Духовність Гвіздівці

Наш священик

«Живеш ти в місті чи в селі,
Подумай, як життя прожити?
Ти слід залишиш на землі,
То треба гарний залишити».

Упевнено можна сказати, що гарний слід у серцях Гвіздовецької громади залишить священик Свято-Димитріївської церкви Руслан Дмитрович Бодянчук (отець Рустік).
Хочу, щоб гвіздівчани пригадали, з яким нетерпінням ми чекали Пасхи 2002 року. Всі вже знали, що Великодню службу у нас буде правити молодий батюшка Рустік. Знали хто він, звідки… Та вже дуже хотілося всім побачити і почути його. Коли почули і побачили, більшість із нас зрозуміла, що це Великодній дарунок гвіздівчанам від Бога. Те приємне враження залишилося й до цих пір.
Вже дванадцять років він править у нас служби, освячує воду, вітає з Різдвом, з Великоднем, навчає любити Бога, дає настанови та щиро молиться за всіх нас. Віримо йому, віримо, що Господь чує його молитви, бо він справді блаженна людина, людина, в душі якої не має лукавства.
Побожний, чесний, діяльний, працьовитий. Він не лише для годиться, а насправді є живий зразок чеснот, які старається прищепити вірянам. Все, що він робить, все по-Божому, по-справжньому, бо вдаване не може бути тривалим. Небайдужий та чуйний до нашого суму та щиро радий, коли радість у його вірян. Проживаючи в іншому селі і правлячи ще в одній церкві, отець Рустік докладає великих зусиль для збереження звичаїв і традицій у Гвіздівцях.
Храм наш потребував капітального ремонту, бо споруді вже більше сотні літ. Тому сільська громада, благодійники в декілька етапів збирали кошти для придбання будівельних матеріалів та виконання робіт. Доклали великих зусиль до вирішення різних питань сільський голова І.В. Гангал, отець Рустік, колишній церковний староста М.М. Пижівський. Багато людей взяли участь у тому, щоб осучаснити нашу церкву. Одні допомагали працею, другі приготуванням їжі для робітників, треті жертвували гроші. До зібраних громадою коштів свій внесок додав і батюшка (це більше чотирьох тисяч гривень).
Зроблено вже дуже багато. Зараз гарно, затишно, світло у Божому домі. Та робочий процес триває. Ще багато хорошого є у планах тих людей, що господарюють у церкві. Дуже приємно, що поряд з нашим священиком є справжні помічники і господарі, яким не байдуже те, що стосується нашого храму. Спасибі цим людям за їхню працю, за їхні зусилля.
Хочемо щиро подякувати нашому священику за те, що доносить до нас слово Боже, за те, що маємо змогу охрестити своїх дітей та освятити домівки, що вчиняє милосердно до малозабезпечених людей, тих, кого спіткала біда. Дякуємо, що поважаєте нашу культуру і зберігаєте традиції села.

Незабутніми для нас є поминальні служби загиблим воїнам-односельчанам біля пам’ятника Воїна-захисника, що проводиться кожного 9 Травня. І вперше, дякуючи сільському голові та священику, відбулася поминальна служба за людей, що загинули на Майдані. Усіх цей захід зворушив, було боляче за Небесну Сотню. А ще хочеться подякувати отцю Рустіку за активну участь у заходах сільської бібліотеки та школи. На духовних годинах «Шлях до духовності» та «Заповіді Господні – основа милосердя» діти і дорослі почули багато цікавого і корисного, а ще дізналися, що наш батюшка – це людина глибоких знань і уміє прищепити морально-духовні цінності юним вірянам.
Сьогодні, коли світ наповнений неспокоєм, кризою, хаосом, люди, як ніколи, шукають злагоди, прагнуть спокою і миру, прагнуть слів надії і допомоги. Напевно, допомога буде тільки від Бога, бо тільки Господь обіцяє нам мир. Але для цього нам треба жити у вірі, бути братами в єдиній Господній любові, в єдиній міцній Україні.

КАПЛИЦІ – ЧАСОВНІ
Протягом століть на великій території християнського світу зводилися культові споруди, призначені для релігійних відправ і молитов. До їх числа відносять і каплиці або каплички, які у східній християнській традиції являють собою невеличку церкву, часто без вівтаря, або навіть простий стовп з іконою. В тлумачних словниках капличку визначають як «невелику молитовну будівлю або ж церкву без вівтаря». Саме остання обставина, до речі, суттєво відрізняє капличку від церкви, адже через відсутність вівтаря – підвищеної частини храму, де відбувається священнодійство, – каплиці є функціонально обмеженими.
Як правило, каплички споруджуються на відзнаку якоїсь події або як надгробний пам’ятник на площах, кладовищах або околицях міст і сіл, при в’їзді в населений пункт, на шляхах тощо. На Сокирянщині, проте як і в багатьох інших місцевостях, в минулому каплички зводили також багаті поміщики біля свого будинку для відправлення молитов.
Певно, що ці, невеликі за розміром, архітектурні об’єкти акрального харак

теру не сповнені тої монументальної величі і не мають таких пишних шат, як церкви та собори. Але у релігійному житті селян вони завжди мали значне місце. Було це і в минулому, і є тепер. Нині у Гвіздівцях є дві каплички, перша – при в’їзді у село з боку Сокирян, друга – при вході на кладовище: «Одну побудувала за свої кошти Лідія Петрівна Савчук, яка працювала в Італії, а іншу – Дмитро Федорович Мороз із своїми синами. Допомагав їм Валерій Григорович Москалюк. Щоденно відчиняють каплички Ліля Іванівна Шеремета та Марія Миколаївна Мудрик. Вони старанно доглядають ці споруди і прилеглі території, весною саджають квіти, взимку розчищають сніги».

Свято-Дмитріївська церква

В 1870 році було освячено місце (площею 0,25 га) для побудови нового храму. В 1872 році будівництво нової церкви було закінчено. З цією подією пов’язана легенда, яка передавалася в Гвіздівцях із покоління в покоління. У ній говориться, що місцевий поміщик Дмитро Олександрович Самсон (1793 р.н.) вчинив досить «значний» в ті часи злочин: навісив на своїх коней особливі дзвіночки, які мали право чіпляти на коней тільки великокнязівські особи (історичний прообраз «мигалок»). За цей злочин суд в якості умови звільнення від покарання, зобов’язав поміщика побудувати в селі нову церкву.
Насправді, навіть якщо легенда дещо перебільшила або спотворила реальні факти, частка правди в ній є. Відомо, що поміщики Самсони, які стали власниками Гвіздівців в 1865 році брали в будівництві найактивнішу участь, як Дмитро Олександрович, так і його дружина Катерина Єгорівни (уроджена Бібері) (1816 р.н.). На їхні кошти була закуплена частина будівельного матеріалу, вони ж замовили і оплатили іконостас для церкви.
Але не тільки поміщики будували церкву. Не були байдужі і місцеві жителі, які зібрали значну суму на будівництво та звозили будівельний матеріал на власних волах. На схилах урочища «Гиртопи» ними ж були побудовані печі для випалювання цегли. В документах того часу відзначено, що побудована церква «утриманням поміщика села Гвоздоуц Дмитра Самсона спільно з прихожанами сього села».
Храм побудований у вигляді подовженого корабля, подібного до образу Ноєвого ковчега. В його основі лежить хрест. Фундамент під церквою завтовшки в 2 метри. Довжина храму 36 метрів, ширина – 14 метрів. Висота стін неоднакова – від 14 до 19 метрів, товщиною 1,2 метра. Спорудження завершується сферичним куполом з хрестом на честь Ісуса Христа. Поруч дзвіниця заввишки в 36 метрів
3 вересня 1873 року новозбудована церква була освячена єпископом Кишинівським і Хотинським Павлом (в миру Петро Васильович Лебедєв) – на честь Святого великомученика Димитрія Солунського. Слід зазначити, що ім’я цього святого було обрано сім’єю поміщиків. Дмитро Самсон, як особа, яка надала більшу частину коштів на будівництво храму, був оголошений ктитором (або «здателем») гвіздовецької церкви. Отримавши тим самим привілеї, він наполіг на виборі святого, ім’я якого він носив і сам. Скажімо коротко, що нічого дивного або нового в цій ситуації не було. В другій половині XIX століття на історичній Хотинщині це було модно, якщо так можна сказати, і спостерігалося в ряді приходів, в тому числі Сокирянщини. Наприклад, в селі Непоротове на початку 1890-х років на кошти поміщика Анастасія Євстафійович Статевича було побудовано нову церкву, яка 30 січня 1892 року була освячена в ім’я Преподобного мученика Анастасія. Як бачимо ім’я ктитора і святого одне і те ж.
Не зайвим буде згадати і про деяких інших привілеях отриманих Самсонами. Дмитро Олександрович і Катерина Єгорівна, будуючи церкву, передбачили під нею для себе і склеп для поховання. Там вони й були поховані. Правда, гвіздовецкі хлопчаки після закінчення Другої світової війни намагалися проникнути у це поховання, але воно було настільки міцно замуроване, що їм вдалося лише подряпати стіну.
У наступні десятиліття після освячення новозбудована Свято-Димитріївська церква багато разів піддавалася ремонту, а її внутрішнє оздоблення оновлювалося. Так, у червні 1890 року громаді села Гвіздівці було надане благословення за заслуги і пожертвування на місцевий храм. У 1895 році жителі Гвіздівців «спільно з власницею Гвоздоуцького маєтку [Катериною Самсон], пожертвували 1,375 руб. на відновлення огорожі при місцевій церкві, на прибудову огорожі навколо приходського кладовища і на купівлю трьох священицьких облачень з пеленою для престолу і воздухами для Святих Дарів». Черговий косметичний ремонт і поновлення оздоблення гвіздовецької церкви був здійснений в першому десятилітті XX століття. У цей період значну матеріальну допомогу місцевої церкви почав надавати новий поміщик Гвіздівців – Платон Іванович Бібері (1866-1941). Він також всіляко допомагав сім’ї тодішнього священика Михайла Холдевича, а так само вдові колишнього священика Лампадія Озерянського – матінці Олександрі Кіріяковні (народилася в сім’ї священика). В 1914 і 1920-х роках на його кошти було закуплені книги для церковної бібліотеки. Подаровані їм срібні чаші збереглися до наших днів, як, втім і деякі дари поміщиків Самсонів.
До початку відомих військово-революційних подій ХХ століття, Свято-Димитріївська церква була дуже добре забезпечена. Вона мала багато старих і достатньо цінних ікон, велике зібрання церковної літератури. Церква прикрашали чудові дзвони, рівних яким не було в окрузі. Але під час Першої світової війни – у травні-червні 1915 року за наказом командування 8-ої російської армії дзвони зняли з дзвіниці (як і в ряді інших приходів Сокирянщини і не тільки) і відправили на переплавку, оскільки фронту не вистачало металу. Цікаво відзначити, що цю сумну для гвіздовчан подію, у своєму вірші «На зняття церковних дзвонів» описав поміщик Платон Бібері.
Після того, дуже тривалий час у церкві замість дзвонів висів шматок залізничної рейки. Лише у 1936–1937 роках декілька заможних гвіздовецьких мешканців – Микита Москалюк, Федір Миколайович Москалюк, лісовий бригадир Петро Максимович Олійник (Олєйнік) та ще хтось один (за спогадами старожилів), склалися грошима, поїхали до Бухаресту, замовили нові дзвони і згодом встановили їх. Вони висять і досі. В наші дні є п’ять дзвонів різної величини і ваги.
У короткочасний період австрійської окупації 1918 року, нові господарі встигли дещо «реформувати» гвіздовецьку Свято-Димитріївську церкву – завезли нові книги, за якими священики повинні були підносити молитви по покійному «Божої милості імператору Австрійському, королю Угорського та Чеському, Далматинському, Хорватському, Славонському і Галицькому» Францу Йосифу I (1830-1916) і за здравіє діючого імператора Австро-Угорщини, Карла I (1887-1922). Однак слід зазначити, що достатньо толерантні австрійці, окрім цього, не намагалися щось змінювати в церковному житті, зокрема вони не чіпали церковнослов’янську мову – книги були видані саме на ньому. Входячи до церкви, австрійські солдати вели себе тихо, не зупиняючи служби і не порушуючи таїнства, про що свідчать старожили деяких сіл сучасної Сокирянщини.
Наприкінці 1918 року австрійців змінили румуни. Румунський Синод поширив свою владу на територію Кишинівської і Хотинської єпархії, перетворивши її в Бессарабську архієпископію. 10 березня 1923 року Бессарабську єпархію розділили на дві: Акермансько-Ізмаїльську (з кафедрою в Ізмаїлі) і Хотинську (з кафедрою в Бельцах). Сама Бессарабська єпархія в квітні 1928 року була перетворена в митрополію з кафедрою в Кишиневі. Акерманська єпархія стала вікарною єпархією Бессарабської митрополії, а Хотинська була включена до складу Буковинської митрополії.
Румуни на відміну від австрійців не церемонилися з місцевими релігійними устоями і звичаями: відразу привезли нові книги румунською мовою і зобов’язали вести службу на румунській мові. Священиком в ті часи залишався Михайло Холдевич, але разом з ним службу ніс присланий румунським церковним начальством священик Володимир Спічак (за відомостями на 1939 рік).
28 червня 1940 року Червона Армія перейшла ріку Дністер і швидко встановила контроль над територією Бессарабії. Після включення Бессарабії до складу СРСР в 1940-1941 роках на її території знову поширилася юрисдикція Руської Православної Церкви. Відновлення юрисдикції на перших порах являло собою тільки усунення наслідків антиканонічності дій Румунського Патріархату, вжитих в 1918-1940 рр. Щоправда, восени 1940 року церковні приходи і монастирі були обкладені високими податками, але якихось особливих і спеціальних заходів центральної влади, що були б спрямовані проти Церкви, не здійснювалося. В гвіздовецкій церкві, яка стала частиною Чернівецької та Хотинської єпархії, на початку 1941 року був проведений опис майна, насамперед предметів з дорогоцінних металів. Однак спроб їх вилучення радянська влада не здійснювала.
За часів повторної румунської окупації 1941-1944 років («других румунів», як кажуть у народі), у Свято-Димитріївській церкві на місце священика з Румунії був присланий якийсь Іонеску. Разом з місцевим дячком Михайлом Оржеховським, він взяв участь у влаштованому румунськими військовими суді над гвіздовецькими комуністами, за що обидва після звільнення села радянською армією в 1944 році були заарештовані і засуджені до тривалих термінів позбавлення волі.
В 1942-1943 роках вищезгаданий священик Іонеску намагався домогтися від тодішнього церковного керівництва ремонту гвіздовецької церкви. Можливо, це йому б і вдалося, якби румунська влада протрималася трохи більше часу. У розрахунку на політичний ефект, режим Антонеску, незважаючи на брак коштів, навіть в умовах війни, фінансував Церкву. Так, згідно з дослідженнями Н.В. Стратулат, «В 1941-1942 рр. на ремонт 170 об’єктів, — церков, монастирів, будинків священиків, — губернаторство Бессарабії виділило 43,6 млн. леїв. На 1943 р. на ці ж цілі були виділені 26 млн. леїв. На закупівлю облачень та інших церковних шат, а також богослужбових книг митрополія отримала за той же період 14 млн. леїв. Губернаторство надало митрополії будівельні матеріали на суму в 5 млн. і — спеціально на потреби церковної пропаганди, — ще 6 млн. леїв. <…> В той самий час для священнослужителів були встановлені оклади, які в 4-5 разів перевершували заробітну плату робітника. У 1943 році, коли найбільші висококваліфіковані робітники заробляли по 10-12 тис. леїв, священики отримували щомісяця від 18 до 35 тис. леїв, не враховуючи доходів від виконання релігійних потреб»].
Після звільнення Бессарабії в 1944 році Гвіздовецький прихід був знову включений до складу Чернівецької та Хотинської єпархії (потім Чернівецька єпархія) Українського Екзархату Російської Православної Церкви. Розпочався новий етап випробувань для прихожан Свято-Димитріївської церкви села Гвіздівці. Якщо в 1920-1940-х роках їх примушували вчити молитви румунською мовою, і деколи насильно заганяли в церкву (для обов’язкової присутності в неділю та святкові дні), то тепер з них вирішили зробити безбожників. У 1950-х роках на Сокирянщині почалася кампанія по зменшенню центрів релігійного життя населення. Церкви в деяких селах Сокирянського району, під самими різними приводами були закриті. Почалися провокації з боку партійних керівників, а також відкриті нападки на віруючих і в Гвіздівцях. Але дискредитація причту церкви і віруючих прихожан не вдалася. Неодноразово робилися також і спроби закрити гвіздовецьку церкву. Це питання неодноразово, на самих різних рівнях піднімали партійно-комсомольські активісти і району і села, але завдяки сміливому і досить рішучому захисту з боку першого голови сільської Ради С.С. Грушецького, який, як старий комуніст користувався величезним авторитетом, церкві вдалося залишитися діючою. Протягом кількох десятиліть вона була єдиною діючою церквою в окрузі. На великі свята в Гвіздівці з’їжджалися жителі багатьох навколишніх українських та молдовських сіл.
Тим не менш, уникнути проблем храму не вдалося. Не залишилося в Свято-Димитріївській церкві ні найстаріших книг, ні найдавніших і цінних церковних ікон, які «дивним» чином зникли, а замість них в церкві залишилися більш простенькі і дешевенькі … І якщо, дещо з церковного начиння можна вважати «зниклим» під час декількох обшуків в 1945-1948 роках, то розкрадання книг, іншого старовинного дорогого начиння, підміна найбільш цінних ікон відбулися вже в більш наближений до нас час, і без якої б то не було участі держави та її чиновників, тобто явно за участю декого із церковнослужителів.
Додамо, що в роки Радянського Союзу у Гвіздівці періодично навідувалися великі церковні чиновники і служителі. Так, наприклад, в 1973 році в Гвіздівці приїжджав єпископ Чернівецький і Буковинський Сава (в миру Бабинець Олександр Іванович; 1926-1992). 8 листопада 1982 року, у день пам’яті великомученика Димитрія Солунського, єпископ Чернівецький і Буковинський Варлаам (в миру Ільющенко Олексій Тимофійович; 1929-1990) вчинив Божественну літургію й святковий молебень у Димитріївському храмі в селі Гвіздівці. По закінченні літургії був зроблений хресний хід.
Нині Свято-Димитріївська церква знаходиться у складі Української православної церкви (Московського патріархату).
Відзначимо, що територія, де височить церква, час від часу змінювалася. Спочатку навколо споруди був посаджений бузок. З часом його знищили і побудували кам’яний мур з дерев’яним верхом та обсадили ясенами, які прикрашали будівлю 65 років. В 2007 році ясени зрубали і на їхнє місце посадили вічнозелені туї.
У 2007 році в Свято-Димитрівській церкві розпочався капітальний ремонт. З 2007 по 2010 рік жителями Гвіздівців та навколишніх сіл, гостями села та ін. зібрано пожертвувань на суму понад 200 тис. гривень.
На сьогоднішній день площа внутрішньої частини храму складає 250 м2. Вівтар і святилище відокремлюються голубим дерев’яним з позолоченими колонами іконостасами. Висота іконостасу 8 м. На ньому три яруси ікон. Завершується іконостас метровим позолоченим хрестом. Всього на іконостасі 16 ікон розміром від 2,5 м до 1,5 м. Перший ярус – намісний, має троє дверей. Центральні двері – Царські ворота, позолочені із зображенням ікон «Благовіщеня Богородиці і 4 євангелістів». Справа ікона Спасителя, зліва – Божої матері з Немовлям. На дияконських дверях зображення архангелів Гаврила і Михаїла. Справа від південних дверей – Храмова ікона Великомученика Димитрія Солунського. Зліва від північних дверей – ікона Святителя Миколая Чудотворця. Над Царськими воротами в другому ярусі ікона Тайної Вечері. В третьому ярусі дві ікони – Вознесіння і Воскресіння Господнє. Завершується іконостас круглою іконою «Свята Троєця». В храмі на стінах є багато ікон розміром 2х1 м, написані невідомим нам художником масляними фарбами на полотні.
Вівтар розміщений в східній частині овальної стіни будівлі. На його стінах зберігаються ікони двунадесятих свят, а на стелі написана ікона Пресвятої Трійці. Найбільшою цінністю храму є ікона « Спасителя на престолі» розміром 3,5х2 м.
В Святилищі на стінах написані ікони 4 євангелістів, «Воскресіння сина наінської вдови», «Принесення в жертву Аврамам свого сина Ісаака».
В центрі храму на тетраподі стоїть храмова і святкова ікона. Перед вівтарем зліва 3-х метрове розп’яття і стіл для приносу, де миряни читають «Заупокійну». Справа клірос для півчих і диякона. В церкві на підставках зберігаються церковні знамена – хоругви, які виносяться з храму під час хресного походу.
Стеля в дзвіниці розписана зображенням Всевидючого Ока Господнього. Справа і зліва від 4-х метрових дубових дверей стоять аналої з іконами Пресвятої Богородиці, Ісуса Христа і Розп’яття. На стіні Великому мучениці Варвари.