Видатні особистості Василівка

Село Василівка знаходиться неподалік від ріки Дністер. До сільської ради входять урочище «Василівський яр» та село Розкопинці.
У родині ДУБЧАКІВ, що проживала у «Василівському яру», народився син Афанасій. Батьки любили свого одинака і навчали його всьому, що знали самі. Вони вирощували розсаду овочів, тютюну для власного господарства та на продаж. Хлопець, підрісши, активно допомагав батькам, учився в них хазяйнувати, ріс кмітливим та роботящим.
З перших днів війни Афанасія Івановича забрали на фронт. Повернувся з армії восени 1946 року. Батьків уже не застав. Хата розвалилася. Голодний 1947 рік пережив важко.
Наступного року у селах Розкопинці та Василівка були створені колгоспи. Дубчак А.І. один з перших подав заяву до господарства, що спеціалізувалося на вирощуванні зерна, ранніх овочів та тютюну. Попрацювавши спочатку на різних роботах, згодом став ланковим на тютюновій бригаді. Тут і пригодилася Афанасію Івановичу батьківська наука з організації парникового господарства і вирощування розсади.
Коли об’єднали Василівський і Розкопинський колгоспи, Дубчака А.І. призначають бригадиром тютюнової бригади. Нагородою за високі врожаї та відмінну якість продукції стала участь у всесоюзній виставці досягнень народного господарства у Москві.
За працелюбність, відмінну організацію виробництва, за високі показники у вирощуванні тютюну Афанасія Івановича ДУБЧАКА було нагороджено орденом Леніна (1958 р.).
Після виходу на пенсію ще довго не полишав роботу, бо праця була покликанням його душі.
Відомості про Дубчака А.І. вміщено у книгу «Вони прославляли Буковину».

Давно помічено: не хлібом єдиним живе людина, не одними матеріальними цінностями. В житті існують і інші критерії: духовність, прагнення до пізнання добра та краси, розвиток своїх творчих здібностей, бажання прилучитися до скарбниці народних надбань. Адже саме таким чином людина досягає вищого розвитку, стає гідною наймення Людина.
Саме так міркують учасники фольклорного колективу «Веселі бабусі», що діє вже більше десятка років при Василівському Будинку культури (директор Шостак М.П.). Невичерпна енергія, непідробний ентузіазм, щирість та відвертість, здоровий гумор забезпечують народним аматорам любов та шанування не лише односельців, а і жителів багатьох населених пунктів району та області.
Своїм Днем народження учасниці колективу вважають 13 грудня 1999 року, коли вони вперше вийшли на сцену сільського Будинку культури з концертною програмою Андріївських вечорниць. З того часу їм підкорялися сцени більшості сіл нашого району, Хотина, Кіцманя, Путили, Вижниці, Чернівців. «Веселі бабусі» були учасниками фольклорних фестивалів у Молдові, Вижниці, Кіцмані. Щирої пісні, веселого гумору, приємних щемливих спогадів у їхньому виконанні завжди з нетерпінням чекають односельці. Жодні сільські урочистості не обходяться без участі «Бабусів» (саме так називають аматорів односельці). У 2002 році колектив отримав звання народного.
Організатором та натхненником колективу є Катерина Дмитрівна Москалюк. Усі елементи виступів проходять через її душу і серце, наповнюючись теплом, доброзичливістю, щирістю. Катерина Дмитрівна, ніби жива народознавча енциклопедія. Багато пісень, звичаїв, обрядів зберігає вона та дбайливо передає їх молодому поколінню. Кожна з учасниць колективу вкладає у виступ часточку себе, намагаючись якнайточніше передати художній образ. Глядачі вже асоціюють їх з певними героями, піснями, жартами. Всі концертні номери створені самими аматорами на основі місцевого матеріалу.
Учасниці «Веселих бабусь» спілкуються з молоддю, часто бувають в школі, передаючи учням свої знання та вміння і, що найголовніше, любов до народної пісні.
Ми ними пишаємося
Шляхетність та інтелігентність Миколи Васильовича Коваля з перших хвилин зустрічі мережать стежину довіри й відвертості, і ти й не помічаєш, як уже поводишся начебто з давнім знайомим чи ба приятелем. А народився він у мальовничому селі Василівка, яке однією щокою тулитися до древнього Дністра, а другою – до високого крутосхилу і в цій казкові замріяності виколисує щедрі врожаї яблук і груш, винограду й черешень, помідорів і перцю, виплеканих петлями долонями гарних і гордих працелюбів. Оті щирі руки і добрі серця виростили і Миколу Коваля, вдихнули в його душу найсвятіше розуміння сенсу життя: порядність, людяність, відповідальність. Пам’ятав про це завжди. І коли був ленінським стипендіатом Запорізького медінституту, де і отримав червоний диплом, і на викладацькій роботі в рідному вузі, коли став кандидатом фармацевтичних наук, і опісля, як довелося трудитись провізором. Там, у Запоріжжі перед молодим учнем відкрилися гарні перспективи: опублікував десятки наукових праць, одержав вісім авторських свідоцтв. Вже й тема докторської дисертації визріла. Благополучно звивалось сімейне гніздечко: люба дружина, діти нівроку. Але доля розпорядилася по – своєму. Захворів син, медичні втручання не йшли на користь. А ось поїхав Вася до бабусі на Сокирянщину, побув кілька місяців і повернувся здоровим. Та невдовзі недуга знову дала про себе знати. Тоді й наважилися з дружиною переїжджати. Не з медом після міської квартири, інститутської аудиторії звикати до сільських умов. Добиратись аж у Сокиряни, за 30 км, в аптеку на роботу. Але сімейне взаєморозуміння, тепло батьківської хати, доброзичливість земляків, чарівність довколишньої природи додавали сил, а інколи й окрилювали.
Невдовзі Україна стає самостійною державою, починає жити по – новому. Зміни торкнулись і Коваля. Він розуміє, що і в аптечній сфері слід переходити на нові методи господарювання, коли не вказівка «зверху», а розум, знання і обставини диктують шляхи діяльності. Прикро було бачити, як ветерани війни слізно вимагали необхідних ліків, а їх не було. В той же час вони на ринках втридорога продавалися.Знав, як подолати отой бар’єр між виробником і покупцем, але існуюча система не тільки скувала дії і добрі наміри, а й надовго посіяла боязнь, згубила ініціативу багатьох керівників. Тож коли в Сокирянах не підтримали ідею заступника завідувача центральної районної аптеки Миколи Васильовича Коваля, працювати по – новому – насамперед постачати лікарські вироби прямо з заводу, він залишає посаду, бере в оренду у Новодністровської міської ради невеличке приміщення і в березні 1994 року організовує приватну аптеку.
Новий заклад фармації мешканці міста відразу помітили й оцінили за широкий асортимент та низькі ціни. А коли виставили на приватизаційні торги міську аптеку і Коваль взяв участь у конкурсі, то всі працівники того закладу заявили, що хотіли би трудитися під керівництвом Миколи Васильовича, не зменшуючи поваги й шани до свого шефа досвідченої і привітної Раїси Василівни Редькіної. Новодністровськ, як мовиться, весь на долоні, і те, що Коваль не тільки ввічлива та чесна людина, а й зарекомендував себе високоерудованим і вмілим керівником, ні для кого вже не було секретом. Так, з першого вересня 1996 року з’явилась у місті енергетиків велика приватизована аптека, про яку згодом у владних структурах скажуть, що це один з небагатьох об’єктів, де справи йдуть на лад.
Натомість районна аптека вже «дихала на ладан». А в 2000 році як підприємство й зовсім збанкрутіла. І почали Миколу Васильовича запрошують в райдержадміністрацію. Бесіда зводилася до одного – очолюйте колектив районної аптеки. Відмовлявся. Але тезка, керівник району Олексюк таки загітував.
2 травня 2000 року вперше по дорозі в уже власний кабінет завідувача аптеки Микола Васильович зазирнув у бухгалтерію. Усівся в крісло і чітко усвідомив неабияку вагу зваленої на плечі ноші. «Що ж, відступати вже пізно… – І тут же заспокоїв себе: – Нічого. Викрутимося. Ще не з таких лабіринтів виходили. Слава Богу, світ не без добрих людей…»
Наступного дня поїхав у Київ до друзів по інституту Сергія Володимировича Суга і Володимира Петровича Соболевського, які працювали в столиці в галузі фармації. Щиро зустріли давні приятелі. Допомогли налагодити постачання ліків без посередників. І прокладена до цього Ковалем стежина до постачальників згодом розширилася, вимостилась надійністю і довірою. Заіскрилася надія, ожили сподівання на кращі часи в колег.
– Тепер все залежатиме від кожного з нас. І від професійності, і від ставлення до роботи, і від взаємних стосунків, – сказав на зібранні колективу, розуміючи, що контакт, взаємодовіра, настрій людей, утвердження в них віри в те, що підприємство зможе стати рентабельним, то завжди було і є тим ґрунтом, на якому проростає успіх. – І ще одне – ми мусимо значно розширити виготовлення власних ліків…
Як вчора те було. А вже вп’яте травень білим цвітом землю вінчає. Діти виросли. Обрали професію батька й матері. Поліна на першому, а Василь на третьому курсі Тернопільського медінституту. Син відвідує науковий гурток. Бо ж батько передав йому тему своєї докторської, хоч і сам з наукою не пориває.
У 2004 році в Тернополі відбулася Всеукраїнська науково – практична конференція, на якій йшла мова про створення, виробництво, стандартизацію фармакоекономіки лікарських засобів та біологічно активних добавок, в якій від Чернівецької області взяв участь кандидат фармацевтичних наук М.В. Коваль. Дві його наукові доповіді ввійшли до збірника матеріалів конференцій, а всього в Миколи Васильовича понад 30 наукових праць. Вони друкувались як в українських, так і в журналах колишнього Радянського Союзу.
– Знаєте, керівнику треба думати і про організацію праці, і про мікроклімат у колективі, і про те, чи не тече дах, чи двері не тріснули…, а я ще й зі своєю наукою ніяк не розпрощаюсь. Науковий пошук, занурення в теорію знань і дослідження мене супроводжають скрізь. Це – прагнення душі. І ці солодкі муки роблять щасливим, – привітне обличчя Миколи Васильовича ясниться доброю посмішкою.
За п’ять років колектив очолюваної Ковалем Сокирянської ЦРА № 28 з останнього місця в області піднявся на перше. Вже в 2001 році, в порівнянні з попереднім, товарообіг зріс на 165 %. А за 2004 рік він становив 2528 тис. грн. Прибуток від торгової діяльності та виготовлення лікарських засобів в аптечних умовах в Сокирянах сягнув 168,9 тис. грн., а рентабельність – 9,4. Ці показники значно більші в порівнянні із здобутками інших аптек області. І це при тому, що в Сокирянах найближчі ціни на ліки. Тож по праву Другий національний рейтинг працівників фармацевтичної галузі України в 2001 році визнав переможцем у номінації «Найкращий керівник підприємства» Миколу Васильовича Коваля. А в 2004 році за підсумками обласного конкурсу він нагороджений Пам’ятним знаком «Кращий роботодавець». Про здобутки та визнання свідчать і Почесні грамоти Фармацевтичної асоціації України.
Цього стрункого, привітного чоловіка Бог наділив не тільки мудрістю та людяністю, а й неабиякою силою волі й організаторським хистом. У 2003 році якось зустріли в селі Миколу Васильовича молоді земляки агроном Олександр Андронік і механізатор Ігор Мошак та й повідали про наболіле, мовляв, боляче дивитись, як гуляє , заростає бур’янами земля. Ми хочемо і знаємо як працювати, запевнили, але треба підтримки старших.
Довгою вийшла ота бесіда. І, як результат, народилась агрофірма «Зелена нива». Спочатку було 150 гектарів землі, а через два роки стало 1000. До 450 василівських паїв приєдналися землі 399 пайщиків із сусіднього Ожева. Райдержадміністрація всебічного агітує Коваля, аби приєднати до «Зеленої ниви» бодай 500 гектарів іншого сусіднього села Волошкове.
Неспроста люди тягнуться до цієї агрофірми. Бо добро і справедливість мають магічну силу. Коли ж ближче ознайомився з результатами її діяльності, то зробив для себе два висновки. Перший – на наших можна досить успішно ґаздувати, і другий – здебільшого таки обкрадають селянина керівники існуючих агроформувань. Судіть самі. В 2003 році створена «Зелена нива», а в 2004 році формування вже отримало 125 тисяч чистого прибутку. За два роки закупили три трактори та комбайн «Колос – 5», хоч і не нові, зате в доброму стані, придбали нову жатку. І про людей тут не забувають. За пай видається 250 кілограмів пшениці. Виплата за оренду майнових паїв становить від 14 до 100 грн. За низькими цінами стараються виорати присадибні ділянки. Хіба скрізь у районі такий лад?
– На базі існуючої фірми створили насіннєве господарство для забезпечення всіх господарств району насіннєвим матеріалом зернових культур, – розповідає Микола Васильович. – Вже отримали ліцензію. До всього ж маємо десь сто гектарів саду. Частину його плануємо оновити перспективними сортами груш, яблунь, слив, черешень.
– Миколо Васильовичу, зізнайтеся, в чому секрет успіху?
– Ніякого секрету немає. Треба хотіти і вміти працювати. Ми в ночі готували площі, а вдень сіяли. Знаєте, люди наші вміють господарювати, треба їм тільки не заважати.
«РОЗГОРТАЮ ЖИТТЯ ЯК СУВІЙ ПОЛОТНА…»
Богачук Марія Григорівна народилася 15 лютого 1942 року в с.Липчани Могилів-Подільського району, Вінницької області в сім`ї простих колгоспників.
У 1949 році пішла в 1 клас Липчанської восьмирічної школи, де закінчила класи, після чого переїхала до села Василівка на постійне місце проживання. У школі навчалася добре. Проживала з матір`ю та тіткою. Батька свого майже не пам`ятає, пам`ятає лише те, що приїхали якісь дядьки у військовій формі і забрали його, сказали, що забирають на фронт. З тих пір і по сьогоднішній день ніякої звістки про батька Марії Григорівні не було.Так і ніхто не знає про нього нічого.
У Василівській школі Марія Григорівна навчалася до сьомого класу на денному навчанні, а 8-ий, 9-ий та 10-ий класи вже закінчувала у вечірній школі. Ще навчаючись у десятому класі Марія Григорівна вже була ланковою 1 бригади тодішнього колгоспу «Червона Армія».
Життя Марії Григорівни було нелегким. Мати проживала з іншим чоловіком, тобто з нерідним батьком Марії Григорівни, який не любив прийомну дочку, та знущався над нею. У нього померла перша дружина, залишивши двох маленьких дітей: Василя -2 рочки та Івана, якому було всього лише 2 місяці. Рідна мати Марії Григорівни працювала в полі, тому вся домашня робота лягала на плечі Марії. Бравши за руки старшого та меншого брата, кожного дня Марія ходила до лісу по дрова та гриби. Наймалась до людей пасти корови, щоб заробити гроші на себе, бо вітчим не давав їй їсти ввечері до тих пір, поки вона не покаже все, що зробила за цілий день. Вона не мала права погратися з своїми ровесниками.
Коли Марії виповнилося 15 років, її можна сказати примусово, видали заміж. У її 17 років народився перший син Микола, а рівно через три роки в той самий день і місяць народилась донька Ольга.
У 1968 році зимою Марія Григорівна пішла працювати на ферму дояркою, де пропрацювала до виходу на пенсію. За ввесь період своєї невтомної праці Марія Григорівна неодноразово була нагороджена почесними грамотами, цінними подарунками, про неї писала районна газеаі «Дністрові зорі».
Не зважаючи на всі свої труднощі та проблеми Марія Григорівна в свій вільний час, якого було обмаль, займалася своєю улюбленою справою – вишиванням. Ввесь свій настрій вона вклала в свої вишивки. Вишивала рушники для сина та подушки для дочки. Візерунки вона підбирала із журналу «Радянська жінка», який виписувала постійно та підтримувала зв’язки з редакцію цього журналу. Також Марія Григорівна була солісткою фольклорного ансамблю «Веселі Бабусі», якому присвоєно звання «Народного».
А ще наша майстриня золотих рук дуже любила квіти.Яких тільки квітів не було на її квітниковому полі.Від перших весняних пролісків до осінніх жоржин та хризантем,тюльпанів та лілій, чорнобривців та троянд.

В небі сонця золотий клубочок
Розсипає нитки промінні,
Їх збирають рученьки жіночі
І гаптують цвіт на полотні.