Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Гвіздовчани, які відзначилися в його історії та видатні вихідці з села
Бойко Іван Васильович — колишній депутат Верховної Ради Української РСР і України. Народився 24 квітня 1950 року в с. Гвіздівці, українець, освіта вища, інженер-механік, закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу, Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. 18 березня 1990 року був обраний народним депутатом УРСР 1-го скликання.
Бучко Володимир Михайлович — видатний радянський і український залізничник.
Вєдеш (Видиш) Василє (Василь) Максимович (1915-1998) – професор, відомий румунський скульптор і художник українського походження.
Відаш (Видиш) Лідія Михайлівна, естрадна співачка. Заслужена артистка України. Народилась 2 травня 1948 року в селі Гвіздівці Сокирянського району, закінчила Гвіздівецьку середню школу, а потім певний час проживала в Чернівцях і навчалася в Чернівецькому музичному училищі. Її пісенна творчість розквітла в другій половині ХХ ст., зокрема, після того, як пам‘ятного для неї, 1974 року стала лауреатом V Всесоюзного конкурсу артистів естради, зайнявши друге місце, випередивши примадонну Аллу Пугачову. Вся Україна почула її в 1970 році, коли В. Івасюк довірив їй перше виконання однієї з найкращих своїх пісень «Я піду в далекі гори». Пізніше вона стала першою виконавицею таких пісень В. Івасюка як «Казка гір» та «Відлуння твоїх кроків».
1968 р. Л. Відаш у Карпатах з В. Івасюком та іншими друзями. Перше виконання пісні «Мила моя».
Закінчивши Чернівецьке музичне училище, Лідія була запрошена солісткою до вокально-інструментального оркестру «Київ».
В 1974 році на V-му Всесоюзному конкурсі артистів естради у Москві голос гвіздівчанки змусив заговорити про неї увесь столичний бомонд. Лідія Відаш (на той час вона була вже солісткою Київського мюзик-холу) з найвідомішою із своїх пісень — піснею Ігоря Поклада «Дикі гуси» виборола друге місце (перше — співаки Ібрагімов і Чемоданов), випередивши Аллу Пугачову, яка посіла лише третє місце.
В кінці 70-х Л. Відаш співпрацювала з ансамблем Володимира Ходзицького «Крок», а на радіо великою популярністю користувалася їхня досить авангардна версія пісні І. Поклада «Як я люблю тебе».
Доля ж співачки Лідії Відаш зоряною так і не стала — сьогодні її мало пам’ятають, навіть були часи, коли вона не знала, як вижити з маленькою донькою на руках. І це, не зважаючи на успіх на Всесоюзному конкурсі артистів естради. А в «Укрконцерті», де працювала, отримувала найвищу ставку — 13 руб. 50 коп. за концерт. Перший чоловік Л. Відаш — заслужений артист України Олег Борисюк, ревнував її до сцени, у другому шлюбі щасливою вона теж не була.
Особисте життя співачки, схоже, налагодилося лише кілька років тому. Недавно їй присвоєно і звання заслуженої артистки України…
Після тяжкої і тривалої хвороби Лідія Відаш померла 24 липня 2012 року.
Гангал Ігор Іванович — відомий український військовий хирург. В 1993 році закінчив Чернівецький медичний університет, 1-й факультет Української військово-медичної Академії. На цей час — начальник відділення рентгенкардіоваскулярної хірургії ГВКГ, полковник медичної служби.
Гевліч Анатолій Тимофійович (5.05.1932 — ____) – директор Гвіздовецької школи протягом 35-ти років, почесний громадянин села Гвіздівці (рішення сільської ради № 86 від 7.08.2007 року). Народився в селі Штепівка Лебединського району Сумської області. У 1941 році став круглим сиротою. З 1949 до 1953 року навчався в Лебединському педучилищі. 19 серпня 1953 року прийнятий вчителем математики 5-6 класів в Коболчинську семирічну школу. 2 жовтня 1954 року призваний на службу до лав Радянської армії. У 1956 році одружився. 1 грудня 1957 року прийнятий вчителем математики 5-7 класів Вітрянської школи. З того ж року заочно навчається у Чернівецькому державному університеті, який закінчив у 1963 році. 29 серпня 1959 р. прийнятий вчителем фізкультури та математики в Коболчинську семирічну школу. 13 жовтня 1961 року переводиться в Ожівську восьмирічну школу директором школи. 1 вересня 1966 року призначений директором школи в селі Гвіздівці.
****
Взірець людських чеснот
Як уже повідомлялося, 10 жовтня у Гвіздівцях відбулася історична подія – на приміщенні школи встановлено меморіальну дошку в пам’ять про її колишнього директора Анатолія Тимофійовича Гевліча.
Із цієї нагоди тут провели мітинг пам’яті. Виступаючи перед громадою села та школярами, голова райдержадміністрації В.В. Козак відзначив роль таких особистостей як А.Т. Гевліч у розвитку освіти району та громадянського суспільства взагалі. «Якби кожна людина вміла так віддаватись обраній професії, так старанно працювати, як Анатолій Тимофійович, то Україна давно би вийшла на значно вищий рівень соціально-економічного розвитку», – сказав керівник.
Диплом про закінчення Лебединського педагогічного училища у 1953 році. На це своєрідне зібрання, крім педагогів та учнів ЗНЗ, прийшли колеги покійного, друзі, однодумці, колишні вихованці. У серці кожного народжувались незвичайні почуття, захоплення від усвідомлення того, яка велична людина жила поруч з нами. Анатолій Тимофійович любив і поважав дітей. Він знав, що таке сирітство, а тому особливу увагу приділяв малозабезпеченим, неповним сім’ям, хворим дітям. Він бував у них вдома, знав про умови життя кожного, про проблеми. Так само хвилювався за кожного вчителя, який атестувався, або давав відкритий урок, або готував дітей до олімпіад… Директор усім серцем і душею жив проблемами школи і села.
Гевліч А.Т. з дружиною Марією Павлівною. Село Коболчин, 1956-57 рр. Кожному із виступаючих хотілось багато сказати про цю неординарну особистість. Як жаль, що все-таки ми не навчилися говорити достойній людині ці гарні слова при житті. Бо є реальне відчуття того, що А.Т. Гевліча недооцінили при житті, недошанували, не воздали належну похвалу. Мінялася країна, її політика. І в цьому горнилі не одна достойна людина стала зайвою.
Можливо, не варто про гірке. Нині важливо те, що село пам’ятає свого Директора. Сотні вихованців, у душі яких Анатолій Тимофійович засіяв зерна добра, людяності, патріотизму, розлетілись по світу і продовжують його справу.
Хвилюючим був момент, коли на урочистості виступала одна із трьох онуків А.Т. Гевліча Діана Архилюк. Вона не бачила свого дідуся, як і він її, але дівчинка вдячна долі, що має про нього таку велику пам’ять односельчан.
А.Т. Гевліч народився 5 травня 1932 року у Сумській області в родині робітників. У 1941-му став круглим сиротою. Батько загинув на фронті, а мати померла. У 1949 році вступив до Лебединського педагогічного училища ім. А.С. Макаренка. Саме в цей період захопився історією. Після закінчення навчання, у 1953 році був призначеним вчителем математики 5-6 класів Коболчинської семирічної школи, а пізніше – Вітрянської. У 1954 році його призвали до лав Радянської Армії. У 1959 – став учителем фізкультури та математики Коболчинської школи, де і одружився з Марією Павлівною Гончар. У 1961 – він уже директор Ожівської восьмирічки, де працював до 1966 року і одночасно навчався у Чернівецькому держуніверситеті за спеціальністю «історик». У 1966 році очолив Гвіздовецьку середню школу. 35 років він був директором цього закладу.
За цей період було побудовано приміщення нової школи. Створений за його сприяння оркестр народних інструментів «Буковинка» став лауреатом премії ім. М. Островського. Рік у рік школа займала призові місця по підготовці до нового навчального року.
Уряд високо оцінив працю А.Т. Гевліча. У 1966 році його нагородили медаллю «За трудову доблесть», а в 1978 – орденом Жовтневої революції.
Чимало людей, хто словом, хто коштами, хто своєю працею постарались, щоб увіковічнити пам’ять про талановитого педагога. Привселюдно нинішній директор закладу М.А. Король подякувала колишнім випускникам школи Сергію Васильовичу Мафтуляку та Федору Сергійовичу Бучку за те, що допомогли у виготовленні меморіальної дошки.
Хотілось би, щоб і пропозиція Заслуженого працівника культури України М.В. Мафтуляка – присвоїти школі ім’я А.Т. Гевліча, теж незабаром втілилась у життя.
Хай буде вічною пам’ять про прекрасну людину.
Грушецький Семіон (Семен) Спиридонович (17.11.1897 — 25.11.1981) – учасник Хотинського повстання, згодом, в часи румунської окупації – керівник підпільної комуністичної організації (1929-1931, 1941). В 1940 р. і 1944 рр. — перший голова Гвіздовецької сільської ради.
Грушецький Микола Семенович (14.12.1922 – 24.06.1970) – видатний працівник органів юстиції СРСР.
Каськів Владислав Володимирович – український політик, колишній народний депутат України, колишній голова Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами України.
Костриж Віктор Семенович (30. 10. 1949 — с. Гвіздівці – 10. 07. 2007, м. Барселона, Іспанія) – диригент, педагог, музично-громадський діяч. Закінчив Львівську консерваторію (1975; кл. М. Колесси), відтоді – головний диригент Ворошиловградського (нині – м. Луганськ) симфоничного оркестру; 1981–82 – диригент Державних симфонічних оркестрів України (Київ), 1983–88 – Таджикистану (Душанбе). 1988–91 – викладач Чернівецького музичного училища. Від 1992 – організатор, художній керівник і головний диригент симфонічного оркестру Чернівецької філармонії; водночас, з 2003 – доцент кафедри музики Чернівецького університету. Серед учнів – В. Бондаренко, Я. Осипенко. Гастролі у країнах СНД, Польщі, Румунії, Австрії, Німеччині, Італії. Створив низку концертних програм різних стилів і епох, з-поміж яких багато власних перекладів й оркестровок. Здійснив оркестровки низки класичних творів, серед яких найвідоміша – кантата «Ґлорія» А. Вівальді. Заслужений діяч мистецтв України (1994), лауреат Чернівецької обласної літературно-мистецької премія ім. С. Воробкевича (1996). почесний громадянин села Гвіздівці (рішення сільської ради № 89 від 7.08.2007 року.
Нагороди та відзнаки:
– Заслужений діяч мистецтв України (1994).
– Лауреат літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (1996).
– Почесна грамота Чернівецької обласної державної адміністрації.
– Почесний громадянин села Гвіздівці (2007).
– Аудиторія в Сокирянській музичній школі імені доцента кафедри музики ЧНУ ім. Ю. Федьковича Віктора Кострижа.
Кучерява Галина Феодосівна — заслужена вчителька України, почесна громадянка села Гвіздівці (рішення сільської ради № 88 від 7.08.2007 року).
Кучерявий Петро Парфенійович (Порфирович) – почесний співробітник МВС СРСР, кавалер ордену Червоної Зірки.
Лісогор Катерина Іванівна (10.1920 – 2006) – перший директор Гвіздовецької 4-х класної школи, заслужений вчитель Української РСР.
Мартинюк Микола Васильович — 25 вересня 1940 року народження, народився у с. Гвіздівці. Після закінчення середньої школи навчався у Чернівецькому залізничному училищі № 1. У 1959 році був призначений помічником машиніста у паровозне депо «Чернівці». Три роки служив у залізничних військах Радянської Армії. Працював машиністом паравоза, тепловоза, з 1968 року — водив локомотиви. Очоливши молодіжний екіпаж, задумав і реалізував економічно ефективну ідею — меншою кількістю тепловозів, перевезти більше вантажів. На практиці довів, що тепловозами можна водити поїзди на 400–700 тонн важчі, ніж передбачено нормою. Лише за рік його екіпаж провів 80 великовагових поїздів і перевіз 40 000 вантажу понад план за що був удостоєний звання «Почесний залізничник України». Член ради наставників Буковини. Голова профкому цеху експлуатації (впродовж 15 років). Делегат з’їзду залізничників України. Кавалер орденів Леніна та Трудового Червоного Прапора. Також був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», знаком «Переможець соцзмагання» 1973 року, нагрудним знаком «Ударник комуністичної праці», золотою медаллю ВДНГ СРСР.
Мартофляк Олександр Петрович — військовий вчений Академії Генерального штабу РФ. Народився в 1965 році в с. Гвіздівці. Закінчив Смоленське вище зенітне ракетне інженерне училище (1982), Військову академію протиповітряної оборони Сухопутних військ Російської Федерації (1998). Військову службу проходив у військах Московського військового округу. З 2001 року на викладацькій роботі. З вересня 2008 року докторант Військової академії Генерального штабу ЗС РФ. Досліджує проблеми організації стратегічних дій у повітряно-космічному просторі.
Мафтуляк Михайло Васильович народився 4 вересня 1934 року у селі Гвіздівці, Сокирянського району Чернівецької області. Його батько — Мафтуляк Василь Іванович, 14 січня 1907 року народження — селянин, колгоспник. Мати — Мафтуляк Ганна Василівна народилася 22 лютого 1910 року, домогосподарка, колгоспниця. Михайло був єдиною дитиною у сім’ї. Змалку батьки прищепили Михайлові любов до співу. У сім’ї Мафтуляків співали всі: і батько, і мати, і він, малий Михайлик. А в недільні дні навідувався й дід Василь, котрий чудово грав на сопілці. Починала дзвеніти в оселі Мафтуляків українська пісня.Михайлик пішов до школи. Батьки купили йому спершу гармоніку, а згодом баян, з яким він не розлучався навіть під час армійської служби.
Трудовий шлях Мафтуляк М.В. розпочав з 1948 року гардеробником шахти № 7 тресту «Щербаковуголь» Московської області Росії (нині відноситься до Узловського району Тульської області), згодом проходив строкову службу в Радянській армії. З 1956 року працював завідуючим клубом села Гвіздівці.
На творчому початку Михайло Васильович навчався в студії при Чернівецькому музичному драматичному театрі ім. О. Кобилянської. У 1963 році закінчив Чернівецьке музичне училище (нині училище мистецтв ім. С. Воробкевича) за спеціальністю «диригент хору, викладач музично-теоретичних предметів». Саме тут творчі здібності учня помітив і підтримав композитор С.О. Сабадаш. Він і благословив його на пісенний шлях. Після закінчення училища Мафтуляк М.В. почав працювати художнім керівником Сокирянського районного будинку культури. Саме в цей період він заприятелював з незабутнім талановитим композитором Володимиром Давиденком. 
З січня 1965 року був призначений на посаду завідуючого відділом культури Сокирянського райвиконкому. З серпня 1965 року і багато років поспіль, Михайло Васильович — директор Сокирянської музичної школи, художній керівник і диригент аматорського Народного камерного хору «Гроно» та жіночого вокального ансамблю «Мелодія». Працюючи на посаді директора музичної школи, він заочно навчався і у 1973 році закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут ім. В. Стефаника (нині — університет) за спеціальністю «диригент хору, викладач педагогічного училища». В даний час Мафтуляк М.В. викладач-методист класу вокалу Сокирянської музичної школи.
Першим співавтором Михайла Васильовича, як композитора — пісняра, був поет Дмитро Павличко (пісні «Дівчино моя» та «Під явором у лісі»). Зустрічався Мафтуляк М.В. і з Володимиром Івасюком, на одній сцені виступав з Назарієм Яремчуком, Софією Ротару, Павлом Дворським, Ніною Матвієнко. Відвідуючи на кіностудії імені Олександра Довженка незабутнього Івана Миколайчука, з яким навчався в студії при Чернівецькому муздрамтеатрі, спілкувався з Леонідом Биковим, Володимиром Висоцьким. Гарні й дружні стосунки склалися у нього з головою Всеукраїнської музичної спілки Анатолієм Авдієвським, народним артистом України Дмитром Гнатюком…
Мафтуляк М.В. співпрацював з такими відомими українськими поетами, як Володимир Сосюра, Олександр Богачук, Олександр Олесь (Кандиба), Михайло Ткач, Володимир Базилевський, Любомир Дмитерко, Іван Кутень, Степан Пушик, Володимир Григорак, а також з буковинськими авторами Олексієм Бондарем, Михайлом Брозинським, Богданом Гурою, Василем Гандзієм, Володимиром Мартинюком, Тамарою Морошан, Галиною Будняк, Інною Багрійчук. Ця співпраця допомогла Михайлові Васильовичу написати понад сотню пісень, які увійшли до репертуару Буковинського заслуженого ансамблю пісні і танцю та інших мистецьких колективів, неодноразово звучали по радіо та зі сцени в Києві, Рязані, Сучаві, багатьох містах Молдови… Популярними стали пісні Михайла Мафтуляка, які ввійшли до нотних авторських видань «Допоки музика звучить», «Першоцвіти», «Лунає музика землі…», що побачили світ у видавництвах Києва, Чернівців, Снятина та Тернополя.
Мафтуляк М.В. — почесний громадянин Сокирянського району, міста Сокиряни і, зрозуміло — рідного села Гвіздівці.
Впродовжвж свого життя М.В.Мафтуляка підтримувала велика і дружна сім’я. Дружина – Мафтуляк Ольга Василівна — старший викладач музичної школи, хормейстер, керівник хорових колективів. Донька Людмила — викладач музично-теоретичних предметів, нині — директор Сокирянської музичної школи, донька Лариса – викладач класу фортепіано, кращий концертмейстер Камчатської області Росії. Син Олександр – настроювач музичних інструментів Сокирянської музичної школи. Внуки: Іван — менеджер з продажу офісних меблів, живе і працює в Росії; Ольга – викладач музично-теоретичних предметів Петропавловськ-Камчатського музичного училища, заочно навчається у Санкт-петербурзькій консерваторії; Надія – інженер-еколог, на цей час доглядає за дитиною; Юлія — учениця 8-го класу; правнучка — Марина. Хворіючи, наш поет, працював над створенням нових пісень.
4 березня 2018 року з сумом облетіла звістка Сокирянщину, помер наш видатний земляк – композитор, диригент, педагог, автор багатьох пісень та інших вокальних творів, член Національної Всеукраїнської спілки композиторів України, член Асоціації хорових диригентів, заслужений працівник культури України, багаторічний директор Сокирянської музичної школи, художній керівник і диригент аматорського Народного камерного хору «Гроно» та жіночого вокального ансамблю «Мелодія», почесний громадянин села Гвіздівці і міста Сокиряни Михайло Васильович Мафтуляк.
Михалевич Єлевферій Єлісейович (1851 — 1901). Народився у с. Гвіздівці. Священослужитель, кандидат богословія, історик-дослідник, викладач і інспектор Кишинівської духовної семінарії, священик Кишинівського кафедрального собору (1896-1901). Статський радник. Нагороджений орденами і медалями Російської імперії.
Озерянський Лампадій Антонович (1848 — 1901) — з 1882 до 1901 року священик Гвіздовецької церкви. Місіонер, просветитель.
Попеза Василь Федорович — колишній голова колгоспу імені Котовського, почесний громадянин села Гвіздівці (рішення сільської ради № 83 від 7.08.2007 року)
Смірнов Павло Леонтійович – один з перших директорів Гвіздовецької 7-ми річної школи (1947 — 1952 р.)
Стефанюк Василь Петрович — музикант (скрипаль), колишній вчитель музики Гвіздовецької середньої школи, організатор і керівник сільського ансамблю «Буковинка», відмінник освіти України, нагороджений орденом «Знак пошани», почесний громадянин села Гвіздівці (рішення сільської ради № 84 від 7.08.2007 року)
Холдєвіч Михайло Іванович (1877 р.н., помер приблизно 1946 р.). Священик Гвіздовецької церкви з 1902 р. до 1944 р., за винятком 1913 р. В 1906 і 1907 роках був обраний виборцем депутатів у Державну думу Російської імперії. Займався просвітницької та благодійною діяльністю, спасав гвідівчан від розправи румунських окупантів під час Хотинського повстання і Великої Вітчизняної війни.
Чорна Галина Леонтіївна — медпрацівник, почесна громадянка села Гвіздівці (рішення сільської ради № 87 від 7.08.2007 року).
Снігур Антоніна Василівна народилася в с. Гвіздівці Сокирянського р-ну Чернівецької області 29 січня 1947 року. Її дівоче прізвище – Олійник. У Гвіздівцях Антоніна Василівна навчалася до 9-го класу. В подальшому закінчила філологічний факультет Кам`янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. Затонського. З 1973 року проживає у м. Хмельницькому. 33 роки (до квітня 2012-го) працювала у Хмельницькому національному університеті, в тому числі, протягом останніх 27 років – начальником відділу кадрів. Нагороджена знаком «Відмінник освіти України» (1994 рік).
У батька Антоніни Василівни, як і у всіх селян у будь якому українському селі, було сільське прозвисько. Називали його — Василь Флейта. Мабуть не виключено, що це теж в якійсь мірі вплинуло на схильність Антоніни Василівни до творчості. З раннього дитинства вона мала хист до малювання, а згодом проявився і поетичний талант. Її перші юнацькі вірші були оприлюднені в Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі» (м. Сокиряни), де Антоніна Василівна на той час працювала секретарем райкому ЛКСМУ. Новий спалах проявів витонченості душі відбувся у «мудрому» віці, але вже — у баченні світу через об`єктив фотоапарату.
Захоплення художнім фотографуванням прийшло несподівано. Перші світлини, котрі поклали цьому початок, були зроблені 27 листопада 2007 року, коли випав сніг вишуканої краси, а потім, при сонячній погоді, дерева у тих казкових шатах стояли ще три дні!!! І з того часу кожен кущик, кожен куточок, кожна рослинка – все, що приваблює в природі, не залишає душу байдужою… А звідси і відгук душі, що виливається в поетичні рядки.
Фотороботи Антоніни Снігур неодноразово виславлялися на різних фотовиставках. Також вийшла друком поетична збірка віршів Антоніни Снігур «Істинно душевне», до якої увійшли її поезії, що наповнені філософськими роздумами, щирістю, образністю мови, дивовижними описами картин та явищ природи. Вражають душу багатогранність, різноманітність і надзвичайно яскрава палітра почуттів: любов до матері і дітей, краси природи та людини, високі злети душі, вболівання за долю рідної України, її єдність та цілісність. Це — лірика пейзажна, романтична та патріотична.
Прагнення гармонії, духовності — це ті істини, які поетеса спо¬відує сама і посередництвом поезії запрошує до спілкування широкий загал шанувальників художнього слова, тих, хто глибоко відчуває щасливу мить життя з його таємничістю, загадковістю, неповторністю.
ЯСЕНИ
О, старенькі мої ясени, добрий день!
Довелось, мої любі, вам так довго чекати!
Від дитинства мого і по нинішній день
Зустріч з вами — справжнісіньке свято.
Скільки весен злетіло, а ви мене кличете!..
Повстромляли у небо чуби, мов антени…
У щоденнім чеканні журавлями курличете,
Й долітає та хвиля журлива до мене!..
Я цілую пошерхлі стволи, обіймаю,
І вдивляюсь у небо високо-глибоке…
Коли ж зникло лелече гніздо, я не знаю,
Тільки всохла верхівка сторчить одиноко…
Пам’ятається, дітьми ми грались, й лелеки
Щось своє торохтіли, по-пташиному грали…
О, коли це було? Відлетіло далеко,
Ніби все те з собою лелеки забрали…
Не той двір тепер. Хата — оновлена, світла,
І город посумнішав без пана горіха,
І чужими здаються мені в хаті вікна…
Й хвіртка сумно так схлипнула стиха…
Я щороку до вас, ясени, прилітаю,
Бо за часом, немов за стіною,
Світлу пам’яті хвилю в душі зберігаю…
І тому, ясени, ви довіку зі мною.
28.04.2012
КРИНИЦЯ
Співає соловейко на світанку,
Калина ще дрімає на криниці…
Моє дитинство… Мама воду зранку
В відрі приносить, щоб усім напиться.
А та вода цілюща її сила
-Така холодна, прозора і смачна!
Коріння роду нашого живила
-При всіх недугах була помічна!
Летять роки… Далеко так відносять
Від того світу, що дитинством зветься…
На крилах спогадів вони мені приносять
Водою вщент наповнене відерце.
Я в рідному дворі…
Давно нема вже мами,
Пам’ять-калина зріє над криницею,..
Колись все рідне — зараз невпізнанне…
О, ностальгіє! Не змивайсь водицею!
Вже моя осінь щедро золотиться…
Мої літа, благаю вас, не мчіть!
Оця світлина, де свята криниця,
— Дитинства й юності єдина мить!
Ось, на криниці нашій, у відерці,
Водиці хвилька б’ється, ніби серце…
01.08.2011
ДІМ БЕЗ ХАЗЯЙКИ – СИРОТА
Водій Сергій, я, Люба, Валентина
На Буковину «автомандрували».
Там «празник», запросили на гостину.
В Новодністровську ми заночували.
Гортаю пам’яті затерті сторінки:
(3 Новодністровська їдем в Гвіздівці),
Довкілля оглядаю залюбки,
Бо близькі серцю краєвиди ці.
Ми ненадовго зупинилися
Й зробили декілька світлин на згадку.
Плесо Дністра широко так розлилося!
Дністровська ГЕС працює, все в порядку.
Приїхали в село. Вже осінь, голе віття…
Ось, справа, у вузесенькім провулочку,
Я не була вже майже півстоліття!..
Думки рояться, наче бджоли в вулику.
О Господи! Цю заповітну стежку,
Котру топтали наші юні ноги,
Як і колись, спориш, немов мережка,
Обабіч устелив, до самого порога.
Було бажання стати на коліна
В цьому сільському усамітненім дворі,
Де Валя проживала. Уся її родина
Ще й досі так близька мені!
Глава сім’ї — Матковський дядя Петя —
Із дядьком Ягаком теслями були.
Тут, в Гвіздівцях, частину, мабуть, третю
Дахів будинків ці майстри звели!
Навіки в пам’яті залишиться живим
Той запах стружок дуба чи сосни..,
Наскрізь просякнуті тим запахом п’янким,
Ці рідні люди серед нас жили.
Вони були, мов справжні чародії,
І знав з них кожен ті обряди свято:
Від чіткості й ретельності їх дії
Залежить те, чи ладна вийде хата.
Була робота та важкою і натужною
— На верх колоди піднімали з дуба!
Фізично працювали так напружено!
Одежа, вся солона, стане лубом..,
Хазяїн, був суворий, про родину
Дбав, жорстко всіх виховував.
Не вмів робити щось наполовину
— Відкритий був. Характер не приховував.
А тьотя Ліда добру душу мала
— Привітна, працьовита і охайна
— Частіше на городі працювала,
Всміхалась скромно: «Правда, буде файно?»
Ще в Валі братики зростали,
Малі були, коли ми вчились в школі.
Батьки братів гарно назвали,
Це — Анатолій і Микола.
Ми з Валентинкою у шкільні роки,
Як кажуть, нерозлийвода були,
Разом життєві вивіряли кроки
— І нас одні стежки в життя вели…
І були нам близькі наші родини,
І дім, і двір, і стежечка кожнісінька…
Все те суттєві потерпіло зміни,
Та все ж бентежить пам’ять, та, справжнісінька!
Минули роки, всі повиростали.
І кожен в світі десь гніздечко звив…
Те, гамірне колись, подвір’я стало,
Мов пам’ятник, що двір собі створив.
Як і колись, криниця за ворітьми…
Скрипить, немов би скаржиться-зітхає,
Що набиралася водиця з неї дітьми.
Тепер так сумно, бо дітей немає…
А над криницею калина пламеніє,
Вона ще молода і років тих не знає…
Зате горіх все літо зеленіє
І тінь-шатро над двором напинає.
І на вітрах, на сонці — такий дужий —
Він, насторожений, мов сторож, стане..,
Йому, старенькому, то зовсім не байдуже,
Що пам’ять тихо, ніби свічка тане.,.
Горіхи падали і падали… й далеко
Котилися, у листі десь ховалися…
Летіли в вирій над горіхами лелеки…
Горіх з горішками хазяйку дочекалися!
Тут, перед хатою, немов би в вишиванках,
Святково вбрані, ждуть кущі калини…
У вікна хати заглядають зранку,
Чи не прибув, бува, хто на гостину?
Стоять собі, немовби в хороводі,
Росою гілки вмиті, урочисті,
І, як завжди в цю пору, при нагоді,
Ошатно вбрані у рясне намисто.
З нашим приїздом учинився гамір
Й, здавалось, у дворі все стрепенулося!
Та Валентині сумно… Нема мами…
І тата… Й брата Толі… Всі минулися…
Тому й невесело, хоча кругом ретельно
Все прибрано і скошена трава,
Двір огороджений, опори паралельно
Тримають виноград,.. Та… хазяїв нема…
…Вертали пізно ввечері з гостини,
І плач з провулочка летів услід за нами,
Осиротілий дім кричав, немов дитина,
Котрій так страшно залишатися без мами!
Нема життя в принишклім домі тому,
І вечорами тихо сліпнуть вікна…
Радіймо за життя всьому живому,
Щоби душа, мов дім той, не осліпла!
08.11.2014
РІДНЕ ГНІЗДЕЧКО
Чом насторожена ти, рідна хато,
Чом не стрічаєш, чи не впізнаєш?
Гніздечко, зведене руками мого тата,
Чому пташину ти не признаєш?
Моя душа завжди до тебе лине,
Хоч доля закидає у різні кінці світу…
Мій світлий краю, рідна Буковино,
Прийми мене і спробуй зрозуміти…
З-під лоба хата бризнула сльозою,
Й, зітхнувши, тихо мовило каміння:
— Як тобі знати, як сумно за тобою,
Що тільки ти приносиш потепління?
Он насадила скрізь кущів калини…
Мов дівчина в вінку, стоїть з весною хата…
А осінь настає — ридає, мов дитина,
Котра в сирітстві мусить проживати
Душа гніздечка сумно вимерзає…
Мов капелюх, дощем омитий дах…
З теплом під нього рідко залітає,
Вже посивілий, заблукалий птах.
26.03.2015
СТРУНИ ДУШІ
Під сонцем місце ми не вибираємо.
Земля — не рай, та тут — життя твоє,
Що швидко за роками пропливає,
А потім згадується — кожному своє.
Мені ж — дитинство. Ліс. Ми на поляні.
Акація цвіте, дзвіночки, кашка…
Приїхали на возі. І за моїм бажанням
Дід на руках несе мене в ромашки.
У загадковий світ веде він далі,
Про лікарські розказує рослини…
Пам’ять мене не зраджує, в деталях
Живе в мені наука та й понині.
Схилившись, дід Мефодій у долоню
Кладе мені духмяної суниці.
Я ж — за метеликом влаштовую погоню,
Лечу сама, мов на прозорих крильцях!
Не наздогнати! Він, проворний, втік!
Та біля хати їх було доволі,..
І з того часу, майже кожен рік,
Колекцію метеликів збирала я до школи.
Було загадкою для мене, чому крильця
У всіх по-різному барвисті,
Й чому їх більше там, біля криниці,
І в сонячних місцях, а не в тінистих.
За ними мчала просто навмання,
Не вибираючи поміж трави стежини…
Якою ж радість неймовірною була,
Коли метелик у долоньках так пружинив!
Від того щастя скроні пульсували!
Ми в чудеса в дитинстві щиро віримо…
Та як побачене мене розчарувало!
Бо… облетів пилок, і став метелик сірим…
Через роки, що швидко промайнули,
Живе усе ж натура та в мені…
Метеликів ловила я в минулому,
Тепер — слова ловить доводиться мені.
І цілі ночі я з безсонним тлумом
Ловлю слова і в риму їх вкладаю…
І виявляю з превеликим сумом,
Що інколи краси їх позбавляю.
І, ніби побувавши у долонях,
Згубили шарм — пилок дорогоцінний…
А я , вже з інеєм на скронях,
Біжу! Полюю скарб оцей безцінний!
Слова святі — добірні, мудрі, чисті, добірні,
Наснагою і добрим сяйвом світлим
Наповніть моє серце яскраво й променисто!..
Щоби поезія, мов джерело іскристе,
Від щирої душі довільно витікала
І істинно душевне всім світло дарувала.
26.12.2012
МОЇЙ РОДИНІ
У свято Дмитрія на щедрій Буковині
У мальовничому селі, куточку ріднім,
Гостей чекають всі родини,
Бо відзначають «празник» світлий.
Про свято храму небесам
Віщує церква дзвоном зичним!..
Я вам здалека передам
Вітання щирі й те, що всім я зичу.
Здоров’я вам, моя родино,
І хліба запашного на столі…
Щоб у саду й городі рясно все родило,
Щоб не були ніколи ви сумні,
Щоби Господь беріг затишну хату,
Щоб проживав в любові рід наш весь;
Щоб за здоров’я всіх врочисто й свято
Храм дзвонами молився до небес!
08.11.2003
ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 50
Моїй першій вчительці, Ніні Григорівні присвячую
Встало сонечко й довгожданий день
Дарував нам зустріч дорогу у житті…
Першій вчительці заспівать пісень
Повеліли роки юні золоті.
Пам’ятаємо, як нас завели в клас
— Розгублених, здивованих, смітних малюків.
З перших днів шкільних Ви навчали нас,
Під вікном у школі явір той шумів.
Згуртували нас і у п’ятий клас,
Впевнені й успішні, дружно всі перейшли.
Понесли в життя ми добро від Вас,
Доброзичливість від Вас перейняли.
Дякуємо, що виховували нас.
Щира Вам любов, низький уклін, наш уклін,
Довголіття Вам і у добрий час
У здоров’ї тільки позитивних змін.
В пам’яті іще явір той шумить…
Зустріч наша через 50. П’ятдесят…
Найщасливіша і прекрасна мить
— З однокласниками пісню заспівать.
Через п’ятдесят ми зустрілися.
Першій вчительці цю пісню заспівать,
(виконується на мелодію пісні «Вчителько моя»)
16.06.2012
УЧАСНИКИ АТО
Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна… Війна. Ще кілька років тому, ми не могли собі і уявити, що знову на нашу Батьківщину прийде війна. Люди об‘єдналися проти російського агресора. На полі битви – захисники, воїни.Це бійці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час спасають поранених в АТО, волонтери, на плечах яких тримається наша армія. Важка це праця захищати мир! Односельчани, вихідці з нашого села є учасниками АТО. Вони залишили свої домівки і нашу квітучу Буковинську землю, щоб захищати Україну, її волю, її незалежність. Багато із наших земляків пішли на війну добровольцями. Їм болить те, що розривають на шматки нашу землю, і ми віримо, що вони відстоять цілісність нашої держави, її волю, її пісню, золоті українські жита і мир. Нам є що захищати, нам є що берегти! І цей святий обов’язок виконують воїни незалежної України.
Більше року сумував за домашнім затишком сержант Роман Анатолійович Рудик. Для нього Донецька й Луганська області тепер стали рідними. Саме за цю землю він ризикував своїм молодим життям. Рудик Роман Анатолійович 1979 року народження. З 1 березня по 1 квітня 2015 року знаходився на навчанні в Чернігівській області у військовій частині «Десна». З 2 квітня по 1 травня 2015 року перебував в Рівно на навчаннях, а з 2 травня, впродовж цілого року (до травня 2016 року), перебував в зоні АТО Луганської області у місті Сєвєродонецьк.
Гангал Василь Васильович 1994 року народження. Закінчив Гвіздівецьку школу з срібною медаллю і вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного в місті Львові. 28 лютого 2015 року достроково закінчив навчання і отримав диплом з відзнакою та звання лейтенант артилерійських військ. 2 березня був направлений в 55 бригаду командиром батареї. 16 березня 2015 року поїхав в АТО. З червня по серпень 2015 року приймав участь в боях під Мар’їнкою. Нагороджений грамотою Міністерства Оборони України; нагрудним знаком «Знак пошани Міністерства Оборони України»; медалями Генерального командуючого сухопутними військами України «Честь, відвага, гідність», «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня»; медалями «Учасник бойових дій» та 
«Учасник АТО»; медаллю від УПЦ «За жертовність і любов до України».
У лютому 2018 року йому присвоєно звання капітана. До 26 жовтня 2018 року перебував у зоні АТО Донецької області у районі Бахмата. У жовтні місяці батарея артилерійських військ під керівництвом Гангала Василя приймала участь у навчанні ЗСУ і посіла І місце серед інших військ Збройних Сил України.
Роман Іванович Трофанюк, сержант Державної прикордонної служби. Торував стежки навколо міста Маріуполя. Роман народився 24 березня 1976 року в селі Гвіздівці. Навчався в рідній школі, яку закінчив в 1993 році.
Повістку взяв не задумуючись. З 27 березня 2015 року по 30 березня 2016 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції на території Донецької області біля міста Волноваха, населений пункт Новотроїцьке. Займав штатну посаду – інспектор служби 3-ої категорії, четвертого відділення інспекторів прикордонної служби «Новотроїцьке», ІІ категорії (Тип А) оперативно-бойової прикордонної комендатури, «Волноваха» першого прикордонного загону ( І категорії), кулеметник 2- ої категорії. Отримав посвідчення учасника бойових дій та нагороджений медаллю «Учасник АТО».
Романенко Кирило Сергійович народився 15 лютого 1995 року в селі Жовте, Слов’яносербського району, Луганської області. З 2001 по 2008 роки навчався у ЗОШ І-ІІІ ст. село Жовте. В 2008 році переїхав з матір’ю в село Гвіздівці, де у 2012 році отримав атестат про повну загальну середню освіту. У вересні 2012 року був зарахований у Львівську академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, яку закінчив з відзнакою. У 2016 році отримав звання лейтенанта.
З травня 2016 року був призначений командиром взводу гірсько-штурмової бригади. Брав участь у небезпечному бою під Мар’янкою, який був досить успішним. Нагороджений почесною грамотою. З 29 травня 2017 року по сьогоднішній день перебуває в зоні АТО в Луганській області. У 2018 році призначений командиром роти окремого гірського штурмового батальйону.
Москучук Віктор Михайлович народився в селі Гвіздівці. Навчався в Гвіздівецькій середній школі. Після закінчення школи проходив військову службу в Дніпропетровській області, Новомосковському районі, смт «Чєркаскоє». Після закінчення служби вступив до Одеського інституту сухопутних військ України. Одружився і переїхав жити та служити в місто Новгород – Волинськ, 30-та механізована бригада.
З 2014 року, від самого початку антитериростичної операції, бере участь у жахливих боях. Розпочав він з Херсонської області, пост «Чаплинка», де він служив з березня по липень 2014 року. У липні переведений до Донецької області, де брав участь у страшному бою – звільнення посту «Савур-Могила». Тоді вся Україна зі страхом спостерігала за цими подіями з екранів телевізора. Наш Віктор тоді з успіхом вивів бригаду. А далі знову військові дії під Красним лучем, Антрацитом. У вересені 2014 року, будучи взводним, вивів свою роту з під Малоніколаєвки, що у Луганській області, на Харків . У грудні 2014 року Віктору дали у заслужену відпустку. У 2015 році повертається з відпустки в Сєвєродонецьк, 30 – ту роту, згодом три місяці він був ротним під Волновахою. У серпні 2017 року перебуває вдома у відпустці, після якої незабаром був відправлений в зону АТО.
Старший солдат Олександр Олександрович Савчук, народився 01 липня 1983 року в м.Сокиряни, тут здобув базову середню освіту в ЗОШ №1 та продовжив навчання в Сокирянському ВПУ. У 2001 році був призваний до лав Збройних сил України в м. Чернівці частина А0264 300 механізований полк та через 1 рік і 6 місяців у 2013 році демобілізувався. Виховує сина Владислава та доньку Дар’ю. Влітку 2014 року отримав повістку і без вагань пішов на захист нашої держави. Брав участь у бойових діях в м. Маріуполі, станиці Луганськ, на хуторі Костянтинівка. Водій 2 десантно – штурмового відділення І десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти військової частини А2582. Неодноразово був нагороджений Грамотами та Подяками за сумлінне виконання службових обов’язків, високі показники в бойовій та індивідуальній підготовці. Нагороджений нагрудним знаком «Десант» в/ч В0377, медалями «Учасник бойових дій» та «Учасник АТО». В зоні АТО Олександр перебуває і на даний час.
Ротар Віталій Вікторович 1994 року народження. З 1 по 11 клас навчався ЗОШ І-ІІІ ст.. с.Гвіздівці, після навчання у школі вступив у ВПУ м. Сокиряни. У 2013 році був призваний на службу до лав Збройних Сил України у війська МВС України в м.Дніпропетровськ. Має звання – старший солдат (кінолог) в лавах Національної гвардії. Під час строкової служби 3 місяці брав участь у подіях на Майдані, у 2014 році з першої хвилі мобілізований в зону АТО Луганської області, де перебував 8 місяців у гарячих точках (після бойових дій брав участь у зачистках територій). У 2015 році демобілізований з лав ЗСУ.
Шеремета Костянтин Борисович 1990 року народження. Середню освіту отримав в Гвіздівецькій ЗОШ. Закінчив Кіцманський Державний Аграрний технікум. Після навчання у технікумі підписав контракт державно-прикордонної служби України. 3 червня 2014 року був призваний на службу в село Красноталівка, що на Луганщині. Перебував в зоні бойових дій до 31 серпня 2014 року. Захищав суверенітет нашої держави, за що отримав звання «Учасник бойових дій». На даний час працює в державно – прикордонній службі України в с.Гвіздівці.
Кувіла Олексій Віталійович 1992 року народження . В 2009 році закінчив ЗОШ І-ІІІ ст. с. Гвіздівці, вспупив у Сокирянське ВПУ. Після закінчення училища пішов на контрактну державно – прикордонну службу України, пройшов військову підготовку в місті Черкаси. 3 червня 2014 року був призваний на службу в село Красноталівка, що на Луганщині. Перебував в зоні бойових дій до 31 серпня 2014 року. Захищав суверенітет нашої держави, за що отримав звання «Учасник бойових дій».
Зварко Станіслав Павлович 1976 року народження. Навчався в Гвіздівецькій ЗОШ. З 1993 – 1994 рік навчався в сільськогосподарському технікумі в м.Сокиряни (філіал). З 1994 по 1996 рік перебував на службі у Збройних Силах України: 1994-1995 р.р. – м.Донецьк, навчальна дивізія національної гвардії; 1995-1996 р.р. – в/ч 3035 м. Луганськ, спеціальна моторизована частина міліції; отримав звання старший сержант. З 2001 по 2002 рік навчався в академії державної прикордонної служби ім. Б.Хмельницького в м. Хмельницький. З 2001 по 2018 р.р. Зварко Станіслав працював в м. Чернівці за військовим контрактом Державної прикордонної служби України (старший прапорщик). У 2014 році перебував у зоні АТО Зеленопілля, Дякове, «Савур-Могила». Приймав особисту участь у бойових зіткненнях у Довженську (Довженський котел), під час якого отримав важкі поранення. Далі тривале лікування у воєнному госпіталі м.Києва.
Гангал Ігор Іванович 1966 року народження мріяв з дитинства стати лікарем. Батьки мало в те вірили, бо сільській дитині вступити до медінституту було не так просто. Але він блискуче закінчив Гвіздівецьку ЗОШ: на випускному йому вручили золоту медаль. Після служби в армії Ігор став студентом Чернівецького медінституту, який закінчив із червоним дипломом. Та цього було замало: хлопець ще вступив у Київську медичну академію. Після немалих років науки Ігор почав працювати в Київському військовому госпіталі, заслужив звання полковника медичної служби. Його професійний авторитет зростав з кожним роком. Як один із кращих хірургів України він брав участь у різних конгресах та конференціях, які проводили у США, Франції, Німеччині, Португалії, Ізраїлі, Нідерландах. У період проведення антитерористичної операції І. І. Гангал працює в госпіталях та лікарнях. Він рятує воїнів.
Професійна діяльність Ігоря Гангала високо оцінена найвищими особами нашої держави. Він нагороджений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандуючого Збройних Сил України «За досягнення у військовій службі» І ступеня, відзнакою МО України медаллю «За зразкову службу у Збройних силах України», медаллю «Ветеран служби», медаллю «Захисникам Вітчизни», медаллю «За звитягу», медаллю «15 років збройним силам України», подякою міністра оборони України М.Б. Єжеля «За багаторічну бездоганну службу, зразкове виконання військового обовязку, особистий внесок у розвиток Збройних Сил України, високий професіоналізм та з нагоди Дня захисника Вітчизни», грамотою міністра оборони України С.Т. Полторака «За значний особистий внесок у справу розбудови, розвитку та забезпечення життєдіяльності Збройних Сил України, сумлінне служіння українському народу, зразкове виконання військового (службового) обов’язку, високий професіоналізм та з нагоди 25-ї річниці Збройних Сил України», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Михайлевська Л.Л.
ШКІЛЬНИЙ БІБЛІОТЕКАР
Допомога воїнам АТО
Завдання освіти – не лише навчити дітей, а й виховати в них найкращі почуття. Саме методом виховання патріотизму та людяності є акція «Відповідальність починається з мене», в рамках якої учнівський та педагогічні колективи Гвіздівецької ЗОШ допомагають бійцям, які воюють на сході України.
«Милосердя ніколи не буває багато. Наша підтримка надзвичайно важлива для бійців на передовій. Адже такі краплинки добра додають бойового духу кожному герою та вселяють віру в те, що про них у рідній стороні не забувають»,- стверджують школярі та вчителі. Допомога воїнам АТО вже стала для учнів та педагогів звичайною та дуже необхідною справою.
Зусиллями нашої шкільної родини було сплетено маскувальні сітки нашим захисникам. Учні впевнені, що маскувальні сітки-обереги, виготовлені їхніми руками, обов’язково допоможуть, адже найголовніше, що зроблені вони з душею, з найкращими побажаннями. Нехай бережуть вони тих, хто в ці дні захищає нашу незалежність.
Бажаємо від імені шкільної родини миру, злагоди та здоров’я нашим захисникам.
Хай оберігає вас Божа Матір. Повертайтеся живими.
