Історія Вітрянка

В письмових джерелах Вітрянка вперше згадується в 1667 році.
На 25 грудня 1772 року у Вітрянці було: 55 – дворів, 1 – піп, 54 – платники податків
Платники податків:
1. Настасій Данилю
2. Петру Єшук
3. Финко Колесник
4. Штефан, беженар
5. Іцко Пастушок
6. Данила Дамян
7. Ілія, зять його
8. Георге Дучак
9. Андрєй Кужяк
10. Остахій Рочук
11. Павел, чоботар
12. Николай, беженар
13. Федор Кушнір
14. Ілко Часлов
15. Василь, син його
16.Михайло Колесник
17. Николай Гречик
18. Гора Карпук
19. Думитру Гуцул
20. Ілко Гора
21. Ігнат Душка
22. Сімеон Янкович
23. Василь Човик
24. Білий Ткач
25. Митрика Ткач
26. Іван Колесник
27.Іван Гога
28. Гора син Федора
29. Костя син Горея
30. Федко Фанчук
31. Онофрей Фура
32. Іван Менчук
33. Юсип Пчитилей
34. Тодерка
35. Роман, син Павла
36. Федко Хрушаг
37. Тогдер, зять Андрєя
38. Петро Бошко
39. Штефан Харасим
40. Роман, син Мелника
41. Данила, син Павла
42. Іван Хундо
43. Якоб Часливиц
44. Іван Грибка
45. Георгій, син Тоадера
46. Іван Пинтелейчук
47. Штефан, син його
48. Василь, син Пинтелея
49. Василь Нисторик
50. Іван Озорке
51. Василь Мелник
52. Павел, паламар
53. Танасій, ворник
54. Василь, староста
Духовенство:
1. Піп Онофрей

Дані першого бессарабського перепису 1817 року
(За даними архіву Бессарабського Губернського правління)
[Вітрянка] Ветрянка. В. 1 свящ., 1 дяч., 1 поном. Нижчого стану: 69 гос, 3 вд., 6 бурл., 1 прощ. Усього 79 м. і 3 ж. Вотчина належить тим же панам Стурдзам: вони привласнюють село собі на тій підставі, що воно розташовано протягом вотчини Кулішівки, але жителі показують, що їхня вотчина спрадавна мала певну межу з боку Кулішівки й завжди називалася цим ім’ям – Вітрянкою; до того ж існує й селище на південній окраїні села, також Вітрянкою іменоване. Обіймає вотчина 250 ф. косовиці, 300 ф. орної землі, 150 ф. сільського вигону й 200 ф. огородження. Є два млини в балках без ставків, два власницьких сади. 1 млин у тій же балці без ставка й 5 садів поселянських. Відстані ж до села Кулішівки 3 версти, до Гилішевки 3 версти і до Сербичан 4 версти.

Легенда про виникнення села Вітрянка
СЕЛО НА ПАГОРБІ ВІТРІВ
У глибоку давнину місцевість, на якій розташоване село Вітрянка, була вкрита густими правічними лісами, і лише на невеликому пагорбі, який підперезували дві дзюркотливі річки, ясніла широка поляна, яка хтозна-скільки гріла свої боки навпроти сонця, що вставало десь із-за прилеглих яруг і кидало на неї свої перші промені вже із самого ранку. Саме тут, за переказами, і поселилися найдавніші люди. В лісах вони полювали на звірів і птахів, в річках ловили рибу. А як стали займатися хліборобством та різними промислами, мусили рубати кремезні дерева та лаштувати собі житло.
Отож поселення розросталось, і пагорб все більше оголяв свою залисину, над якою дедалі частіше зринали рвучкі й холодні вітри, що завдавали багато клопоту поселенцям. Взимку вони заносили сюди таку холоднечу, що вимерзали посіви, гинули молоді деревця, а в помешканнях люди не могли зігрітися. Влітку це місце також не обминали вітри. Легкі й прохолодні бадьорили мешканців, а рвучкі і злючі – страшили. Люди особливо боялися вихору, який би й хати поперевертав, коли б не був на ланцюгу. Тому як бачили його, хрестилися, примовляючи «Щезни, сатано!», і старалися усіляко берегтися від нього та молитися.
Може тому лиха в селі од вітрів не було, а до холодів люди поволі звикли. Коли їх запитували, де вони мешкають, вони не то жартома, не то серйозно відповідали: «Живемо на пагорбі, де вітри гуляють!»
Особливо сильні вітрюгани вирували при долині, де поблизу пагорба тягнувся неглибокий, але довжелезний яр. Тут, здається, ніколи затишку і спокою не було. Здіймаючись десь біля Дністра чи ще й далі, вітри, немов по коридору, безперешкодно проникали яром до села, вдарялись своїми невидимими плечима в пагорб і долиною вже врозтіч бігли геть.
Часто вітровії наспівували тут своїх страхітливих пісень. Але ніхто їх не боявся, а пастухи худоби, які більше були на околицях, аніж у селі, навіть хизувалися своєю сміливістю стояти на вітрах і слухати їх мову. Хоч вечорами, як повертались із худобою додому, дехто з них нерідко жалівся своїм родичам, мовляв, у долині такі протяги, від яких обличчя потім жаром пашить.
Люди стали називати те місце словом «Вітрянка», і від нього ніби й пішла назва села. Згодом хтось запропонував спорудити у вітряному яру дерев’яний млин. І хоч вони вже були в селі, вітряк таки змайстрували під самісінькою горою. Довгий час він був окрасою і гордістю села. Звозили сюди зерно на мливо жителі й інших навколишніх сіл. Переповідають, що ті, кому доводилось бачити дерев’яного трудягу ранкової пори, як сходило сонце і його розжарені промені падали на крила-лопаті, зачаровано зупинялися і подовгу дивилися на те диво. Людям здавалося, що вітряк палав і відмахувався від сонячної пожежі на всю силу. Та замість визволення з вогняного полону крила його все більше занурювались у стихію, роздмухували жар і створювали фантастичну живу картину, яка була намальована вітром і дерев’яним витвором невтомних і працьовитих людей, що поселилися на пагорбі вітрів і живуть тут донині.
Записано в с. Вітрянка від В. І. Фрицака.

Легенда про Білі криниці
Гордістю нашого села є Білі криниці. Вони включають три криниці, які розміщені на схід від нашої школи. Кажуть, що викопав їх хлопець Василь в знак кохання до своєї дівчини. Звали її Василинкою і була вона дуже вродливою. Але так склалося, що їм не судилося бути разом. Дівчина була наймичкою у жорстокої пані. Пані помічала, що Василинка зустрічається з Василем, але ж хлопець подобався і їй самій. Щоб розлучити їх пані відправляє Василя в солдати, а його кохану Василинку в покоївки. Тяжко плакала дівчина, та нічого не поробиш. Що не день, то сльози. І не те так зробила, і друге не так, і не вчасно. Тільки випаде вільна хвилина, то Василина біжить над яр та виглядає, чи не йде бува з далекої дороги її Василько. Так спливло три роки.
Врода її все більше розквітала і водночас дратувала злу пані. Вирішила пані ще більше познущатися з бідної дівчини. Жив у селі старий та горбатий коваль-п’яниця. Задумала пані видати заміж Василинку за нього. Дівчина не змогла нічого вдіяти, але життя з нелюбом не уявляла. Вже в день весілля вона одягла сяку-таку одежину і пішла над яр. Враз спливли всі зустрічі з коханим хлопцем. Подумала вона заплакала і кинулася у глибоку прірву. Так закінчилася історія кохання Василинки та Василя. Коли хлопець повернувся, то не застав своєї коханої. І вирішив він викопати на місці їхніх зустрічей три криниці. Пізніше з часом криниці обклали білим каменем і стали називати їх Білими криницями. Наша місцевість багата на цілющі джерела. Вода з криниць дуже смачна, холодна.