Освіта Гвіздівці

Після того, як Бессарабія у 1918 р. увійшла до складу Румунії, шкільна освіта у краї піддалася значним змінам. Майже з самого початку за указом нової влади почали діяти органи освіти у формі повітових ревізоратів. Вони намагалися «навести лад» в освіті. Щоправда, виходило у них це дуже важко. Це був час державної адаптації Румунії в Бессарабії, який характеризується масовими хвилюваннями населення, яке не визнавало національної політики уряду. Уряд, в свою чергу, не виділяв коштів на освіту. Відомо, що восени 1918 р. і на початку 1919 р. у Гвіздівцях як й у деяких інших селах Сокирянщини діти практично не ходили до школи, а місцеві вчителі думали не про навчання школярів, а про те як прожити на жалісне жалування, за отриманням якого вони ще й їздили до м. Сокиряни.
З другої половини 1919 року «Гвіздовецька початкова змішана державна школа» діяла відповідно до закону «Про початкову освіту» від 29 липня 1919 р. та була підпорядкована Генеральному директорату освіти Бессарабії в м. Кишиневі, з 1923 р. − ХІV окружному шкільному інспекторату та директорату освіти та віросповідань.
Школа мала статус «початкової» («Шкоала примаре», рум. – Şcoala Primară) і була чотирикласною. Вчителем, за даними на 1917 р. і пізніше був Мефодій Подлєсний. Відомо, що з 1896 року він був вчителем у Білоусівській церковно–приходській школі, а в 1899 році його перевели на посаду вчителя в Ходороуцьку школу.

У Гвіздівцях М. Подлєсний залишив після себе не самі ліпші спогади – занадто любив усе румунське, а більше того – владу. Він дуже старанно вислужувався перед румунами, говорив виключно румунською мовою, від всіх також вимагав, щоб спілкувалися лише румунською, був дуже жорстоким. Він та інші румунські вчителі під час навчання щоденно застосовували до дітей тілесні покарання за найменші провини. Діти часто через це кидали навчання в школі.
Взагалі про таких вчителів і чиновників тоді на Сокирянщині казали: «Хто не поклонився, той провинився». Це через те, що подібно до жандармів, вони дуже любили, щоб при зустрічі, селяни віддавали їм уклін, – акт демонстрації поваги.
Основними дисциплінами навчання стали: Закон Божий, математика, румунська мова, анатомія, гігієна, праця, фізичне виховання, природознавство, малювання, історія, географія, сільськогосподарська практика.
Закон Божий викладав місцевий священик Михайло Холдевіч, який принципово говорив тільки російською і спілкувався з учнями лише нею. В перші роки румунщини на Сокирянщині і у всьому Хотинському повіті чиновники на це ще «заплющували очі». Але при цьому, в школах інспектори проводили активну агітаційну роботу серед учнів про необхідність навчання румунською мовою.
В 1924 році було прийнято закон про державну початкову освіту, в якому визначено мету роботи школи, типи навчально–виховних закладів, зміст освіти і організаційно–правові засади освіти, оголошено початкову освіту обов’язковою і безкоштовною. Головною метою початкової школи було отримання учнями мінімуму знань, необхідних у повсякденному житті. Разом с цим, закон про освіту 1924 року можна вважати початком активної фази румунізації слов’янського населення, його денаціоналізації. Відомий славіст–мовознавець, історик української літератури, професор Ю.В. Шевельов (1908–2002) на цьому акцентує особливу увагу. Він пише: «Другим важливим законом був закон ч. 176 (декрет Міністерства освіти 4.2571) з 24 липня 1924 p., що стосується до тих румунів, які «забули свою рідну мову». У §8 читаємо: «Громадяни румунського походження, які забули [au pierdut — буквально «загубили»] свою материнську мову, зобов’язані давати своїм дітям освіту тільки в державних або приватних школах з румунською мовою викладання» (Colectiune 530). Закон не уточнює, чи мова йде про окремі родини, що живуть поза Румунією, чи про групи населення в країні, формулювання його нарочито двозначне. Одначе, це був секрет полішинеля, адже зрозуміло, що уряд мав на увазі українців. Закон офіційно запроваджував поділ національних меншин на дві групи: тих, які мали право зберегти свою мову (угорці, німці — про них прямо сказано в §7), і тих, які цього права не мали (передусім українці). Підвести українців під цей закон було тим легше, що румунські історики «доводили» маразматичну теорію, наче українці насправді є слов’янізованими румунами. В дійсності закон тільки легалізував повсякденну практику…».

В 1927 році були опубліковані матеріали реформи освіти, в яких відмічено, що головною метою школи є розвиток повноцінно–здібного молодого покоління. Цей закон був прогресивним кроком у розвитку початкової освіти, але, як і попередні закони, виконувався не повністю. Та й не зважаючи на всі зусилля держави, успішність і відвідування в школі залишалось дуже низькими. У Гвіздівцях велика кількість селян неохоче віддавали до школи своїх дітей, а незнання румунської мови гальмувало і якісні, і кількісні показники навчання.
У 1930–х роках румунський уряд посилює процес румунізації населення Бессарабії. 8 грудня 1933 року в своїх циркулярах Міністерство освіти Румунії зобов’язує директорів шкіл не допускати в школах ніякої іншої мови, крім румунської. Наказом начальника румунського гарнізону м. Секуряни адміністрація шкіл була зобов’язана організувати щоденне виконання румунського гімну. Спеціальні інструктори міністерства освіти та місцеві жандарми пильно слідкували за тим, щоб жодна з мов, окрім румунської, не звучала в школі.
Саме в цей час від викладання в Гвіздовецькій школі остаточно відходить священик Михайло Холдевіч. Вчителями у школі залишилися син Мефодія Подлєсного – Павло і його дружина – Елеонора Подлєсна, які згодом – у 1940–му році емігрували до Неміччини.

У червні 1938 року був затверджений новий навчальний план для початкових шкіл, який, як пише історик і педагог В.В. Тадіян у своїй праці «Розвиток початкової освіти в Бессарабії (1918 – 1944 рр.)», «передбачав комплекс практичних занять, що включали роботу в майстернях. Навчальним планом були передбачені такі розділи: виховання здоров’я (фізичне виховання) – анатомія, гігієна та спортгімнастика; розумове навчання – географія, фізика, хімія (елементарна), математика, історія, рідна мова (румунська); художнє виховання – позакласне читання, декламування, діалог, театр, співи, малювання, каліграфія, релігія; практичне навчання – робота в майстернях; години для участі в роботі організації «Стража церій» (Охорона держави). Програма для початкових класів рекомендувала учителям залучати всіх учнів у дитячу організацію «Стража церій», де були створені всі умови для здійснення їхнього релігійного, морального і громадянського виховання».
Організація «Стража церій» була утворена королівським декретом від 6 травня 1934 року. В школах один день в тиждень відводили для заходів цієї організації: прогулянки, екскурсії, військові заняття і ігри, співи національних румунських пісень, зустрічі з солдатами і офіцерами Румунської армії. Відомо, що 1939 році у Гвіздівці вчитель місцевої школи запросив прикордонників, які несли варту на берегах Дністра. Останні окрім Гвіздівців навідували також с. Мендиківці і с. Коболчин.
В 1939 р. румунський уряд видає новий шкільний закон, в якому йдеться про посилення націоналістичного впливу на учнів, про вдосконалення навчання дітей трудящих та нерумунського етнічного походження у середніх та вищих навчальних закладах, про перехід на навчання виключно румунською мовою. Один раз на тиждень, протягом дня (четвер) діти повинні займатися в організації «Стража церій», головною метою якої було підготувати молодь, цілком віддану існуючій владі. Школи, при цьому, працювали за планами 1938 року.

 

* * * * *
28 червня 1940 року на територію Бессарабії були уведені частини Червоної Армії. Бессарабія була приєднана до СРСР. З перших місяців дії нових радянських законів на Сокирянщині як і в усій Бессарабії широко розгорнулася робота по ліквідації неписьменності і малописьменності, відкривалися дитсадки і дитбудинки, сільські клуби і будинки культури, бібліотеки і хати–читальні, кінотеатри, музеї.
По суті, «1940–1941 рр. – це період ліквідації неписьменності, відкриття вечірніх шкіл, зріст початкових шкіл, охоплення майже всіх дітей школою, пошук нових методів роботи школи, який на декілька років був зупинений Великою Вітчизняною війною.
В школах була введена радянська система навчання. Навчання переводиться на російськомовне викладання, але викладалася й українська мова, якій на Хотинщині, у всій Південній Бессарабії й Північній Буковині було надано того самого статусу що й в радянській Україні.

Першим вчителем «радянської школи» у Гвіздівцях та її директором у 1940–1941 роках став присланий за направленням Василь Степанович Копійка (або Копєйко, або Копєйка) (ор. 1920 р.н.). Восени 1940 р. до школи прибула, також за направленням, молода вчителька Софія Наумівна Кумейко.
Розвиток народної освіти був перерваний віроломним нападом фашистської Німеччини на нашу країну у 1941 р.
Якщо дивитися загалом, то цей невеликий період мав велике позитивне значення в розвитку освіти, як в Гвіздівцях, так і взагалі на Сокирянщині. До негативного епізоду можемо віднести тільки очищення бібліотек і книгарень від так званої «шкідливої» літератури, тобто від набутків світової літератури та творів місцевих авторів, які не вписувалися в прокрустове ложе комуністичної ідеології. Так, уже 3 січня 1941 р. бюро Чернівецького обкому компартії України розглянуло питання «Про вилучення шкідливої літератури». Бюро затвердило поданий обллітом список літератури місцевих авторів, яку пропонувалося вилучити як шкідливу і застарілу. Облліт зобов’язали провести вилучення цієї літератури з усіх бібліотек та з книготорговельної мережі. Вилучені книги або ж вивезли до Москви, або ж спалили в печах облліту.

* * * * *

З початком Великої Вітчизняної війни у 1941 р. і окупації території Бессарабії румунськими військами, діяльність Гвіздовецької школи на деякий час припинилася. Відомо, що в 1941 році більшість шкіл краю було закрито.
На початку серпня на території Секурянської волості, відповідно до постанові уряду «Про адміністративну організацію території Буковини» від 30 липня 1941 р., почали діяти волосні шкільні інспекторати, котрі підпорядковувались Дирекції національної освіти та віровизнань, яка з 3 вересня 1941 р. перейменована у Директорат освіти та віровизнань. Секурянський волосний шкільний інспекторат (Inspectoratul şcolar al plăsii Secureni) знаходився у Сокирянах. Інспекторати виїжджали по сільських школах, здійснювали керівництво шкільними радами та початковими школами. Вони слідкували за порядком оплати праці вчителів, забезпеченням шкіл підручниками і паливом, за влаштуванням безпритульних дітей, ремонтом шкіл, за інвентаризацією майна, за мобілізацією вчителів до армії, за підпискою на військову позику тощо.
Протягом першої половини 1942 р. інспектор із Сокирян став постійним гостем в Гвіздівцях. Він постійно підганяв місцевого примаря, щоб у навчальному 1942–1943 році Гвіздовецька школа стала «статистичною одиницею діючих навчальних закладів». Так воно і сталося. Вже в 1942 р. двері школи були відкриті для учнів.

Певно, що навчання таки знову переводиться на румунську мову. За румунською системою навчання того часу середня освіта поділялася на три ступеня:
I ступінь — початкова школа («школа примар») з 4–річним строком навчання (I,II,III та IV класи).
II ступінь — гімназія, також з 4–річним строком навчання (I–IV класи).
III ступінь — ліцеї з 4–річним строком навчання (V, VI, VII, VIII). [75, с. 98] У Гвіздівцях діяла початкова школа з чотирьохрічним строком навчання (I, II, III та IV класи), яка охоплювала дітей у віці від 7 до 14 років.
Вчителями в Гвіздовецькій школі в той воєнний час були: старий Мефодій Подлєсний, Остропець з Окниці, Гангал з с. Клокушни та ще хтось один.

Що то за навчання було, відомо зі спогадів гвіздівчан. Так, наприклад, педагог Наталія Іванівна Столока, яка народилася в Гвіздівцях, переказує: «Батько розповідав, що навчання в школі знову почали вести румунською. Маминою мовою можна було розмовляти перших півроку навчання, а далі, якщо не встигав за вимогами вчителя, – замашні різки… Пам’ятає, як вчитель (з ним всі віталися – дорослі і малі, знімаючи шапку та вклоняючись) звелів вирізати і принести прутик та тим самим прутиком і відшмагав по руках. Писали на грифельних дошках – знайти клаптик паперу було за щастя».
Гвіздівчанин Кучерявий Петро Парфенійович пригадує: «У 1943 році, коли мені було трохи більше 7–ми років, я вперше пішов у школу. У перший день, коли я щось не так зробив, вчитель Куркодєл (може то було прізвище, а може й прізвисько) наказав мені покласти руки на парту. Коли я поклав, він ребром лінійки вдарив мене по пальцях. Було дуже боляче… Я прийшов до дому, розповів про це батькові. Він сказав: «Не ходи більше. Скоро руські прийдуть, тоді підеш». То я більше і не ходив до школи, аж до повернення радянської влади».

* * * * *

Після звільнення Бессарабії від фашистської румунсько–німецької окупації у березні 1944 р., на території Сокирянщини знову почали діяти закони СРСР. Новому керівництву району була поставлена задача в короткий строк відновити шкільну освіту. Шкільна програма в перших післявоєнних роках, як і в навчальному 1940–1941 році у Гвіздівцях відповідала чотирьохкласній початковій школі, учнів навчали 2 – 3 учителі. Навчалися діти у приміщенні будинку колишнього Гвіздовецького поміщика Платона Бібері.
До школи пішли діти самого різного віку, а з ними і дехто із тих, кого з великою натяжкою можна назвати дітьми. Бувало, що восьмирічні сиділи за однією партою з 17–ти річними. При цьому, особливо на початку навчального процесу не було на чому писати – писали огризками олівців на газетах по між рядків газетного тексту. Згодом почали з’являтися пір’яні ручки, але чорнила всі учні робили самі – з ягід.
Навчання мало вестися українською мовою, але фактично у перші роки велося змішано, адже не всі надіслані з різних регіонів СРСР вчителі тоді її знали. Та українська і російська мови від початку були обов’язковими предметами. Поступово навчання повністю стало україномовним, хоча, безумовно, як і у всьому Радянському Союзі, вивчення російської мови і російської літератури було обов’язковим в якості окремих предметів.
З самого початку навчального 1944–1945 року, як вже зазначалося, за направленням, у Гвіздовецькій школі почала працювати уродженка Чернігівщини Катерина Іванівна Лісогор. Деякий час вона була завідуючою 4–класної Гвіздовецької школи, згодом вчителем і заступником 7–ми річної сільської школи. До речі, вона за направленням мала їхати не на Сокирянщину, адже її перше розподілили на Івано–Франківщину. Та І. Мех – майбутній завідуючий райвідділом народної освіти, який навчався в одному інституті з К.І. Лісогор, підговорив її попроситися у Сокирянський район. Як потім з’ясувалося, ту дівчину–педагога, яка поїхала заміст Катерини Іванівни на Івано–Франківщину, вбили бандерівці.
Після завершення війни на роботу до школи вчителем прийшов чоловік Катерини Іванівни – поранений фронтовик Михайло Федорович Лісогор.

В 1945 році, після навчання була направлена на роботу до школи с. Гвіздівці уродженка Сумщини, педагог Галина Андріївна Зубенко. Тут вона працювала 10 років. А далі, з 1956 року і до виходу на заслужений відпочинок була вчителем початкових класів у Сокирянській середній школі № 1.
З того ж, 1945 р. до школи за направленням також прибула Олійник (в подальшому – Гангал) Ніна Григорівна – донька учасника Хотинського повстання, який після завершення Громадянської війни проживав у Київській області. Вона все життя пропрацювала у Гвіздовецькій школі. Одною з перших вчителів початкової школи також була Горб Ольга Тимофіївна.
З 1 серпня 1946 р. директором школи став І. Нестеренко. А у 1947 році директором було призначено Павла Леонтійовича Смірнова, який працював на цій посаді до 1952 року. Під керівництвом І. Нестеренка і П. Смірнова працював колектив вчителів, до якого, крім Катерини Іванівни і Михайла Федоровича Лісогорів, Н.Г. Олійник (Гангал) та О.Т. Горб, входили: Петро Павлович Владковський (агроном за спеціальністю, син колишнього керуючого помістям Бібері), Євгенія Павлівна Владковська, Любов Н. Владковська, Галина Іванівна Голяк, Галіна Андріївна Зубенко, Г.А. Саміло, Г.І. Груба, А.В. Матусевич, Л.В. Зеленська–Покрийчук, М.О. Клюс, Г.Г. Вацак, Л.А. Маркевич, О.І. Маркевич, Т.В. Баутіна, П.М. Бацура, З.П. Пижівська, Л.В. Москалюк, М.О. Бакал, В. Букарь. Не всі вони працювали одночасно – колектив поступово поповнювався та змінювався.

П.Л. Смірнов був великим ентузіастом своєї справи. Він не лише забезпечив навчальний процес на належному рівні, а й активно займався розвитком учнів понад учбовою програмою. Зокрема, у школі було створено дуже гарний хор, духовий оркестр,запрацювали кружки: драматичний, юного техніка, мотоциклетний, тощо.
В 1949 році відбувся перехід до загальної обов’язкової семирічної освіти. Країна приступила до реалізації семирічного «всеобучу», повсюдного поширення мережі шкіл–семиліток, створення кращих умов для відвідування дітьми семирічних шкіл (організація підвозу учнів, створення пришкільних інтернатів для дітей, які живуть удалині від школи, тощо).
В жовтні 1952 року директором школи призначили В.В. Зубченка. В той самий рік у Гвіздівці приїжджає працювати до місцевої школи Зінаїда Михайлівна Бурченко. Її спогади (записані В.П. Сандуляк), передають нам розуміння – як в ті роки проходило виховання школярів, про щиру, важку і дійсно самовіддану працю вчителів у той непростий час: «Я приїхала у село у 1952 році після закінчення Чернівецького учительського інституту. Класи розміщались у кількох приміщеннях. Учнів було дуже багато. Навчалися у дві зміни. Увечері у класах запалювали гасові лампи, палили грубки. Їдальні не було. І діти, і вчителі брали з собою сухий пайок, мамалигу, хліб з повидлом. Учні були голодні. Бувало, заховається дитина під парту. Питаю: «Що ти тут робиш?» – «Ручка впала», – чую у відповідь. А сама знаю: бідне, не може дочекатися перерви, їсть хліб.

Школа тоді була семирічною, на роботу мене приймав директор Павло Леонтійович Смірнов. У випускному класі тоді навчалися Петро Парфенійович Кучерявий (нині підполковник МВС у відставці) – зараз з ним ходимо на засідання виконкому, а також Михайло Васильович Мафтуляк. Кожен з випускників знайшов своє місце в житті. Більшість тоді йшли на ферму, у колгосп.
Діти ходили до школи босі. Потім і на роботу йшли без взуття. Зимою – кирзові чоботи, фуфайка. Дуже скромно одягалися і вчителі. Вони багато виконували неоплачуваної роботи. Кожен з нас мав 5 неписьменних, до яких ми ходили додому навчати грамоті.
До школи ставилися всі з великою повагою. Батьки виховували своїх дітей у строгості, і вчителів просили, щоб вони були вимогливими. Ми жили на квартирі разом з Галиною Феодосіївною Кучерявою (згодом їй присвоїли звання заслуженого вчителя.) Як ми готувалися до уроків! Я їй розповідала історію, вона мені українську літературу…
Кожного із учительського колективу 50–х років я б характеризувала, як незвичайну особистість. Дуже цікаво, змістовно, з особливими почуттями працювали: Марія Іванівна Олійник, Ніна Григорівна Гангал, Ольга Макарівна Ткач, Ганна Іванівна Трофанюк, подружжя Бацури, Петро Маркович мав при собі усі цифри – показники по колгоспу, готовий був виступити у будь–яку хвилину, і в будь–якому колективі. Ми ж усі були агітаторами, лекторами, пропагандистами. Кожен клас мав свій корівник, прикрашали його. А вчителі оформляли соціалістичні зобов’язання.
Ми цілими днями і вечорами «пропадали» на роботі. Мені не раз сусідка зауважувала: у вас бур’яни на городі. Я ж не те, що город часто недоглядала, а рідну дитину мало бачила».
З 1954 року Міністерство освіти Української РСР приступилося до введення в загальноосвітні школи виробничого навчання. У цих школах учні VIII–Х класів поряд із засвоєнням основ наук проходили виробничу практику на промислових підприємствах, у МТС, колгоспах і радгоспах. Вони одержували загальну середню освіту, яка відкривала шлях до вищого, і в той самий час готувала до практичної діяльності в різних галузях народного господарства по отриманій ними спеціальності.
У 1957 р. директором школи призначили В.А. Марковича.
В 1958 році Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про укріплення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який встановив у країні загальну обов’язкову восьмирічну освіту. У Гвіздівцях восьмирічка починає працювати з 1959 р., а її директором призначено М.Ф. Черняка. Він прослужив на цій посаді до 1963 р., а далі його змінила вже згадана З.М Бурченко (1963–1965 рр.), після якої, в свою чергу, на цій посаді був Б.Й. Яворський (1965–1966 рр.).

* * * * *

У 1966 році в селі було відкрито Гвіздовецьку середню школу (СШ). 18 серпня 1966 року до обов’язків директора «новоспеченої» середньої школи приступив Анатолій Тимофійович Гевліч, якого перевели на цю посаду з посади директора Ожевської восьмирічної школи. За наказом № 08 від 31 серпня 1966 року він зарахував до 9–го класу середньої школи 60 учнів жителів села Гвіздівці та Олексіївки. Було відкрито гуртожиток для 25–ти учнів.
Вже у 1968 р. 48 першим випускникам вручили атестати, серед них перша медалістка Людмила (Ліда) Ткач, Микола Бабій, Василь Блинда, Надія Видиш та інші.
Доброю навчальною активністю відзначилися учні наступних років: Петро Препелиця, Леонід Кулій, Віктор Потульницький, Людмила Бацура, Анатолій Козловський (2 випуск); Микола Ткачук, Валентина Петренюк, Людмила Голяк, Марія Гангал (3 випуск); Тамара Бурченко, Лідія Мартинюк, Борис Препелиця (4 випуск) та багато інших.
В 1970 році в СРСР був прийнятий новий Статут середньої загальноосвітньої школи. На основі цього державного документу випускники восьмирічних шкіл могли продовжувати освіту: у загальноосвітніх повних середніх (десятирічних) школах ( IX–Х класи), у середніх спеціальних навчальних закладах–технікумах (3–4 роки навчання), у середніх професійно–технічних училищах (ПТУ) (3–4 роки), а також у школах робочої й сільської молоді (IX–XI класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту й «атестат зрілості», як тоді називали документ про середню освіту. Таким чином, була вирішена проблема одержання повної середньої освіти в сполученні із професійною підготовкою молоді до праці в народному господарстві країни.

Згодом – 20 червня 1972 р. вийшла Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальшого розвитку загальноосвітньої школи», спрямована на ще більший охват молоді повною середньою освітою, хоча все ж обов’язковою вона не була. Якщо до цього часу із гвіздівчан тільки одиниці здобували вищу освіту, то далі їх число почало значно збільшуватися.
З 1974 р. Гвіздовецька школа перейшла на кабінетну систему навчання, що дозволило підвищити ефективність навчання. З переходом у нову будівлю школи істотно зміцнилося матеріально–технічне забезпечення навчального процесу. У школі з’явилися 6 кінопроекторів, 15 магнітофонів, 15 програвачів грампластинок, 20 діапроекторів, 5 епідіаскопів, 1 кодоскоп. Фільмоскопи були у кожному кабінеті.

Напевне, розповідь про шкільне навчання буде неповною, якщо не згадати про дитячо–юнацькі молодіжні організації, які існували при школі. Вже в першому та другому класах дітей приймали у жовтенята. Вони носили значки у формі зірочки з портретом маленького Леніна у середині. Жовтенята об’єднувалися у групи – ланки, по декілька ланок у кожному класі, всі ланки одного класу об’єднувалися у загін, яким керували вожаті з числа більш представників більш старшої дитячої організації – піонерів. Перебування в жовтенятах фактично було підготовкою до вступу у піонери. Зазвичай, ця підготовка проводилася у ігровій формі. Одним з головних гасел жовтенят було: «Жовтенята – дружні хлоп’ята, читають і малюють, граються й співають, весело живуть».
Для жовтенят і взагалі молодших школярів видавалася українська газета «Зірка» і дуже цікава загальносоюзна газета «Юний ленінець», яка виходила 2 рази на тиждень і підписатися на яку можна було за бажанням на українській або російській мові. Річна підписка коштувала трохи більше 1–го карбованця. Одним з найкращих в СРСР журналів для дітей молодшого віку, завжди був український «Барвінок». Тиражі цих видань були мільйонні.
Наступним кроком, як правило – у 3–4–му класах, а не раніш як з 9–ти річного віку, був вступ до Всесоюзної піонерської організації імені В.І. Леніна – саме так вона називалася. Піонери мали своє самоврядування, були згуртовані у загони – в кожному класі свій загін. Вони регулярно проводили збори, на яких обирали раду загону, голову ради загону (командира загону), приймали до своїх лав нових піонерів (іноді і виключали, але то було дуже ганебно для будь якого піонера і застосовувалося таке покарання вкрай рідко), брали на себе зобов’язання, давали рішенням зборів доручення окремим піонерам. Ці зобов’язання стосувалися покращення навчання, допомоги одне одному в навчанні, допомоги старшим, зокрема – ветеранам війни у вирішенні дрібних побутових проблем. Керували піонерськими загонами виборні командири. Всі піонерські загони школи були об’єднані у піонерську дружину, яка мала свій прапор. Вищим керівним органом дружини був піонерський збір, який обирав раду дружини. Рада дружини, спільно з радами загонів обирала голову ради дружини (піонервожатого). Піонервожатими дружин завжди були комсомольці. У великих школах це була навіть звільнена, тобто оплачувана посада від райкому комсомолу і саме райком комсомолу пропонував піонерській дружині кандидатуру такого вожатого. Під час перебування у піонерських таборах, дитячих санаторіях, піонери, під керівництвом вожатих створювали тимчасові піонерські дружини, які діяли за тими ж принципами.
Для піонерів по всьому Радянському Союзу було створено багато піонерських таборів, до яких піонери мали змогу виїжджати на відпочинок влітку. Вартість перебування у таборі була дуже низькою – більшість витрат брала на себе держава або підприємства, яким ці табори належали, або які надсилали до них на відпочинок дітей своїх працівників. Багато Гвіздовецьких дітей відпочивали у таких таборах протягом 60–80 років ХХ ст., в тому числі – за оплатою колгоспу. Таким саме чином дітей, які потребували санаторно–курортного лікування, відправляли у спеціальні дитячі санаторії.
Крім того, школи, а здебільшого – підприємства періодично влаштовували для піонерських загонів або кращих піонерів різноманітні екскурсійні поїздки. Виїжджали у такі поїздки і Гвіздовецькі піонери, наприклад – у м. Москву. Самостійно піонери (але під контролем вчителів або вожатих) влаштовували різноманітні походи по рідному краю.
У піонерів була загальна форма одягу, яка складалася з білої (іноді блакитної) піонерської сорочки з погончиками й нашивкою на рукаві, синіх штанів для хлопчиків і синьої спідниці для дівчинок, трикутної червоної піонерської краватки і піонерського значку у формі зірки з полум’ям й барельєфом Леніна. Улітку (особливо в літніх піонерських таборах) у хлопчиків штани замінялися на піонерські шорти, зазвичай, синіх кольорів. На додаток був спеціальний піонерський ремінь, зазвичай, ясно–коричневих кольорів. У парадних випадках надівалися білі носки або гольфи. У деяких великих піонерських таборах носіння піонерської форми було обов’язковим, а також у різних загонів уводилися свої модифікації піонерської форми (наприклад – в Артеку). Використовувалася форма переважно у святкові дні та під час урочистих заходів. У будні дні, в тому числі у школах піонери, здебільшого, обмежувалися носінням звичайної шкільної форми з піонерською краваткою і піонерським значком.
Головним печатним органом піонерів була газета «Піонерська правда», яка також видавалася і на українській мові, коштувала 1 коп. за один номер, річна підписка також трохи більше 1 карбованця. Піонери були зобов’язані підписатися на цю газету. Окрім газети був також спеціальний журнал – «Піонерія» та нього підписка не була обов’язковою. Крім того, в кожній районній газеті періодично (раз на тиждень або на 2 тижні) друкувалася піонерська сторінка. З 1969 року така сторінка під назвою «Юний барабанщик» з’явилася і в сокирянській районній газеті «Дністрові зорі».
Комсомольців ми вже згадували – як була створена в селі перша комсомольська організація і, як перших комсомольців ледве не розстріляли румунські окупанти. З розвитком освіти початок прийому у комсомольську організацію перемістився до школи. У комсомол вже приймали групами, але не відразу всіх і взагалі не всіх підряд. Для вступу було потрібно себе хоча б непогано зарекомендувати у навчанні, поведінці, бажано бути активним у піонерському житті. Потрібно було також підготуватися – вивчити Статут комсомольської організації, історію комсомолу, знати основи державно–політичного устрою держави. Спочатку проводився попередній прийом у шкільному комітеті комсомолу, на якому перевіряли знання, потім остаточний прийом у бюро районного комітету комсомолу.
Комсомольцям видавали комсомольські квитки, вони сплачували членські внески. Для школярів членські внески становили 2 копійки на місяць. Кожен член організації був зобов’язаний носити відповідний значок (коштував 10 коп., як і значки піонерів; значок жовтенят коштував 5 коп.), зачеплений на одягу. Комсомольці регулярно проводили зібрання своїх класних організацій, які, зокрема обирали керівника класної комсомольської організації – комсорга (комсомольський організатор). Періодично, 1–2 рази на рік, проводилися шкільні комсомольські зібрання, які вирішували питання шкільного комсомольського життя, обирали комсорга і комсомольське бюро школи, делегатів на щорічну районну комсомольську конференцію. Та в свою чергу вирішувала питання районного комсомольського життя, обирала бюро райкому комсомолу, в тому числі – першого і другого секретарів райкому, а також делегатів на обласну конференцію, кандидатів в делегати на всеукраїнській і всесоюзний з’їзди. Робота в райкомах комсомолу і вищестоящих комсомольських органах була оплачуваною за рахунок коштів ВЛКСМ.
Серед головних завдань дитячо–юнацьких організацій в цілому було виховання дітей та молоді у дусі радянського патріотизму, вірності ідеалам соціалізму, колективізму, їх виховання у відповідності до моральних принципів «будівельника комунізму», а також атеїстичне виховання.
Шкільні організації жовтенят, піонерів і комсомольців сприяли покращенню навчання у школі, адже тих, хто погано навчався, або вчиняв будь які погані вчинки, заслуховували на відповідних зборах ланки, загону, дружини, комсомольського бюро. При цьому інколи призначали покарання у вигляді догани, а за деякі вчинки могли навіть виключити з організації, що було дуже ганебним для такого покараного і в деяких випадках могло істотно вплинути на життя протягом багатьох років.
Частина вчителів теж були комсомольцями. Вони мали свою окрему вчительську комсомольську організацію, яка підпорядковувалася райкому комсомолу і районній комсомольській конференції, одночасно перебуваючи під впливом партійної організації школи. Вчительська комсомольська організація також активно працювала над покращенням навчально–методичної роботи вчителів, контролювала якість їх роботи, моральний облік.
До речі, такі ж комсомольські організації були у колгоспах, на всіх промислових підприємствах, у всіх інших організаціях і установах, де працювала молодь. І не зайвим буде коротко зазначити, що дуже часто комсомольці, за дорученням партійних органів, надавали значну допомогу у вирішенні як місцевих так і загальнодержавних питань. Зокрема, такими напрямками комсомольської діяльності були підвищення продуктивності праці у всіх галузях народного господарства через так зване, «соціалістичне змагання» і забезпечення (але виключно на добровільній основі) участі комсомольців у великих комсомольсько–молодіжних будівництвах, як наприклад – будівництво Байкало–амурської магістралі (БАМ). Виїжджали на будови за направленням комсомольських органів і Гвіздовецькі комсомольці.
Головним друкованим виданням комсомольців була газета «Комсомольська правда», підписка на яку теж була для комсомольців обов’язковою. Були і обласні комсомольські видання, як, наприклад, чернівецький «Молодий Буковинець».
У всіх цих організаціях діяли принципи виборності знизу – до верху, підпорядкування меншості – більшості та демократичного централізму.

* * * * *

Після оголошення незалежності України в 1991 р. школа піддалася реформам. Комуністичні дитячо–юнацькі організації жовтенят, піонерів і комсомольців припинили свою діяльність в школі. Вводилось вивчення нових предметів: «Географія України», «Народознавство», істотно збільшився курс предмету «Історія України».
У 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про освіту», який визначив школу як основу духовного та соціально–економічного розвитку держави. З 1996 р. реформа освіти в Україні набула конституційного забезпечення. Повна загальна середня освіта визначалася в ній не тільки гарантованою (то було і в радянських Конституціях), а й обов’язковою. Віхою на шляху реформування освіти в Україні став закон «Про загальну середню освіту», ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти в нових умовах. В ньому дається визначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньої загальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму, загальноосвітньої школи–інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи, загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої (змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, навчально–виховних комплексів.
На жаль, не обійшлося і без сучасного варіанту полювання на відьом: під проводом і з наполягання колишнього керівництва районного відділу освіти (зрозуміло – що це була політика Міносвіти України), було ліквідовано значну частину Гвіздовецької сільської бібліотеки – з неї були видалені чимало дуже цікавих видань радянського періоду. Щоправда, у працівників бібліотеки не піднялася рука на фактичне знищення та вони просто роздали книжки, які не узгоджувалися з «новою політикою».
У діючих Законі «Про освіту» і «Положенні про середній загальноосвітній навчально–виховний заклад» зазначено про триступеневу школу:
I ступінь — початкова школа (3 роки);
II ступінь — основна школа (5 років);
III ступінь — середня загальноосвітня школа (2—3 роки).
У Гвіздівцях діє загальноосвітня школа (ЗОШ) І–ІІІ ступенів. В 1993 році її директором було обрано Олександра Васильовича Дячука, але вже у 1994 році посаду директора зайняв Іван Антонович Михалевський. У 2007 році директором призначена Галина Леонідовна Бахман, а з 2008 року директор школи Олександр Васильович Дячук – корінний гвіздівчанин, вчитель фізики, «спеціаліст вищої категорії», «старший вчитель».
На цей час, нажаль, питання про постійного директора поки що не вирішене.
Продовжувачем добрих традицій став педагогічний колектив у числі яких є і були 20 випускників школи. Справжніми майстрами педагогічної праці стали вчителі – методисти: М.М. Жмурко, М.С. Михалевська, І.А. Михалевський: старші вчителі: Л.В. Бойко, Р.О. Бандурак, Л.В. Домітращук, П.Б. Грушецька, Л.М. Оксимчук, О.А. Олійник, Н.В. Одажів.
Школа прийняла у свою сім’ю молодих педагогів, недавніх випуск-ників – М.А. Гуйду та А.А. Козловську. Колектив має гідну зміну в особі таких вчителів як О.Б. Сандуляк, ¬О.В. Блинда, заступника директора з навчально–виховної роботи, вчителя математики, «спеціаліста І категорії» Руслана Володимировича Мудрика.
Великий педагогічний досвід у Валентини Павлівни Сандуляк – заступника директора з виховної роботи, вчителя української мови і літератури, «спеціаліста вищої категорії», відмінника освіти України, «старшого вчителя».
За 45 років існування Гвіздовецької школи із її випускників вузи закінчили 330, технікуми – 470 чоловік. Першим з гвіздівчан отримав вищу освіту Грушецький Микола Семенович, середню спеціальну освіту першим здобув Кучерявий Михайло Парфенійович.
За роки роботи школа випустила більш 80-ти медалістів.