Духовність Василівка

«Церква Успіння Пресвятої Богородиці – осередок духовних цінностей жителів

села Василівка»

З Божої ласки український народ отримав свою незалежну державу, тому щиро прагне побудувати в ній таке суспільство, яке б узгоджувалося з божественною волею. Різні форми і моделі його пропонуються політичними і громадськими діячами, зауважуючи, що провідною силою в становленні такого суспільства повинна бути демократія, економіка, власність, культура, духовність та інші інституції. Найкращою могла б стати форма суспільства, запропонована людству християнством.
Повертаючись в глибінь першоджерел існування нашої держави і нашого народу, можна сказати: не було б Церкви, не було б Святого Володимира Великого – не було б великої святої Київської Русі. Християнська Церква об’єднала удільні князівства, скріпила живий зв’язок між розрізненими слов’янськими племенами, заклала міцну основу, на 

якій розбудувалася Київська Русь і виросла могутня централізована держава.

Без Християнської Церкви Київська Русь ніколи не змогла б так високо піднятися і стати великою розвинутою європейською державою.
Як тіло без душі стає бездиханним, так і суспільство без Церкви стає мертвим. Де тільки проявляється діяльність Церкви, там налагоджується здорове і гармонійне життя, тому що божественні закони, які вона утверджує в земному житті, повністю відповідають потребам людської духовно-моральної природи, сприяють її моральному вдосконаленню і досягненню вищого блага на землі.
Молодь завжди займала особливе місце у суспільстві. Вона визначала і визначає шляхи його розвитку, його майбутнє. Тому недаремне молодь називали і називають майбутнім нації і майбутнім всесвіту. В особливий спосіб зростає ця роль молодих людей у час стрімкого розвитку технології. Адже молоді люди мають більші схильності до сприйняття нового, до пристосування до нових умов життя та праці. Тому сьогодні все частіше зустрічаємо молодих осіб у бізнесі, політиці, тобто у провідних сферах життєдіяльності людського суспільства. Не є винятком і Церква.

Василівка (заст. Василівці, Василеуці) – село у складі Василівської сільської ради Сокирянського району Чернівецької області. Згідно археологічним дослідженням виникло не пізніше XII ст. Вперше згадується в дарчій грамоті господаря Молдавського князівства Стефана II від 14 січня 1447 року, яка була дана боярину Шендрику на право володіння кількома селами, розташованими на території сучасної Сокирянщини.
Проблемним є питання щодо дати будівництва старої церкви. Перший же відомий нам храм, безпосередньо в самому селі Василівка, був побудований в XVII столітті і освячений на честь Успіння Пресвятої Богородиці. У 1740-х роках в цій церкві проведено ремонт та оновлено внутрішнє оздоблення. Доречно сказати, що згідно зі свідченнями старожилів в церкві довгий час зберігалася ікона, на звороті якої був напис: «1745».
За свідченнями Галагоц Варвари Гаврилівни, 1921 р.н., над входом до старої церкви був напис 1650 року. В писемних документах румунського періоду є інша дата- 1807 рік.
Цікавим є документ Геометрический специальнай план  Бессарабской области Хотинского уєзда с.Василєуци владения Коллежской секретаріі Єфрасінії Семеновой дочери вдові Фелодоровой межевванія 1841 р. на якому дуже чітко видно будівля церкви.

Наступна церква, також на честь Успіння Пресвятої Богородиці, була побудована в 1770 році, на місці старої. У 1797 році на кошти парафіян здійснено ремонт церкви, а в 1807 році, вона була перебудована і знову освячена. Деякі дані про неї знаходимо в «Відомостях про церкву» першої половини XIX століття. Так, за даними на 1812 рік: «побудована з древа тонкого, і вельми мала; одягів та книг церковних досить». У «Відомості про Успенську церкву поселення Василіуц за 1832 рік» написано наступне: «будівлею дерев’яна, покрита соломою, з такою ж дзвіницею».
У 1850 році у Василівці почалося зведення нової кам’яної церкви: «стараннями місцевого власника, статського радника Еммануїла Іванова Філодора та місцевих парафіян». Будівництво затягнулася і ново-побудована Успіння-Богородична церква була освячена і відкрита для прихожан тільки в 1858 році. У 1872 році в ній було проведено ремонт, про що в «Кишинівських єпархіальних відомостях» опублікували наступне повідомлення:
«На користь Василиуцької церкви Хотинського повіту, як видно з повідомлення благопристойного священика Феодора Онуфрієвича, зроблені наступні пожертвування: поміщиком дворянином Еммануїлом Філодором використано на ремонт церкви 1800 р. і пожертвувані священникова риза й панікадило в 100 р., колезьким асесором Лукою Колю пожертвувані священникові одягання на 165 р».
У 1890 році на кошти вже згаданого поміщика Еммануїла Філодора (1820/1826 – 1909) і прихожан, дзвіниця та церква були знову відремонтовані і церква покрита ґонтою (ґонтина, гонтя) – покрівельний матеріал у вигляді клинчастих дощечок, драниць, плашок фігурної форми.
17 грудня того ж року оновлений храм був освячений благочинним священиком Міною Черноуцаном.
У 1895 році на мирському сході громадою села Василівка було прийнято рішення про будівництво огорожі навколо церкви. Того ж року, на кошти громади та за підтримкою Е.І. Філодора (який пожертвував камінь і пісок), храм і дзвіниця були оточені кам’яною огорожею з висотою в 1 ½ аршини.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці існувала та в ній велось богослужіння до 1950 року.

У 1950-х роках, за вказівкою обласного начальства, богослужіння в церкві були заборонені. 14 квітня 1983 року церква Успіння Пресвятої Богородиці була зруйнована. На її руїнах в 1989-1991 рр. був побудований новий храм. У 2006 році проведена реконструкція внутрішніх приміщень церкви.
Відбудова храму, як прояв високих духовних та моральних цінностей жителів села

Трагічним для храму стало ХХ століття. У 1950-х роках, за вказівкою обласного начальства, богослужіння в церкві були заборонені. 14 квітня 1983 року церква Успіння Пресвятої Богородиці була зруйнована. Той день запам’ятався людям до сьогодні. Люди просили дозволу на будівництво церкви у сільської ради, у районі але всюди відмовляли не називаючи причини. Тоді громада села Костюк Олені Василівні, Зеленій Лідії Георгіївні та Шостаку Івану Яковичу добитися дозволу на будівництво. Переказують, що ці люди були настирливі, відповідальні тож вини не один раз їздили в Чернівці, Харків, Київ і все-таки отримали дозвіл на будівництво. Проте знову наштовхнулися на перепону. Тодішній Виконком сільської ради та правління колгоспу не дозволяли будувати на старому місці, а виділяли ділянку для будівництва, яка зовсім не відповідала даному призначенню. Це була занедбана територія, з ямами, камінням. Як відомо з давніх-давен прийнято було будувати церкву на самому видному, найкращому місці села, а тут зовсім не те. Знову обирали ініціативну групу, яка з великими труднощами добилась дозволу будувати церкву на старому фундаменті, який залишився після руйнування. Це було значно дешевше, адже фундамент уже був і в хорошому стані. Також це було благословенне, звичне для людей, гарне місце у центрі села, на підвищенні.
Хід будівництва, то окрема, досить значна і вагома сторінка в історії села, а може і України. Сильний дух українського народу проявився і тут. Ми вже неодноразово переконуємося, що український народ сильний, витривалий, терплячий, щирий, дружній та талановитий. Народ має неписане правило: ми – єдина сім’я, зі спільними проблемами, турботами, щастям, яке повинні розділяти. Розділила сільська громада і вагомі клопоти по будівництву будівлі нової церкви. Розпочали із збору коштів в людей свого села та інших сіл. Та ж Костюк Олена Василівна та Костюк Фросина Іванівна ходили сусідніми селами: Ожево, Ломачинці, Сокиряни, Коболчин збирали гроші. Купили камінь, цеглу, бляху, заказали вікна, двері. Потім приступили до будівництва. Розгребли старий фундамент, вичистили погреби, які досить були великі та захаращені. Керували роботою Госик Степан Іванович, він на той час був бригадиром будівельної бригади у колгоспі і знався на будівельних справах та Біжан Олексій Архипович. Цим Людям під час відкриття були вручені Грамоти «в благословєніє за усердниє труди с Божей милостию Онуфрій Єпіскоп Черновіцкій і Буковинскій». Слід звернути увагу на той факт, що ніякого безплатного транспоту не виділяв ніхто. Олексій Архипович своїм мотоциклом з коляскою їхав кругом і привозив що міг. Колгоспною машиною возили тільки цеглу. Водієм колгоспної машини був Штофа Іван, а розвантажували цеглу Коваль Софія, Мошак Марія, Леснік Фрасина, Баранець Ольга, Лиса Марія. Мурували Швець Василь (Соячок), Мельник Микола Олексійович, Галагоц Георгій, Мошак Микола Андрійович, Швець Олексій Володимирович, Леснік Іван Володимирович, Леснік Іван Дмитрович, Панькевич Микола Йосипович. Інші теж були, але все це, в основному пенсіонери. З молодих мурував Костюк Петро Васильович (сьогодні він церковний староста), він працював водієм на будівництві ГЕС, то там мав вихідні та роботу по змінах. Розмішували цементний розчин Лисий Федір ( цей чоловік з першого дня і до завершення працював, не пропустив ні дня), Чорний Іван Володимирович. Носили розчин відрами, як не дивно і дуже відрадно теж жінки-пенсіонерки: Долга Гафія Семенівна, Баранець Єфимія Семенівна, Коваль Катерина . Чоловічих рук не вистачало, так як всі молоді були на роботах. Їх ніхто з роботи не відпускав. Доводилось майже всі роботи виконувати пенсіонерам.
На превеликий жаль майже всі ці люди покійні. Тому ми хочемо зберегти ці та інші імена, далеко не всі тут названі. Роботу будемо продовжувати у таких напрямках:
– виявляти нові імена;
– збирати всі можливі фото матеріали та дані про людей.
Ми одного роду і маємо його пам’ятати, бо створила природа цей рід щирим серцем, щирим душею, розважливим, терплячим із працелюбними руками.
Ще одним проявом щирості наших людей є і такий факт. Людям, що працювали на будівництві потрібно було варити їсти. Було дуже багато охочих поділитися продуктами та допомогти працею. Спочатку розподілили по вулицях. Варили, пекли хліб і приносили до церкви, бо возити не було чим. Тоді сусідка Бортнік Віра пішла всім на зустріч і дозволили все робити у своїй хаті. Сама жінка була ще молода, ходила на роботу, залишала хату відкритою. Як переказують жінки: «Там ми і пекли, і варили, там і столи накривали, користувалися її посудом. Було вже набагато легше». Варили їсти всі по черзі, але відповідали Репеха Марія, Кримняк Марія.
Такий це був « маленький-великий» подвиг наших людей. Прояв великої віри патріотизму, глибокої духовності.
28 серпня 1991 року на свято Успіння Пресвятої Богородиці урочисто відкрили храм

«Милістю Божою сьогодні дано можливість людям без страху і боязні збиратися в святих храмах для молитви і очищення душ своїх від гріхів і беззаконій. Одержали люди змогу не тільки душі свої очищати і піднімати з гріховних руїн, а й відновлювати і будувати нові церкви.» Так писало про значну подію районного, а може та обласного значення районна газета “Дністрові зорі”.

 

Дякуючи людям, великій вірі духовності, таланту, витривалості уже 26 років маємо можливість слухати богослужіння в прекрасному храмі.
Після відбудови Церкви постало питання організації церковного хору.

 

 

     

Церковний хор – знак духовної зрілості та показник національної культури

Залучення з раннього дитинства до пісні було невід’ємною і характерною рисою українського народу. Дотичною і доповнюючою щодо народної пісні була духовна музика. Церковний спів супроводив українців усе життя впродовж кількох сторічь. Систематичне прослуховування церковного співу під час богослужіння (а почасти й активна участь у ньому), робило духовну музику невід’ємною складовою самого способу життя народу, ставало необхідною умовою відтворення і зміцнення його моральності. Спів церковних хорів ніколи не був і сьогодні не може бути другорядною, неважливою справою, яку безпечно можна пустити на самоплив. Крім того, що він важливий у забезпеченні гармонійності і цілісності Літургії – що вже є завданням надзвичайної ваги – це ще й показник національної культури, і знак духовної зрілості та відповідальності суспільства.
«За приписами церковного права і згідно з практикою, яка від віків зберігається у нашій Церкві, богослужіння добового кола мають бути співаними. Щоби тими церковним богослужіннями від дати Всевишньому як найповнішу і найпобожнішу честь від нас, а почасти тому, щоби вірним придбати усі користі, які приносить величаве і прегарне звершення Богослужб, треба з великою старанністю плекати церковний спів і не жаліти нічого, що могло би причинитися до більшої мистецької його краси. Служіння, яке віддаємо Всевишньому, повинне обіймати все, що маємо від Бога. Люди повинні молитися не тільки духом, тобто умом і серцем, але й тілом і всім тим, що мають і в душі і в тілі і чим можуть хвалити Всевишнього. У співі віддає чоловік на службу Господеві свої легені, руки, коліна, ціле тіло, голос, язик, почуття краси, мелодії, ритму і гармонії, – словом цілого себе. Співана молитва відповідає людській природі та природним долгам чоловіка супроти Всевишнього. У співаних молитвах, передовсім же у співаних богослужіннях добового кола, подає людям свята Церква неначе доповнення євангельської проповіді. Свято звершуване церковне правило, як і взагалі всі церковні співи, — це одна з многих форм, в яких можемо слабими своїми силами причинятися до того, щоби «славилося Ім’я Всевишнього Бога нашого небесного Отця».
Церковний спів прив’язує увагу, відвертаючи її від пустих і марних образів, світських розкошів і підносить ум і серце до якоїсь краси, що у мистецькій глибині є наче образом духовної, надприродної і вічної краси. Церковний спів може і повинен скріпляти і у відповідному рельєфі представляти значення слів молитви, а тими словами так часто бувають слова, якими Всевишньому подоба¬лося передати людству предвічну правду наукою Божого Об’явлення.
Як у співі мелодія розходиться на всі сторони і наче хотіла б обняти вселенну, так і в молитві душа людини розширяється на весь світ, щоби любов’ю ближнього обняти всіх братів. Як у співі мелодія підносить душу і веде її у якісь безконечні простори, в яких затоплюється душа, догадуючись більше ніж пізнаючи якісь тайни краси та гармоній, так само в молитві душа підноситься до неба, очі звертаються до Вітця, що в небі, і в Ньому і Його служінні, в Його дарах, в Його любові находить безконечну глибінь думок, почувань і незнаного ще, а очікуваного будучого життя. Як у співі участь бере душа, і тіло, і усі влади душі, усі нерви і м’язи тіла, так в правильній молитві людина віддається всеціло: молиться цілим життям. І так, як у співі людина, що її серед життя ломить і мучить безнастанний нелад і дисгармонія, внутрішня боротьба і зовнішні удари, знаходить те, що є ідеалом життя, себто лад і гармонію і на той вид, на ту гадку наче зі себе виходить та руки витягає, щоб обняти те, що мусить уважати за блаженство, за щастя; так само і в молитві людина душу і руки до неба підносить, у всесвітній гармонії Божого ладу і Божої доброти пізнає ціль життя і наче ту ціль обіймає. Коротко кажучи: так як спів є високим мистецьким діянням духового єства людина, орудуючого людським тілом, так і молитва є найвищою функцією ума, до котрої зноситься по тих ступенях, якими є найбільше духові функції тіла.
Обряд при відповідному церковному співі – це ж щось відвічне, прастаре, предківське, як ціла наша Церква; від віків переслідувана, а все таки живе, розвивається, а часом і приносить світлі перемоги». (Декрет Собору, читаний дня 25. квітня 1941 р. ст. ст.).
Першу літургію в новому храмі проводили з участю церковного хору с. Коболчин, бо свого хору ще не було. Тож треба було створювати хор.
Зі слів Москалюк Катерини Дмитрівни «В той час коли уже була змурована церква, матушка Наталія почала запрошувати в церковний хор. Ще кругом у церкві не прибрано, а ми уже на кліросі вчимось співати. Багато записалося в хор з колгоспного хору, але до зараз співають не всі. А допомагали нам співати старенькі жінки, які знали мелодію та не знали слів, а ми молодші уже знали слова, та не знали мелодії. Запам’яталися півчі старшого покоління: Швець Анісія Олексіївна, Богачук Марія Яківна, Забальська Катерина Сергіївна, Мікірін Марія Харламівна, Мельник Марія Гаврилівна, Мошак Ксенія Дмитрівна, Кримняк Іван Георгійович, Костюк Василь Іванович, Волонтир Іван Дмитрович.»
Церковних книг, а ще більше книг літургійного співу не було. Тож жінки переписували в зошити і ними користувалися.
Допомагали організовувати перший церковний хор та співають вже 26 років Репеха Марія Григорівна, Івасюк Галина Олексіївна, Москалюк Катерина Дмитрівна.