Історія Гвіздівці

 Прадавні часи

     Колись на всій цій території було розташоване Сарматське море, яке утворилося внаслідок з’єднання двох морських басейнів – Прикарпатського і Причорноморського. 15-20 мільйонів років тому воно вкривало великі простори – від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. Воно було внутріконтинентальною неглибокою і теплою водоймою. Відступало море повільно, кілька мільйонів років, і на початку антропогенового періоду набрало обрисів сучасних Чорного, Азовського і Каспійського морів. До речі, найвірогідніше, що значна частина території сучасного села Гвіздівці була островом серед цього моря, адже село знаходиться на вишині.
З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла рік, що нині впадають у Чорне і Азовське моря. Саме так утворився Дністер, який і нині тече тією долиною, яку він розробляв понад мільйон років.
Але у далекому минулому ріка несла свої води дуже широкою долиною з низькими пологими берегами і її береги були набагато ближче до меж сучасного села. Ця долина, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті і в осадочних утвореннях палеозойської ери. В гомінценовій епосі, яка розпочалась близько 1 мільйона років тому, Дністер був повноводним, а швидкість його течії була значно вищою, ніж тепер. Це було пов’язано головним чином з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дністер, Дніпро та інші великі ріки.
Йшли тисячоліття. Дністер все глибше врізувався в товщі лесових відкладів, а потім у тверді породи, що утворились протягом прадавніх геологічних періодів. У Середньому Подністров’ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина і береги річки все далі відходили від меж території сучасного села.
Первісна людина на берегах Дністра та його приток з’явилася у ранньому кам’яному віці – близько 300 тис. років.
Кам’яний вік ділять на три періоди: палеоліт, мезоліт і неоліт. Найдавніші стоянки людей прадавнього палеоліту відомі як раз у басейнах середнього Дністра і Пруту. Під час чергового наступу Великого зледеніння гігантські – двокілометрової висоти льодові язики доповзли до лінії сучасних міст Шепетівки і Дніпропетровська, а Поділля і Причорномор’я перетворились у тундру і лісотундру. Місцевість, де розташоване село найвірогідніше була на межі тундри і лісотундри. Невеликі групи людей жили у печерах та під скальними навісами, які пристосовували під житло. Таким чином, прямо там – де на цей час село, ті найдавніші люди навряд чи жили.
В середньому палеоліті (від 100 тис. до 40 тис. років тому) у захищених природними об’єктами місцях з’явилися відкриті стоянки, що використовувалися тривалий час. На цих стоянках з кісток і шкір великих тварин будувалися великі наземні житла. Людина навчилася здобувати вогонь і використовувати його для захисту від негоди і звірів, для обробки їжі. Головним джерелом існування, виходячи з кісток тварин, які збереглися на стоянках, було полювання на диких коней, мамонтів, вовняного носорога, північного і гігантського оленів, печерних хижаків: ведмедя, гієну, лева, тощо. От такі тварини жили в той час на гвіздівецькій землі і навколо. Їстівний раціон людей доповнювали корені і плоди рослин, молюски, а пізніше можливо і риба. Саме такі стоянки і рештки житла були знайдені зовсім неподалік від Гвіздівців – біля колишнього села Молодове Сокирянського району (нині затоплено водосховищем).
До кінця палеоліту (40 тис. – 10 тис. років тому) остаточно встановився фізичний тип сучасної людини. З’єднані більш тісними взаємними трудовими і побутовими інтересами прадавні колективи, починаючи ще з середнього палеоліту, перетворювалися у кровнородинні материнські громади. У межах природно обмежених територій починають встановлюватися постійні контакти між родовими громадами.
Відступ льодовика на рубежі давнього кам’яного віку (палеоліту) і середнього кам’яного віку (мезоліту), встановлення теплого і вологого клімату в Дністровсько-Карпатських землях призвели до уходу багатьох видів великих холоднолюбивих тварин на північ. Мезолітична людина навчилася виготовляти кістяні і дерев’яні знаряддя з лезами, що складалися з дрібних і гострих кременевих пластин. Лук і стріли зробили доступним індивідуальне полювання на дрібних і середніх звірів та птахів.
В епоху нового кам’яного віку (неоліту), що охоплювала період з VI до IV тис. років до н.е., проходила, так звана, “неолітична революція” – перехід від привласнювального до виробничого господарства. Люди почали привчати тварин, виробляли навики вирощування рослин. Вони почали більш майстерно обробляти камені, кістки. З’явився посуд з опаленої глини.
Подністров’я було досить густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4-5 тис. років до н.е.). Археологічними розкопками виявлено поселення трипільської культури і біля Гвіздівців – в урочищі Гнила Річка. Напевно, що це поселення, як і більшість інших трипільських поселень, складалося з великих глинобитних наземних будинків, розміром до 250 кв. метрів, в яких жили великосімейні громади з декількох парних сімей, для яких були призначені відгороджені у середині будинку приміщення з печами і очагами.
Трипільска культура досягла досить високого розвитку, який відносно стабільно тривав протягом двох тисячоліть. Але десь ближче до кінця ІІІ-го тис. до н.е. Дністровсько-Карпатські землі були охоплені загальноєвропейською міграцією населення, яка була пов’язана з розвитком тваринництва, кліматичними змінами, тощо. Приблизно в середині ІІ-го тис. до н.е. ці безперервні міграції скотарських племен призвели до занепаду попереднього високого культурного рівня населення. По території місцевості послідовно переміщувалися скотарські племена різних культурно-історичних суспільностей (ямної, катакомбної, зрубної). Ці назви суспільностей походять від відповідного способу поховань, які вони використовували. Мігруючи, ці суспільності входили в контакти з місцевими землеробсько-скотарськими племенами комарівської культури (поселення біля с. Комарів Кельменецького району Чернівецької області), та інших культур Дністрівсько-Прутського міжріччя. Через змішування в цій частині міжріччя виникає нова землеробсько-скотарська етнокультурна суспільність, яку вчені назвали Ноуа. Для цієї культури є характерним широке застосування бронзи, з якої робили сокири, тесла, долота, серпи, ножі, посуд, зброю, прикраси. Стали більш досконалими вироби з каменю.
З ХІ ст. до н.е. на всій території Південно-Східної Європи формуються фракійські племена. Культура фракійців змінила попередні культури, але при цьому запозичила де яки їх традиції. В І-му тис. до н.е. населення переходить від бронзи до використання заліза, що дало істотний розвиток землеробству, отже з’явилась можливість розчистки значних лісових площ під посіви. Давні фракійці жили в основному в неукріплених поселеннях в глинобитних будинках, площею до 70-80 кв. м., займалися землеробством, скотарством. З VI-V ст.ст. до н.е. у фракійців з’являються великі дерев’яно-земляні укріплення, поряд з якими розташовувалися відносно великі селища. Причиною було сусідство з войовничими кочовими скіфськими і кіммерійськими племенами, які розташувалися нижче по Дністру і в основному – на схід від нього і постійно здійснювали набіги. Північно-фракійські племена цього періоду (з V-го ст. до н.е.) називають гетами і даками, які є прямими нащадками давніх фракійців.
У ІІІ-му ст. до н.е. в ці землі вторглися войовничі кельтські і германські племена бастарнов. Гетські городища і відкриті поселення були розгромлені, в цій місцевості поступово склалася, так звана лукашівська культура, яка була наслідком змішування залишків гетів і прибульців, але вона залишилася, так би мовити, більш гетською, ніж новою. У І-му ст. до н.е. виникли одна за одною дві гето-дакські держави – держава Буребісти (аж до Чорного моря), а наприкінці І-го ст. до н.е. – держава Децебала. Але, місцевість, де сьогодні розташовані Гвіздівці, була десь на краю, або навіть поза краєм цих держав. На цій території і навколо вільно жили бастарни, сармати, фракійскі племена гетів, костобоків, карпів. Зрозуміло, що безпосередньо в районі розташування сучасних Гвіздівців жили не всі вони відразу, але хто саме жив – не відомо.
У 105-106 р.р. н.е. римський імператор Траян розгромив державне утворення Децебала і на більшій його частині була заснована римська провінція Дакія. Але Дністровсько-Карпатьскі землі не підкорялися римській владі. Місцеві племена у ІІІ-му ст. н.е. утворили могутній союз племен карпів (він і дав назву горам), які постійно здійснювали набіги на Дакію і більш південну римську провінцію Ніжню Мезію. Але ні якої державності у цього союзу не виникло, хоча в 70-х роках ІІІ-го ст. вони таки змусили римлян залишити Дакію. Тоді вже серед цих племен були і германські племена готів і сполів. Готи згодом підкорили і карпів, і сарматів і інші племена. Споли де який час жили в Подністров’ї, а згодом вони, а за ними і готи пішли до низу Дунаю.
Тобто, до того часу на цій території проживали племена, які не мали ні якого відношення до слов’ян. Але наприкінці ІІІ-го – на початку ІV-го ст.ст. н.е. склався новий, ще більш могутній союз племен, який згуртував племена фракійців, сарматів, готів і слов’ян. Саме цей союз племен став основою для створення черняхівської культури.
Рештки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури були знайдені і в Гвіздівцях. Зокрема, одне – в центрі села, на правому березі річки Вілії, а друге – в урочищі “Студена Криниця”. Вони відносяться до періоду ІІІ-ІV-го сторіч н.е.
Для черняхівської культури характерно істотне підвищення рівня господарювання. У орному землеробстві застосовувалися нові польові культури, більш досконалі рала з полозом, серпи і коси, ручні млини, коні і воли – як тяглова сила. Більш складною і досконалою стала ремісницька техніка. В поселеннях у великих будинках (65-120 кв. м.) жили великі патріархальні сім’ї. Але поступово збільшувалася кількість і малих сімей. В рештках поселень знаходили ключі і замки.
Але в кінці ІV-го ст. відбулося нашестя кочових племен гунів з Центральної Азії і майже всі черняхівські поселення були знищені або залишені. Дністровсько-Прутське міжріччя майже повністю знелюдніло. Напевне, що саме така доля спіткала і найдавніші слов’янські гвіздівецькі поселення.
Гуни пройшли і з кінця V-го та з початку VІ-го ст.ст. ці землі стали масово освоюватися слов’янами, яки досить неспішно рухалися на південь по долинах Сірету, Пруту і Дністра. В VІ-VІІ ст.ст. слов’яни заселили більшу частину міжріччя Прута і Дністра. За повідомленням готського історика VІ-го ст. Йордана, в цій місцевості жило слов’янське плем’я склавіни. Він пише, що “заміст міст у них ліси та болота”. Він також повідомляє, що за Дністром і до впадіння Дніпра у Чорне море жили анти. Але історичні дослідження встановили, що кордон між склавінами і антами проходив по Пруту. Відповідно, місцевість села входила як раз до ареалу проживання західних антів. Але, разом з антами тут оселилися і деякі склавіни.
Багато поселень слов’ян знаходилось в місцевості, наближеній до сучасного села у VIII-X ст. Але, це вже напевне були тіверці. Вірогідно, що одне з таких поселень знаходилося на території Високого лісу, неподалік від сучасного залізничного переїзду через дорогу Гвіздівці – Сокиряни. Саме там під час будівництва дороги були знайдені рештки цегляних будівель. На жаль, наших будівельників і сучасну владу не дуже цікавить історія і вони ні яким чином не відреагували на цю знахідку, яка лише заважала б будівництву дороги.
Тіверці були незалежні від Києва і вдавалися до активного спротиву спробам київських князів підкорити їх собі. У “Повести временных лет” говориться, що князь Олег десь до 885 р. підкорив собі полян, древлян, северян і радимичей, а “с уличи и тиверцы имяше рать”. Щоправда, Олегу вдалося заставити тіверців формально визнати верховну владу Києва. Це визнання, судячи з усього, обмежувалося військовим союзом, а може ще і сплатою данини. Відомо, що у 907-му році тіверці вже брали участь у поході на Царград, але як відносно самостійна військова одиниця. Але десь до початку 940-го року землі тіверців і вони самі таки увійшли до складу Київської Русі (аж по Дунай). У 944-му році, згідно з літописом, тіверці йшли в похід на Царград вже як складова частина війська київського князя.
Починаючи з кінця ІХ ст. в межиріччя знову хлинули хвилі кочівників. Першим пройшли угорці, але вони пройшли досить швидко, напевне просто грабуючи на ходу та оселилися в Панонії. Наступною хвилею були печенеги. Спочатку вони напали на більш південні території – ближче до Дунаю, але десь до першої половини ХІ-го сторіччя вони напали вже і на північну частину межиріччя[14], тобто як раз на територію, до якої входять сучасні Гвіздівці. Печенеги знищували все на своєму шляху.
З ХІ-го ст. в цей район начинаються вторгнення половців.
Внаслідок набігів кочівників більшість слов’янських міст в Х ст. припинила своє існування. Але життя в регіоні не припинялося. Починаючи з Х ст. тут започатковується Попрутська оборона лінія Київської Русі, котра була повністю сформована галицькими князями в середині ХІІ-го ст. У середині ХІІ ст.. територія міжріччя Дністра та Пруту була відрізана від Русі половцями. Русічі, що жили по Дністру (нащадки улічив і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдови і Хотинської лісової зони[16]. Ослаблення і розпад Давньоруської держави призвів до того, що територія Південої Бессарабії увійшла у сферу впливу Галицько-Волинського князівства. У ХІІ-ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив у хутора Галиця і чи входила територія, яку на цей час займає село, у Галицько-Волинське князівство – не відомо, як не відомо і те, чи взагалі існувало саме в ті часи поселення на місці Гвіздівців. В будь якому разі, Галицько-Волинське князівство не мало можливості встановити повний контроль на цій території. На спустошених після нашесть кочівників землях проживали залишки давнього слов’янського населення, які поповнювалися за рахунок галицьких жителів, які тікали з свої земель внаслідок жорстокої політичної боротьби і феодального гніту у князівстві – так званих “вигонців”. Сюди ж тікали від княжого гніву представники опальних галицьких боярських родів зі своїми слугами та біглі селяни – смерди. Дуже часто, що такі “не місцеві”, утворювали окремі поселення. Сюди також стали проникати окремі групи волохів, які з ІХ-го ст. почали формуватися, як окрема етнокультурна група, внаслідок тісних контактів романізованої частини карпатського населення і слов’ян. Мова волохів, що відносилася до романської групи, відрізнялася значним слов’янським запозиченням у фонетиці і в основному словарному запасі. З розповсюдженням православ’я волохи почали користуватися слов’янською писемністю, адже своєї вони не мали.
У 1241 р. через північнобесарабські землі до Центральної Європи пройшли монголо-татарські орди хана Батия. Були зруйновані великі і малі поселення, багато людей було знищена або угнано у полон. Галицько-Волинське князівство підпало під владу Золотої Орди. Але в подальшому монголи всі свої військові походи здійснювали мінуючи східне Прикарпаття, в тому числі Північну Бессарабію, на яку і галицьке князівство майже остаточно втратило вплив.
На території знову ж такі в основному мешкало слов’янське населення, яке суттєво перевищувало волоське. У середній частині сучасної Молдови в поселеннях серед місцевого населення проживали і ординці, які володіли землями, збирали данину. Збирали вони її і на землях північного Подністров’я. Слід зазначити, що після завершення нашестя монголо-татари встановили стабільну політичну і економічну ситуацію на підконтрольних землях, сприяли відновленню місцевим населенням господарства, збільшенню його заможності та навіть переселенню на ці землі різноетнічних поселенців з Південного Причорномор’я – як слов’ян, так і інших народів. Безумовно, що метою була не турбота про благополуччя населення, а про можливість стабільного отримання данини і податків. Все ж таки, досить швидко розвивалися землеробство, ремісництво, розросталися поселення і міста.
В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини, але населення у міжріччі Пруту і Дністра було не великим. Величезні території стояли пустими. Також не відомо, чи існували тоді Гвіздівці.

 Давня історія місцевості і села (до ХІХ століття)
Приблизно у 1359 р. волоському воєводі Богдану (правління – 1359-1365 роки), який зі своїм народом мешкав у горах Трансільванії (сучасна Румунія) вдалося здобути незалежність від Угорського королівства і створити самостійне Молдовське князівство. При цьому він поступово заволодів територією від гір до Пруту. Користуючись послабленням ординської влади, зокрема після перемог московсько-літовських військ над монголо-татарами у Синіх Вод в 1362 р. і після Куліковської битви у 1380-му році молдовські воєводи, яких с часом стали прозивати Господарами, Ласко (1365-1374) і Петр І Мушат (1374-1391) все далі розповсюджували владу князівства на територію східного Прикарпаття. У 1392 році Господар Роман І-й (1391-1394) вже називає себе Господарем землі Молдовської від гір до моря. Напевне, що приблизно тоді ж територія на північний захід до Хотина теж попала під владу князівства. Столицею князівства на початку була Сучава, потім вона неодноразово мінялася. Але вже с 1420 року починаються військові зіткнення молдовських військ з турецькою армією.
Можливо, Гвіздівці на тому місці, де вони є на цей час, існували ще до створення Молдовського князівства. За прадавнім сільськім повір’ям, село було засноване людиною на прізвище Гвоздьов, або Гвоздов. Скоріш за все, він оселився в цьому місці сам, або з сім’єю на пустому місці, або на залишках від спустошеного більш старовинного поселення. Звідки Гвоздьов прибув – не відомо, але саме завдяки йому село і отримало таку назву.
При всьому тому, перша письмова згадка про Гвіздівці датується 1432-м роком, коли тогочасний володар цих земель – молдавський Господар Олександр І Добрий (правління 1400-1432 роки) подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку. Відповідно, до того часу село ні кому не належало і було або вільним, або власністю самого Господара.
Слід зазначити, що у румунській версії статті “Гвіздівці” (Gvăzdăuţi) у “Вікіпедії” зазначено, що вірогідно від початку село називалося Ваздауці (Văzdăuţi), а сучасна Гвіздівці – це лише “субформа”. На румунську сторінку можна перейти на цій самій сторінці, де ліворуч є посилання “іншими мовами”. Без сумніву – це зазначення у румунській версії “Вікіпедії” – прояв “ностальгії окупанта”. Адже навіть школяру 4-го класу зрозуміло, що якщо село від початку створювалося – як слов’янське поселення (а це було саме так і ні як інакше), відповідно і назва могла бути лише слов’янською.
Довідка для відома. У тому ж самому 1432 році на теренах колишньої Русі відбулися такі події: місто Новгород перейшло під покровительство Свидригайла, великого князя Литовського; розпочалася феодальна війна у Московському князівстві (1432 – 1453 р.р.); Василій вигнав з м. Дмитрова намісників Георгія (Юрія) Дмитровича, князя звенігородсько-галицького и взяв місто собі. Це озлобило Георгія; до того ж додалася образа, що була завдана на весільному бенкеті великого князя Софією Вітовтівною Василію Косому – синові Георгія. Галицькі війська рушили до Переяславля. Не готовий до відсічи великий князь на берегах Клязьми програв битву и втік у Кострому.
Господарство в селі за часів молдовського Молдовського князівства носило землеробсько-скотарський характер. Провідну роль грало скотарство. Це було пов’язано з тим, що для релі потрібно було розчищати ділянку від лісу. Розчищена ділянка використовувалася під випас худоби та під сінокоси, та найрідше під релю. Згодом для відновлення грунтів ділянку знову залишали заростати лісом. У землеробстві використовували застосовувалася підсіка, яку робили залізними сокирами. Оранка здійснювалася ралом і плугом. Для цілини і залежів застосовувався плуг, який перевертав пласт, оскільки мав відвальну дошку і залізне чересло. Грунт оброблявся дерев’яними Заступами (роскалями) з залізними наконечниками і залізними сапами. Зернові культури убиралися серпами. В цілому, майже така “техніка”, використовувалася в особистих селянських господарствах Гвіздівців до 70-х років ХХ-го сторіччя, а де що і до цього часу…
Селяни вирощували просо, полбу, карликову і м’яку пшеницю, жито, овес, ячмінь, а також бобові: горох, чечевицю, чину. Культивувалися сорго, коноплі, льон. Одним з найбільш розвинутих сільгосппромислом в Гвіздівцях і навколишніх поселеннях було лісове бджільництво. Додаткове значення мало полювання. М’ясо йшло на їжу, шкіри збувалися на торгах в Молдові і за її межами – в Польщі, Трансільванії.
Мешканці міст в ті часи не підкорялися ні кому, крім Господара (володар Молдовського князівства), але ближче Хотина в районі Гвіздівців таких міст не було. Серед сільських молдован, в тому числі у сусідніх селах з молдавським населенням також не було кріпосних. Виключення становили ті, хто був за походженням руськими.
Кріпосні були повинні з усім старанням працювати на своїх господарів – бояр. Кожен боярин сам вирішував, скільки днів на тиждень кріпосний має працювати на нього. Але боярин не мав права насильно забирати у кріпосних худобу і гроші. Якщо він відібрав гроші у кріпосного, той мав право подати на свого власника в суд і суд зобов’язував вимагателя повернути гроші. Зрозуміло, що далеко не всі кріпосні користувалися таким правом, адже боялися своїх бояр. Кріпосники мали право накладати на кріпосних тілесні покарання, але не мали права убивати їх. Право “життя і смерті” у князівстві мав виключно Господар Молдови. За позбавлення кріпосного життя, боярина заставляли дати волю дружині і дітям убитого, а самого душогуба засуджували на смерть. Боярам було дозволено продавати кріпосних, але не можна було продавати за межі того села, в якому він народився. Кріпосні платили боярам податі у сумі, яку визначає сам боярин. Він також самостійно визначав час уплати і спосіб стягнення податей. Селяни князівства були дуже бідними і лише досить хороші врожаї спасали їх від повної злиденності. Але це було пов’язано не лише з діями бояр. Те саме було і серед вільних, адже селяни не дуже старалися наживати добра. В натурі селян було забезпечення достатності для виживання до нового врожаю і не більше. Вони не намагалися примножувати достаток родини. І коли ставався неврожай або відбувалося вороже нашестя, яке не давало змоги убрати врожай, починався голод[. Хоча напевне саме постійні набіги татар і часті війни були причиною такого відношення до збагачення: в тому просто не було сенсу – все одне відберуть та і самих можуть угнати в полон.
Мешканці села, як і немолдавське населення інших сусідніх сіл рахували і називали себе руснаками та руськими. Молдовани називали їх “рутенами” (“рутєні”, “рутень”).
У 1457-1504 роках Господарем Молдови був Штефан чел Маре (Великий). Влітку 1475 року він приніс васальну присягу угорському королю. Відповідно і Гвіздівці опинилися під владою Угорщини. Влітку 1476 р. турецька армія за підтримки кримських татар пройшли через всю Молдову до Хотина, але молдовське військо застосувало тактику постійного відступу і спустошення населених пунктів, внаслідок чого турки пішли за Дунай через голод у армії. Але війни з османами продовжувалися. Молдова фактично постійно була змушена утримувати турецькі війська від походів на Європу і була виснажена. У 1489 р. Молдова уклала мир з турками, а згодом (приблизно в 1500 р.) і з Московським царством. На це образилися поляки і в 1497 р. у Північну Бессарабію увійшла польська армія. Але Московське царство не допустило приходу на допомогу полякам литовського війська і послаблена польська армія була розбита молдовським військом. В цілому, Штефан чел Маре, за роки свого правління не лише зберіг князівство, а і розповсюдив свою владу також і на частину території Подолії – за Дністер. При цьому, напевне, що його війська неодноразово проходили через Гвіздівці.
Все ж такі Молдовське князівство спочатку було змушене платити туркам данину, потім у 1512 р. при Господарі Романі ІІ-му визнало васальну залежність від османів. До 1538 року завершився процес встановлення повного турецького володарювання на території, що належала Молдовській державі. З того часу Гвіздівці на три сторіччя опинилася під владою Туреччини.
Оттоманська Порта не ліквідувала державність і місцеве самоврядування Молдови повністю, а лише суттєво їх обмежила. Господарів султан спочатку затверджував, потім став призначати. При цьому, турецькі феодали не мали права придбавати земельні володіння на території князівства. Така форма взаємовідносин між окупантами і окупованими була пов’язана з тим, що князівство перебувало на самій окраїні турецької імперії, та й ще на кордоні з досить могутніми сусідами. Султани досить розумно старалися не ускладнювати ситуацію на таких підкорених територіях. До того ж, така форма управління позбавляла султанську казну від надмірних навантажень по утриманню управлінського апарату: молдовські Господарі і бояри, піддавшись османам, самі робили для них всю “чорну” роботу по утриманню краю у покорі, по стягненню податків, тощо.
Починаючи з 1456 р. Молдова почала платити турецькому уряду харач (данину). Розмір харача постійно зростав: від 2 тис. золотих у 1456 р. – до 12 тис. золотих при Господарі Петрі Рареші у 1541 р. Максимальний розмір становив 60 тис. золотих в останнє десятиріччя ХVI-го сторіччя. По цінам того часу – це десь 10-12 тис. биків. Правда, згодом Порта перейшла на отримання харача у іншій, більш твердій валюті – у талерах, але періодично турецький уряд вигадував нові податки і побори. Наприклад, кожна зміна Господаря обходилася і самому претенденту на престол і народу дуже дорого. До того ж, князівство мало постачати до імперії сільгосппродукцію по занижених цінах. Природно, що все це падало на плечі народу, хоча одночасно призводило і до збідніння феодалів-землеволодільців.
Князівство мало нести і військові повинності: у разі необхідності надавати у розпорядження султанської армії військо до 10 тис. чоловік для участі у загарбницьких походах і каральних експедиціях. Зокрема, у 1556 р. Господар Олександр Лепушняну і у 1657 р. Господар Григорій Гіка з своїм військом брали участь у походах на Трансільванію. Молдовські війська брали участь у поході на Чигирин, а в 1683 р. – в осаді Відня та в інших кампаніях. Військова повинність також полягала в постачанні будівельних матеріалів, транспорту і робітників для будівництва і ремонту військових укріплень та доріг. Значним тягарем також були постої турецьких і татарських військ, які призводили до розорення. Все це, в тій чи іншій мірі, перепадало і долю гвіздівчан.
З того часу, край дуже часто перетворювався у район бойових дій. Тривали періодичні війни між турками, руськими арміями, поляками. Час від часу то на один бік, то на інший приставали українські козаки і молдовські Господарі з своїми військами. Здійснювали спустошливі набіги татари.
У 1710 р. Порта об’явила чергову війну Росії. Тодішній Господар Молдови Дімітрій Кантемір (роки правління: 1710-1711) у 1711 р. перейшов на сторону Росії і уклав з нею договір про перехід Молдовського князівства у російське підданство. 30 травня 1711 р. сорокатисячна російська армія увійшла не територію Молдови. У її складі було чотири полки добровольців з війська Господаря. Але увійшли вони в районі м. Сороки і нижче по Дністру. Населення радісно зустрічало їх, але на Пруту росіяни і полки Кантемира були оточені двохсоттисячним турецьким військом. Тривалий час йшли бої, які змусили обидві сторони шукати миру і 12 липня 1711 р. був укладений мирний договір, відповідно до якого російська армія залишила Молдову.
Після зради Д.Кантемира турецький султан передав монопольне право на престол у Молдовському князівстві, так званим, фанаріотам – багатим грецьким купцям з Фанару (пригород Стамбулу). Державним органом управління князівства став диван – державна рада, у якій провідну роль грали бояри-фанаріоти. За ними наглядав представник султана – ефенді при дивані. Але Гвіздівці були під управлінням фанаріотів не довго. У 1715 р. турки вивели Хотинський цинут зі складу князівства і перетворили її у Хотинську райю – адміністративно-територіальну одиницю на кшталт повіту, під управлінням турецького паши. Таким чином, Гвіздівці з 1715 р. стали частиною Туреччини. Через турецьку назву, навіть після звільнення від турецького панування, населення цієї території ще тривалий час називали райками або райлянами.
У 1716-1718 роках пройшла турецько-австрийська війна, яка теж суттєво вплинула на долю населення краю, адже бої йшли в районі Хотина та навіть нижче по Дністру.
Нова російсько-турецька війна розпочалася у 1735 році і тривала до 1739 року. На боці Росії виступала Австрія. 17 (28) серпня 1739 р. біля с. Ставчани в 12 км. на південний захід від Хотина сталася велика битва російської армії під командуванням фельдмаршала Б. X. Мініха (біля 48 тис. чол., 250 гармат) з турецькою армією сераскера Велі-паши (80—90 тис. чол.). Російські війська захопили турецький табір і змусили османів тікати. При цьому будо захоплено 50 гармат і велику кількість інших трофеїв. Турки втратили до 1000 чол. вбитими. Наслідком цієї перемоги стала капітуляція 19 (30) серпня фортеці Хотин і заволодіння у вересні того ж року російськими військами більшої частини Молдови. Але, Австрія понесла низку поразок від турецьких військ, раптово уклала з Туреччиною сепаратний мирний договір та вийшла з війни. Росії була змушена припинити бойові дії і піти на укладання 18 (29) вересня Белградського мирного договору, який звів нанівець майже всі успіхи російської армії і залишити територію Бесарабії. Не мала кількість мешканців краю пішла з Молдови разом з російським військом, уникаючи помсти турків. Коли турки повернулися, то піддали села і міста нещадному пограбуванню.
25 вересня 1768 року Туреччина, яку підштовхували Франція і Австрія, в котрий раз оголосила війну Росії. Спочатку війна йшла мляво. Територію навколо Гвіздівців від турків звільняла у 1769-му році російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала князя А.А. Прозоровського. Безпосередньо в селі та поряд з ним боїв не було. Військові зіткнення відбувалися на території сучасного Кельменецького району. Достеменно відомо, що 16 квітня 1769 року значна частина армії разом з князем зупинялася на постій в с. Романківці. 17 квітня армія перейшла в табір під с. Новоселиця, а ввечері перейшла під село Нелипівці.
Є детальний опис одного з бойових епізодів. О 6-й год. ранку 18 квітня князь отримав рапорт від підполковника Жандра, що неприятель на 30-ти конях наближається до форпостів, а в полумилі ще видко деяку кількість. Підполковник Жандра свої полки донських козаків поставив під горою і оманливо відступаючи фланкерами, заманив супротивника, якого згодом відрізала сотня козаків. Але їм заважало болото, через яке перебралося лише декілька козаків. Але ці декілька сміливців напали на турків, відразу вбили трьох, решта османів почали тікати. Прапорщик Ставицький гнав їх до основних турецьких сил, вбив ще п’ять турецьких вояків. Турки ретирувалися до Хотина. С російського боку було поранено 2 козаків і 1 кінь.
Того ж дня армія розташувалася правим флангом до с. Вартиківці. Саме там відбулася одна з битв з турецьким військом під командуванням Алі-Паши. По флангах розташувалися козаки підполковника Жандри і отамана Поздєєва. По центру розташувалися гусари. Війська ще витягувалися по фронту, коли був помічений неприятель: турки – до десяти тисяч вояків йшли по хотинскій дорозі до Дністра без будь якого строю. Турки атакували першими в бік гусар, прямо так – купами. Козаки отамана Поздєєва мали їх атакувати, але вони зупинилися і почали відступати, не зважаючи на присутність князя. Але як раз підійшли п’ять ескадронів Угорських і Ахтирських гусар, та князь атакував ними ворога. В той самий час, в іншу наступаючу кучу турків на лівому фланзі з єдинорогів вистрілили гранатами і турки трохи розсіялися. Отаман Поздєєв атакував неприятеля. Гусари бригадира Текелія за підтримки полковника Чорби з трьома харківськими ескадронами та з трема Ахтирскими ескадронами розігнали обидві купи турків і ті почали втікати по дорозі до Хотина побігли. Козаки з 11-тью ескадронами гусар кололи, рубали і гнали їх з півтори милі аж за село Мошанець. Острогожський полк і Чорний ескадрон під командою полковника Сатіна прикривав атаку з правого боку. На лівому фланзі прикриття здійснювали бригадир Текелі з Сербським полком. За ними йшли декілька гармат з єгерями. У неприятеля було відбито чотири прапори, два бубни (цей значний символ турецької армії), вбито більш як 300 вояків, відбито 200 коней.
Російські війська понесли значно менші втрати. Були вбиті: 3 гусар, полковник козачий Пушкарьов, 1 осавул, 13 козаків, 4 коней. Поранені: 1 вахмістр, 1 капрал, 1 трубач, 7 гусар, полковник козачий Федотов, який на другій день від рани помер, 4 осавулів, 5 хорунжих, 1 сотник, 1 п’ятидесятник, 19 козаків.
У активну фазу війна перейшла лише у вересні 1769 року, коли російські війська під командуванням П.А. Румянцева захопили Хотин, а згодом і Яси. Але віна завершилася лише у 1774 р.
Після завершення цієї війни Гвіздівці (як і вся Бессарабія) по Каюк-Кайнарджійському договору 10 липня 1774 року хоча і залишилися під владою Туреччини, але попали під відносний захист Російської імперії. Було обмежено розмір данини на користь Туреччини, турецьким сановникам заборонялося збирати з населення подарунки і побори на свою користь, учасникам війни на боці Росії оголошувалася амністія. Відповідно до умов договору і під тиском Росії 15 грудня 1774 р. султан видав хатті-шеріф (указ), яким, зокрема було ліквідовано Хотинську райю і повернуто під владу Господаря Молдови (хоча і під васальну). Населення цієї території було звільнено від стягнення несплачених за роки війни податків і від сплати податків ще на 2 роки. Всі бажаючі мали право протягом року виїхати в Росію.
У 1771 році в Гвіздівцях налічувалося лише 34 двори. Село тривалий час майже не зростало. Турки після завершення війни постійно порушували умови мирного договору 1774 р. Вони самі не збирали нічого з населення, але обкладали поборами Господарів. Ті в свою чергу тягнули з народу. В останні роки XVIII-го сторіччя селянське подвір’я сплачувало в цілому державні повинності у розмірі 70-100 леїв на рік. Окрім подвірного податку – біра, податне населення сплачувало прямі податки з худоби, з вина, з нерухомого майна, податки на сіль, податок з обороту. Збирали податки бояри. 52,7% йшли Порті, 14,2% – Господарю, 27,9% – служилому боярству та 5,2 % – духовенству.
Панщину на цей період вже врегулювали 12-ма урочними днями на рік. Але, на прохання бояр, які просили збільшити її до 36 днів на рік, Господар Григорій Гіка у 1775 р. додав ще 2 дні панщини, тобто – всього 14 днів.
Чергова війна між Росією і Туреччиною пройшла з 1783 по 1791 роки. Турецький флот напав на російську фортецю Кінбурн (неподалік від Очакова) і був майже повністю знищений адміралом Ф.В. Ушаковим (1788-1790), О.В.Суворов розгромив сухопутні турецькі війська під Фокшанами (21.06.1789), Римником (11.09.1789) та під Ізмаїлом (11.12.1790). У 1788 р. на боці Росії у цю війну вступила Австрія, яка зайняла частину території Молдовського князівства та згодом вела лише оборонні бої, та згодом, у 1790 р. знову (під тиском Англії і Пруссії) підписала з Туреччиною сепаратний мир. Лівобережжя Дністра відійшло до Росії. І хоча бойові дії цієї війна, скоріш за все, не проходили в районі Гвіздівців, але без сумніву торкнулася їх мешканців, як і будь яка війна у краю. Велике значення мала присутність Росії за Дністром та відсутність у краю турецьких військ.
Черговий раз відносини між Росією і Туреччиною загострилися в період 1802-1806 років і 18 грудня 1806 року Порта знову оголосила Росії війну. Російська армія без боїв пройшла Молдову і військові дії проходили на Балканах. 5 серпня 1807 року було підписано Слободзійське перемир’я. З того часу, на території Молдовського князівства було встановлено російську цивільну адміністрацію. Вона здійснила деякі заходи щодо припинення зловживань з боку молдовського боярства. З того часу, Гвіздівці фактично перебували під владою Росії і, хоча війни з Туреччиною і іншими державами продовжувалися, у краї настав довгоочікуваний спокій, якого не було ні коли за всі його історичні часи – більш як на 100 років, аж до Першої світової війни припинилися будь які військові дії і ворожі набіги.
М.І.Кутузов, який був призначений головнокомандуючим Дунайскої армії, у квітні 1811 року запропонував тим, хто побажає оселитися у Бесарабії, вільні землі, які вони самі оберуть, пообіцяв захист від місцевих поміщиків, звільнення на декілька років від податей та повинностей. Щоправда, це більше стосувалося іноземних переселенців, наприклад болгар, німців, греків. Після того, кількість переселенців у Бессарабію виросла з 4 тиc. у 1809 р. до 25 тис. до 1812 року. Але з від’їздом Кутузова з армії через війну з Наполеоном, управління у краї знову стало здійснюватися за місцевими законами і звичаями. Переселенців позбавили прав на особливе становище і відновили його лише у 1818-му році, коли про порушення їх прав узнав імператор Олександр І-й.

 Давня історія місцевості і села (з ХІХ ст. до початку ХХ ст.)
По Бухарестському мирному договору 1812р., укладеному між Туреччиною і Росією ця територія офіціально була приєднана до Росії. Підписання договору офіційно завершило російсько-турецьку війну 1806-12 р.р. Підписанню передували переговори, що були розпочаті в жовтні 1811 у Журжеві, після розгрому російською Дунайською армією під командуванням М. І. Кутузова 60-тисячної армії турків на лівому березі Дунаю під Рущуком і оточення їх більшої частини під Слободзеєю (Молдова). Мирні переговори розпочалися на прохання великого візира Османської імперії. З боку Росії переговорами керував М.І. Кутузов, з боку Туреччини – уповноважений від султана Галіб-Ефенді.
Незважаючи на спроби Галіба-Ефенді затягти переговори, М.І. Кутузов домігся їх завершення за місяць до нападу на Росію армії Наполеона. У цьому був головний політичний і військовий виграш Росії: її південні рубежі стали безпечними, та з’явилася можливість перекинути частину Дунайської армії для посилення військ, що прикривали західні кордони. До того ж, Туреччина вийшла із союзу з Францією.
З боку Туреччини мирний договір підписав Ахмед-Паша. Договір складався з 16 офіційних і 2-х таємних статей. За договором границя Росія пересувалася з ріки Дністра на ріку Прут. До Росії відійшла територія Бессарабії й Східної Молдови площею в 40 000 квадратних верст із фортецями Ізмаїл, Кілія, Хотин, Бендери й Акерман з населенням більше 200 тисяч чоловік. Секретною статтею договору в користування Росії передавалося морське узбережжя Кавказу.
Бухарестський мирний договір забезпечував привілеї Дунайських князівств і внутрішнє самоврядування Сербії, що поклало початок її повної незалежності, що було кроком уперед у справі національного звільнення балканських народів.
Замість Молдовського князівства було створено Бессарабську область.
Гвіздівці увійшли до Сокирянської (Сєкурєнської)  волості Хотинського повіту Бесарабської області. Адміністративним центром області став Кишинів – колишнє монастирське володіння. До складу волості, разом з Гвіздівцями входили містечко Сокиряни та села Коболчин, Білоусівка казьонна, Білоусівка приватна (це офіційний адмінрозподіл), Михалків, Ломачинці, Ожев, Раскопинці, Василіуци, Волошків, Окниця, Михалашани, Гринауци, Бирладяни, Ходороуци, Клокушна. Назви зазначено близько до офіційних назв того часу. Гвіздівці називалися “Гвоздоуци” або “Гвоздоуцъ” і така російсько-молдавська назва зберігалася аж до 1940 року. Сусіднє село Романківці також було волосним центром, до якого відносилися інші села. Але періодично декотрі села передавалися з волості до волості. Наприклад Михалків згодом перейшло до Романківецької волості.
Після остаточного приєднання до Росії, населення села помітно збільшується, в тому числі за рахунок переселенців з центральних районів Росії. Це було пов’язано з тим, що істотно пожвавилися економічні, насамперед торгівельні зв”язки краю з іншими регіонами Російської імперії. Для закріплення території за Росією царська влада всіляко заохочувала переселення у Бесарабію. Землі виділялися для переселенців за порівняно низькими цінами, надавалися досить суттєві пільги[.
Саме так в селі з’явилися родини Кучерявих, Москалюків тощо. З 1821 по 1852 роки у селі вже проживали родини Барчуків (Барчук), Видишів (Видиш), Гангалів (Гангал), Грицаків (Грицак), Грушецьких (Грушецький), Злагод (Злагода), Ляхів (Лях), Кошових (Кошовий), Козорозів (Козороз), Кучерявих (Кучерявий), Кушнірів (Кушнір), Олєйників (Олєйник, Олийник), Пижівських (Пижівський, Пижевський), Побережників (Побережник), Сапожників (Сапожник), Тімчуків (Тімчук), Чебанів (Чебан), Шеремет (Шеремета, Ширимета).
У 1826-му році в селі вже було 119 дворів, населення – 387 чоловіків і 335 жінок (всього – 722). У 1829 році кількість дворів збільшилася до 131-го, чоловіків стало 396, жінок 346 (всього – 742). Станом на кінець 1835-го року кількість дворів чомусь зменшилася до 115-ти, при тому, що населення збільшилося до 460 чоловіків і 404 жінок (всього – 864). За 1836-1837 роки кількість дворів зменшилася ще більше – до 100, але і населення зменшилося до 401 чоловіків і 349 жінок (всього – 750). Причини зменшення кількості дворів поки що не зрозумілі, щодо зменшення населення, то можна лише гадати, що то скоріше всього пов’язано з якоюсь епідемією.
Після приєднання до Росії, царська влада встановила у Бессарабії особливі форми суспільних відносин. Основна категорія феодально залежних селян, за якими навіть у офіційній російській документації залишилася молдавська назва – царани, не була прирівняна до кріпосних селян Росії. Вони були оголошені особисто вільними – “вільними землеробцями”. До кріпосних були прирівняні лише холопи, до яких віднесли циган (як, наприклад у Романківцях). Царанам було надано у користування поміщицькі та монастирські землі, але за користування цими землями, царани мали відробляти ту саму панщину (урочні дні) та сплачували оброк (дижму) і інші побори на користь землевласників.
Але на місцевому рівні утиснення неграмотного населення, як вже зазначалося, були все ж розвинуті. Ще за 100 років до Жовтневої революції, у 1817 році в Гвіздівцях відбулося заворушення селян, яке було одним із найбільших в Бессарабії. В 1823 році жителі, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського поміщика Ф.Сандулякі, забрали у нього 20 возів, завантажили їх хлібом та вивезли. Справа розглядалася в суді 6 років[9]. Також відомо, що у 1829 році у суді розбиралася справа про те, що посесор Янка Попович постійно здирав із селян великі податки. Двадцять один гвіздівчанин (в тому числі Семен Тимчук, Микола Олійник, Йосип Микитюк) підписали (хрестиками) дану скаргу. Після двохрічної тяганини справа була закрита і передана в архів.
У 1859 році в Гвіздівцях, згідно офіційних підрахунків влади, знову збільшилася кількість дворів – до 160, натомість мешканців ще поменшало – до 597-ми чоловік.
Гвіздівці багато разів перепродувалися. Лише в ХІХ сторіччі сім разів змінювалися його володарі. Кріпацтва в Гвіздівцях, як і у всій Бессарабії не було, але і землі у селян також було дуже мало.
Під час реформи 60-х років ХІХ-го ст. селяни Хотинського повіту одержали найнижчі в усій Бессарабії наділи – по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу. Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії – 2 крб. 50 коп.
У 1870 р. під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних наділів жителі села відмовилися виконувати відробіткові повинності. Поміщиками тоді були Самсон і Самсониха (так їх прозивали селяни). Після смерті Самсона залишилася лише його дружина, яка була дуже жорстокою. До села прибув член Сокирянського волосного правління, щоб втихомирити непокірних та заарештувати провідників. Але марно! Працювати на панське поле селяни не пішли і не дозволили арештів. Всією громадою вони з’явилися у Сокирянське волосне правління, вимагаючи скасувати відробіткову повинність та перевести її у грошову. Власті викликали військову команду. Заворушення було придушене, але у квітні 1871 р. селяни знову відмовилися від сплати оброку. Це заворушення було першим з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу. На вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року в селі розквартирувався батальйон 58-го Празького (Прагського) генерал-ад’ютанта графа Лідерса полку.
Реформа прискорила процес соціального розшарування селянства. Вже у 1883-84 роках 250 з 1416-ти мешканців села залишилися без землі. Зовсім не мали худоби 30 господарств, 15 господарств мали лише по одній корові, 18 сімей не мали власної хати. Сорок дев’ять дворів (225 чол.) відійшли до так званих дарчих селян – заборгувавши поміщикові, вони були змушені із свого наділу (7 десятин на двір) 4 віддати панові, а решту одержали без викупу. Вони також не одержували ні сінокосів, ні випасів. 80% з них здавали свою землю в оренду, бо не мали робочої худоби. З 49-ти господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих товариств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців були змушені шукати заробітків за межами села.
В період 1886-1890 років 33 десятини землі належали церкві, 2804 десятини – належали потомственним дворянам (поміщику), з яких 1512 десятин землі перебувало у користуванні селян, як такої, що не викуплена. Слід зауважити, що відповідно до статистичного огляду за 1886-1890 роки ні в Гвіздівцях, ні в інших селах Сокирянської волості у особистій власності селян не було жодного клаптика землі. Виключення становить Білоусівка приватна, де у громадському володінні селян було 705 десятин (общинна земля).
Також цікаво знати, що в ті самі роки у Гвіздівцях було 321 городів та баштанів, які займали 100 десятин землі; 201 фруктових садів, які займали 24 десятини землі, та на яких росло 7170 дерев, 700 плодових кущів та ще 365 виноградних кущів (більше було лише в Сокирянах, Коболчині, Ломачинцях і Клокушні). В селі було 7 фруктосушарок, на яких було засушено 95 пудів сухофруктів. Була в селі 1 тютюнова плантація, розміром 1200 сажень, та яка давала 6 пудів свіжого тютюну. В цілому по волості тютюноводство було не дуже розвинуте. Натомість і по волості і у Гвіздівцях було досить розвинутим бджільництво. В селі було 22 пасіки, в яких було 276 вуликів, з яких бджолярі назбирували 15 пудів меду та 4 пуди воску. Така сама кількість пасік була лише в Ломачинцях з трошки меншою кількістю вуликів, але в Ломачинцях збирали більше меду і воску. В решті сіл бджільництво було менш розвинуте, хоча пасіки були по всій волості.
Парових млинів в Гвіздівцях в ті роки не було. По одному паровому млину було в селах Окниця і Ломачинці, але в Гвіздівцях було 3 водяних млини і 3 вітряки, які за день були здатні змолоти 6 четвертей зерна. Платня за помол на млинах однієї четверті зерна пшениці становила від 30 до 50 копійок, зерна кукурудзи – від 30 до 40 копійок. До речі, водяних млинів було більше лише в Сокирянах, Ломачинцях, Василіуцах, Розкопинцях, а вітряків було більше ніж у Гвіздівцях, лише в Сокирянах і в Клокушні.
Пияками гвіздівчани не були: в селі був лише один кабак чи шинок. Але від Гвіздівців в цьому сенсі відрізнялися лише Сокиряни, де таких закладів було аж шістнадцять. Напевне зіграло свою роль те, що Сокиряни мали статус містечка, а в містечках безперешкодно дозволялося оселятися євреям.
У 1883-84 р.р. на 2416 чол. Населення було лише 4 письменних. Один з них – Филип Кучерявий. Його часто просили складати різного роду скарги і він навіть неодноразово виступав в судах, як представник інтересів селян.
Тільки у 1890 р. відкрили початкову земську школу. Але навіть у 1901 р. з 186-ти дітей шкільного віку школу відвідували лише двадцять чотири.
Коли була побудована в селі перша церква, поки що не відомо, але відомо, що вона була освячена на честь Архангела Михайла і називалася Архангело Михайлівською. Відомо, що у 1850-му році священиком був Алєксєй Лукін Міхалєвіч (або Мінгалєвіч). У 1870 році у селі було побудовано нову церкву, яку було освячено на честь Святого Дмитра. Вона стоїть і діє до цього часу. Побудував її власним коштом поміщик Самсон, якого це зобов’язав зробити суд – як покарання (чи це була така на той час одна з умов звільнення від покарання) за значний злочин: поміщик начепив на свої коні якісь особливі дзвоники, які було можна чіпляти лише на коні великокняжих осіб. Церкви за царських часів відносилися до Кишинівської єпархії.
У 1892-95 роках поряд з селом було побудовано залізничну дорогу Жмеринка-Романківці-Новоселиця. Довжиною 520 верст дорога починалася у Жмеринці і з іншого боку у Слобідці (нині Котовський район Одеської області), сходилася біля села Окниця, йшла попри Гвіздівці і Романківці і закінчувалася у Новоселиці Кельменецького району. При цьому, біля села Окниця було побудовано вузлову залізничну станцію, яка отримала ту саму назву – Окниця (Окница) і біля села Романківці ще одну залізничну станцію.
На початку ХХ ст. землі у селян залишилося ще менше. В 1910 р. в Гвіздівцях було 411 господарств, в яких налічувалося 2443 душі. Їм належало лише 1850,8 десятин землі – менше, ніж по 0,8 дес. на душу. А поміщик володів 750-ма десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу.
На початку ХХ-го ст. у Гвіздівцях вів революційну пропаганду вчитель О.Костенко, за що його було заслано до Сибіру. Восени 1905 року селяни спалили хліб на панському тоці.
Значна кількість селян проходила строкову військову службу. В Бессарабії були розквартировані 14-та піхотна дивізія, 8-ма кавалерійська дивізія і 14-та артилерійська бригада зі штаб-квартирами у Кишиневі. Полки 14-й піхотної дивізії були розташовані у Кишиневі (53-й піхотний Волинський и 54-й піхотний Мінський), у Бендерах – 55-й піхотний Подольский и 56-й піхотний Житомирський полк – у Тирасполі. Саме в ці піхотні полки і в артилерійську бригаду призивалися на військову службу гвіздівчани.
Деякі з селян брали участь у Російсько-японській війні 1905 року. Вже перші невдачі на Далекому Сході змусили царський уряд прискорити відправлення в Маньчжурію додаткових частин. Для доукомплектування військ до штатів воєного часу в деяких військових округах було об’явлено мобілізацію, в тому числі у Бессарабській губернії – 24 серпня 1904 року. Якщо в мирний час з Бессарабії призивалося на службу 5-6 тис. чоловіків, то відповідно до мобілізаційного припису, затвердженому Сенатом 16 липня 1904р., у Бессарабії підлягало мобілізації 8713 чоловік. 14-та дивізія доукомплектовалась до штатів воєнного часу й нараховувала у своїх рядах до 18 тис. чоловік. Серед них було немало вихідців з Сокирянського району та декілька гвіздівчан, які служили у 53-му піхотному Волинському полку (командир полку полковник Мілєант Гавриїл Георгійович).
18 вересня 1904 р. в 14-ій піхотної дивізії був проведений Височайший огляд на полі між Тирасполем і Бендерами. Об’їжджаючи війська, цар Ніколай ІІ подякував усіх за службу й благословив дивізію іконою Спасителя, побажавши щасливого успіху в бою і швидкого та благополучного повернення на батьківщину.
Здолавші величезну відстань, 14-та піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Русанова 30 жовтня 1904 р. прибула у Мукден (Манчжурія). На той час російська армія після низки невдалих боїв закріпилася на мукденських позиціях і готувалася до решаючого бою. 14-та піхотна дивізія розташовувалася на правому фланзі 2-ої армії в районі Чжаньшань на правом бережу ріки Хуньхе. 25 січня 1905 р. війська 2-ої армії перейшли в наступ. Оборона супротивника була прорвана, і правий берег ріки Хуньхе був очищений від японців.
Розвиваючи наступ, 26 січня 14-та піхотна дивізія завдала удар на поселення Сяосуцза і Баотайцзи, захопила їх. Картина бою була жахлива. Поле було засіяно вбитими й пораненими. Далі дивізія намагалася захопити Сандепу, але разом з усією армією була зупинена наказом командуючого генерала Куропаткіна й відведена у початкове положення. Так закінчилася ще одна спроба наступу російської армії під керівництвом Куропаткіна.
Кривава данина, кинута жителями Бессарабії на ваги війни, була дуже висока. Лише 14-я піхотна дивізія втратила на полях боїв у далекому Китаї до 70% особового складу вбитими й пораненими. До 10 березня 1905 р. від 55-го піхотного Подільського полку збереглося лише 450 багнетів. Серед полеглих були і сокирянці.
Мешканець Гвіздівців рядовий Єфим Філипович Кучерявий повернувся з цієї війни живим. Він воював у пішій мисливській команді (розвідувально-диверсійний підрозділ) 53-го піхотного Волинського полку. Як значиться у списках Капітулу Орденів по 4-му ступеню хреста Святого Георгія “За мужество и храбрость, оказанные им в боях разновременно”, його було нагороджено Георгіївським хрестом 4 ступеню за № 193604″. Взагалі те, він прийшов з війни Повним Георгіївським кавалером.
У 1911 р. зареєстровано біля 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш, скарлатину.
У роки І-ої Світової війни теж багато селян було призвано до війська. Є.П. Кучерявий мав право не служити далі (до армії був призваний його брат Кучерявий Порфирій Філипович), але такі пішов на фронт добровольцем заміст іншого брата -Гавриїла, сказавши на прощання рідним: “Или грудь у крестах, или голова у кустах!”. З цієї війни він не повернувся. Гвіздівці опинилися в прифронтовій смузі, почалися реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту. Кучерявий П.Ф. воював у Галичині, попав у полон, двічі тікав, але його ловили. Третя втеча, вже після лютневої революції 1917 року стала вдалою.
Влітку 1917 року у Гвіздівцях були розквартировані окремі частини 8-ої російської армії, солдати якої були налаштовані революційно. 25 жовтня 1917 р. жителі села разом з солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявилися безсилими.
Після жовтня селяни захопили маєток поміщика Платона Бібера, якій втік за кордон, поділили землю. У січні 1918 р. було проголошено в селі радянську владу.
Але наприкінці лютого 1918 р. австро-німецькі війська захопили Гвіздівці. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Румунські влади забрали і повернули поміщикам землю, яку селяни розподілили між собою після революції.
Спалахнуло Хотинське повстання. 8 січня 1919 р. 86 селян, на чолі з Мироном І.Ткачем, Артемом М. Швецем, Митрофаном П. Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок. Вони перепинали румунські обози з награбованим майном, повертали його населенню. Найбільш активними повстанцями, крім його сільських керівників, були Григорій Олійник, Петро Пазюк, Федір та Яків Кучеряві, Григорій Пижівський, Петро Тимчук, Арсеній Колісник та багато інших.
Ось що розповідав учасник січневого повстання Костриж Митрофан Петрович: “Я на вулиці, яка зараз проходить біля магазину, обеззброїв румунського солдата і завів його в приміщення поліції. Там були товариші Бойко Семен, Швець Петро. Схоплений мною румунський солдат, раптом вихопив з кутка гвинтівку і почав тікати. Ми його переслідували, солдат відстрілювався і при цьому був убитий Бойко Семен. На другий день у село прибув великий загін румунських солдат на придушення повстання. Спочатку Гвіздівці обстрілювали з броньовика, а потім підпалили 25 будинків. В село вдерлася румунська кіннота. Повстання було придушено. Багато учасників було арештовано, серед них був і я. З них 6 чоловік розстріляли під лісом, а решту відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині, відливали водою і знову били. Потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до Ліпкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Потім нас перевезли у тюрму “Буковець”. Я два тижні був у кайданах. В тюрмі перебував 10 років, повернувся у село в 1929 році. Ще 18 учасників повстання переправились через р. Дністер та приєдналися до Хотинських повстанців. З них частина, в тому числі і Григорій Олійник, продовжили боротьбу в лавах кавалерійської бригади Г.І. Котовського та на фронтах громадянської війни”.
Румуни обстрілювали село з броньовиків, з під лісу, спалили 25 будинків, в тому числі хату Кучерявого П.Ф., який разом з багатьма селянами також брав участь у повстанні. Шість чоловік було розстріляно, Швеця було засуджено до 15 років ув’язнення. Він відбував покарання у зловісний румунській тюрмі “Дафтана”. Вісімнадцять учасників повстання переправилися через Дністер та увійшли до червоноармійської бригади Григорія Івановича Котовського. В тому числі Марко Шеремет, якій став командиром підрозділу, Г.Ю.Олійник, який воював розвідником дивізіону, Федір Філипович Кучерявий служив у бригаді ковалем, а його племінник Яків Гаврилович Кучерявий – рядовим бійцем. Після закінчення Громадянської війни Кучерявий Ф.Ф. та Кучерявий Я.Ф. залишилися жити на лівому березі Дністра – в с. Єржово Рибницького району (нині – Придністровья). Яків згодом, за сталінських часів, був репресований та загинув у таборі. Його нащадки досі живуть в Єржово.
За часів окупації знову тяжке життя через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів села було 1415 десятин землі – менше, ніж по 0,6 десятини на душу. Поміщик Бібер, який повернувся з румунами, володів 70,5 десятинами орної землі, піп – 12-ма, куркулям належало 79,5 десятин. До речі, цього поміщика селяни завжди вважали хорошою людиною і хорошим поміщиком. Він був доброю та досить нескаредною людиною. Селяни завжди запрошували його на весілля, родини, хрестини. І він приходив, та ще й обов’язково з досить дорогим дарунком. При чому, як правило, він дарував якусь, хоча б і не велику, ділянку землі, прийшовши на святкування з вже готовою дарчою.
Лише незначна частина селянських дітей могла навчатися у 4-класній школі. Школа була розташована неподалік від церкви, на тому місці, де на цей час пам’ятник загиблим односельчанам і воїнам-визволителям. Від того місця будівля тягнулася через шлях і трохи далі, де сьогодні стоїть будинок (шлях проходив трохи вище того місця, де на цей час пам’ятник). Навчання здійснювалося виключно румунською мовою. Директором школи був такий собі Підлісний. Він жив у будинку, що знаходився в районі сучасного парку (після звільнення там була сільрада). Підлісний дуже старанно вислужувався перед румунами, говорив виключно румунською мовою, від всіх також вимагав, щоб спілкувалися румунською, був дуже жорстоким. Він і інші румунські вчителі під час навчання щоденно застосовували тілесні покарання за найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі. Багато дітей залишали школу через те, що мусили допомагати батькам вести господарство.
Тривалий час з початку румунської окупації на території Хотинського повіту діяла гайдамацька група Поліщука і Буди, які зухвало грабували поміщиків, представників румунської влади і жидів, які прислуговувалися окупантам. Майже все награбоване Поліщук і Буда роздавали селянам. Про них складали легенди, та навіть пісню молдовською мовою. Поліщук – колишній унтер-офіцер царської армії, грамотна людина. Йому вдавалося навіть, переодягнувшись у форму румунського генерала, вишукувати перед собою румунських жандармів, які проводили інструктажі селян з піймання гайдамаків, як те було у сусідньому селі Романківці. Буда був неграмотним селянином, але не менш відчайдушним. Владам декілька разів вдавалося заарештовувати гайдамаків, але вони весь час тікали і продовжували свою боротьбу. Неодноразово вони завітали і у Гвіздівці. У гвіздівецькому лісі жандарми навіть влаштували облаву на Поліщука. На облаву зібрали багато селян. Гайдамаку, який сховався на дереві побачив Кучерявий П.Ф., але не видав. У ночі Поліщук, якій невідомо як узнав, хто саме йому допоміг, завітав до Порфірія Філіповича, та подякував йому сумою у 100 румунських леїв. Але все ж, через де-який час, жандарми у черговий раз піймали Поліщука і щоб позбутись, спровокували йому втечу, та під час цей спроби застрелили. Буда сидів у тюрмі, був звільнений радянськими військами, воював і героїчно загинув на фронті.
Наприкінці 20-х років у селі створюється комуністична організація з 4-х підпільних груп. Її засновником і беззмінним керівником був Семен Спиридонович Грушецькій. З 1929 р. він був членом Румунської комуністичної партії. Відважними підпільниками були М.П.Матковський, І.А.Видиш, П.С.Тимчук. Напередодні 1 травня 1932 року Грушецький з товаришами розповсюдив у селах Романківці, Гвіздівці і Клокушна понад 1000 листівок із закликами боротьби з гнітом окупантів. Так само 1 серпня 1932 року. У 1934 році за допомогою агентів жандарми викрили комуністичні осередки в Гвіздівцях та інших селах. У вересні в Чернівцях судили 150 комуністів. Грушецького С.С. було засуджено до 6 – ти місяців ув’язнення і позбавлено громадських прав на 10 років, та накладено штраф в розмірі 10 тисяч лей.
У 1930-му році населення села складало 3023 чол. Мешканців села румунська влада призивала на службу до армії, але зброї їм не довіряли – вони завжди прозивали сельчан більшовиками. Гвіздівчани проходили службу в якості денщиків, як наприклад Бойко Микола Афанасович, Кучерявий Микола Гаврилович (згодом жив у м. Омську). Також їх використовували на інший господарській службі.
Про життя у радянській України у Гвіздівцях мало що чули. В основному це були жахалки офіційної румунської пропаганди. Особливо незрозумілим для селян був колгоспний устрій. Вони складали про колгоспне життя задністрів’я частушки, як наприклад: “Стоїть Ленін над горою, та й показує рукою – от туди йдіть за мукою!”. Також: “Мала баба одну козу, одну козу, та й ту дала до колхозу. А ще добре Сталін знає, що та баба цапа має!” Сам Сталін популярністю серед селян не користувався: гвіздівчани, якось так повелося, завжди себе рахували росіянами і їм було не зрозуміло, як це могло статися, що великим російським народом керує виходець з Кавказу.

    Гвіздівці в період новітньої історії
Населення Гвіздівців завжди – аж до 1945-46 років, рахувало себе руськими, хоча розмовляли на місцевому діалекті, основу якого складала українська мова з дуже великою домішкою російських, молдавських слів, та навіть деяких слів з лексикону євреїв, яких було дуже багато в Сокирянах, та які розмовляли на мові ідіш. Цей діалект був не дуже відмінним від народної української мови, але примітним. Він зберігався у селі десь до кінця 60-х років ХХ-го сторіччя.
28 червня 1940 року село з великою радістю зустрічало радянських воїнів. На той час у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік (3201 українців, 6 молдован, 1 росіянин і 2 інших національностей). Селянам на той час належало 2191,89 дес. орної землі і пасовиськ. 28 червня 1940 р. були проведені загальні збори мешканців села, які обрали сільську раду. Це рішення зборів також на початку липня було затверджено Хотинським повітовим виконавчим комітетом Бессарабії. Сільрада розподілила поміщицьку, попівську та частину куркульської землі. Поміщицький будинок було передано під школу. В селі відкрили клуб, бібліотеку. Люди вперше побачили кіно.
2 серпня 1940 р. згідно з законом “Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бесарабії у склад УРСР” село разом з усією Сокирянською волостью увійшло до складу Української РСР. 7 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ про створення Чернівецької області і Хотинський повіт та в тому числі Гвіздіці увійшли до складу області. 12 листопада 1940 р. Президія Верховної Ради своїм Указом реформує адміністративно-територіальний устрій звільнених територій. Повіти і волості були ліквідовані і заміст них створені райони. Гвіздівці увійшли до Сокирянського району.
В Гвіздівцях створюється комсомольська організація. Її засновниками стали вчителі-комсомольці В.С.Копійка, С.Н.Кумейко. Першими комсомольцями стали О.С.Грушецька, О.В.Гуцул, М.П.Голяк, О.П. Кучерява, Г.Ф.Кучерява, Н.К.Груба, Н.С.Грушецька, В.О.Кучерявий, М.М.Видиш, М.С.Ткачук.
Але, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Вже вранці 22 червня 1941 року над гвіздівецьким лісом з боку Румунії летіли на схід німецькі бомбардувальники. Багато селян були призвані до армії та направлені на фронт. Пішов на фронт і вчитель В.С.Копійка. Він героїчно загинув.
Сільська рада припинила роботу 4 липня 1941 р., тому що Гвіздівці захопили румунсько-німецькі окупанти.
Наступальні бойові дії разом з румунськими з’єднаннями вела 11-я армія генерал-полковника фон Шоберта групи армій “Південь”(командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). В ніч з 2 на 3 липня 1941 р. 54-й і 30-й армійські корпуси ворога нанесли головний удар у напрямку Яси, Бєльці, а 11-й німецький і румунський кавалерійський корпуса форсували річку Прут в районі с. Стефанешти і розвив наступ у південно-східному напрямку на Могилів-Подільський. Їм протистояли червоноармійці 18-ої армії (командуючий генерал-лейтенант Смірнов А.К., член військової ради корпусний комісар Ніколаєв Т.Л.) та 189-ої і 130-ої стрілецьких дивізій[4]. Окупація села відбулася десь між 4-м та 10-м липня, хоча в самому селі і на його околицях ні яких боїв не було.
Відступаючи, червоноармійці підірвали на станції Сокиряни, яка була відрізана німецькими передовими частинами, потяг з продовольством і військовим знаряддям. Військова команда ешелону відступала через село, та переказали селянам, щоб йшли до станції, збирали продукти. Вибухом розкидало не лише продовольство, а ще і ящики з толом, який селяни сприйняли за мило та понабирали дуже багато. Коли розібралися, що воно таке, позакопували у городах. Там він і досі лежить, бо конкретні місця ніхто вже не пам’ятає.
Німці лише зрідка проходили через село, практично не зупиняючись. Мешканців села вони ніколи не чіпали, рахуючи їх румунським населенням. Навіть був випадок, коли під час короткочасного привалу взводу вермахту у селі німецький солдат вкрав у селянина гуся. Потерпілий пожалівся офіцерові. Той відразу вишукував взвод, зробив впізнання, набив винному солдатові пику, сплатив селянинові за гуся досить значну суму грошей і увів свій загін далі.
Але румунськими владами в перші дні окупації після тортур були приговорені до смертної казні П.С.Тимчук, М.П.Матковський та І.А.Видиш, які залишилися в селі для ведення підпільної роботи. До складу суду входили також один з місцевих попів та дяк на прізвище Оржеховський. Після суду румунські жандарми, заставили смертників копати собі на цвинтарі могили. Але, все ж румуни не дуже були схильні до застосування смертної кари і відпустили приговорених без конвою додому, щоб переодяглися перед розстрілом та фактично надавши можливість утекти. Та приговорені все одне з’явилися на розстріл у призначений час, видко побоюючись за родину, і були розстріляні. Заарештували і хотіли розстріляти також комсомольців, але за них вступився старий піп, який не брав участі у суді. До речі, цей піп був дуже поважною людиною, працював ще за царських часів і згодом, чомусь він був без однієї ноги.
Румуни вивезли всі товари з державних крамниць, у селян позабирали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, вимагали здати продовольство, яке селяни зібрали на станції Сокиряни після підриву радянського ешелону. Але здано було дуже мало. Окупанти також знищили сільську бібліотеку. Під час перших років війни через село румуни неодноразово проганяли колони євреїв. Великі колони охороняли по декілька румунів з гвинтівками, але євреї не намагалися тікати. Їх гнали у Сокиряни, де був створений табір. Мешканці села кидали в колону хліб, румунські вартові для вигляду кричали на них та погрожували гвинтівками. Невелику кількість євреїв розстріляли поряд з Гвіздівцями – під лісом, в урочищі Марицина Яма. Декілька єврейських родин ховалися майже всю війну у мешканців села. Дві родини переховувалися у господарстві Кучерявого П.Ф.
Бойові дії в районі села в часи війни практично не відбувалися. Виключення становить обстріл радянським літаком У-2 у березні 1944 р. відступаючої німецької кінної колони, яка проходила під лісовим масивом “Підволове” з боку с. Клокушна в бік станції Романківці. Крім того, в ті самі дні були випадки, коли розлючені німецькі солдати стріляли з автоматів з під лісу в сільських хлопчаків, які дражнили їх від села, кричали: “Німець – турок – ковбаса! Продав суку, купив пса!”. Але при цьому ні хто з дітей не був поранений. Можливо, що німці стріляли у повітря – просто лякали.
У березні 1944 р. війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії Конєва І.С. (який тільки прийняв командування фронтом після загибелі генерала армії Ватутіна М.Ф.), у взаємодії з військами 1-го Українського фронту під командуванням маршала Жукова Г.К. провели одну з найважчих військових операцій – Умансько-Ботошанську наступальну операцію. Радянським військам протистояли війська німецької групи армій «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала Еріха фон Манштейна. В полосі 2-го Українського фронту оборонялися німецькі 8-ма армія (під командуванням генерала піхоти Отго Велера) і частина сил 6-й армії (під командуванням генерал-полковника Карла Холлідта), які налічували 20 дивізій, в тому числі 4 танкові и 2 моторизовані. Війська фронту розгромили німецьку 8-ю армію и частину сил 6-ої танкової армії, розсікли полосу оборони німецької групи армій «Південь», звільнили значну частину Правобережної України і Молдовської РСР, увійшли на територію Румунії.
Підтримку військам з повітря надавала 5-та повітряна армія (командуючий генерал-лейтенант авіації генерал-полковник авіації Горюнов С.К.). До речі, літак У-2, якій обстріляв німецьку колону під гвіздівецьким лісом, належав саме до цієї повітряної армії. Це був літак 930-го Червонознаменного Комсомольського авіаційного полку нічних бомбардувальників під командуванням активного учасника бойових дій в Іспанії, члена ЦК ВЛКСМ майора Єренкова М.Д. Полк входив до 312-ої нічної бомбардувальної Знаменської ордена Суворова авіаційної дивізії (командир дивізії полковник П.Н. Кузнецов).
Радянська 40-ова армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Ф.Жмаченко (член військової ради генерал-майор Кулик К. П., начальник штабу генерал-майор Шарапов В. М.), отримала наказ, рухаючись вздовж Дністра, відрізати шлях до відступу 1-ої танковій армії німців (під командуванням генерал-полковника Ганса Хубе). Саме при цьому 25 березня 1944 р було визволено Гвіздівці.
Передова піхотна частина 681-го гвардійського стрілецького полку гвардії майора Білаонова П.С. входила в село колонами по всіх вулицях з боку молдовського села Клокушна. Полк на той час, відносився до 133-ої стрілецької дивізії, якою командував полковник Бєлодєд В.І.
Звільненню села передували важкі бої. Полк Білаонова П.С. у ніч на 24 березня 1944 року, переслідуючи супротивника під сильним артилерійським и мінометним вогнем, без технічних засобів форсування, на своїх підручних матеріалах, першим з полків 40-ої армії форсував Дністер одночасно в двох місцях – в районі села Ліпчани Могилів-Подільського району і в районі села Василівка (Василівці) Сокирянського району. Протягом доби бійці Білаонова утримували плацдарм на правому березі річки в районі Ліпчан, а в районі Василівки майже відразу захопили Василівку, с. Ожево, далі через с. Коболчин і напевне через станцію Сокиряни, пройшли до молдовського с. Клокушна, а вже через нього – в Гвіздівці. Під час запеклих боїв в районі Ліпчан (з постійно контратакуючим супротивником), і в Сокирянському районі бійці полку знищили батальйон вражої піхоти (до 400 чоловік), взяли у полон 150 солдатів и офіцерів, захопили 3 танки, 150 коней, знищили 60 автомашин з набоями озброєнням. При цьому, полк Білаонова не втратив жодного солдата. Слідом за полком Білаонова Дністер форсували ще деякі частини дивізії.
Не дивно, що саме за цю частину операції (за захоплення і утримання плацдарму і в тому числі за звільнення Гвіздівців) майор Білаонов П.С. був нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Білаонов Павло Семенович після війни продовжив службу в Радянській Армії, з 1980 р. звільнився на пенсію і проживав у Києві, помер 28 травня 1996 року, похований на Лукьянівському цвинтарі.
Входячи в село, радянські воїни відразу разом гримнули “Розпрягайте хлопці коні!”. Вони були обірвані, вкриті пилом доріг та пороховим гаром, обмотані бинтами, але дуже веселі. Гвіздівчани з великою радістю зустрічали радянські війська. Всю ніч йшла гулянка селян з вояками. Бійців годували всім, що мали, в тому числі ще тими макаронами, які зібрали біля підірваного ешелону на початку війни. Лилася річкою горілка, до ранку не затихала стрілянина: стріляти у повітря бійці давали навіть дітям. Ранком ця частина пішла далі. 25 березня 2005р. про звільнення села навіть було об’явлено на весь Радянський Союз (та можна рахувати, що і на весь світ) у радіозведенні Совінформбюро.
До речі, саме за героїчні дії під час форсування В подальшому мешканці села підвозили військам боєприпаси, продовольство, постачали продукти госпіталям. Ще багато гвіздівчан були призвані на фронт. Значну кількість з них надіслали у склад козацьких частин і майже без підготовки кинули у бій. Всього на фронтах воювали 173 мешканця села. Понад 90 з них загинуло. Серед фронтовиків є учасники оборони Ленінграда, Сталінграда, визволителі Варшави, Праги, ті хто штурмував Кенігсберг та Берлін. 28 односельчан померли на роботах в трудових таборах на Уралі.
Відразу після звільнення було заарештовано тих, хто співпрацював з окупантами. Але декого з тих, хто працював у румунській міліції не судили. Наприклад, не було претензій у Радянської влади до Іллі Гангала. Напевне тому, що він ні коли не брав участі у розправах та навіть попереджував тих, кому загрожувала небезпека арешту. Не виключена можливість, що він в якійсь мірі співпрацював з підпільниками.
Заарештували попа і дяка Оржеховського, які брали участь у суді над комуністами. Обох засудили до 25-ти років ув’язнення.
Було заарештовано та засуджено також і колишнього поміщика П.Бібера, який після війни, вже старий сам чомусь приїхав в село, ходив дивився на свою колишню садибу. За що саме його засудили не відомо.
Відновила роботу сільська школа. В одному класі сиділи учні різного віку, адже майже все населення було неграмотним.
Представники радянської влади, враховуючи, що село увійшло до складу України, та з врахуванням того, що основу мови селян складає українська, записали у паспортно-реєстраційні дані всіх мешканців, що вони українці, хоча у 1940-41 роках всі (крім євреїв і молдованів) представилися владам – як руські і такими тоді були записані у погосподарські книги. Паспорти, що правда, не видавали, просто була проведена реєстрація у сільській раді у погосподарських книгах.
С перших днів після закінчення війни, а може і раніше до села почала регулярно приїжджати “кінопередвіжка”. Кіномеханіка звали Ілюша. Першим у своєму житті гвіздівчани побачили фільм Олександра Файнціммера “Котовский”, знятий у 1942 році. Демонстрація відбувалася прямо на вулиці на стіні клубу. Згодом, демонстрації відбувалися у приміщенні клубу. Наступною селяни побачили кінокартину Сергія Ейзенштейна “Александр Невский” (1938 рік), та в подальшому багато інших. Одним з найпопулярніших серед молоді був фільм компанії “Метро Гоулдвін Мейєр” “Тарзан, человек-обезьяна” (1932 р.) з відомим німецьким пливцем Джонні Вайсмюллером у головній ролі. Його герой (здичавілий хлопець) на екрані бився з хижаками і мов мавпа скакав с ліани на ліану та по кронах дерев. Під час цих стрибків він вигукував свій відомий “крик Тарзана”, якому у свій час намагалися наслідувати хлопчаки усього світу. Не минуло це і Гвіздівці. Цей фільм (як і інші) демонструвався в селі багаторазово і весь час клуб був забитий. А кожного наступного дня ліс оголошувався “криками Тарзана”. До речі, для багатьох гвіздівецьких “тарзанів” стрибки по деревах закінчувалося травмами різного ступеню важкості.
20 березня 1946 р. у селі вперше було створено колгосп “Імені 1-го Травня”. Головою артілі обрали Я.О.Швеця. До складу правління увійшли П.В.Голяк, Г.Ю.Олійник, М.В.Пиживський, М.А.Кучерявий. На початку квітня 1946 року було відновлено роботу сільської ради, але вибори в місцеві ради у області і в селі вперше після війни відбулися лише 21 грудня 1947 р.
Улітку 1946 р. територія колишньої Бессарабії (у тому числі і Сокирянщина) опинилася у важкому становищі. Вже в липні стало ясно, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася – дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. Незважаючи на це, були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і які складали майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському господарстві ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Але їх не слухали і вимагали виконання встановлених завдань. Так було і у Гвіздівцях. При чому дуже старанними виявилися деякі місцеві “діячи”. Зокрема такими були, так звані, керівники сільських громад, на які ділилося населення села. Одним з зловредніших був керівник 1-ої сільської громади Іван Мартинюк. Наприкінці 50-х років він був змушений виїхати з села.
Голод вразив і інші регіони країни, що постраждали від посухи, – більшість районів України, областей Центрального Чорнозім’я, Нижнього Поволжя, Приморського краю. Настали страшні часи голодомору. Селян в де якій мірі спасав майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали за жомом на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися. В селі люди пухли з голоду, ходили селом як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до родичів. Багато мешканців села вмерло. Чимало людей спас від голодної смерті голова сільради Павло Голяк.
Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени був отриманий непоганий врожай — у чотири рази більший, ніж у 1946 році. Врожайність зернових практично досягла довоєнного рівня .
Чимало людей в перші післявоєнні роки вмерло від тифу. Цією страшною хворобою перехворіло майже все село. Хворобу завезли у Гвіздівці з с. Василівки (Василівців), де було багато млинів і де зустрічалися люди з усієї округи. Незабаром, у Сокирянському районі було введено дуже жорсткий карантин. Селами їздили санітари, які виявляли захворілих, відразу забирали їх до райлікарні. Ні які заперечення до уваги не бралися. У лікарні догляд був мінімальний, а лікування майже не було ні якого. На жаль, пояснень цьому не має. Люди просто лежали 7 днів у гарячці. Більш сильні виживали і їх через три дні після спаду температури виписували. Слабкіші вмирали.
13 серпня 1947 р. було створено 2-й колгосп – імені Г.І. Котовського, який очолив І.О. Барчук. Колективізацію в селі було завершено у 1948 році. З 13 серпня 1950 року колгоспи об’єдналися у єдиний колгосп ім. Г.І. Котовського, який згодом мав 2485 га землі (1797 га орної, 179 га пасовиськ, 60 га садів, 6 га виноградників, 6 га шовковиці). Село славилося своїми кавунами.
У сільській школі, директором якої був колишній партизан Павло Леонтійович Смірнов (згодом він переїхав на мешкання у Григоріопольский район Молдавської РСР). Він був великим ентузіастом своєї справи. Павло Леонтійович не лише забезпечив навчальний процес на належному рівні, а і активно займався розвитком учнів понад учбовою програмою. Зокрема, у школі запрацювали кружки: мотоциклетний, юного техніка, драматичний, тощо.
Електроосвітлення в селі вперше побачили напередодні зустрічі 1951 чи 1952 року. Першими “енергетиками” села стали директор школи П.Л.Смірнов, вчитель фізики Володимир Андрійович Зубченко (або Зубенко), а також учні Петро Парфенійович (Порфірієвич) Кучерявий (згодом працював у міліції і став начальником Управління карного розшуку Молдавської СРС, нині – пенсіонер МВС), Михайло Васильович Мафтуляк (нині директор Сокирянської музичної школи, композитор) і Тимчук Ольга Іванівна (нині – покійна). Електрифікація новорічного свята відбувалася за мовчазної згоди директора школи наступним чином: вчитель фізики підготував до роботи в якості генератора шариковий дизельний двигун, який залишився ще від поміщика, а учні поцупили якусь кількість електричного проводу з будки залізничного обходчика біля с. Сербичани, де працював батько Ольги Тимчук.
Але все ж село до 1957-1958 років не було електрифіковано, як і решта сіл Сокирянського району. Лише у 1957-58 роках на станцію Сокиряни прибув енергопоїзд, який там став на довгі роки – до 1966-67 р.р. При чому всі ці роки він без будь яких перебоїв забезпечував електроенергією увесь район ( і Гвіздівці в тому числі).
У 60 роках XX століття територія Сокирянщини, в тому числі Гвіздівці, входила до складу Кельменецького району. Всередині 60-х років Сокирянський район відновлено в попередніх адміністративних межах.
Багато мешканців села виїхали на освоєння цілинних земель, працювали на шахтах Донбасу. Досить велика кількість залишилися проживати в інших містах і селах по всьому Радянському Союзу.
У 1967 р. в Гвіздівцях було 20 тракторів, 11 автомашин, 12 комбайнів, електростанція на 60 квт. Ще раніше в селі було відкрите поштове відділення, згодом відділення ощадної каси. Надалі село продовжувало розбудовуватися. В сели заміст фельдшерсько-акушерського пункту відкрили невеличку лікарню, дитячий садок, побудували нову велику школу, нові будівлі сільської ради і адміністрації колгоспу, сільського клубу. Колгосп перебудував ферму великої рогатої худоби, довівши її до більш сучасного рівня.
Що було дуже поганим в селі – то це дороги. До райцентру Сокиряни найближча дорога проходила через молдовське село Клокушна. Та дорога була дуже хорошою по території, що відносилася до Молдови (в Молдові взагалі дороги були кращі, ніж в Україні), але по українській території – поганенька. Така сама по якості дорога була з Гвіздівців до с. Романківці, через яке можна було виїхати в бік обласного центру. Щоправда, в радянські часи проїзд через Молдову не становив жодних проблем, адже адміністративний кордон між республіками був досить умовним і користувалися для проїзду в Сокиряни виключно молдовською дорогою.
Гвіздівці – одне з не багатьох сіл Сокирянщини, в якому ніколи не закривали церкву.
Станом на 1969 рік, в селі проживало вже 2595 чол. Надалі населення лише зростало аж до початку 1990-х років.
Більшість селян працювали в колгоспі (згодом – в радгоспі). Не мало гвіздівчан працювали на інших підприємствах Сокирянського району: в райсільгоспхімії, в лісовому господарстві, на консервному заводі на ст. Романківці, в різних державних установах, тощо. Значна частина молоді виїжджала на заробітки на лісозаготівлю до північної Росії і Сибіру. Дуже розвинутим “бізнесом” того часу, починаючи десь з 70-х років стала торгівля овочами і фруктами з вивозом їх до Росії. Продавали не лише – те, що вирощено у власному господарстві, і те, що заробили по договорах з колгоспами (на інших роботах), а також те, що скуповували у інших селах та колгоспах. Щоправда, скупка і перепродаж в ті часи були небезпечним заробітком, тому що становили склад злочину, який називався “спекуляція”. Де хто з селян за це такі отримав вироки і відбував покарання.
З 1991 року село стало прикордонним, адже воно впритул граничить з молдовським селом Клокушна. На краю села спочатку було встановлено спільний пост прикордонників і міліції, а згодом прикордонно-митний пост, в самому селі розташувалася прикордонна застава.
Внаслідок розвалу СРСР і відповідного занепаду економіки, внаслідок погіршення медичного обслуговування, зниження якості продуктів споживання, різко погіршився життєвий рівень народу. Через те в Гвіздівцях, як і по всій Україні, суттєво зменшилася народжуваність і так само суттєво зросла смертність. Це досить наглядно було видко по сільському цвинтареві, на якому за перші 35-40 років його використання (до 1992 року) було ледве заповнено половину території. Але другу половину заповнили менш ніж за 20 років, рахуючи з 1992 року.
До того ж, багато людей, що втратили роботу внаслідок поступового розвалу колгоспу і виробничих підприємств Сокирянщини, виїхали на заробітки, або просто на постійне мешкання в Росію та у дальнє зарубіжжя, звідки через різні причини не повернулися.
На початку 1990-х років, силами вмираючого колгоспу в селі було заасфальтовано 2 центральних вулиці. У 2001 році силами обласної і районної адміністрації було збудовано нову дорогу до райцентру Сокиряни (через лісові масиви “Березина” і “Високий ліс”). На жаль, ця дорога теж не кращої якості, ніж ті, що були і раніше. Але ця дорога надала можливість добиратися до райцентру набагато швидше і простіше: до того приходилося або долати значний гак через Романківці, або їхати через молдавську Клокушну, проходячі контроль на 4-х митно-прикордонних постах.
На місці колгоспу в селі виникло приватне дочірнє сільськогосподарське підприємство “Агрофірма “Гвіздівці” та сімейні приватні сільські господарства. Завдяки ДСП село було газифіковане, що значно полегшило життя значній частині селян.