Історія Ожеве

Ми дуже його любим
І всі в ньому живем.
Село наше красиве
Ми Ожевем зовем…»
(Є. Плаксій)

Документальні свідчення
та легенда про походження назви села

На сході Сокирянського району, біля самого Дністра, в мальовничій долині розташувалося село Ожеве. В даний час в ньому проживає трохи більше тисячі чоловік. На території села функціонують дитяча дошкільна установа, загальноосвітня школа, амбулаторія сімейної медицини, будинок культури та торгівельні заклади. Окрасою села є церква Преподобної Параскеви.
Люблять ожівчани своє село, пам’ятають його історію. А вона в нього давня та багата на події.
Виникло село ще у XV ст. В письмових джерелах Ожеве вперше згадується 14 січня 1447 р. під назвою Ожогов. В п’яти місцях поблизу села та на території самого села ще на початку ХХ ст. були виявлені стоянки первісних людей, що відносяться до часів палеоліту. Археологи Ч.Амброжевич та М.Черниш знайшли велику кількість нуклеусів, скребок, різців, проколок, пластинок. Ці знахідки відносяться до різних періодів палеоліту, що свідчить про те, що ця місцевість приваблювала людей своєю красою, природними багатствами, зручними місцями для стоянок. Милував око мальовничий Дністер, що давав рибу і питну воду.
Про те, що долина на правому березі Дністра була завжди зручна для проживання свідчить також те, що в околицях сучасного села Ожеве було знайдено два поселення, які відносяться до трипільської культури. На жаль, до нашого часу вони не збереглися. До наших часів збереглася легенда, яка розповідає про походження назви села. Вона говорить про те, що в давні часи на березі Дністра розкинулося невеличке поселення. Працьовиті люди жили тут. Але життя в ті часи було важке і небезпечне. Одного разу поселення зазнало спустошливого нападу татар. Село палало, частина людей потрапила в полон, частина загинула, захищаючи свої домівки. І, раптом, серед цього пекла пролунав голос чоловіка, який був важко поранений. Звертаючись до односельчан, що потрапили у полон, він сказав: «І все ж таки наше село оживе!»
Так воно і сталося. Віджило, відбудувалося село, затягнулися старі рани, люди зажили новим життям. А назва залишилася, як вічне нагадування про те, що пережило село в сиву давнину і сподівання на те, що буде воно жити і надалі, не дивлячись ні на що.

Мікротопоніміка

Значні відомості з історії села вміщує в собі його мікротопоніміка. Це і мікрорайони села і навколишні поля, ліси, яри, горби, річки.
Село Ожеве поділяється на такі мікрорайони: північна частина, яка має назву Перша Толока, північно – західна, яка називається Друга Толока, зі сходу на захід тягнеться Яр, на сході знаходиться Кут, на південний схід від нього – Поліг, на крайньому заході села з’явився недавно мікрорайон з назвою Новий план. І, звичайно ж, виділяється Центр, мікрорайон, де розташовані тепер адміністративні заклади села. Дві Толоки отримали свою назву від великих площ, розташованих тут, які здавна служили жителям села місцем відпочинку, на них збиралася на танці молодь і старші люди, які приходили сюди погомоніти і вирішити свої справи.
Село ділиться на дві частини невеличкою річечкою Батіг, притокою Дністра, по обидва боки від якої піднімаються круті схили, утворюючи Яр, який тягнеться майже через усе село.
Західна частина села називається Долинки через те, що розташована у долині річки Батіг. Річка бере свій початок у лісі, який має назву Яр. Тут колись проживала родина з прізвищем Березовські, тому урочище, де з – під землі невеличким струмочком вибігає річка, називають і понині – урочище Березовських. Південний схил лісу порізаний двома великими ярами – Першою і Другою Завалинами. Свою назву яри отримали через те, що майже повністю завалені камінням і деревами. Південно – західна частина лісу називається Голодний. Назва цього лісу походить від прізвища пані, яка володіла цим лісом у ХІХ ст.
Ще далі на захід Долинки змінюються Колонєловою ямою. Цей куточок села започаткував свою назву від того часу, коли належав румунському військовому, який мав звання колонєла (поч. ХХ ст. ) Поряд розкинулося поле, його приєднали до колгоспу уже за часів радянської влади, через це воно має назву Причина (тобто приєднана, причинена земля). Крута південно – східна частина села називається Плитава через свою кам’янисту поверхню. На схід від Плитави був колись ліс (зараз там розташоване м. Новодністровськ), який називався Діброва. Лісу вже давно немає, залишилася лише трохи змінена назва Дубрава (так називається один з мікрорайонів Новодністровська).
Південно – західна частина за селом має назву Гриців кут. Назва походить від імені колишнього власника цього куточка. Є за селом поля, що мають назву Міхалча. Ця назва походить від імен трьох двоюрідних братів, яким ця земля належала. Є також Штефанів горб, який у своїй назві увіковічнив ім’я власника.
Всі ці назви свідчать про те, що люди, які жили тут, були працьовиті, жодного шматочка землі не залишали заростати бур’янами. Навіть пани, які проживали в різні часи в селі, полишили по собі непогану згадку. Вони не були дуже багатими і тому жили в злагоді з місцевими селянами.

Життя села в давнину

На поч. ХХ ст. в селі було троє панів: Антон, Семен і Мариндик. Кожен з них мав своє поле і невелике господарство: 2 – 3 корови, 2 – 4 пари коней, доглядали за ними наймити з найбідніших селян, котрі не мали землі. Обробітком панських полів займалися селяни, які мали з чого вибирати – йшли працювати до того пана, котрий більше платив. Платня становила 15 – 20 лей на день, або декілька кілограмів зерна (за домовленістю з паном).
За часів румунської окупації пани збідніли настільки, що були прирівняні до селян. З приходом радянських військ втекли до Румунії.
Селяни ж для того, щоб прогодувати свої чималі сім’ї, змушені були багато працювати. Мали по 2 – 3 гектари землі, яку обробляли самі або «на спіл», тобто свого коня прилучали до коня сусіда чи родича і обробляли обидва поля разом.
Не сиділи без роботи і діти. Менші наймалися пасти овець, кіз, корів у пана або в більш заможних господарів, а старші працювали з батьками на полі.
Трудилися ожівчани на своїй землі, на річечці, що впадає в Дністер, будували млини. А вздовж річечки лугом, між млинами паслися великі отари овець. Гарний господар мав по кілька десятків тонкорунних. А господині ткали килими. Розмаїття барв вражало своєю красою. І якщо у гуцульських килимах переважали геометричні орнаменти, то у наших – квіти, особливо троянди, кошики з квітами. Хати були прикрашені килимами, пілками.
А ззовні хати були побілені вапном, дуже якісним, біленьким як сніг. Випалювали його з місцевого вапняку майстри Березовські, брати Чепендюки. Секрет майстерності передавався з покоління в покоління. Так само як і секрет виготовлення черепиці.
Ожівська черепичня постачала черепицею не тільки наше село, а й навколишні села. Особливо вправними майстрами були Стародуб Петро Гаврилович, Матковський Петро Захарович, Тримуріч Іван Дементійович.
Береги Дністра і острів на Дністрі вкривали лози. Цим вміло користувалися сільські умільці: Лєснік Василь Іванович, Мельник Іван Миколайович, Федишин Дмитро Пилипович. Кошики, сплетені їхніми руками, розкуповували нарозхват. А якщо призначалися для святкових потреб, то для них лозу парили, обчищали від кори, лакували, розмальовували квітами.
Село, як писанка, обрамлене густими лісами. Ліси – це не лише місце для мисливства, а й джерело палива на зиму і деревина як будівельний матеріал.
Колоди колись розпилювали вручну. А неперевершені майстри своєї справи Бурлачук Степан Григорович, Чепендюк Федір Захарович, Грищук Іван Прокопович, Ясінський Андрій Дмитрович, без станків, при допомозі механічного фуганка і рубанка могли змайструвати прекрасні вікна, двері, бочки, ложки, столи і, взагалі, будь – які вироби із дерева.

Село Ожеве за часів румунської окупації
та під час Другої світової війни

У 1941 році село знову захопили румуни, які залишили нашу територію незадовго до початку війни у зв’язку з приєднанням її до УРСР , але вони вважали цю територію своєю і мріяли про приєднання її до Румунії. Чужоземці встановили кордон по річці Дністер з Радянською Україною, виставили прикордонників і позбавили місцеве населення можливості випасати худобу на березі Дністра, купатися, прати, відпочивати. В селі діяла комендантська година, всіх, хто насмілювався виходити на вулицю після 22 години, били, не питаючи навіть про причину, яка змусила людину вийти за межі двору. Впродовж тижня люди працювали, а в неділю їх усіх примусово зганяли до церкви. В селі діяла початкова школа. Навчання в ній велося румунською мовою, дітей змушували спілкуватися на перервах теж румунською. Вчилися читати, писати, рахувати, вивчали Закон Божий, ходили два рази на тиждень до церкви, де місцевий священик і давав уроки. За невивчений урок, чи порушення дисципліни учнів суворо карали. Вчитель бив учня по руці лінійкою і це вважалося ще легким покаранням, бо якщо учень не давав руку відразу ж на вимогу вчителя, то тоді отримував більше ударів та ще й ребром лінійки. Це призводило до того, що учні, боячись покарання, завчали на пам’ять все, що було написано в підручнику, часто не розуміючи змісту вивченого. Румунську муштру старожили пам’ятають і досі.
Коли почалася війна, то село стало місцем воєнних дій між радянськими військами і колишніми окупантами краю – румунами. Наступ радянських військ, який супроводжувався звільненням Правобережної України, був радісною звісткою і для жителів села Ожеве, адже вони сподівалися скинути з себе німецько – румунське ярмо. І це невдовзі сталося.
У сільській бібліотеці збереглися спогади Героя Радянського Союзу, гене- рал – лейтенанта, командира 681 полку Смоленської 133 – ї стрілецької дивізії
П.С.Платонова. Про визволення нашої місцевості і, зокрема села Ожеве, він писав: «В ніч з 23 на 24 березня 1944 року наш полк опинився західніше села Липчани Вінницької області в авангарді дивізії і приступив до форсування Дністра. В полку першими почали переправу розвідники, очолювані капітаном Михайловим. Тут же було взято полоненого і доставлено в штаб сержантом А. Сасовим. Але, маючи чисельну перевагу, фашисти почали оточувати розвідників. І тільки смілива контратака допомогла вирватися з кільця.
Вранці 24 березня полк визволив села Василівка та Ожеве, розгорнувши наступ на Романківці. Вслід за ними переправились ще два полки дивізії. І вона, швидко рухаючись на захід, в кінці дня визволила Коболчин, Сербичани, Романківці і Гвіздівці.»
Солдати, що звільняли село від німців, не забули про це після закінчення війни, адже тут залишилися лежати їхні побратими, тут отримали вони ордени і медалі, пролили кров.
Тому, через багато років після закінчення війни в село Ожеве приїхали солдати 133 – ї стрілецької дивізії, які зустрілися з керівництвом села, місцевими ветеранами, учнями школи. Ветерани розповіли учням про те, як відбувалося визволення краю, згадали своїх загиблих товаришів, відвідали могилу невідомого солдата, поклали квіти, вінки. У місцевому Будинку культури для ветеранів був організований концерт, зустріч з жителями села. Пам’ять про цю зустріч ожівчани й досі зберігають у своїх серцях.
Вічною згадкою про війну в селі Ожеве є також румунське кладовище.
На початку 40 – х років Румунія повторно захопила наш край. У війні з Радянським Союзом вона була союзницею Німеччини, тому румуни вороже ставилися до місцевого населення і поводили себе як завойовники. Але події на фронті стрімко змінювали одна одну. Радянська армія перейшла у наступ. Румуни швидко відступали на захід.
На території села розташувалася румунська частина з гарматами, збираючись «зустріти» радянські частини. Але попереду радянських військ йшли відступаючі румунські. Вони вийшли на берег Дністра пізнього осіннього вечора 1943 р. Зразу ж почали переправу через Дністер, не налагодивши при цьому зв’язку з частиною, яка перебувала на правому березі Дністра. Це стало їх фатальною помилкою. Адже невдовзі залунав гул канонади і солдати, які переправлялися через річку, стали мішенню для своїх же гармат, що стояли на березі. Тому що частина, яка вела вогонь по переправі, була переконана, що це радянські війська.
Багато солдатських тіл забрав Дністер. А вранці румуни, що були на території села, кинулися на берег Дністра і разом з місцевими жителями почали збирати та хоронити загиблих солдат.
Місце для останнього спочинку тих, хто поліг через помилки командування, вибрали в центрі села. Вирили декілька траншей і в них склали загиблих. За християнським звичаєм на могилах були поставлені хрести. Один хрест припадав на трьох чоловік. На хрестах були написані імена тих солдат, які мали при собі документи. Офіцерів поховали окремо.
За даними старожилів села у братській могилі було поховано 518 солдат.По закінченню війни родичі загиблих перевезли останки двох солдат в Румунію, решта і досі спочивають на кладовищі села Ожеве.
Ожівчани не тримають зла на цих людей, адже вони були лише солдатами і виконували накази. Жителі села доглядають кладовище, побілили хрести, звели огорожу. З 2000-2001 року візити делегацій Румунії стають традиційними. Вони провідують місця поховання своїх земляків в день румунської армії, дата якого співпадає з нашим святом Благовіщення. В цей день править панахиди місцевий священик, люди влаштовують поминальні обіди.
Румуни завдячують жителям села за те, що вони бережуть пам’ять про загиблих воїнів на території села. У 2001 році на запрошення румунської делегації жителі села відвідали сусідню державу. Вони подорожували монастирями Північної Бессарабії: Путна, Сучовіца, зустрічалися із теперішніми воїнами, відвідали місця поховання радянських воїнів у місті Кемпелунг – Молдованєск.
Подорож історичними місцями Румунії назавжди залишиться у пам’яті наших односельчан.

Духовна скарбниця села

Після закінчення війни його жителі зазнали ще чимало бід і поневірянь. Ще однією трагічною сторінкою історії села стала місцева церква Преподобної Параскеви. Збудована вона на кошти прихожан у 1854 р. І прикрашає своїм архітектурним вирішенням не тільки село Ожеве, а й увесь регіон.
Будівля церкви готичного стилю. Це легке стрільчасте склепіння із напівкруглими вікнами. Високі башти увінчані двома позолоченими куполами і хрестами.
Дзвіниця мала обриси стрільчастої ажурної башти, увінчаної шпилями з позолоченими куполами та хрестами.
Внутрішнє оздоблення церкви дуже красиве. Перлиною церковного інтер’єру був старовинний іконостас, прикрашений позолоченими рамками та вишитими рушниками.
Але ні прекрасне внутрішнє та зовнішнє оздоблення, ні історична цінність архітектурної культової споруди не змогли врятувати її в часи «диктатури» пролетаріату від сплюндрування та пограбування.
Спочатку церкву було закрито більше ніж на двадцять років. Населення, особливо старші люди, хотіли, щоб церква була діючою.
Молитися ходили до церкви, на Пасху святили паски під закритою церквою Божою росою. Коли трішечки потепліла обстановка в країні, у 1981 р. віруючі сміливці самовільно відкрили церкву, встановивши цілодобове чергування. Одного разу, коли в церкві було понад 20 чоловік, серед ночі зайшло спочатку троє молодих людей в міліцейській формі. Попередили старих, щоб усі вийшли з церкви. Але люди, в основному це були жінки, залишилися. І тоді почалася бійня. Хто не хотів добровільно залишати церкву, того били.
Тієї злощасної ночі церква була пограбована. Забрано золоту чашу, золоті хрести та інші коштовні речі. Вирізані з рам полотна ікон, знищені на стінах безцінні фрески, вивезена і спалена багатюща церковна бібліотека, всі стародруки.
На ранок 20 грудня 1981 р. на церковних дверях повис масивний замок і вивіска «Склад УПТК».
І тільки в 90-х роках становище змінилося. Церкву відкрили на радість прихожанам.
Члени пошукової групи довідалися, що церковні книги були знищені під час закриття церкви. Чудом уцілів лише один документ «Церковні відомості», в якому розповідається про рік побудови церкви та на чиї кошти було здійснено будівництво. Даний документ датується 1847 роком і зберігається у краєзнавчому кутку школи.
Нині церква є осередком духовного життя села.

Життя села у 40-х роках

У кінці 40-х років ХХ ст. в селі Ожеве виник колгосп, до якого було забрано у людей землю, худобу, реманент і, навіть, зерно. За роботу у колгоспі людям записували трудодні, на які давали зерно, борошно, продукти харчування, олію. Розраховувалися з людьми 1 – 2 рази на рік.
Справжнім лихом для людей були податки та примусові займи державі. Неодружені молоді люди, а також сім’ї , котрі не мали дітей, мусили платити податок за бездітність в розмірі 150 крб.
Ще одним випробовуванням для людей став голод 1946 – 47 рр. Він почався восени 1946 р. Колгосп був не в змозі здати призначену норму хліба, тому його забирали у людей. Одна за одною проходили хлібозаготівлі. Разом з представниками з району («стрибками») її проводили місцеві активісти, які обшукували всі закутки у хаті і дворі. Якщо знаходили зерно, то забирали, а разом з ним і господарів, яких саджали у колгоспний підвал (виконував роль місцевої в’язниці), де вони сиділи по 2 – 3 тижні.
Сім’ї, де була корова або коза, переживали голод трохи легше ніж ті, які не мали в господарстві ніякої живності. Такі сім’ї, як правило, вимирали повністю. Рятуючись від голодної смерті, люди їли гриби, лободу, кропиву, мідій, яких ловили у Дністрі, жаб, що водилися у місцевій річечці, яких тут же на березі пекли і їли, жом, за яким ходили аж у Снятин. Найважче переживали голод діти. У них пухли ноги та животи і тому вони помирали скоріше.
Під час голоду держава не надала ніякої допомоги людям і цим показала своє ставлення до них.

Відбудова села

Але не тільки сумне було в історії села. Закінчилася війна, минув голод , люди почали відбудовувати своє село, по – новому облаштовувати своє життя. У післявоєнні роки в селі Ожеве були збудовані : школа, приміщення сільської ради, Будинок культури. В довоєнний час та в перші роки після війни всі ці адміністративні одиниці тулилися в приміщенні колишнього панського будинку і лише в 60 – х рр. ХХ ст. кожна з них отримала своє нове приміщення. Але і панський будинок не був зруйнований. У ньому довгий час розміщувався фельдшерсько – акушерський пункт. У 2008 р. його перенесли у відремонтоване приміщення сільської ради, де виділили три кімнати, а в майбутньому для сільського медпункту планують виділити окреме приміщення. У колишньому ж панському будинку з 2008 р. запрацював дитячий садочок «Розумашки», який відвідує майже тридцять юних ожівчан. Є в селі і неповна середня школа. Навчаються тут 72 учні, працюють 18 педагогів. Школа газифікована, приміщення відремонтовані, тому і учням і вчителям тут дуже комфортно і затишно. Газифікована в селі не тільки школа, а й майже всі будинки ожівчан. Розпочав газифікацію села сільський голова (нажаль, нині покійний) Пантелеєв Микола Геннадійович. Саме йому завдячують ожівчани своїм комфортом і добробутом.
В даний час в нашій державі є багато сіл, де відсутня соціальна сфера, чого не можна сказати про наше село. Крім дитячої дошкільної установи, школи, медпункту у селі працює бібліотека, яка постійно поповнює свої фонди, тому має чимало читачів,а також Будинок культури, який часто скликає жителів села на цікаві концерти . У селі є декілька магазинів, кафе, працює приватне підприємство, продукцією якого є смажене соняшникове насіння.
Відкрита для людей у селі також церква Преподобної Параскеви. Ожівчани люблять свою церкву, називають перлиною, в дні свят вона завжди переповнена прихожанами і з Ожевого і з навколишніх сіл. Церква об’єднує людей, часто стає ініціатором збору коштів для допомоги хворим односельчанам або погорільцям. В дні новорічних та різдвяних свят місцевий священик обходить все село, вітаючи людей. Без його участі не відбуваються ні хрестини, ні весілля, ні похорони. Люди в селі дбають не тільки про матеріальний добробут, а й про духовність.
Село хоч і знаходиться на крайньому сході області та району, але не є відірваним від цивілізації. Сюди декілька разів на день приїздять автобуси з районного центру та міста Новодністровська, а також приватні таксисти, які займаються перевезенням пасажирів, тому звідси легко можна потрапити в будь – яку точку України та світу. Кожного тижня у четвер та суботу ожівчани мають можливість відвідати продуктовий ринок та ринок промислових товарів, що у місті Новодністровську, продати або купити все необхідне для дому та сім’ї.
Незважаючи на демографічну та економічну ситуацію в державі, село Ожеве є комфортним для проживання та аж ніяк не відноситься до сіл, що вимирають, можливо доля запрограмувала це у його назві, а ми – жителі села Ожеве маємо це пам’ятати.

Пошукова група:
Заболотна Антоніна – учениця 9 класу
Мартиненко Денис – учень 9 класу
Регульський Олександр – учень 9 класу
Білава Олександр – учень 9 класу
Опольська Ірина– учениця 8 класу
Мартиненко Данило– учень 8 класу
Мельник Михайло – учень 8 класу
Сулітецький Тарас – учень 8 класу
Кримняк Станіслав – учень 6 класу
Федишена Ілонна – учениця 6 класу
Гимплюк Тетяна – учениця 6 класу
Ясінська Ольга – учениця 6 класу
Гиков Владислав – учень 5 класу
Шибінський Віктор – учень 5 класу
Керівники:
Нігалатій Тамара Іванівна – директор школи
Гимплюк Наталія Іванівна – вчитель історії