Духовність Романківці

Якщо виходити з історичної науки, то вона доводить, що в дохристиянські часи наші пращури, як і багато інших народностей дністро-прутського межиріччя, вірували в природні явища і самі сили природи. За цих умом вони традиційно творили і сприймали собі своїх богів. Тобі о, це був період так званого язичництва. Многобожжя. Вже в переддень нової ери язичництво почало набувати рис, які згодом мали багато спільного з християнством. Наприклад, віра людини в потойбічне життя саме з античних часів перейшла в християнську релігію. Адже традиція вшанування предків і культ потойбічного життя існують і в наші дні. Або взяти таке: наші безпосередні пращури тиверці вірували в одного з язичницьких богів — Дажбога, тобто, Бога Сонця і небесного вогню. Пригадаймо, як старі люди навіть у наші дні звичайну блискавку приймають за «небесний вогонь» і на це природне явище старанно хрестяться.
Тільки від часу прийняття слов’янством християнства – 988 рік н.е. – в питаннях релігії і вірувань почали відбуватися докорінні зміни. Здогадуємось, що ці переміни мали місце і серед слов’янських племен карликового і надрогозянсько-тетерячівського поселень. Принаймні цей факт засвідчують археологічні пам’ятки цих кутків.
А тепер перенесемось подумки в пізніші часи. Ну, скажімо, її XV ст., відколи в сокирянському Подністров’ї почали одне за одним заселятися зручні лісові галяви і виникати поселення сталого /сільського/ типу. Але передусім поцікавимось, коли і за яких умов прийшло християнство на майбутні романківецькі землі? Відповідь на це непросте питання спробуємо віднайти в тих же археологічних /історичних/ пам’ятках, якими так густо усіяна ця земля.
Візьмемо Карликове, надставний узгірок, а на ньому старий-престарий хрест. За переказами і відповідним порівняльним аналізом, ця вікова пам’ятка символізує місце, на якому між XV-XVII ст. стояла Карликівська /Селищанська/ православна церква. Перша церква в Романківцях. Значить, карликівці – православні християни. Вони сповідували Христове вчення і будували за цими принципами свою церкву. За такими ж канонами утверджувалося християнство і в заснованих у першій половині XVI ст. Романківцях.
Як відомо, релігійно-церковна діяльність на терені села в попередніх століттях здійснювалась священнослужителями. Вони були активними проповідниками православ’я, певно, як і просвітителями. Як правило, в Романківці часто церковнослужителі потрапляли з інших регіонів. Це і Галичина, і Поділля, і Молдавія, і навіть буковинсько-бессарабські окраїни.

Дещо іншим шляхом пішла місцева церква ЄХБ/євангельських християн-баптистів/. Започаткувавшись в 20-х роках XX ст., ця гілка християнського протестантизму в основному проповідників обирала сама собі і до того ж з числа віруючих цієї церкви. Усі вони були і є місцевими.
Проте місцеве православ’я, як і віруючі інших релігійних гілок, протягом свого становлення і розвитку зазнавали з боку тої чи іншої влади різних утисків і гонінь. Особливо вони були принизливими і зухвалими в так звані «турецькі часи». Це XVI- – кінець XVII ст. Не милували боголюбивого романківчанина і в радянські часи. Так було, що віруюча людина мусила той чи інший християнський обряд здійснювати потайки. Як відомі, починаючи з кінця 50-х років XX ст., у Романківцях образливого «перевиховання» зазнавали священнослужителі. В багатьох випадках від них вимагали відректися від сану священика. Часто на рівні існуючої ідеології ставилося питання про закриття церков або перетворення їх на своєрідні музеї і навіть на колгоспні комори. Місцевим священикам, власне, як і віруючому люду взагалі, потрібно було мати неабияку силу волі, терпимість, навіть людську гідність, щоб витримати той войовничо-атеїстичний тягар, який постійно налягав на їхні плечі і душі в ці немилосердні роки.
З неабиякою стійкістю, толерантністю, мужністю і релігійною культурою та переконаннями повинні були володіти настоятелі романківецької Свято-Михайлівської церкви – отці Пилип Русак, Петро Кушнірук, а також пресвітер місцевого Дому молитви ЄХІ Іван Зубаль, щоб устояти і відстояти цілісність Божих храмів, а також світоглядні принципи християнства, яким вони були вірними і відданими до кінця. Завдяки їх мужності, зрештою, людській мудрості, в селі церкви існували, в них романківчани справляли традиційні православні ритуали і головне – ці церкви збереглися і нині вільно виконують свою головну функцію – через молитву виховують і формують світогляд боговірної людини.
Сповідуючи /за вірою в Дажбога/ культ предків, наші попередники, зрозуміло, про це засвідчують історичні джерела, за звичаєм добре пам’ятали своїх пращурів-дідів, сумлінно продовжували їх язичницькі /многобожні/ ритуали, і це сприймалося з глибокою шаною.
Певні елементи і, скажемо, не другорядні від тих благих традицій добре «прочитуються» в повсякденному житті романківчан і в наші дні. Звичайно, серед старшого покоління людей. Тут принагідно пригадати, що колись вважалося за святе діло перед вживанням їжі перехреститися або помолитися Богові за хліб насущний. А якщо ненароком на долівку впала крихта хліба, треба було її з особливою шаною підняти, поцілувати,
перехреститися і покласти на місце.
Є підстави вірити, що народний звичай звернення до Бога в повсякденному житті прийшов до романківчан ще з дохристиянських часів.
Прислухаймося, як часто місцевий люд за прадавнім звичаєм орудує такими висловами, як «Боже, помагай», «най тобі Бог поможе», «дай, Боже, пам’яті», «прости мене, Господи», «нехай його Бог скарає», «Господи, помилуй мене», «дай, Боже, йому розуму» і т.і. Таким чином, нинішнє покоління романківчан так чи інакше своїм релігійним корінням заглиблені в прадавні, дохристиянські релігійні вірування. Але це не робить їх «богонеслухняними» або такими, що цураються славних традицій своїх пращурів.

Керівник: заступник директора з ВР  Романковецької гімназії
Тарабузан Альона Михайлівна

Пошукова група: