Видатні особистості Братанівка

Нащадки молодівськх богатирів

Сергій та Віталій Гончарюки- наші земляки в АТО.
«А чи є сьогодні у Братанівці нащадки молодівських богатирів? Чи живуть у селі люди, які розбудовують і прославляють нашу маленьку Батьківщину?» Є – це військовослужбовці, що побували чи і наразі перебувають у зоні АТО, волонтери, що всіма силами допомагають нашим бійцям продуктами, амуніцією, медикаментами.
Сім’я Івана та Валентини Гончарюк нічим не відрізнялася від інших сімей нашого села. Працьовиті, дружні, вели своє господарство, обробляли город. Нагородив їх Бог дітками – троє легінів-синочків подарував. За сімейними обставинами родина розпалася, а хлопці змушені розділитися. Старший Серій і молодший Віталій проживали з матір’ю у місті Хотин, а середній син Тарас залишився з батьком. Проте у Сергія та Віталія тут, у Братанівці, залишилися однокласники, друзі, що постійно підтримували зв’язок з братами і знали подробиці їх життя. Минув час, з хлопчиків виросли гарні, сильні юнаки. Сергій та Віталій ніколи не забували свого батька, часто приїздили на свята, на канікули. Тут вони ходили з батьком на риболовлю, тут грали з друзями у футбол, ходили на дискотеки. А коли Сергія призвали до лав армії, він не втік за кордон, не заховався, не підробив медичної довідки. Сергій став навчатися військовому ремеслу у 18 років. Період його служби припав на 2014 рік, рік Революції Гідності. Український народ знову доводив свою незалежність. І хоча ми вистояли на Майдані, проте сусідній брат зазіхнув на нашу територію. Окуповано Крим, на сході України почалася неоголошена війна. Сотні, тисячі військовозобов’язаних українців були мобілізовані та направлені в зону АТО для захисту нашої території та кордонів. У військові батальйони записували і молодих солдат строкової служби за бажанням. І Сергій, не роздумуючи, записався добровольцем. Він став першим нашим односельчанином, що потрапив у АТО. Військові навчання Сергій проходив у Чернівцях, по закінченні яких був зарахований до особового складу 80 аеромобільної бригади. За період служби він обороняв Піски, Авдіївку, Мар`їнку. Особливою подією стала для молодого бійця оборона Луганського аеропорту. Тут, на лінії обстрілів, його бригада перебувала до останнього.
Сергій користується великою повагою серед товаришів-військовослужбовців, бо має дуже важливу професію-сапер. Він проводить розмінування окупованих територій, без нього не просуваються ні на крок наші бійці.
Селом ходили новини, всі обговорювали, де зараз перебуває Сергій Гончарюк. І ось вересневого дня, коли життєрадісні безтурботні діти прийшли до школи, оголисили новину: сьогодні у школі свято, всі збираємось на урочисту лінійку. Боєць АТО, Гончарюк Сергій Іванович отримав короткочасну відпустку і вирішив провідати батька, рідну школу, місця, де народився і виріс…». Педагог-організатор Лєснік Ганна Іванівна організувала для Сергія невеличку тематичну концертну програму, та всі чекали, коли ж нарешті слово отримає сам боєць.
І він вийшов – спокійний, урівноважений, з посмішкою на обличчі. Сергій розповідав про війну, про воєнні будні, про те , як не раз ночував у окопах чи навіть у вирвах від снарядів, бо не було змоги дістатися до штабу. А ми слухали. Здавалося, що так тихо ми ще ніколи й не поводилися. А вчителі ковтали сльози, їм було дуже важко стримати свої емоції. Сергій поводив себе так, ніби розповідає якусь буденну історію, про яку прочитав десь у підручнику з літератури чи історії. Вчителі і учні встали, аплодували розповіді. Усі старшокласниці одразу ж закохалися у цього гарного юнака.
Пройшло зовсім небагато часу, коли підріс і молодший син Гончарюків – Віталій. Натхненний звитягою старшого брата, у 18 років він теж пішов до військкомату та попросився записатися у добровольці. Навчання та підготовку проходив у Чернівцях, тоді потрапив одразу на передову у місто Мар`їнку у складі батальйону «Донбас-Україна». Віталію минулого року виповнилося 19, а тут, у Мар`їнці, цей юнак приймає свій перший бій. Віталій розповідає, що найстрашніше було вночі, коли замість зірок у небі світять снаряди від «Градів». Був час, коли він пересікався і з старшим братом Сергієм. Тут, на передовій, він став уже не Віталій Гончарюк, а заслужив собі інший позивний – «Закоханий». Не втрачає хлопець можливості покращити своє фізичне здоров’я, та й «тренер» особистий є – боєць на прізвисько «Тімон», що займався спортом до війни.
З цього можна зробити висновок, що бійці ні на хвилину не втрачають віри у свою перемогу, живуть для щасливого майбутнього та будують особисті плани. Після Мар`їнки батальйон перекинули на Світлодарську дугу. Всю зиму пробув тут батальйон, оберігаючи спокій сходу України, не здаючи позиції, не відступаючи наза. Після важких боїв, недоспаних ночей «Закоханого» відправили в резерв АТО і він змі

г ненадовго побачитися з матір’ю, побувати у рідному селі у батька. Та недовго т

ривала відпустка, всього 10 днів. Навесні Віталія знову мобілізовано до зони АТО і знову до Мар`їнки. На даний час хлопець перебуває зі своїм батальйоном під Маріуполем. Неодноразово про батальйон «Донбас-Україна» знімали сюжети різні телеканали. 

Ми гордимося своїми односельчанами, що захищають наше дитинство в зоні АТО.

Доля бійця Валентина Ткачука.
Ткачук Валентин теж побував добровольцем у зоні АТО. З початком антитерористичної операції він не заховався та не втікав, як багато інших чоловіків по всій Україні.
Навчання, 3 місяці, Валентин проходив на Львівському військовому полігоні, а звідти у складі академії сухопутних військ імені Сагайдачного потрапивна лінію вогню. 45 днів він з бійцями 91 аеромобільної бригади захищав Авдіївку, згодом 2 місяці слухав обстріли та «Гради» під Троїцьким. Після напружених обстрілів, недоспаних ночей, важких умов його здоров’я похитнулося. Із запаленням легень він потрапляє до лікарні. Пробув там майже місяць. По телефону скаржився на втому не тільки фізичну, а й душевну. Він ще рвався на передову. Та після перебування на тренуванні у Херсонській області на полігоні, його вже не взяли до складу добровольчої бригади. Нині Валентин вдома, зарахований до резерву армії. Коли повернувся, часто обіймав дочку, і дивився так, ніби це останній день він її бачить. Він ніколи не розповідає про ті часи, мовляв, не треба вам про те знати.

Волонтерство в АТО

Наш НВК неодноразово долучався до волонтерських акцій. Ми збирали, продукти, кошти, теплі речі для потреб бійців АТО.
Необхідність у волонтерському русі була зумовлена наступними факторами:
-відсутність в армії достатніх ресурсів( одягу, засобів особистого захисту, медикаментів, їжі);
-відсутність організації своєчасного забезпечення цими ресурсами;
-відсутність потрібного забезпечення технікою;
-слабка виробнича база;
-відсутність достатньої підтримки біженців зі сторони держави.
Основними напрямками роботи волонтерів є: збір і доставка в зону АТО різноманітних ресурсів (харчі, одяг, ліки, амуніція, автотранспорт, військові прилади), медична допомога постраждалим від бойових дій, допомога переселенцям із Криму та зони АТО, пошук зниклих безвісти, різноманітна допомога сім’ям учасників АТО.
Волонтері з нашого села – Лєснік Аліна.
Осінніми днями у сім`ї Василя та Ганни Лєснік народилася донечка. Аліна, так назвали донечку батьки, зростала в інтелігентній сім`ї: батько, Василь Миколайович, – голова сільської ради, мати, Ганна Іванівна,- вчитель історії та музики в місцевій школі, а ще потрібно сказати, що мати дуже любила співати, насамперед українські народні пісні. Тому-то маленька Аліночка з дитинства була зачарована красою України, співпереживала людському горю, знала багато легенд про вільних козаків, вслухалася в розповіді бабусі про Молодово. І зростала вона чемною, гарною дівчинкою, відмінно навчалася. Ганна Іванівна все корила дочку – не хоче виступати, не хоче співати. Та Аліна вже тоді розуміла, що не в співах сенс її життя. Після закінчення школи поступила до Київського Національного університету імені Богомольця на факультет стоматології. Василь Миколайович тоді дуже пишався донечкою. А ще казав, що добре мати дочку: не піде служити до армії… Після закінчення навчання Аліна влаштувалася на роботу у Київську міську центральну стоматологічну клініку. Спокійно і розмірено протікали робочі будні. Дім-робота, робота-дім – все так, як повинно бути в житті. Щодня телефонувала до матері, розповідала про пацієнтів, про буденність.
Та ось почався 2014 рік: Революція Гідності, окупації Криму, військова операція на сході України. Неодноразово чула Аліна про волонтерів, проте не могла уявити, що і сама незабаром долучиться до такої організації.
Вся історія розпочалася з того, що спільні друзі з Ігорем Ященком, а це директор волонтерської організації «Тризуб-Дентал», почали розповідати про роботу на сході України. Потім в Інтернеті побачила заклик про необхідність фахівців для поїздок в зону АТО з метою надання медичної стоматологічної допомоги. А далі все частіше почали з’являтися фото таких поїздок, Аліна поставила «like» , запитала щось про роботу та й забула про це. Та Ігор Аліні відписав. Аліна не сумнівалася й хвилини, одразу ж домовилася про дати, купила білети до Красноармійська (сучасний Покровськ). Це було в червні 2015 року. Про те, що їде, знала тільки найближча подруга. Аліну зустріли і одразу вручили інструкцію з того, як вести себе на блокпосту, якщо навіть роздягають тебе до спідньої білизни. Розповідали і провакцини – проби сибірської виразки. Та то все жарти. Аліна прибула до Покровська у складі волонтерської організації «Тризуб-Дентал», що надає стоматологічні медичні послуги бійцям АТО та місцевому населенню.
За час волонтерської місії організація полікувала близько 2 500 військовослужбовців, приймали також і місцеве населення, щоправда тільки з гострим болем. Пріоритетною є все таки допомога військовослужбовцям. Лікують бійців на території Донецької області виїжджають також до Луганська.
Аліна Лєснік працює зараз в Києві, проте знову чекає чергової ротації. А за свою сміливість, професіоналізм нещодавно була нагороджена медаллю «Сильному духом». Вручення відбулось у Києві під час стоматологічної конференції. Вручала медаль Євдокія Попович – Народний герой України, медик, яка під час перших боїв у Пісках виносила на своїх плечах з поля бою поранених бійців.
В селі з нетерпінням чекають додому донечку Аліну батьки. Для них завжди буде ще маленькою дівчинкою, про яку вони піклуватимуться все життя, за яку щодня молять Бога. Ганна Іванівна не раз розповідала на уроках історії про Аліну. Та найбільше нам запам’яталися Алінині слова: «Мамо, ти не знаєш, як це – війна. Ти у школі готуєш дітей до різних конкурсів, ви співаєте, танцюєте. А ми тут воюємо. У вас радість та свята, а тут гинуть молоді хлопці, щоб ви не відчували лиха. Вони бережуть ваш сон, віддають за вас найдорожче – життя». Василь Миколайович та Ганна Іванівна пишаються, що змогли виховати людяну, сміливу людину, непохитну патріотку України.