Історія Кулішівка

Над розділом працювали: учні 5-6класів Кулішівського НВК
Керівник: Харабара Г. І.

Наше рідне село, найдорожча святиня,
З діда – прадіда рідна і вічна колиска,
Для усіх поколінь ти свята берегиня
В тобі – пам’ять і дух наших рідних і близьких…

Станіслав Сауляк

Села, як і люди, мають свої біографії. І у кожного вона своя, неповторна. Тільки в селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.
Наше село – це наша маленька рідна Батьківщина. В кожного є своя хата, стежка, яка рано чи пізно всіх веде в далекий непізнаний світ.
Сучасне Кулішівки… Воно все на виду. А минуле? Про нього також пам’ятають у селі.
На захід від Кулішівки, в лісі, на мису, в урочищі Поляна – городище. Його площадка розмірами 140 на 75 метрів відгороджена від поля двома дугоподібними валам. На площадці городища – знахідки трипільської культури та доби раннього заліза. За два кілометри на північ від Кулішівк, на високому мису правого берега ріки Дністер, в лісі, в урочищі Планка – городище, на території якого потрійний вал відгороджує площадку діаметром 25 метрів та два великі вали, які відгороджують площадку діаметром сто метрів. На території городища виступають знахідки трипільської та давньоруської культур. На північ від села, на правому березі Потоку – городище. Дугоподібний вал довжиною понад один кілометр огороджує територію розмірами 1000 на 300 метрів, на якій є знахідки скіфської, черняхівської та слов’янської культур. В західній частині Кулішівки, на лівому березі Потоку – поселення давньорусько культури, також є поселення західноподільської скіфської культури. За два з половиною кілометри на північний захід від села, на першій надлуговій терасі Дністра, в урочищі Дубова – поселення трипільської, західноподільської скіфської, черняхівської та давньоруської культур. Розкопувалося експедицією ЧКМ у 1974 – 1976 роках. На південь від Кулішівки, на мису в урочищі Щовб – городище. Його площадка діаметром 50 метрів з напільного боку обмежена дугоподібним валом. На площадці – знахідки кераміки ХІІ – ХІІІ століть. На південний схід від села, на високому мису правого берега Дністра, в урочищі Галиця – городище. Його площадка діаметром 50 метрів відгороджена від поля двома дугоподібними валами На території городища знахідки трипільської, західноподільської скіфської та давньоруської кульур. Вважається, що давньоруське городище Галиця є рештками літописного Кучелміна. Але з ходом історії кожен несприятливий етап переборювався волею мешканців села, воно знову і знову відновлювалось і ставало загартованішим до нових перешкод на шляху свого розвитку.
У пам’яті жителів Кулішівки тримається віра в те, що їхнє село належить до числа найдавніших у Середньому Подністров’ї. І ґрунтується вона не тільки на літописній згадці про село ще 14 січня 1437 року, а й на археологічних пам’ятках, що відкриті на його околицях.
Одна з них – ліс Паланка, де 1982 року експедиція Інституту археології АН колишнього СРСР виявила велике святилище язичників, хто із учасників бував тут, неодмінно переконувався, що від святилища збереглися давні земляні вали. Кажуть, що десь посередині між ними розташовувався невеликий майдан, на якому свого часу стояв ідол, а на валах в давнину були об лаштовані ритуальні майданчики. Тут горіли культові вогні, а язичники приносили жертви своїм богам.
Святилище функціонувало на цьому місці тривалий час. За твердженнями історика і археолога Б.О. Тимощука, його «збудували не пізніше IX ст., а припинило воно своє існування в середині XII ст». Навколо цього культового центру розташувались населення. Найбільше з них, за історичними даними, було на берегах потоку, в урочищах Підмеття і Леонтієве. Тут досліджено напівземлянкові житла з печами – кам’янками та виявлено значні сліди залізорудного ремесла. Може, тому в селі розповідають легенду, що раніше тут жили майстрові люди, так би мовити, умільці на всі руки. Вони не цуралися будь – якої роботи, але найбільше славилися вмінням виготовляти вози, сани та дерев’яні колеса, які згодом обковували металевим ободом. Кажуть, у невеличких стельмашнях цілими днями клубочився дим із комина, чувся цюкіт сокир та передзвін металу. То кулішівські пращури ладнали для прибульців з околиць візки та витесували і вигинали ободи для коліс. Називали тих людей колесниками. Ще й досі збереглося в селі прізвище Колесник. Можливо, це потомок тих давніх умільців? ..
Переповідають, що колесники були не тільки роботящими, кмітливими і добре обізнаними людьми, а й гостинними. Вони охоче приймали у себе прибулих людей, кликали їх на поміч. Тим, хто заночував, давали місце для прожитку, а пригощали здебільшого мамалигою, яку називали кулешею. Кажуть, ніби в ті часи якось, було, пристали до берега навпроти їх поселення баржі зі всяким продовольством і лісом, що пливли по Дністру з верхів’я Карпат до Чорного моря. Браві торговці, угледівши на узвишші поселення, піднялись туди і були приємно подивовані добродушністю і приязністю майстрів, які показали їм свої дерев’яні вироби та почастували кулешею. Гості милувались природою з високого щовба над річкою, розпитували про тутешнє життя і особливо зацікавились премудрістю виготовлення дерев’яних коліс, які тоді прикупили й собі для продажу.
Прощаючись, вони дякували при дністровим людям за гостинну і казали: «У цих місцях добре, та нас чекає далека дорога до моря»…
Відтоді, кажуть, тут не один раз зупинялися торгові судна та каравани барж. Подорожуючі купці знаходили у «кулішівців» короткий перепочинок, смакували духмяною і ситною кулешем, а відтак рушали далі, доправляючи десь у південні краї свій храм. Були серед того добра й деревяні вироби кулішівських майстрів – вози та колеса до них, що користувалися особливим попитом скрізь.
Хто знає, може, завдячуючи цій історії, і збереглося до наших днів село, назву якому, очевидно, дали ті давні майстровиті й гостинні кулішівці.

Записано в с. Кулішівка
від С. Аузяка та О. І . Поченчук