Традиції Грубна

Над розділом працювали:
учні 10 класу ЗОРШ І-ІІІ ст. с. Грубна

На зламі XVIII – XIX століття в Україні лише близько 70% населення становили українці. Решта відсотків припадало на росіян, поляків, євреїв, білорусів, молдован та інших.
Здавалося, що в такій ситуації повинна зростати кількість змішаних шлюбів українців з представниками національних меншин. Проте цьому перешкоджали мовна, релігійна чи конфенсійна відмінності, норми і традиції звичаєвого права.
До певної міри перепоною для створення змішаних сімей була форма розселення національних меншин в Україні. Як правило, сільські переселенці селилися компактними національно-однорідними селами, а часом – об’єднаннями «за вірою» (старообрядці, бабтисти).
Одним із таких поселень є також село Грубна, в якому проживають старообрядці, які переселилися із Росії у ХVIIІ столітті. (Раніше змішаних українсько-російських сімей практично не було, хоча росіяни завжди високо цінували українських дівчат як добрих господинь).
Найголовнішим ендогамним фактором була релігія. Старообрядці вірні своїй вірі і звичаям. Донедавна жителі села Грубна не одружувалися з жителями українських сіл, тому що це перечило вірі і традиціям. З часом виникли деякі відхилення від старих звичаїв і поглядів. Але з минулого старообрядців залишилося ще багато цікавих обрядів і звичаїв. На даний час видно злиття української і російської культури. Цьому свідчать, наприклад, пологові обряди і звичаї, які складаються з трьох пов’язаних між собою циклів: перед пологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають звичаї, повір’я, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері і дитини, приєднання їх до сім’ї, громади і церкви.
Передпологові звичаї покликані сприяти нормальному перебігу вагітності, доброму самопочуттю жінки, забезпеченню фізичної, розумової та моральної повноцінності новонародженого. До них належать, перш за все, вимоги не дивитися на деяких звірят і плазунів, уникати зустрічей з каліками, сліпими, хворими. Великого значення надавалось психічному стану жінки, оберіганню її від нервових зривів, потрясінь, сварок, переляку. Це пояснювалося тим, що вада інших могла перейти на дитину. Прояви негативної поведінки вагітної (крадіжки, сварки), згідно народним віруванням, негативно позначились би на вдачі її дитини.
Власне пологові обряди. На даний час, звичайно, ці обряди вже майже зникли, так як народжують дітей в лікарнях. Але раніше все розпочиналося із запрошення баби- повитухи, коли вагітна жінка відчувала наближення пологів. Бабу-поветуху запрошував чоловік, який йшов до неї з хлібом. У свою чергу баба приходила приймати пологи з хлібом, свяченою водою і зіллям. У хаті породіллі відчинялися всі замки, вікна, двері: щоб було легше дитині прийти на світ.
Баби-повитухи знали безліч різних замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя. Зілля освячене на Макового Спаса, клали у постіль породіллі як оберіг від «нечистих очей». Таким оберегом було й залізо (ключі, ложки). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил за життя й у потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят і жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу.
Існував звичай вшановувати бабу-поветуху на другий день різдва – „Бабин день”. Це свято сягає сивої давнини – у давніх предків було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим богам приносили жертовних тварин, виливали на треби ще мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято отримало назву Собору Богородиці.
Післяпологові обряди та звичаї. З минулих століть і до нашого часу існує переконання, що новонароджену дитину, особливо хвору чи кволу, слід як найшвидше охрестити. Таким чином переслідувалась подвійна мета: охоронити її від усього злого і прилучити до християнської громади, очистивши від першородного гріха. Матері ж дозволяється приходити до церкви через 40 днів після молитви „Отскверные”. А ще цій жінці не можна підходити до криниці. Коли народилася дитина, то потрібно було домовитися зі священиком про день хрестин. В цьому брали участь, в першу чергу, дід з бабою. Вони брали рушник, хліб і йшли до священика додому. Там перед розмовою віталися, робили поклони. Спочатку домовлялися про день хрестин, тому що не в кожен день можна було проводити цей обряд (великі свята, піст). Потім вибиралося ім’я дитині. Дуже давно називали новонароджених тим іменем, яке стояло в календарі в його ж день народження. Тому в більшості старих людей є дуже незвичні імена: Єрмолій, Купріян, Євлампій, Євпсифій, Килина, Федора та інші. Але зараз закони дещо спростилися: вибирають імена, дивлячись в календар від першого до восьмого дня після народження дитини. Тому в старовірів найпоширенішими чоловічими іменами були Іван, Олександр, а жіночими – Марія, Ірина, Ганна.
Часом траплялися випадки, коли священик, перебуваючи у не зовсім добрих стосунках з родиною новонародженої дитини, негарно називав її на свій розсуд. Поняття „негарне ім’я” було специфічним для кожного поселення, бо здебільшого асоціювалося з конкретними людьми: пияками, злодіями тощо.
В українських звичаях траплялось, що позашлюбній дитині надавали також негарне ім’я на ознаку незаконного її народження. В старообрядців ж такого звичаю немає. Рахується, що новонароджена дитина не повинна розраховуватися за гріхи своїх батьків. Матері дитини потрібно тільки перед хрестинами вивчити молитву «Отскверные» (відмолення гріхів), потім обряд проходив як слід.
В церковному обряді хрещення на перший план виступають хресні мамо і тато. Особам кумів надавали особливого значення. Вони шанувались на рівні з близькими родичами. Для похресника куми рахуються другими батьками, оскільки мали обов’язок опікуватися дитиною, брати якомога більшу участь у її вихованні, допомагати в скрутну хвилину. За звичаєм у куми обирали раніше людей дорослих, які свідомо знали на що йдуть. На даний час ця традиція змінилася, оскільки батьки дитини думаючи про майбутнє (куми зобов’язані також одружувати своїх похресників), беруть у куми молодих людей.
З тих пір, як кум передав кумі у церкві похресника, вони вважаються родичами, навіть більше як кровні. Тому між кумами в майбутньому немає бути ні в якому разі близьких стосунків.
Перед тим як йти до церкви для проведення обряду хрещення куми повинні себе перевірити на знання молитов «Верую», «Отче наш», інакше священик не допустить до проведення обряду. Далі куми готують заздалегідь біле полотно (свидин), хрестик, чотири свічки, сорочку нову або чиюсь із родичів, ж реліквію. Обов’язковим предметом є поясок. В старообрядців жінки і чоловіки перед походом до церкви зав’язують поясок: чоловіки на правий бік, а жінки на лівий. Зав’язавши поясок новонародженій дитині, вважається, що вона цілковито приєдналася до общини і церкви. В старообрядців рахується, що справжнім хрещення є тільки після повного занурення дитини у воду три рази, а не просто обливання її. Колись проводився обряд у холодній воді із криниці, річки, навіть, зимою. Зараз же виникли деякі відхилення в цім обряді: воду гріють до певної температури.
Після хрещення до хати сходяться родичі і сусіди. За традицією не можна приходити з порожніми руками. Здебільшого приносять полотно, продукти. Г основания відбувається весело з піснями, наприклад як оця: (на мові старообрядців):

Из-за Лесику, лесу тёмного
Из-за садику, саду зелёного Ой-ли,
ой-люли саду зелёного
Выходила толи туча грозная,
Туча грозная, неспогожая.
Ой-ли, ой-люли неспогожая
Что за той тучай шли два молодца
Ой-ли, ой-люли шли два молодца
Они шли, прошли, становилися
Ой-ли, ой-люли, становилися
Между собою зазбранилися
Ой-ли не сорилися, не бранитеся
Ой-ли, ой-люли, не бранитеся
Вы же по чесности разойдитеся
Во ж кому я достануся
Ой-ли, ой-люли, я достануся
Как досталыся парню бравому
Парню бравому, кучерявому
Ой-ли, ой-люли, кучерявому.

Дуже важливим етапом післяродової обрядовості був перший постриг. Ритуальні дії з волоссям були даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають магічне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, складаючи присягу. Волосся – сховище духу голови або душі людини. Старообрядці вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Так в селі Грубна зрізане волосся дитини викидають в спеціально виритий колодязь біля церкви.
Пожертвування дитячого волосся Богам було не тільки на Русі, але й в багатьох народів Єгипту, Вавилона, Греції. Це була жертва Роду і Рожаницям – силам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважалося, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв’язок із потойбічним світом: Предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістку про нову людину в роді.
Перший постриг раніше відбувався, коли дитині виповнюється рік. На даний час цей обряд проводиться в деяких сім’ях раніше. Традиції і звичаї потрохи забуваються, відхиляються від норм.
Отже, народ старообрядців має давні родинні традиції, які розвивались протягом віків. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, деякі запозичення в інших народів, про те, варто зберегти неперехідні цінності, які виробив цей народ: шанування Роду, поклоніння пам’яті Предків, дбайливе ставлення до дитини. Усе це неможливе без глибокого знання світоглядних основ, народних норм моралі, звичаєвості свого народу.
Цікаво знати!
Реформи Никона торкнули різні сфери релігійно-обрядового життя православної церкви, у тому числі й таке важливе таїнство, як таїнство хрещення. Як відзначають дослідники, виправленню піддалися й літургічні тексти, і самі обрядові дії: поряд з повним зануренням, в офіційній церкві існувала також практика хрещення обливанням.
Дослідження дореволюційних істориків (П.С.Смирнов, Н.П.Івановський) показують, що в різних старообрядницьких трактуваннях і згодах також відбулися певні зміни в обряді хрещення. Серед старообрядців-попівців продовжувала дотримуватися традиція дониконовської церкви – хрещення немовляти в купелі, з повним зануренням. Водохрещення вироблялося священиком, і лише у виняткових випадках (якщо дитина хворіла й існувала загроза смерті нехрещеним, а в даній місцевості старообрядницький священик був відсутній) відбувалося мирянами. На восьмий день (як і в дониконовській церкві) над похрещеним вироблялося миропомазання.
У старообрядців-безпопівців, через історично сформовані обставин (припинення інституту священства) реалізовувалися в практичному житті тільки ті розділи служебників (требників), які були призначені мирянам на випадок відсутності священника. Таїнство хрещення відбувалося в природних водоймах, а також вдома (у купелі). Щодо віку хрещених у різних груп безпопівців також існували різні традиції. Протягом століть і до нашого часу старовіри залишалися закритими релігійними общинами, які ревно зберігали традиції «чистого» православ’я, старообрядницьку культуру, обряди, ментальність.
Діти виховуються у строгості та повазі до старших, батьки є абсолютним авторитетом і їх поведінка є взірцем. Наприклад, дитина, яка тільки навчилася говорити, знає напам’ять декілька молитов. Навіть дуже маленькі діти щоранку прокидаються досвіту і моляться разом з батьками. Починаючи будь-яку справу, дитина має звернутися до старших (батька, діда, матері) за благословенням. Традиційно діти звертаються так: «Благословите меня на молитву». Перед початком вживання їжі дитина має перехреститися і промовити молитву. А ще читання головної книги – Святого Псалтиря.
Часто-густо школярі ходять у церкву, де їх вчать піснеспівів. До речі, община зберегла древній заспів, співають строго в унісон, так званим крюковим співом. Не сприйнявши багатоголосного стилю і нотного запису, продовжують записувати свої мелодії особливими знаками – «крюками» чи «знаменами».
Але такої відданості вірі, як це було у нас, – відзначають старожили – у нинішнього покоління старообрядців не відчувається. Та й посту не всі дотримуються. Перший тиждень посту суворий. Бабусі цей тиждень сидять на хлібі й воді. А страсну п’ятницю навіть хліб і воду в рот не беруть. Моляться цілий день. Головне під час посту – молитва, духовне очищення. Без цього піст не піст. А в середу й п’ятницю цілий рік не їмо скоромного Піст встановив Ісус Христос, – пояснює співрозмовник. – Він шкоди не приносить.
А ще збереглася у селі традиція хреститися, коли п’єш воду з криниці чи джерела.
Хрестяться двома пальцями. Часто це називають головною різницею між традиційною православною вірою та древлеправославними. Саме старообрядці зберегли традицію хрещення двома перстами, замість трьох пальців, як хрестяться зараз. Хоча така відмінність не єдина, адже самі старообрядці говорять, що зберегли православне християнство таким, яким воно було з часів хрещення Русі. Для богослужіння старовіри використовують стародруки богослужбових книг, видані до 1652 року.
У церкві все відбувається чинно і благоговійно: поклони моляться здійснюючись одночасно, у встановлені згідно правилам служби. При земних поклонах використовуються «підрушники».
«Підрушник» – це така маленька подушечка, що використовується під час поклонів «в земь», зшита з клаптиків різнокольорових тканин в техніці клаптикового шиття. У сучасному «підрушнику» всередині синтепон, а колись були духмяні трави.
Якщо людина покаялася, то їй прощається. Будь-який гріх можна спокутувати покаянням і молитвою. А скільки ж молитов треба прочитати, аби заслужити прощення, – вирішує батюшка, назначивши певну кількість «лестівок».
Лестівка – різновид чоток для молитви у старообрядців. Лестівка зовнішньо схожа на гнучку драбину і символізує в старообрядництві драбину сходження із землі на Небо.

Лестівки бувають чоловічі й жіночі, святкові й буденні.
Під час молитви лестівку треба тримати в лівій руці, перебираючи сходинки «від землі до неба». Кланяючись до землі, акуратно складену лестівку ставлять на «підрушник» між напівзігнутими, складеними будиночком долонями.
Лестівка допомагає зосередитися на словах молитви, це засіб для рахування кількості молитов, поклонів.
Практично не носять сучасні старообрядці й лестівок, хоча в кожній хаті вони є. Раніше їх носили на лівій руці. Іноді лестівка використовувалася для покарання дітей, дружини. «Боязкий чоловік і лестівки боїться», – говорилося в руській приказці.
Одне із головних громадських свят – відзначення храмового (престольного) свята на честь Пресвятої Богородиці. Служба завершується хресним ходом (ходіння здійснюється «за сонцем») і громадською трапезою біля церкви . Ця традиція є продовженням дохристиянських звичаїв й однаковою мірою характерна як для українців, так і старообрядців.
Певні заборони стосуються і зовнішнього вигляду старообрядців. Так, наприклад,  всі чоловіки мають носити бороди. Гоління бороди сприймається як девіантна поведінка. Проте більшість молодих членів общини все ж таки довгі бороди не відпускають. Як правило, перестають підрізати бороди чоловіки, які вийшли на пенсію.
Так само, як чоловіки не мають права голити бороди, жінки не мають права стригти волосся. З самого дитинства дівчинці не можна обрізати волосся, а необхідно його заплітати у косу. Заміжня жінка має носити волосся, зібране у дві коси.
Деякі відгомони традицій у Грубні видно неозброєним оком. Наприклад, молоді жінки часто носять білі або темні «бабусині» хустки – так прийнято.
Традиційний одяг старообрядців вже втрачено. Старожили згадують, що колись чоловіки носили довгі руські сорочки-косоворотки, які підперезували паском, а жінки вдягали довгі сарафани темних кольорів. На голові у заміжньої жінки мала бути «кічка» (повсякденний, але нарядний головний убір. Складався з тулії у вигляді обруча, вверх розширювався. Спереду прикрашався бісером, бахромою), у будні «кічку» одягали темну, а у свята – світлу.
Щодня жителі села, звичайно, одягають традиційний одяг, йдучи до церкви, жінки наряджаються в довгі спідниці, кофти чи блузи з довгим рукавом (до речі, нареченій вінчатися теж не можна у відкритій сукні).

Голови жінок прикрашає «кічка», поверх якої хустка, але не пов’язана, а защеплена спереду.
Чоловіки, збираючись у церкву, одягають сорочку, яка не заправляється у брюки, а підперезується паском.
З прикрас у церкву жінки і чоловіки можуть носити лише обручку та натільний хрест. Дуже негативним є ставлення до татуювання, яке називають клеймом нечистої сили.
Спілкуючись з бабусею, жителькою села, дізнаємося про скриньку, в якій зберігалася (поки туди не добралися внучки), по суті, єдина прикраса для жінок-старовірів – нанизані на нитки маленькі різнокольорові бусинки. Носили їх під саме горло, накидом. Жодна фотографія, до речі, не обходилася без цієї оздоби. Нехай навіть на знімку була п’ятирічна дівчинка з брудними ногами й у простій сорочці до колін – зверху обов’язково красувалися ниточки намистинок…