Традиції Волошкове

Найцікавіший обряд села

Україно… Золота, чарівна сторона. Скільки ніжних, поетичних слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до цього чудового краю. У глибину століть сягає історія нашого народу. Пізнати її нам допомагають книги, усна народна творчість, народна пісня, народні звичаї та народні обряди. «Фольклор України – апофеоз краси», – захоплено писав Максим Горький. Український народ проніс через століття рабства і неволі дорогоцінне багатство свого генія. Який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях, в його звичаях, традиціях і обрядах, що збереглися до цього часу.”
Не зводячи культуру народу лише до фольклорно-етнографічного рівня, підкреслюємо, що кожен народ – це своєрідний, створений тільки йому фарбами образ, і, лише зберігаючи місцеву неповторність, можна зробити гідний внесок у загальну скарбницю народу. У цьому розумінні етнографічні особливості українського народу та його фольклор – важлива складова світової культури.
Вагомим етапом у житті кожного є укладання шлюбу, який, власне, і становить основу для створення сім’ї. Шлюб можна визначити як історично зумовлену, санкціоновану та регульовану суспільством форму взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов’язки відносно одне одного та дітей.
У родинно-обрядовій поезії найбільш розвиненою і багатою є весільна пісенність. Давній весільний обряд супроводжувався різними піснями, але традиційне сільське весілля включало як обов’язкову його складову спеціальний обрядовий спів. Найбільш пісенними були обряди вінкоплетин, благословення молодих, прощання нареченої з дівоцтвом і подругами, і також з батьківською хатою. У весільних піснях наголошувалося на важливості та урочистості акту одруження, чимало моментів відлунює давнім магічним замовлянням щастя, доброї долі, здоров’я, сімейної злагоди і добра, благанням небесних сил всіляко допомагати, сприяти молодій сім’ї. Весільним пісням властиві своєрідна мелодика, урочистість, глибокий ліризм.
Буковина, ця зелена гілка розложистого дерева українського народу, здавна славилась оригінальністю народних обрядів. Обрядова пісня линула через кордони, де живе українське слово, де рідні мелодії глибоко запали в серце і пам`ять народу.
В народнопоетичній творчості краю більшість пісень суто буковинських. Але помітного впливу зазнав музичний фольклор і внаслідок багатолітнього спілкування українців Буковини з молдаванами ( в побуті буковинців, в тому числі і в нашому селі помітне місце посідають нині молдавські пісні і танці, адже ми живемо біля самого кордону). Тому звучали молдавські пісні і танці на наших весіллях разом з буковинськими.
В селі Волошкове є багато різних обрядів. Найцікавішим обрядом села вважається весілля, про що найбільше хотілось розповісти.
Як же цей обряд святкувався колись?
У весільній обрядовості волошківчан збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, “бо так треба”. Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися у нас і до сьогодні.
Слово весілля походить від назви сонячного свята “веселія”, яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали й шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім’ї, продовження роду. Раніше переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше – осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Тепер перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і тепер підпорядковані церковному календарю.
Про те, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі: коровай, весільні свічки, віночки, тощо. Колись, дуже давно, за розповідями старожилів, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, а давні весільні пісні-своєрідні молитви, звернені до Бога. Пізніше, до слав-молитов на честь Бога додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.
Весілля – офіційна форма громадського скріплення шлюбу, яка являє визначну подію не тільки в житті молодої родини, але й села в цілому. Весільні побажання молодим були переважно напутнього й жартівливого характеру: зичили подружньої вірності, злагоди, продовження роду людського. Замість сучасного мовчазного вручення конвертів з грішми, що знецінює духовний зміст дарунка, на традиційному весіллі лунали щирі пісенні й словесні побажання, звернені до молодих.
Весілля поділялось на три періоди: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожен період (цикл) складався з окремих обрядів.

Передвесільний.

Починалося все із сватання, коли посли від молодого йшли до батьків нареченої укладати попередню угоду про шлюб. Прийнято було свататись у вільний від польових робіт час (на М’ясницькі свята та від Пасхи до Трійці). Старостами обирали дотепних і поважних людей з числа родичів.
Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб. У такому випадку про хлопця казали, що він ”облизав макогін”. Іноді йшли свататись пізно ввечері, щоб зберегти сватання в таємниці.
У разі успішного сватання через певний час відбувались домовини – знайомство з батьками нареченого, з господарством, а за два тижні до весілля влаштовували заручини. На заручини до оселі приходили батьки і рідні молодого, сідали до столу. Мати молодої перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважались зарученими і вже не мали права відмовлятись від шлюбу. Спроба відмовитися вважалась безчесною.
Напередодні весілля відбувалось плетіння барвінкових вінків. Це наречена прощалась з дівочою свободою. Плетіння вінків супроводжувалось барвінковими піснями. Під них дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. А старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха.
Під час весілля в передньому ряду ходили молодий з молодою, вінчальні батьки, дружба з дружкою з обох сторін, а також старші нанашки, брати, сестри, старости.
Основна роль у благословенні наречених, їх зустрічі та проводах належала батькам молодих. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.
Вінчання проводили в один день з весіллям. Під час вінчання весільна матка (нанашка) тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько – свічку на плечах нареченої.

Власне весілля

Починалось власне весілля із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі дружок і дружбів.
У неділю молодий йшов за молодою і до воріт його проводжала мати, обсипаючи на щастя зерном та дрібними грішми. Біля воріт нареченої влаштовували перейму, вимагаючи за неї викуп, який здійснював старший брат або старший дружба. Останній викуп – так званий весільний пропій – відбувався в кінці весілля. Після викупу починалось дарування. Спочатку наділяли подарунками родичі, вінчальні нанашки, потім решта гостей.
Вже пізніше наступав найдраматичніший обряд – покривання голови молодої хусткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, повною мірою – у підлегле становище.
За покриванням голови (а в народі казали: ”Як молода пов’язалася платком, то вона вже жінка, вона вже господиня”) відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейних урочистостей. Потім забирали наречену в дім молодого і перевозили посаг.
Щоб зміцнити зв’язок між родичами молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, відбувався ряд післявесільних обрядів.
Через тиждень наречені йшли до батьків молодої на пропій, під час якого тесть віддавав молодому те, що обіцяв, коли укладали шлюбну угоду. Останній повесільний ритуал відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб ”запити” свою господарність.
Сорочку, яку шили на весілля, тримали і на смерть – вона одягалася двічі. А як при другому одяганні не входилася на людину – вшивали клинки. Це уже навертало на усвідомлення: шлюб – це надто серйозно, відповідально, на все життя.
Мами вчили дівчаток молитись до святої Катерини, аби судженого мати від Бога, хлопці постили перед цим святом, аби Бог боронив їх від осуди. Бо дістанеться тобі пара, якої гідний, а раз так – неси свій хрест, як Христос і свій ніс, до кінця.
Чи не найосновнішим завданням було для батьків підготувати дитину до самостійного життя, навчити необхідного ремесла, сформувати найвизначніші моральні принципи, а також: “дивися, кого береш, бо женитися – не води напитися”, “йди не за красу, а за розум; з краси води не нап’єшся, а розум на руках пронесе”.
Ой віддайте, мамко, за кого я важу,
А як буде мене бити, то я вам не скажу.
Існувало дуже багато повір’їв. Вони гласили: переходити у дорозі молодих, що ідуть з вінчання, – на нещастя (це могла зробити суперниця, що банувала за паном молодим). Якщо молодята поламають одне одному вірність-може слабувати або й вмерти дитина. Як пані молода до вінця не дотримала честі – теж гріх може знівечити дітей. Як молода вийде у своїм уборі жито жати (пучечок), те поле навік Матір’ю Божою переблагословенне. Якщо повінчаються при повному місяці — зраджуватиме чоловік.
А яким ”цікавим” було обдарування молодих. Дарували різне, хто що мав.
Даруємо вінок часнику,
Щоб любилися до смаку.
Дарую курочку рябеньку,
Щоб весело сокоріла.
Молодим господарям
Яєчка носила.
Дарую мішок пуху,
Щоб невістка не обіжала свекруху.
За нових соціально-економічних і культурних умов змінюється і весільна обрядовість села, хоча її основа залишається традиційною. Найбільших перетворень зазнав передвесільний цикл обрядів, оскільки санкціонування шлюбу відбувається переважно через громадянські інституції. Щодо шлюбного договору, то він утратив сенс через те, що шлюб позбавився економічного розрахунку, звільнившись і від вирішальної волі батьків. Останнє позначилося на трансформації сватання, яке перетворилось на знак поваги до батьків та старших. За традицією сучасне сватання відбувається в домі нареченої, куди приходять батьки молодого, щоб познайомитися із сватами та “благословити” молодих.
Власне весілля відбувається зараз у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні обрядові дії: запросити гостей, зустріч молодих, гостина, розподіл короваю, дарування наречених, символічна посвята дівчини у жіноцтво, рядження. Стійко зберігаються у сучасному весіллі традиційні атрибути: вінки, рушники, квітки, хустини.
Створенню сім’ї у народі завжди надавалося надзвичайно велике значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята.
У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етнічні норми та світоглядні уявлення, що формувались протягом століть. У ній спостережується міжпоколінна спадкоємність, котра зберегла різноманітні часові нашарування.
Пам’ятаючи, примножуючи, зберігаючи давні традиції і обряди села, ми виховуємо глибокі почуття любові до обрядової пісні, дотепного українського слова, рідного краю, батьків, свого роду, сприяємо розвитку творчих здібностей, бажаючи берегти свою національну культуру, красу, неповторність весільного обряду.

Над розділом працювали: Пошукова група “Джерельце”

Керівник: Чорна Олена Дмитрівна