Історія Білоусівка

Над розділом працювали: Зайцева Дар’я, учениця 9-Б класу,
Керівник: Басюк Дмитро Васильович – вчитель історії та правознавства

Про життя наших предків на території села Білоусівка та його околиць в кам’яному віці нагадують кам’яні знаряддя праці, знайдені учнями місцевої школи та односельчанами в різні часи: це знаряддя праці, зроблені з кременю та гальки, кам’яні сокири, різноманітні наконечники, ножі, шкребла.
Найпоширенішим каменем для виготовлення знарядь праці в нашій місцевості був кремінь. Він був і твердим, і ламким, який предки наші могли розколоти в будь -якому напрямку й отримати бажану форму.
Кам’яні сокири з отворами, вироблені з гальки, знайдені на білоусівських полях, свідчать про високу техніку обробітку нашими предками кам’яних знарядь праці та обширну зону їх користування.
В кам’яному віці наші предки ще не вміли виробляти продукти харчування, вони знаходили їх у довкіллі в готовому вигляді. Про це свідчить те, що кам’яні знаряддя праці зустрічаються повсюди: як в околицях нашого села, так і району в цілому.
Очевидно, поруч із збиральництвом розвивалося і полювання на дичину, про це свідчать різного роду знайдені кремінні наконечники. Ці наконечники первісні люди застосовували на списах, а згодом і стрілах луків.
Використання лука та списа значно покращило умови полювання наших предків, надавало їм надійніший засіб забезпечення їжею. З кісток і шкір убитих тварин люди виготовляли знаряддя праці, одяг, будували житло.
На схід від села є яр – урочище «Шепіт», де, мабуть, були стоянки первісних людей в печерах, бо ця місцевість крейдяна і є значні заглиблення, але вони природою зруйновані і залишки є малопомітними.
На околицях села виявлено залишки поселення трипільської культури (ІІІ тисячоліття до н. є.), городище доби раннього заліза (І тисячоліття до н. є.) та поселення черняхівської культури (ІІ-YІ століття н. є.).
Ці пам’ятки археологічної культури відповідно розташовані: городище за 3 км на схід від села, лівий берег річки Білоусівка, урочище Баранне. Городище прямокутної форми, розмірами 400/360 м, відноситься до західно-подільської скіфської культури.
Курганний могильник розташований на північний схід від села Білоусівка, в урочиші Баранне. Тут розташовані 5 курганів епохи бронзи діаметром від 15 до 40 м , висотою від 0,5 до 3,5 м. Городище розташоване нині на території земельних паїв односельчан, а курганний могильник на кордоні лісу та дороги, що розмежовує земельні паї. Обидві пам’ятки археології села Білоусівка рішенням облвиконкому від 24 жовтня 1969 року взяті під державну охорону відповідно під порядковими номерами №21 і №95.
За матеріальною культурою всі знахідки (кам’яні сокири, рубила, наконечники стріл і списів та інші вироби з каменю та заліза ), що підтверджуються археологією, є слов’янськими пам’ятками. Це є свідченням того, що тут жили споріднені слов’янські племена-тиверці.
У IX-X століттях, як і вся територія Бессарабії, землі наших предків входили до складу Київської держави, а пізніше – до Галицько-Волинського князівства, а з середини XIV століття землі нашого краю увійшли до складу Молдавського князівства. Посилились феодальні відносини.
У 1514 році Білоусівка була захоплена турками. Вітчизняна війна 1812 р. внесла деякі зміни в історію села. За Бухарестським мирним договором 1812 р. частина території Молдавії між річками Дністер і Прут відійшли до Росії. Відтоді і почала належати частина села казні царя Олександра I.
Більшість населення Білоусівки складали кріпаки. Їх називали казенними. І досі окремий район села називають «Казенною».
З 1812 по 1918 рік Білоусівка належала Російській імперії. З січня 1918 по липень 1940 року село було під владою боярської Румунії. У 1919 році відбулося Хотинське повстання, в якому взяли участь і жителі нашого села.
У січневі дні 1919 року загін Білоусівчан у кількості понад 40 чоловік 19 січна рано-вранці разом із повсталими Ломачинчанами (с. Ломанчинці), що підійшли на допомогу, розгромив жандармський пост румунів біля села Білоусівки. Після чого об’єднали загін (100 чоловік) рухався в нампрянку до залізничної станції Романківців через село Сербичани. по дорозі до них приєдналися жителі села Сербичан. В той же день повсталі захопили станцію залізнодорожну.
20 січня, під вечір, до Романківської станції під були значні сили регулярних королівських військ. Зав’язався нерівний бій. І хоча в посталих були і кулемети, рушниці і захоплені гармати, перевага була на боці румунських військ. Повсталі були змушені розпустити і розійтись по своїх домівках.
Згадує дочка Євгенія Григорівна Дідик (Сергієва): «Батька Григорія Васильовича видав якийсь Баланюк із сусіднього села Кобачина, після допиту було заарештовано і змушений сидіти 2 роки у в’язниці м. Бельці.» Це говорить проте, що окремі жителі побоялися хотіли себе чи виправдати, чи заробити авторитет у нової влади – румунських загарбників.
Лише тих, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності за участь у січневому вистопу1919 року проти румунської окупаціної влади і був позбавлений волі терміном від півроку до шести років було десять чоловік. Вони, як і ті, що були виправдані за відсутністю доказів, були направлені у військово-польовий трибунал 9-ої піхотної девізії. Всіх їх звинувачено в порушені ІІ-ої статі наказу №6 – за виступ із зброєю в руках проти румунської армії і влади. Це, зокрема, такі односельчани:
1. Якубовський Кали пій Іванович (1984 р. народження ),
2. Дідик Григорій Васильович (1895 р. народження ),
3. Якубовський Пилип Дмитрович (1867 р. народження) ,
4. Рябий Іван Трохимович (1893 р. народження ),
5. Дідик іван Федорович (1893 р. народження ),
6. Бєдний Порфелій Федорович (1893 р. народження ),
7. Цибульский Петро Тимофійович (1897 р. народження ),
8. Гінгуляк Степан Миколайович (1897 р. народження ),
9. Цибульский Артем Степанович (1886 р. народження ).
Всі вони були за соціальним походженням селянами, крім останнього – Цибульського Артема, який був робітником. Значна частина учасників Хотинського повстання 1919 року була активістами села, приймала активну участь у розбудові нового життя після вигнання румунських загарбників під час Другої світової війни з території краю.
Румунські окупанти встановили на нашій території колоніальний гніт. Безземелля, підневільна праця і голод були постійними супутниками життя українців. Заборонялась українська мова, в школах навчання велося румунською. У селі влада була в руках жандармів на чолі з шефом. Майже всім нашим селянам того часу відомі нагайки та батіг.
28 червня 1940 року Білоусівка стала українською, і вже в липні в селі почав організовуватись колгосп, головою якого обрали Я.Ф. Жукова.
З 22 червня 1941 року село знову перейшло до рук румуно-фашистських окупантів, які, розлютившись, перейменували Білоусівку в нову назву «Пеленешти».
25 березня 1944 року село було звільнено від румунсько-фашистських окупантів. У Великій Вітчизняній війні брали участь понад 200 сельчан, 136 із них було нагороджено бойовими орденами і медалями. До рідного дому не повернулися 142 чоловіки.
У січневі дні 1919 року загін білоусівчан у кількості понад 40 чоловік 19 січня рано-вранці разом із повсталими ломачинчанами (жителями с.Ломанчинці), що підійшли на допомогу, розгромив жандармський пост румунів біля села Білоусівка, після чого об’єднали загін (100 чоловік), який рухався в напрямку до залізничної станції Романківці через село Сербичани. По дорозі до них приєдналися жителі Сербичан. В той же день повсталі захопили залізнодорожну станцію
У 1947 році було створено вже 2 колгоспи – імені Ворошилова та імені Пархоменка, головами яких відповідно були Безщасний Андрон Степанович і Гнідко Андрій Наумович. Через кілька років обидва колгоспи об’єдналися під назвою «Росія». Чому «Росія»? А тому, що частину населення в селі складають росіяни-старообрядці, які у XVIII ст. поселилися спочатку в селі Грубна, а відтак у Білоусівці.
Чомусь у той час всі вважали село «російським» і тодішня партноменклатура запропонувала назву «Росія», хоч головою був українець – Георгій Арсенійович Бєдний. Керувала господарством ця поважна людина з 1949 по 1978р. Потім колгосп був реорганізований в радгосп «Росія», директорами якого були М.Н. Сіранчук (1978-1982), П.П. Пецентій,(1980-1990) І.І. Горохов (1990-1994), В.П. Римлянський (1993).
В перші післявоєнні роки здійснювалася поступово і радянська влада на селі. Зразу ж після звільнення Сокирянського району, уже 1 квітня 1944 року розпочала свою роботу Білоусівька сільська рада, головою якої був Пецентій Петро Миколайович, а секретарем Бєдний Василь Олексійович.
31 грудня 1947 року відбулася І сесія першого скликання Білоусівської сільської ради, головою якої був обраний Студьоний Пантелеймон Георгійович (до 1949 р.), а секретарем – Леньков Іван Васильович.
У 1952 році в селі з’явилося радіо, а в 1960 – відкрили триповерхову новозбудовану школу на 300 учнів. Тільки в 1962 році населений пункт був повністю електрифікований.
З кожним роком благоустрій села поліпшується. Значно зросла кількість нових будинків, підприємств торгівлі, нових мікрорайонів. Село газифіковане.
Сучасний стан населеного пункту.
Село Білоусівка – одне з найбільших на Сокирянщині, по населенню та території займає третє місце, після Романківець та Вашківець.
Вздовж села, по напрямку із районного центру до Михалкова, проходить асфальтова дорога, яка біля сільського ринку повертає на північний схід до м. Новодністровськ, поділяючи населений пункт на дві частини.
Від перехрестя на північ проходить бетонна дорога, яка з’єднує з центром села «Руську сторону», мікрорайон, де в основному проживають росіяни, які тут поселились в середині XVIII століття. На південь від перехрестя проходить асфальтова дорога, яка веде до центральної частини села, де розташовані Будинок культури, школа, Дмитріївська церква православних мирян, цілий комплекс торгових точок.
Від школи, на південь, старою дорогою, метрів 200, у напрямку до села Коболчин, зліва знаходиться дерев’яна Дмитріївська церква.
Згідно каталогу пам’ятників архітектури Чернівецької області, виданого в 1992 році під порядковим номером 304, охоронним номером 1764, Дмитріївська церква та дзвіниця в с. Білоусівка були побудовані в 1794 році. Вони були споруджені на кошти односельчан. Церква та дзвіниця, побудовані з дерева, є унікальною найдавнішою спорудою на території Сокирянського району. Вона є пам’яткою архітектури XVIII століття, оберігається законом, про що свідчить пам’ятна табличка на стіні церкви. Дерев’яна церква довгий час була діючою.
Приємно радує душу нова Дмитріївська церква, будівництво якої розпочалося в 1912 році. Та через різні причини ( Перша та Друга світові війни, окупація краю боярською Румунією, політикою радянської влади) тільки в 1990 році воно було завершене на 8 листопада в свято Дмитрія Солунського, на храмове свято, яке і є Днем села.
Друга, – Миколаївська церква старообрядницького напрямку. знаходиться на російській половині села. Російський царизм забороняв будівництво старообядницької церкви через переслідування віруючих, як розкольників.
Румунська влада продовжувала політику російського царизму щодо будівництва церкви і тому в середині 20-х років XX століття будують так звану «стодолу», куди таємно сходяться на моління. У1930 році до даної споруди добудовують алтар, а через три роки й дзвіницю. Так, аж у 1936 році будівництво старообрядницької церкви було завершено. Офіційне відкриття провели 22 травня на честь святого Миколи-чудотворця.
Сьогодні Дмитріївська православна і Миколаївська старообрядницька церкви є духовними святинями білоусівчан. Відвідуючи богослужіння в них, українці і росіяни мирно співіснують, працюють на благо рідного села, пишуть його історію, пишаються нею.
Через село проходять автомагістральні маршрути, які сполучають його з районними центрами області, обласними центрами нашої та сусідніх областей, столицями нашої країни, Молдови та Росії та ін.
В квітні 2000 року у зв’язку з реформуванням сільськогосподарського сектору економіки в нашій державі, місцевий колгосп «Росія» було ліквідовано. Частина власників паїв ввійшла із своїми паями в товариство з обмеженою відповідальністю «Русь», агрофірми «Прогрес – 2000», «Флорена». А значна частина жителів села приєднали земельні наділи до своїх присадибних ділянок (280 чоловік).
Садівництво є основним заняттям та спеціалізацією жителів села. Вирощують такі фрукти, як: яблука, груші, сливи, черешні. Фрукти реалізовують як в середині своєї країни, у великих містах, так і за її межами: Білорусії та Росії. Раніше з Радянського Союзу возили фрукти і в Прибалтику.
Поширеним є і вирощування для ринку овочевих культур, зокрема помідорів та огірків, як у відкритому так і в закритому грунті. Решта сільськогосподарських культур в основному вирощується для власного споживання.
Худоба та птиця відгодовується для власного споживання. Частково розвинуте бджільництво.
Село з весни і до осені потопає в садах. Тут живуть дуже працьовиті люди. В селі є багато тракторів та автомашин, іншої техніки.
В січні-лютому 2007 року змонтована нова цифрова автоматична телефонна станція, яка значно розширила кількість абонементів.
Благоустрій сельчан із кожним роком значно зростає, будинки їх стають добротнішими, вулиці гарнішають, зростає і кількість підприємств торгівлі та побуту, загальна кількість яких нараховує близько 30.
В грудні 2006 року до села і новозбудованої школи було підведено газ, сьогодні більшість білоусівчан із газом у своїх домівках. То ж слава роботящим рукам наших односельчан.