрацював 4 десятки літ.
Він має звання “Відмінник народної освіти”.
Також має багато нагород. Серед них орден Вітчизняної війни І ступеня, орден «За бойові заслуги», медаль «За відвагу», медаль «За перемогу над Німеччиною» та 15 ювілейних медалей.
Марчук Михайло Георгійович
Народився 19 жовтня 1954 р. у селі Вовчинець, Вижницького району, Чернівецької області. Закінчив місцеву восьмирічну школу.
З 1970 по 1974 р. навчався на музичному відділі Чернівецького педагогічного училища, після закінчення якого працював у Драчинецькій середній школі Кіцманського району вчителем музики і малювання.
З 1974 по 1977 р. служив у Військово-Морському Флоті (Балтійському та Північному). Після демобілізації поступив на підготовче відділення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, а у 1978 р. – на філософський факультет цього ж навчального закладу.
Після закінчення відділення філософії філософського факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка у 1983 р. отримав направлення на роботу в Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича викладачем кафедри філософії.
З 1986 по 1989 р. – аспірант кафедри філософії Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних дисциплін при Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка. 1990 року захистив кандидатську дисертацію «Духовний потенціал суспільства і проблеми його реалізації». З 1990 р. – асистент кафедри філософії Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича, доцент.
З 1997 по 2000 р. – докторант кафедри філософії Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича. У 2003 р. захистив докторську дисертацію «Аксіологічний потенціал наукового знання: поняття, структура, спосіб актуалізації» (спеціальність 09.00.09 – філософія науки) у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
З вересня 2004 р. – професор, завідувач кафедри філософії.
У червні 1989 р. отримав атестат професора кафедри філософії.
Дружина померла, має доньку (1980 р.н.) і сина (1983 р.н.).
Клапійчук Іванна Йосипівна
Клапійчук Іванна Йосипівна народилася 1 серпня 1930 року в селі Рибне Кутського району (тепер Косівського) Станіславської області (тепер Івано-Франківської) у селянській сім’ї.
Прожила майже весь свій вік на Буковині у Вижницькому районі. В 1951 році після закінчення педінституту вона була направлена на посаду вчителя математики у Вовчинецьку школу. Школа була розміщена в одному будинку, де одночасно могло поміститись 3 класи. Тому навчання проводилось в дві зміни. З 1951 року школа в селі Вовчинець стала неповною середньою і в 1954 році був перший випуск 7 класу, де класним керівником була Іванна Йосипівна. Її покликання – школа. В ній вона бачила суть свого життя; без школи, без дітей не мислила себе. Пропрацювала Іванна Йосипівна 43 роки педагогом в одній-єдиній Вовчинецькій школі. Має багато нагород за сумлінну працю. Виконувала різні громадські доручення. Була незмінним головою профспілки працівників Вовчинецької школи, 14 років сільським депутатом. Якщо вже говорити про нагороди і регалії, то не можна не згадати про відзнаку, яка не зафіксована в жодному документі і не піддається жодному обліку, але яка важить чи не найбільше. Йдеться про пошану і любов учнів школи, які вже виросли і стали дорослими людьми, але кожен раз радіють зустрічі з улюбленою Вчителькою.
Разом з чоловіком Клапійчуком Володимиром Іллічем (1931 р.) виростила і виховала троє дітей: Людмилу (1958 р.), Олександра (1960 р.) і Анатолія (1968 р.). Всі вони одержали педагогічну освіту.
Тепер Іванна Йосипівна на заслуженому відпочинку. Але вона говорить, що на пенсії життя точно не закінчується. Вона утримує господарство, шиє, в’яже, але найголовніше, що до сьогодні не розлучається з учнями Вовчинецької школи. Вони часто приходять за консультацією по математиці і вчителька радо їм допомагає. У вільні хвилини читає, дивиться телевізор, слухає радіо, а у святкові дні відвідує церкву, яка недавно збудована у нашому селі. Іванна Йосипівна з радістю розповідає про зустрічі з її випускниками, а їх у неї було 9 випусків. Вона дуже радіє за їхні досягнення в житті, за їхні успіхи. Говорить, що в їхньому вихованні є і її частка долі.
Матеріал підготували учні 9 класу 2011 року випуску
Керівники – Лапчук Марія Іллічна, вчитель математики, заступник директора школи, класний керівник 9 класу 2011 року випуску та вчитель української мови і літератури Іпатій Олена Василівна
Ясінський Олександр Романович
на даний час несе службу у складі 24 механізованої бригади на території Луганської області.
Ясінський Олександр Романович народився в с.Вовчинець 13 березня 1979р. З 1985 р. по 1994 р. навчався Вовчинецькій ЗОШ І-ІІ ступенів. В 12 років залишився напівсиротою, бо помер батько. Весь тягар ліг на плечі матері, потрібно було піднімати трьох дітей. Вона ж трудилася, немов бджілка, щоб прогодувати своїх діток. В житті без чоловічої підтримки було по-різному. І тому після закінчення дев’ятирічки Сашко бере на себе відповідальність за сім’ю, іде працювати. З 1997 р. по 1999 р. проходить строкову службу у лавах Української армії. Після служби працював та проживав у рідному селі. Але сива горличка принесла в оселю Ясінських серпневого дня повістку. Навернулися сльози на материнські очі. А син заспокоював матінку: « Я іду захищати Україну, мир та спокій свого народу, щоб мої племінники жили під мирним небом». 14 серпня 2014 року був мобілізований на військову службу у зону АТО, згідно закону «Про часткову мобілізацію», який був підписаний Президентом України 21 липня 2014 року.
З сумом на очах чекає свого синочка мати-пенсіонерка та вся його родина. А найбільше чекають свого дядька його племінники.
Повертайся, наш вовчинецький вояче! Тебе вже зачекалися усім селом. Й тобі виносимо сьогодні щиру дяку за те, що став на захист рідної землі. Ми гордимось, пишаємось тобою, Олександре.
Повертайся живим! Ми просимо за тебе Бога. З такими воїнами Україна житиме завжди!
Матеріал підготувала племінниця воїна, учениця 9 класу Вовчинецької ЗОШ І-ІІ ступенів Писарюк Інна та педагог-організатор Мельничук М.С.