Освіта Волошкове

Школо! Мати рідна моя! Куди б доля не закинула мене, я завжди повертаю на ту стежку, якою ходила до школи. Саме тут я навчилася читати й писати, складати слова “мама”, “моє село”. А воно в нас прекрасне, з поетичною назвою – Волошкове. В цій школі вчилася вся моя родина, дідусі, бабусі, мама, тато.
До 1940 р. школа була румунською, навчання велось на румунській мові. А в 1941 p. встановилась радянська влада і навчатися почали українською мовою. Діти раділи з того, що нарешті будуть вчитися на своїй рідній мові. Але раділи не довго.
Грянула Велика Вітчизняна війна. Навчання призупинилось і лише у 1944 p., коли село звільнили від окупантів, німців та румунів, школа знову ожила. В наше село за направленням приїхав Кутовий Петро Олексійович з дружиною Людмилою Матвіївною
Охочих вчитися знайшлося більше сотні. Організували два перших класи і один другий. Ще одна вчителька приїхала в наше село – Резніченко Галина Іларіонівна. При школі жив вчитель Сальєв, мав вищу освіту, тому пізніше його перевели у Сокирянську семирічну школу директором. Дружина його теж була вчителькою.
Будинок, в якому розмістилася школа, належав пані Орловій. Сама пані покинула все: землю, ліс, будівлі і виїхала в Румунію. В школі завирувало, закипіло… Хоч село й бідне, зате кожен прагнув щось знати, навчитись читати й писати. В селі нараховувалось до двох тисяч людей. Школа називалась початковою. Хто закінчив 4-й клас, то йшов у 5-й в с. Козлів, що на Вінниччині, через річку Дністер. Там височіла велика десятирічна школа. У 1948 р. учнів побільшало – всього 177 учнів. За направленням в нашу школу прибуло ще троє вчителів: Крижанівська Галина Тимофіївна, Онісімова Марія Максимівна – випускниці Одеського педучилища, Повійчук Василь Степанович, який навчався заочно.
Тоді було в одному класі по 20-33 учні. В першому класі було аж 47 учнів. Школа працювала в дві зміни, чителям було дуже важко, але це потрібно було для людей.
Влада почала турбуватись відкриттям семирічки, бо не всі виявляли бажання вчитися в Козлівській школі, що знаходилася у Вінницькій області через річку Дністер. А закон вимагав семирічну освіту для всіх. В нашому селі була стара будівля, де пані Орлова тримала своїх коней. Те приміщення відремонтували і в 1950 році відкрили семирічну школу. Потрібно було вже вчителів з вищою освітою. У Волошківську семирічку був направлений Махній Петро Олександрович. Він зайняв посаду вчителя математики. А потім більше двадцяти років був директором нашої семирічної школи.
Спочатку в школі було всього двоє вчителів, а стало аж десять. В селі був клуб, невеличка бібліотека. В клубі проводились батьківські збори, учні готували концерти до Шевченківських днів, новорічних свят, до дня Радянської Армії. Хоч клуб і в старому приміщенні та людей завжди було багато. Волошківчани часто згадують стару школу, клуб… Якось розговорились ті, кому за 70 p., і один з них – Федір Стахович Решетнік розповів, як і коли він навчився вимовляти букву “ер”: “Я дуже любив вчити вірші напам’ять, і коли був у першому класі, то вчителька дала мені вивчити вірш “Цукор”, в ньому часто повторювалась буква “ер”
Мама сердиться моя,
Некультурний,- каже-, я.
-Це чому, – питаю в мами?-
Каже: лишенько моє,
Цукор ти береш руками,
А для цього ложка є “.
І досі пам’ятаю, як люди посміхались. Я зрозумів, що треба постаратись і навчитись вимовляти цю букву. Дома я повторював слова з буквою “ер”: рука, рак, рама. Не минуло й два дні, як я вже вмів говорити цю букву”.
Всі вже на заслуженому відпочинку і кожен розповідав про себе, про свою сім’ю, про дітей та онуків. Здавалося, ніби вони повернулися в дитинство і знаходяться на колгоспному полі, допомагають своїм мамам збирати врожай буряків та картоплі. А яка смачна печена картопля тоді була, що пекли на полі біля вогнища. Колосились ниви, а на фермах і хрюкало, і мукало, і бекало. Колгосп “Нове життя” був передовим. До нашого села приїжджали перейняти досвід, як вирощувати свиней, домагатись високих надоїв. Колгосп тоді очолював Натрасенюк Василь Прокопович, заслужений голова колгоспу. Вмів Василь Прокопович працювати з людьми, тому старанно трудились і доярки, і птахівниці, і вівчарі. У нашій семирічній школі вчилися люди старшого віку. Кожен хотів закінчити семирічку, здобути спеціальність шофера чи комбайнера, тракториста чи столяра.
Жили під таким гаслом: “В країні нашій стільки справ і кожна з них цікава…” І ті, хто мав спеціальність шофера, возили школярів на екскурсії. Так в минулому шофер Довгань Володимир Петрович розповів мені, як він разом з семикласниками побував біля печери Довбуша і учні зробили напис на камені при вході до печери: “Волошківська семирічна школа, 1975 рік”.
За те, що школярі гарно працювали на збиранні буряка, яблук, картоплі, Василь Прокопович виділив машину і 17 учнів разом з класним керівником Михальчук Марією Максимівною вирушили на екскурсію. Хотілося побачити печеру Довбуша. На ночівлю зупинилися в лісі, а грибів – море, захотілося їх поїсти. От і варили, і смажили, а кухарем був Склярук Володимир Миколайович. Вранці вирушили лісом до печери. Любили учні і вчителі екскурсії, свято врожаю, а також учнівські олімпіади, які відбувались в районі.
Зараз залишилась в селі одна Михальчук Марія Максимівна, їй от-от виповниться 92 роки. Учні завітали до пенсіонерки у вихідний день і вона розповіла про своє життя. Приїхала в наше село в 1948 році, закінчила річні курси бухгалтера, Одеське педучилище, і приїхала за призначенням навчати учнів 1-4 класів. А коли почали відкривати семирічку, то необхідно було продовжити навчання, щоб мати право вчити учнів 5-7 класів. В Чернівцях закінчила учительський інститут в 1955 році. Цей заклад давав лише незакінчену вищу освіту, тому далі знову вступила до Івано-Франківського педінституту, щоб здобути вищу освіту. Все своє життя працювала у Волошківській школі – 45 років. При радянській владі все було добре, легко вчилися, обирали професію до душі, навчалися безкоштовно, студенти отримували стипендію, на яку можна було прожити.
Багато наших односельчан, випускників нашої школи, виїхали на заробітки. В селі дуже мало молоді, більшість пенсіонери, є такі, що здобули вищу освіту, а місця роботи не мають. Задумуюсь, в якій країні живемо? Така, як вона була колись за радянських часів, це була країна-квітка, яка розпускала свої пелюстки по всьому світу. Всі ті колишні учні – золотий фонд нашої нації. Вони вміли цінувати хороше, що було зроблене нашими попередниками, всі були талановитими майстрами і мали широку душу, піднімали рідне село після розрухи, бо для того і люди на землі: “щоб жили ми, щоб росли ми, щоб садами ще й рясними цвів навколо вільний світ.”
Довгий час мріяли про нове приміщення школи, бо старе знаходилось у давніх панських будинках. І в 1997 році відкрилось нове приміщення школи і була вона реорганізована в школу-сад. За рішенням сесій сільської та районної рад в 2005 році школа-сад була реорганізована в загальноосвітню школу І-ІІ ступенів.
В 2011 році загальноосвітній школі І-ІІ ступенів надано статус навчально-виховного комплексу.
На даний час в закладі навчається 45 учнів та виховується 17 дошкільнят.
Навчальний заклад закінчили біля 1000 учнів, які отримали семирічну, восьмирічну або дев’ятирічну освіту. 80 випускників здобули вищу освіту, 190 – середню спеціальну.
На сьогоднішній день у вузах навчається 14 випускників.
Серед випускників школи є люди різних професій. Професію вчителя обрали 20 випускників.

Над розділом працювали: Пошукова група «Всезнайки»
Керівник: Крамар Мирослава Федорівна