Культура Романківці

Романківецька переповідна спадщина не дає нам можливості якнайповніше переповісти про стан і форми культури, за якими жили і розвивалися наші пращури ще в доісторичні часи. Зокрема, на тлі надрогозянсько-тетерячівського кутка, на якому з часом мали заснуватися Романківці. Однак вважаємо, що епоха Трипілля, Стародавнього Єгипту, Греції, Риму, мали неабиякий вплив і в подністровській культурницькій цивілізації. Власне, на племена, які ще від ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. селилися на тутешніх землях. Про це, принаймні, засвідчують місцеві археологічні пам’ятки.
Культуру тих часів і тих народностей відчули на собі наші пращури задовго до того, як мала зародитися справжня праслов’янська народна культура, до якої ми стоїмо якнайближче.
Проте маємо знати, що прадідівська культура як вікова спадщина перейшла до нас також через релігію, вірування і ремесло. Тут, зрозуміло, одну з важливих ролей зіграли традиції і народні звичаї. Наприклад, на одному з багатих і цікавих місць колишньої стоянки якогось з слов’янських племен, зокрема, в урочищі Корчі, в 1967 році було знайдено глиняну /випалену/ жіночу статуетку. За віком вона сягає за п’ять тисяч років до н.е. Ця, скажемо, унікальна як для пізнання місцевої давнини річ, несе в собі елементи прадавньої матеріальної культури. Як засвідчують джерела, культура кераміки наших пращурів – явище довговікової традиції. Адже тогочасні майстри гончарного мистецтва, вмазуючи в жіночі фігурки зерно, виражали ритуал обожнення цих речей. Можливо, жінка на фоні рукотворного мистецтва тих часів сприймалася, як одухотворена і в певній мірі свята в колі родини істота.
Оглядаючи ту чи іншу знахідку, будь-то прадавній черепок чи виріб з каменю, ми приходимо до висновку, що на романківецькій землі свого часу селилися люди, які прагнули високої досконалості у своїх виробах. За зразками і формою цих речей ми можемо судити про їх культурницький інтелект. Ба, навіть освітній. Точніше самоосвітній. Зрештою, світогляд тодішніх митців від народною рукоділля, гадаємо, теж формувався на засадах матеріальної культури. Таким чином, кераміко-кремінна культура являє собою неоціненний скарб, який повномірно перейшов у спадок сучасникам від пращурів.
Зовсім іншими вимірами характеризується культура історичного романківчанина вже після того, як було започатковане село. Починаючи з першої половини XVII ст., Романківці пізнали благотворного вплину класичної слов’янської писемності. Вважається, що саме з того часу тут почала уживатися справжня культура, як і освіта.
Між тим, в благодатному розвої людських надбань від культури, певно, як і освіти, не останнє місце займає народна творчість. Зокрема, співана поезія, музика і сама пісня. Напрошується думка: цікаво, якими музиками і мелодіями славилося село упродовж попередніх століть? Бо щодо пісенної спадщини, то ця гілка від місцевої культури протягом віків зароджувалася, міцніла і наснажувалася на вікових народних співанках. Навіть сьогодні старовинна романківецька співанка – це барвистий відгомін народної мелодики, яка дійшла до сучасника здавна. В цих співанках прослідковуються і часи Київської Русі, і славнозвісного українського козацтва. В багатьох давніх-прадавніх народних піснях, особливо тих, які, гадаємо, «народилися» в часи феодальної Молдавії, часто перегукуються слова і діалектичні звороти, так би мовити, місцевого українсько-бессарабсько-молдавського мелосу. Але вони не пригнічують і не псують чарівного змісту цих співанок. Навпаки, доповнюють одне одного, оскільки з давніх-давен вони зазнали між собою певного споріднення, своєрідної мовної асиміляції.
Королями місцевої, особливо музичної культури були звичайні сільські музики. Почавши з простенької саморобної сопілки чи керамічного «тюртка», а відтак через скрипку і бубон романківецькі музики-віртуози вибралися до рівня високих професіоналів. А пан Василь Росету /Баланецький/ заманив у Романківці талановитих музик, з припрутських районів сусідньої держави Румунії. І сталося це між 1820-1825 роками. Так вийшло, що ані писаних, ані переповідних джерел, які б висвітлювали місцеву музичну культуру між XVI і XIX ст., в нашому арсеналі майже немає. Гадаємо, що романківчани цих поколінь вдовільнялися тими музичними традиціями, які в цьому часі побутували серед люду дністро-прутського межиріччя, точніше, Бессарабії.
А ось покоління односельчан 1870-1930 років народження вже переповідали і нині переповідають цікаві моменти, а то навіть цілі історії, які тісно пов’язані саме з музичною романківецькою культурою. Мовиться, що до 1802 року, тобто, перед приходом у село поміщика Баланецького, бодай якогось сільського оркестру тут не існувало. Головними носіями мистецтва в селі були звичайна сопілка і, як вже мовилося, скрипка. Можливо, до них, як рівноправний атрибут від музики «приставав» бубон дробовик. Лише десь з 1825-30 років, коли в Романківцях поміщик Баланецький грунтовно, як мовиться, «вкорінився», він за досвідом молдован і румунів «зароджує» тут своєрідні музичні оркестри. Хоч за повідками виходить, що серед інших інструментів тут все-таки переважала скрипка. Згодом до неї гарно прилучаються духові інструменти. Кажуть, що саме з тих пір і від тих найперших скрипалів згодом у Романківцих з’являються такі популярні музики-скрипалі, як Філімон і Федір Гирби, та славнозвісний скрипаль на ім’я Миліян.
І, нарешті, спробуємо дослідити неординарну традицію романківецьких музик-духовиків, почавши з першої половини XX ст. Тут принагідно скористатися спогадами К.Поповича, М.Зяблюка і Г.Никуліци. За схожою, але неординарною аргументацією цих, колись відомих шанувальників і цінителів романківецького музичного мистецтва, можна виповісти наступне: тільки з початку XIX ст. вважається, що в Романківцях вже існував досить сталий і професійно розвинений оркестр, і його послугами користувалася вся романківецька волость. У 1910-1935 роках тут був організований родинний професіональний оркестр туземця Олексія Гирби з синами. Ці талановиті музики добре володіли нотною грамотою і поруч з місцевими бессарабськими мелодіями в їхньому репертуарі часто виконувалися музичні твори російської і зарубіжної класики. Ці незвичайні музики, або іншими словами, оркестр, в основному грав на гучних балах повітових чиновників, поміщиків і багатого купецтва.
Але найпомітнішим з цього приводу є те, що десь в 1912-1915 роках в Кишиневі, Бессарабії, було випущено грамофонну платівку з мелодіями цих музик-віртуозів. Проте вже з 1937-1938 років цей чудовий оркестр почав поступово реформуватися в нові групи.
В 1920-1948 роках мала славу друга оркестрова група романківецьких музик. Цей оркестр в основному складався з родини Кирила Албу з синами. Справжніми чарівниками від музики в цьому злагодженому оркестрі були Кирило-трубач і його син Петро-кларнетист.
Між 1950-1970 роками була організована нова, не менш талановита оркестрова команда. Провідним капельмейстром і солістом /кларнет/ в цьому злагодженому оркестрі був Кирилів син, Петро Кирилович Албу. Цей, колись досить авторитетний оркестр, ревно зберігав славні традиції своїх попередників. Оркестр О.Гирби, духовики Петра Албу полонили своєю чудовою високопрофесійною грою широку публіку. Його знало все бессарабське Подністров’я і багато районів сусідньої держави Молдови.
Десь у 1955-1970 роках вдало зорганізувався ще один романківецький духовий оркестр. В основному він згуртувався братами Михайлом, Федором, Кирилом і Петром Бандрабурами. Між цими, вже досить відомими в сокирянській окрузі музиками, і оркестром під керівництвом Петра Албу, було, як ніби зародилося, певне суперництво. Але воно особливої ворожнечі між ними не викликало. Навпаки, обидва оркестри прагнули високої досконалості і «підвищення попиту» на свій музичний професіоналізм. Тут ще годиться наголосити на тому, що в кінці 80-х років XX ст. була спроба відродити щось подібне до згадуваних оркестрів у місцевій музичній культурі. Але такого не сталося. Науково-технічна революція на ниві музичного мистецтва зіграла свою, далеко не позитивну, роль. Електроніка загубила не лише унікальні романківецькі таланти від духової музики, а й самих музик.
У місцевому культурному надбанні досі збережено традиційне народне рукоділля. Зокрема таке, як ткацтво, вишивання, обробка дерева, каменю, металу і, звичайно, будівельна справа. Щоправда, таку оригінальну галузь від народного прикладного мистецтва як килимарство, можна сказати, загублено. Килими ручної роботи, які свого часу в Романківцях славилися своєю неповторною орнаментальною різноманітністю, витіснили з місцевих «великих хат» килими фабричного виробництва. Дедалі гублять себе місцеві сорочки-вишиванки. Про катрінци, кадрелі, камзолки, торокачі, крайки, баюри, як і традиційні романківецькі чугай та манту, мало хто з молодого покоління знає.

19.03.2006 р. з ініціативи директора Романковецької гімназії Степаненка В.М. у закладі відкрито літературно-меморіальний музей К. Ф. Поповича. Всі експонати надані самим академіком.

У музеї представлено такі експозиції:

«Життєвий шлях К.Ф.Поповича»

«Життя людини вимірюється не кількістю   років, а тим, що вона залишить по собі»

«Академічна та військова форма К.Ф.Поповича»

«Не падають зірки із неба, ідуть зірки у небеса».

Розпочинається екскурсія біля стенду «У всякого своя доля і свій шлях широкий», а закінчується – «Життя людини вимірюється не кількістю років, а тим, що вона залишить по собі». Повна екскурсія триває 20 хв, коротка – 10.

Співпрацюємо з Чернівецькою гімназією № 6, ліцеєм ім. К. Поповича,  м.Ришкани.

Музей підпорядковано відділу освіти, молоді та спорту Сокирянської РДА.

У червні 2016 року до нашого села завітав Державний секретар у справах румунів звідусіль МЗС Румунії Петре Гуран. Метою його приїзду було знайти могили своїх предків та побувати у місцях, де вони проживали.

Керівник: заступник директора з ВР  Романковецької гімназії
Тарабузан Альона Михайлівна

Пошукова група: