Освіта Грубна

З історії навчального закладу

З 1927 року в селі Грубна розпочалось будівництво румунської школи. Через два роки школу було побудовано. А у 1929 році почалось навчання учнів на румунській мові.
У 1941 школу закрили, а з 1 вересня 1944 року двері школи були відкриті знову. Тепер це була Грубнянська семирічна школа з російською мовою навчання, а з 1958 школа стала восьмирічною. У 1977 році приміщення школи добудували.
З 1991 року розпочато будівництво нової школи і завершено у 1994 році. У 1993 році наш навчальний заклад одержав статус загальноосвітньої школи I-ІІІ ступенів. Директором на той час була Рєзнік Надія Володимирівна.
З 2006 року директором школи працює Тарасова Ірина Прокопівна. За час її керування школу газифіковано, замінено вікна та двері на металопластикові, відремонтовано покрівлю на даху, зроблено
реконструкцію огорожі, завершено роботу по капітальному ремонту внутрішніх туалетів. З 2017 р.дирекор Пастушок Ірина Вікторівна.
Педагогічний колектив школи.
У школі працює 21 вчителі. З усіх працюючих педагогів 20 мають вищу освіту, середню спеціальну – 1, середню загальну – 2.
За результатами атестації вчителям школи присвоєні такі кваліфікаційні категорії:
«спеціаліст вищої категорії» – 7;
«спеціаліст І категорії» – 4;
«спеціаліст ІІ категорії» – 3;
«спеціаліст» – 4.
Звання «старший вчитель» присвоєно трьом вчителям.
В цьому навчальному році в школі навчається 143 учні.
Наша мова – історія жива
Мова — одне із найбільших культурно-духовних надбань етносу, оскільки в ній акумулюється його знання про навколишній світ і про себе. До того ж вона — найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільності, тому з’ясувати походження конкретного народу неможливо без дослідження історії його мови. При цьому мається на увазі мова як сукупність певної звукової, граматичної, лексичної та інших систем у їхніх територіальних виявах, а також наддіалектна (надтериторіальна) літературно-писемна мова. Літературно-писемна мова, як правило, хронологічно пізніша від розмовної (в її діалектних різновидах). Вона може вирости на ґрунті окремого діалекту, групи говорів чи бути запозиченою прямо або опосередковано від іншого генетично спорідненого або неспорідненого народу. Природно, обличчя етнічної спільності людей визначає мовна система її щоденного розмовного вжитку. Проте дуже важливу роль у житті народу відіграє й літературна мова — засіб спілкування, що охоплює весь етнічний терен або більшу частину його та є чинником, який консолідує етнос в одне ціле, виступає знаряддям творення єдиної духовної культури.
Слід підкреслити, що етнічна мова формує етнічну свідомість, а етнічна свідомість зумовлює усвідомлення конкретних територіальних мовних утворень як однієї мови. Оригінальна структура й етнічна свідомість, пов’язана з нею, роблять будь-яке лінгвальне утворення окремою мовою, а етнічне утворення — окремим народом.
Жодна говірка, говір, діалект, наріччя, суржик, мова не виникають раптово чи в якийсь короткий часовий проміжок. Вони є результатами тривалих творчих процесів, зумовлених внутрішніми та зовнішніми чинниками, які нерідко виступають разом.
Мовне явище, що одержало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну і соціальну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова». Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення – змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту. Наприклад, аналогічний мовленнєвий феномен відомий Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне з нашим суржиком джерело походження. У сільському господарстві так називають неякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають («натрушують») солому. Вторинне значення слова трасянка – «мовний продукт, що виник шляхом механічного змішування в різних пропорціях елементів матерії і форми двох мов – російської й білоруської».
Питання часу появи другого значення слова суржик внаслідок метафоричного перенесення на мовне явище конкретного поняття зі сфери сільського життя потребує спеціального дослідження. Можна припускати досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка такого значення розглядуваної лексеми не фіксує, хоча, крім первісного, подає ще одне – «людина змішаної раси», що проілюстровано таким прикладом з народного мовлення Черкащини: «Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села».
Проте саме явище – гібридне українсько-російське мовлення виникло, безперечно, задовго до укладання словника Б. Грінченка. Досить згадати хоча б мовну партію Возного з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. Багатий матеріал для дослідження історії суржику містять рукописні пам’ятки XVIII ст. з території Лівобережної України.
На кінець XIX – початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав: «Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка – явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це, безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне – інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії, – а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це – справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу… Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені – хоч я сам не малорос і не слов’янин – кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!». Наявність серед українців численної групи носіїв змішаної говірки давала підстави .
Наукове дослідження суржику в радянському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовності і благотворності впливу російської мови на українську.
Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, – зазначав письменник, – коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик».
«Сьогодні слово “суржик”, – пише О. Сербенська, – почали вживати і в ширшому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Мішаниною двох мов – української та російської – говорить частина людності України, хоч загальновідомо, що користуватися сумішшю з двох мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову…». Дослідження суржику вимагає передусім розв’язання проблеми кваліфікації цього типу мовлення, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування мови.
У мовознавчих працях спостерігається тенденція розглядати суржик як одну з форм просторіччя. До цієї лінгвістичної категорії відносять його автори енциклопедії «Українська мова», де в статті суржик зазначено: «Уживається переважно щодо просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль
Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, тлумачний словник, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виділеного в російській мові. Відтак цю категорію визначено двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку».
Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення. Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, в даному разі лишається проблематичною. Річ у тому, що категорія просторіччя стосується міських норм побутового мовлення, а саме ці форми в українській мові функціонують неповноцінно, власне, в більшості міських центрів України вони витіснені російською мовою.
Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарка «просторічне» стосовно української лексики відсутня і в самому тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають інші ремарки – «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і т.п.
Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя.
Натомість у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому – ширшому значенні слова.
Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованій в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціяльного середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, – пише він, – вибір загалом обмежується двома мовними стандартами – української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п’ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка».
Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціальної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за іншою термінологією, соціяльних діялектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись іншим у межах усього соціуму.
Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово іншої природи.
Відмінність між соціальним діалектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також в тому, що соціальний діалект утворюється в межах однієї мови – або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення.
Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли. Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й інших мов, у минулі віки, до періоду індустріялізації, були територіяльні діалекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіалектний літературний стандарт.
Соціальне середовище, в якому виникає розглядуваний різновид усного мовлення, – це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста, переселенців з Росії.
Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповно внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської, а в даному випадку, навпаки, тобто засвоєння української мови. Проміжний характер цієї безладної мовної суміші, її ущербність порівняно з кожною з двох мов, що беруть участь в утворенні суржику, усвідомлюють і самі його носії, котрі при опитуванні часом не можуть ототожнити своє мовлення ні з російським, ні з українським, ідентифікуючи його як «іншу» або «третю» мову. Так, в с. Грубна третьою мовою є кацапська.
Як соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення у трьох аспектах – лінгвістичному, психологічному і соціяльному. Одним з головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання й вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.
Досліджуючи мовні явища у кацапській мові, можна помітити в її складі не тільки суржик. Тут побутує застарілий говір та говірка. Таке враження, ніби жителі цього села розмовляють декількома мовами. Наприклад, розглянувши таке речення як: “ Жабы навипоротьки плавають” можна помітити злиття трьох мов –“ жабы” –рос. мова, “навипоротьки” -дреньослов’янська мова, “плавають” –укр.мова. Чому зайшла мова про говір і говірку? Тому що кацапи зберегли до цих пір давній говір своїх предків. Є такі слова і вирази, що потрібно довго замислюватися над їхнім перекладом. Наприклад “чербіус” – шипшина,”касандрістік”- підсніжник, “пцявєра”- непослух.
Що ж це говір та говірка?
ГОВІР —це одиниця територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об’єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентуаційними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференціальних ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський), західнополіський говір входять до північного наріччя (поліського); середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір, степовий говір та, ущербність. Він утворюється — до південно-східного наріччя; лемківський говір, надсянський говір (долівський), закарпатський говір, покутсько-буковинський говір, гуцульський говір, бойківський говір, наддністрянський говір, волинський говір, подільський говір — до південно-західного наріччя
Кількість українських говорів, їх межі, глибина протиставності іншим говорам, а також їх внутрішнє членування на групи говірок можуть бути як наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, так і пізніших різночасових політично-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку культурних, релігіональних і освітніх центрів. Тому межі говірки, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами між державами, феодальними землями, племенами, що існували в минулому.

ГОВІРКА — найменша одиниця територіальної диференціації діалектичної мови. У структурі мовно-територіальних утворень лише говірка є реальною комунікативною системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох населених пунктів , принципово рівнозначною мові. Г. відзначається єдністю структури. Близькі за визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діалектну мову.
Так що ж це за мова старообрядців? Мова? Діалект? Суржик? Говір? Досліджуючи лексику мови, структуру виникає все більше питань. З однієї сторони вивчаючи мову старообрядців(кацапську), видно багато співпадінь зі праслов’янською. Наприклад: У ділянці фонетичної системи відзначаються такі спільні риси:
1. Зміна е в о після історично м’яких приголосних перед споконвіку твердими приголосними, незалежно від наголосу в слові, зокрема після шиплячих приголосних, ц та j (й). Явище відбите в текстах від XI ст. (чоловЂкъ — Ізборник 1073 р., жона — Ізборник 1076 р.; пор. рос. человек, жена).
2. Сполуки ръ, лъ, рь, ль на південному заході Русі дали рефлекси ры (ри), лы (ли) (яблыко — житіє Сави Освященого XIII ст.), а на півночі — ро, ло (яблоко — Пандекти Никона Чорногорця 1296 р.).
3. Редуковані ы, і дали рефлекс ый, ий, а на північному сході — ой, ей, що безсумнівними прикладами засвідчується з XI— XIII ст. (князъ великой — Московське євангеліє 1339 р.).
4. У говорах на більшості давньоруської території виник протетичний (приставний) в (w), що засвідчують пам’ятки, починаючи з XII ст. (вовъца — Галицьке євангеліє 1266 р).
З другої сторони помітний величезний вплив української мови. Наприклад, слова «рукавіца», «драбина» та інші. Отже, це схоже також на суржик. Є також в мові старообрядців їхній говір. Наприклад, « Какой ты бравєнькій», тобто «Який ти добрий!». Багато людей вважають цю мову тільки говором. А як же бути з народною творчістю? Величезна кількість пісень, прислів’їв, віршів можна знайти в мовній скарбниці цього народу. Слухаючи пісень старообрядців виникає таке враження, ніби потрапляєш в часи Київської Русі.

Вінаград по гарам растьоть.
А ягада, ягада
Па лугам цвятьоть…

Отже, кожна мова, розвиваючись у часі і просторі, має відмінності між її фіксаціями, зробленими в різні періоди її історії, а також між місцевими різновидами (говірками, говорами, наріччями). Головним критерієм при визначенні того чи іншого мовного утворення як мови чи діалекту є не стільки його суто лінгвістичні особливості, скільки, знову ж таки, сприйняття суспільства: часом дуже віддалені з лінгвістичного погляду мовні утворення виступають як діалекти (тим часом порівняно близькі мовні утворення розглядаються як окремі мови (напр., болгарська, македонська, в тому числі кацапська). Крім часового і просторового вимірів, мова має схильність диференціюватися ще й соціально. На відміну від розвитку в часі і просторі, що відзначається особливостями на всіх рівнях (фонететичному, граматичному, лексикофразеологічному), соціальні різновиди мови (соціолекти, варіанти мови, характерні для різних суспільних прошарків, професійні жаргони жаргони), як правило, розрізняються тільки лексично.
Відмираючи, мова може в останній період свого існування ставати засобом спілкування лише певних соціальних або професійних груп, трансформуючись у своїх субстратних рештках у якесь арго (жаргон), що зближує її з соціальними варіантами мови; і, навпаки, щойно виникла мова, доки вона пошириться серед усіх прошарків етнічного суспільства, може бути приналежністю лише окремих соціальних верств.
Спільної «руської» мови ніколи не було. Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об’єднала в IX-X віках увесь слов’янський схід, тобто народи український, російський та білоруський, – але це було об’єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об’єднання належали й неслов’янські племена”. Проте “ця єдність, не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася. У 988 р. князь Володимир охрестив Київ, а потім почав хрестити всю свою велику державу, тоді ж розпочалася в Києві й наша літературна мова, яку князь Володимир разом із християнством став поширювати по всій своїй державі.

Над розділом працювали: учні ЗОШ І-ІІІ ст. с. Грубна