Традиції Василівка

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що вироблялися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, сприймання та взаємини між окремими людьми. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.

Звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку й пристановища, бо він загублений для свого народу.

Свою духовну культуру наші пращури почали творити ще далеко до християнського періоду на Україні. Разом з християнством Візантія принесла нам свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була своя національна культура, і Володимир Великий додав тільки християнську до своєї рідної. Староукраїнські традиції тісно сплелися з християнськими. А тепер ми не уявляємо собі Різдва без куті (кутя – це символ урожаю), Великодня – без писанки (писанка – це символ життя), Святої Трійці – без клечання (зеленим зіллям наші пращури охороняли своє житло від нечистих духів). Ось так переплелися наші дохристиянські обряди з християнськими традиціями.

Усе згадане тут і багато чого іншого з давньої культури, що існує в сучасній культурі українців, є нашими рідними звичаями, є доказом і славою високої культури наших предків, свідченням нашої історії.

Досліджуючи звичаї і традиції села Василівка, мене найбільше зацікавили дівочі ворожіння, які збереглися у календарному циклі зими. Отже, метою мого дослідження є вивчення обрядів, які виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят Катерини та Андрія.

СВЯТО КАТЕРИНИ – СВЯТО «ДІВОЧОЇ ДОЛІ»

3 настанням зимового періоду річного циклу в українців призупиняються сільськогосподарські роботи. Сільська молодь збиралась на вечорницях, збавлялась, готувалась до різдвяних свят. Це був час зимових ворожінь, замовлянь, час відвідування своєї долі. У календарній обрядовості цього періоду виділяється свято «Дівочої Долі», яке припадає на 7 грудня.

З введенням християнства на теренах України це свято стало називатись днем великомучениці Катерини. За християнськими розповідями, розумна й освічена жінка Катерина з єгипетського міста Олександрії за пропаганду християнства та за навернення до цієї віри п’ятдесяти філософів-язичників була страчена (спочатку її мучили колесом з цвяхами, а вкінці відрізали голову). У IV ст. єгипетські християни поховали останки мучениці в монастирі на Синайській горі.

В Україні свято Катерини називали святом «Дівочої Долі». У стародавніх пам’ятках не згадується про окремого бога Долю, але аналіз вірувань українців вказує на те, що такий бог у них був. За народним повір’ям, кожний має свою долю, визначену йому Богом. Серед українського народу віра в долю була здавна надзвичайно сильна.

Кожному відміряє, що має відбуватись, від народження. Але ніхто не знає, яка доля його чекає. Існує прислів’я «Від долі не втечеш». Як вважав один із дослідників дохристиянських вірувань українців І. Огієнко (Митрополит Іларіон), поняття про неминучу долю прийшло до предків українців дуже рано, ще в перші століття нашої ери, і прийшло від римлян. Наша Доля, як вважав він, – це римська Фортуна, що тісно пов’язана з релігією.

З днем пам’яті великомучениці Катерини пов’язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя.

Вранці, на свято Катерини, до схід сонця дівчина йде в садочок і зрізує гілочку вишні. Якщо до Маланки вишня у воді зацвіте, то й доля дівчини цвісти буде, дівчина вийде заміж; якщо цвіту немає – восени доведеться Покрову благати «Свята Покровонько, покрий мою головоньку». Гілочками ворожили також і про здоров’я або смерть у наступному році. Чия гілочка розцвіте до Різдва – той житиме довго, а чия висохне – захворіє чи помре.

Усі ворожіння, ігри під час цього свята засвідчують, що основний зміст свята полягав у чарах кохання, любові, мрії про створення подружньої пари, вияві пошани до долі.

В день святої Катерини дівчата сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувалися вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати Долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном об ворота і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». Потім прислухалася, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля».

АНДРІЇВСЬКІ ВОРОЖІННЯ

З давніх-давен у селі Василіівка у ніч під Андрія дівчата ворожили. Дівочі ворожіння спрямовані на вгадування майбутньої долі у шлюбі та отримання інформації про судженого. Знання, які цікавили дівчат на виданні, стосувалися зовнішності, віку, характеру, професії, матеріального становища, імені парубка, місця його проживання, часу заміжжя тощо. Крім того, траплялися й певні дівочі обряди з наміром закохати у себе улюбленого хлопця, стати ще гарнішою, мати успіх на танцях.

Комплекс дівочих ворожінь, виявлених у даному селі за характером дійства можна поділити на дві основні групи: колективні та індивідуальні ворожіння. Більшість обрядів проводяться колективно. Як правило, відбувались вони у певній послідовності. Основні дійові особи ворожінь – дівчата на виданні. Для справляння ритуалу вони гуртувалися за принципом «з однієї вулиці», «з одного кута», у наш час для ворожіння збираються однокласниці.

Етимологію слова «ворожба» (рум. враже) знаходимо в роботі російської дослідниці Л. Виноградової: ритуал, направлений на встановлення контакту з потойбічними силами для здобуття знань про майбутнє. За нею, в основі різноманітних способів ворожінь лежить універсальне вірування у те, що при дотриманні певних умов (вибір місця і часу, особлива поведінка того, хто ворожить, використання особливих «ворожильних предметів» і т.д.) людина може за допомогою надприродних сил отримати знаки, в яких «зашифрована» її майбутня доля, і вона повинна зуміти правильно розтлумачити їх.

Щодо індивідуальних ворожінь, то вони зазвичай проводилися після завершення колективних. Як правило, індивідуальні дійства відбувалися опівночі, під час них дотримувались певних ритуальних правил, наприклад, бути без одягу, з розпущенним волоссям, зберігати мовчання.

Випікання балабушок напередодні свята Андрія

Для ворожіння дівчата збиралися в одній хаті. Ще звечора вони пекли балабушки. Балабушки – це невеличкі круглі тістечка з білого борошна, замішаного на воді, яку дівчина повинна принести в роті від криниці. Хлопці старались смішити дівчат.

Після того, як балабушки спечуть, дівчата позначають кожна свою. Потім розкладають їх на долівці і в хату пускають голодного пса, який «вирішує долю». Чию балабушку схопить першою, та раніше вийде заміж, а чию не зачепить, та сидітиме в дівках. Інколи пес несе балабушку в куток – так дівчину занесе доля в чужі краї, в далекі села, найгірше, якщо пес не з’їсть балабушку, а надкусить її і покине.

У деяких місцевостях Буковини для виконання ворожінь дівчата зверталися до старших, досвідчених жінок, бабок тощо. Це була спеціальна особа – «віщунка», яка керувала процесом: ховала речі під мисками, тлумачила дівчатам долю. Названий персонаж пам’ятають і досі у Василівцях.

Ворожіння за допомогою кухонного начиння

Одним з найпоширеніших колективних дівочих ворожінь в нашому селі було вгадування характеру та заможності майбутнього нареченого за допомогою кухонного начиння. Зазвичай ховала невизначену кількість різноманітних предметів під мискою, а потім виймала навмання і тлумачила значення кожного з них. Як правило, дівчина підходила із зав’язаними очима до столу, на якому були заздалегідь розкладені декілька чи стояла одна миска і виймала якийсь предмет.

Обручка – на гордовитого, багатого, молодого чоловіка.

Гребінець – не дуже вродливого нареченого, з великими зубами.

Монета, або гроші – на заможного.

Вуглик – на коваля.

Ніж – на забіяку.

Зернятко, або скибка хліба – на заможного, працьовитого.

Сучок – на будівельника.

Квітка – ще не скоро вийде заміж.

Лялька – на те, що народить дошлюбну дитину.

Чарка – вказувала на те, що майбутній наречений буде пияком.

Щітка – вийде за старого чи розлученого.

Свічка або віск – дівчина невдовзі помре.

Голка – на бідного.

Хусточка – скоро заміж вийде.

Дзеркало – на вродливого парубка.

Ворожіння за поведінкою домашньої птиці

Також дівчата ставили дзеркало та блюдечко з водою і насипали долі пшениці. Тоді впускали півня: якщо півень нап’ється води – чоловік буде п’яницею, клюкне пшениці – господарем, а гляне в дзеркало – ледарем.

Ще дівчата біжать до річки, набирають намулу з дна ріки, приносять до хати і уважно розглядають. Якщо там дівчина знайде залізо – чоловік буде ковалем, якщо тріску – теслею, скло – склярем, шкіру – шевцем, пісок –муляром, а якщо, крім землі, нема нічого – хліборобом.

Ворожіння за випадковими словами

В ніч на святого Андрія дівчата вгадують ще як зватимуть судженого, чи будуть в парі вони цей рік.

Ось, наприклад, щоб дізнатися, як буде зватися чоловік, дівчина виходить на вулицю і в першого зустрічного чоловіка питається його ім’я – так само буде зватися і її майбутній чоловік. Якщо першою зустрінеться жінка, то дівчина в цьому році заміж не вийде.

Також ходять дівчата під вікнами слухати. Підійдуть до вікна і слухають, що почують. Наприклад: «Сядь, Івасю!» значить ще сидітиме ця дівчина «в дівках» цілий рік. А під вікном іншої хати можна почути щось інше, наприклад: «Іди, Івасю, корові дай сіна». Це добрий знак, бо сказане «іди» віщує весілля.

Ворожіння з чоботом

Існує ще багато способів ворожіння для визначення в яку сторону дівчина піде заміж.

Дівчата в Андріївську ніч виходили з хати, повернувшись спиною до хати через себе і через хату кидали чобота. Кидаючи, дівчина промовляла: «Не чобіт кидаю, судженого викликаю, нехай моєму серцю вкаже, в який бік ступить моя нога». Потім йшли дивитися: куди чобіт носком вкаже, туди дівчина і вийде заміж.

«Калатання» ложками

Ворожили і на ложках. Потрібно постукати ложкою об ложку. Від звуку прокинуться собаки і загавкають. В якому кінці, то звідти і старостів чекати.

Ворожіння на кілках плоту

Також ввійшло у традицію і те, що дівчата ворожили і на плоті. Вони брали грубу різнокольорову конопляну нитку, відправлялись опівночі до найближчої огорожі, прив’язували до кілків нитки. Вранці йшли подивитися до яких прив’язана нитка. За «пророчим» кілком визначали вигляд та заможність майбутнього нареченого.  Прямий кілок вказував на гарного, стрункого нареченого; зігнутий – на горбаня; із сучками – на вузлуватого; короткий – на низькорослого; довгий – на високого зростом; тонкий – на худого.

«Перев’язування» вулиці

Ще одним цікавим фактом є «перев’язування» вулиць мотузкою. Сховавшись за огорожею, дівчата спостерігали за перехожими. Котрий із хлопців натикався на мотузку, тому судилося стати нареченим дівчини, яка її перев’язувала.

Індивідуальні ворожіння, як правило завершували колективні ігрища або відбувалися окремо від них. Здебільшого вони були пов’язані з викликанням «віщого» сну чи тлумачення образу нареченого за його зображенням.

Ворожіння з поясом

Лягаючи спати, дівчина скидає з себе пояс, робить з нього хрест, кладе під голову. Якщо вночі присниться сон, що до неї підійшов парубок, взяв за руку і повів до вінця, то це буде її суджений.

Ворожіння із гребінцем

Перед сном дівчина розчісувала коси, а гребінець клала під подушку. Котрий із хлопців насниться цієї ночі, той і стане судженим.

Ворожіння з люстерком

Дане ворожіння належить чи не до найскладніших обрядів у виконанні дівчат на виданні. На це вказує використання люстерка, що символізувало у свідомості народу межу між земним і потойбічним світом. Цей вид ворожіння вважається найнебезпечнішим. Під час нього заборонялося роззиратися навсібіч, розмовляти. Ритуал виконується в чіткій послідовності переважно опівночі.

Згідно з ним, опівночі дівчина залишалася у кімнаті на самоті, сідала з запаленими свічками у руці перед люстерком. Через деякий час вона мала побачити у дзеркалі відображення майбутнього нареченого.

Відомо багато прикладів посилення ефекту даного ворожіння. Так, в нашому селі, дівчата зі свічкою та люстерком наближалися до криниці й заглядали, тільки-но дівчина побачить образ свого майбутнього нареченого у дзеркалі, треба негайно відійти.

Напередодні свята Апостола Андрія не спали і хлопці. Вони всю ніч гуляли по селу. В основному хлопці вдавалися до ряду бешкетувань: збити з пантелику учасниць ворожінь, перешкоджати їм у проведенні обрядів або взнавати їх результати.

Так, якщо ворожіння проводились на подвір’ї, хлопці, імітуючи примари, лякали дівчат, викрадали ворота обійсть з хат, де були дівчата на виданні, або підпирали їх так, щоб господарі не могли вийти.

Цей традиційний звичай зберігся до наших часів. Тому напередодні Андріївського вечора господарі, в сім’ях яких є дівчата, зав’язують хвіртки та ворота різними прив’язками, щоб хлопці не вкрали і не занесли до яру, або стережуть цілу ніч, відганяючи жартівників. Хоча від цих жартів окремі господарі мали проблеми з розшуком і доставкою до садиби викрадених речей, все-таки жартування сприймалися без особливих нарікань, бо «Андрія ж ніч нині».

Ніч на Андрія була і є чарівною, доленосною. Це свято освітлює мрії людини, одухотворяє її, наповнює її буття благородним змістом.

Магічні практики відведення дощу і граду

Необхідність впливу на атмосферні явища у середовищі землеробів породжувала безліч обрядів та ритуалів, в основі яких лежала метеорологічна магія. Обряди виконувалися у більшості випадків колективними зусиллями представників сільської громади. Однак це не усувало можливості докладання до загальної справи індивідуального хисту. У другій половині XIX – початок XX ст. на Буковині були відомі люди, які професійно займалися, з більшим чи меншим успіхом відведення градових хмар від села та полів. Йдеться про своєрідну касту осіб, наділених надприродними властивостями, спроможних, на думку громади, впливати на атмосферне явища – гріндінарів.

Реальністю наших днів є також факт, що у нашому селі є звичай наймати на певний календарний відрізок часу чоловіків, до чиїх обов’язків належить відведення від села градових хмар та інших природних лих за допомогою церковних дзвонів.

Традиція наймати чоловіків, які б відвертали град за допомогою церковних дзвонів, зберігається досі і була нами зафіксована у нашому селі. За розповідями старожилів нашого села опитаних нами, його призначає громада, як і пастуха, на 4-5 місяців(квітень-вересень). Гроші для оплати збирають для нього 2-3 людей з кожного кута села. У 50-х pp. XX ст. цій особі давали по відру кукурудзи, картоплі, дрібні гроші. Під час наближення бурі, наймана людина за допомогою паламаря дзвонить у всі чотири дзвони двох дзвіниць одночасно.