Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Дитя не тільки для родини
Дорогоцінним скарбом є
Це дивний голос України,
Що має висловить своє.
Володимир Семенович Мартинюк
Біографія поета – в його поезії. Так і у Володимира Семеновича Мартинюка: зовнішню канву його життя легко викласти в кількох рядках біографії.
В сім’ї Семена Сильвестровича та Агафії Семенівни підростало троє синів: Василь, Іван, Микола. Подружжя очікувало народження четвертої дитини і морозним січневим днем, а саме в ніч з 13 на 14 січня 1938 року, в селі Волошкове в сім’ї Мартинюків сталося диво: народився четвертий син і батьки нарекли його Володимиром. Цим іменем вони передбачали володарювати на полях, творити прекрасні вірші.
В народі кажуть, що діти, народжені на старий Новий рік під мелодію веселої Маланки, обрані Богом. Саме таким був Володимир Семенович Мартинюк. Уже з дитячих років Володимир прислухається до маминих пісень та батьківських оповідок. Як ведеться в сім”ї, старші діти наглядали за молодшими.
Згадує Микола, брат Володимира:
– Пам’ятаю, ми були малими. В ті часи магазинів не було, діти іграшок не мали, одягалися бідно, солодощами пригощали лише на великі свята. А по селі їздив жид Лейзор і пропонував людям різний крам: синьку, шпильки, чурупітки, солодощі, сіль, мило, стрічки. Міняв все за поношений одяг-яйця, овечі смушки, пір’я. Ну ось ми з Володею вирішили виміняти в жида 4 подушки і 3 смушки на шпиль, очки, чурупітку. В той момент ми були дуже задоволені поміняним крамом. Не встигли ми награтися як слід, як з поля вернулася мама. З малим Володею було нам не солодко, бо ми виміняли всі подушки, які були в хаті. Ласка Божа, що мама наша встигла, а то би спали ми на кулаках.
Часи минали, Володимир підростав і у 1946 році пішов до 1 класу Волошківської початкової школи. Та невдовзі в сім’ї Мартинюків помирає мама. Володимиру виповнилося лише 8 років. В його пам’яті і серці навічно зберігся образ мами, її натруджені і ласкаві руки, яка своїм дітям, що горнулися до неї, співала пісень про Україну. Тому з таким нетерпінням чекали щодня повернення мами. Ось і відповідь на те, чому майбутня збірка отримала назву “Мамине сонце”.
Незважаючи на скруту, Володимир продовжує навчання і закінчує школу у 1955 році. Після цього він працює на різних роботах у рідному селі. У 1956-1957 роках навчається на курсах садоводів в Рідківській сільськогосподарській школі. У 1957-1959 р. працює в колгоспі садоводом. З вересня 1959 року по січень 1964 року навчається в Хотинському сільськогосподарському технікумі. Після закінчення працює в колгоспі ім. Котовського Новоселицького району. З січня 1965 року по жовтень працює агрономом колгоспу “Нове життя”. У 1967 році одружується з сільською дівчиною Кушнір Катериною Василівною, пізніше в своїй поезії присвятить вірш коханій. З 1965р. по вересень 1966 р. навчається в Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті по підвищенню кваліфікації керівних кадрів. У 1967 р. у сім’ї Володимира Семеновича народжується донька Наталя. З 1966 р. по жовтень 1969 р. працює агрономом колгоспу. У 1972 р. працював головою колгоспу в селі Грубно. З 1973 р. працює головним агрономом механізованого загону “Сільгосптехніки” міста Сокиряни. З 1976 р. по 2000 р. працював у рідному селі головним агрономом.
Творчий злет поета В.Мартинюка
Натхнений природою рідної землі, Володимир Семенович починає творити перші вірші. Самий перший вірш був надрукований у районній газеті „Дністрові зорі” 1 липня 1961 року і називався „Краю мій”. Володимир Семенович все своє творче життя співпрацював з газетою. Неодноразово друкується у рубриці „Польова веселка”, „Калинове гроно”. Минали роки, а з-під пера Володимира рядками проростали нові вірші.
Він був бажаним гостем у сільській школі, понад усе любив дітвору, часто жартував: „Діти, ви хочете вареників? Скажіть мамі, щоб зварила.” А жінки, що працювали в ланці, говорили: „Семенович, не жартуйте, бо в половина ночі ліпим вареники.” А коли проходив повз садочок сільський, завжди вітався з маленькими односельчанами, питав: „Хто буде їсти цукерки?” Вся малеча, одне з поперед одного кричала: “Я”, а він у відповідь: „То скажіть мамі, щоб купила”. Навіть діти зверталися до нього Семенович і не інакше, а це говорить саме за себе.
Завжди брати Мартинюки славилися веселими і влучними жартами. Особливо були влучні жарти, коли вони збиралися разом.
Зустрічі учнів з Володимиром Семеновичем Мартинюком відбувалися досить часто, завдячуючи його поезіям, в дитячих душах засівалося добре, мудре і вічне – це любов до батьків, Батьківщини, рідної землі. Він брав активну участь у громадському житті села, довгий час працював профоргом, секретарем партійної організації, піклувався не тільки про працю людей на землі, але і їхній відпочинок. Спільно з дитячими установами села організовував виступ на полях малих аматорів сцени. Такі святкові концерти запам’ятовувалися малечі особливо. Хліб з салом видавався особливо смачним, бо був від зайчика”, віночки, сплетені з колосків, великі огірки, холодна вода з баньки.
Володимир Семенович організував зустріч з чехами, які приїхали на гостини до Кушніра Дмитра. Знайомив гостей з сільськими хліборобами, з видатними людьми Сокирянщини, директором музичної школи М. Мафтуляком, педколективом та учнями школи.
Збірка віршів була здана до набору 25.08.1993р., підписана до друку 07.09.1993р., тираж складав 1000 примірників. Редактором збірки був О.Д.Чорний, художником – І.О.Хілько, технічним редактором – К.К.Савченко, коректором – В.М.Савченко. До збірки ввійшло 70 віршів. З назвою збірки Володимир довго не міркував і назвав її „Мамине сонце”, розмістивши вірш „Мама” на перших сторінках. Взагалі мама звучить в його поезії, як свята”. Вірші „Село мене кличе”, „Досі мати виглядає”, “Афганцям-односельцям” були написані після видання збірки, планувався вихід наступної.
У 1995 році В.Мартинюка запросили на творчу зустріч з студентами медучилища м. Могилева-Подільського Вінницької області. На зустрічі були присутні 98 студентів. В кінці поет подарував кожному свою збірку “Мамине сонце” з власним автографом та найкращими побажаннями.
Нездійсненні мрії В.Мартинюка
Працював Володимир Семенович Мартинюк до останнього подиху, незважаючи на важку хворобу, яка завдала йому нестерпних страждань. Так народився вірш „Не плачте за мною черешні”. Не здійснився задум поета, не видав за свого життя другу збірку, до складу якої мало увійти 20 віршів.
13 січня о 17.00, не доживши день до свого дня народження, помер поет. Повз його хату проходила Маланка. Але перш за все всі учасники Маланки зупинилися біля воріт, скинули шапки і віддали шану пам’яті Володимиру Семеновичу. В цей день дружина втратила чоловіка, діти – батька, брати – брата, онуки – дідуся, а село – Людину з великої літери.
Поет залишив для села великий дар – поезію благородного серця, світлої любові до людини, глибокого розуму. В цьому – безсмертя поета, вічна сила його пера.
Запаліть же свічку, нехай палає, Поєднає нас вона в цей час. Друзів голоси нехай лунають, Пісня й слово хай єднає нас.
Творця, волошківського хлібосіва, глибокого цінителя духовних скарбів в останню путь проводжало усе село, від старого до малого, знайомі, друзі, рідні. Прощалася вся природа, оспівана в його віршах.
Згодом на адресу сільського голови надходить лист від Євгена Федоровича Плаксія „Тебе пам’ятатимуть люди, Володимир Мартинюк”. У газеті “Дністрові зорі” з’явиться стаття О.Бондаря “Він сіяв хліб і добре слово”.
До нас В.Мартинюк щороку приходитиме у яблуневім цвіті, налитому колоску жита, у оновленій землі.
Довгань Оксана Григорівна
Народилася 24 березня 1938р. в с.Волошкове Сокирянського району Чернівецької області в селянській родині. Виховувалася в Сокирянському дитячому будинку №6. Закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету. Працювала вчителем української мови та літератури в Хотинській спецшколі-інтернаті №2. Нині методист Чернівецької обласної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка.
Довгань Оксана – автор багатьох поетичних збірок.
Над розділом працювали: Пошукова група «Розумники»
Керівник: Гуйван Світлана Іванівна
Захисники України
Хай живе Україна!
Захисники УкраїниУкраїнська земля… Земля щедро полита кров’ю її синів. З нашої історії ми бачимо споконвічне прагнення українства до волі та незалежності неньки-України.
Це країна добрих, щирих, привітних, веселих і гостинних людей, які ніколи не поневолювали інші народи, а лише вміло захищалися від ворога.
Спокон віків українці боронили свою волю, незалежність, прагнення до свободи. Скільки довелось пройти шляху у боротьбі із ворогами козацької доби, із царським режимом Росії, фашистськими окупантами –гітлерівцями. Але вистояли, вибороли свободу! Ціною власних життів… У листопаді 2013 року Україна стояла перед важливим історичним кроком – стати незалежною Європейською державою. Але колишня влада злякалась цього. Корупція, мільярдні грошові зв’язки із Російським Кремлем стали перепоною до європейського вибору. Підписання історичного документу було цинічно зірвано. Українська молодь, студенти, школярі вийшли на Майдан, вибираючи та відстоюючи свою гідність, право стати європейською державою. В їх руках були лише прапори України та Євросоюзу, а в очах – надія та віра у майбутнє. Та колишня влада вирішила розігнати зібрання. Юнаків та дівчат, жінок та чоловіків розстрілювали підступні кулі снайперів, а спецзагони «Беркутівців» забивали людей до смерті гумовими кийками. Мітингувальники захищались камінням, бруківкою, яку розбирали прямо з-під ніг, петардами та «коктейлями Молотова». Із засобів оборони були тільки саморобні дерев’яні щити, дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів та палаючі автомобільні шини і їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України – Київ. На Майдані в Києві з’явилися перші жертви, чути було стогони поранених. Розпочався відлік Небесної сотні, відлік нової історичної епохи – прагнення вистояти до останнього та відправити злочинну владу у відставку. Замість того, щоб мирно врегулювати ситуацію, тодішня влада віддала злочинний наказ взяти зброю і зробити «зачистку» Майдану, застосовуючи водомети, бронетранспортери і вогнепальну зброю. І продовжився відлік загиблих, поповнювалась Небесна Сотня… Тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. «Небесна Сотня» своїм життям викупила свободу для мільйонів українців і надала шанс збудувати нову демократичну правову державу. Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають !» Нарешті владу було повалено, колишній президент та його поплічники-злочинці, забравши із собою мільйони грошей, втекли за кордон, сховались від народного суду. Навесні 2014 року українці обрали нового президента, нову владу, європейський шлях розвитку та реформ. Здавалось все скінчилося, минуло і більш ніхто не пройде шляхом тих кривавих подій. Та не так склалось, як здавалось. Кремлівська влада та колишні керівники України, які грабували народ і знищили українську армію, приготували для українців ще одне страшне випробування – ВІЙНУ! Ніхто навіть не міг уявити, що у 21 столітті розпочнеться братовбивча війна між народами, які пліч-о-пліч боролись за свободу і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Російська армія, ховаючись за спинами мирних жителів Донбасу, прикриваючись гаслами про захист російськомовних українців від фашистської хунти, розпочала знищення України зі Сходу. Навколо вибухи, стогін, горе. До нас прийшла війна. Справжня кровопролитна війна. Нас намагаються винищити за бажання мати людську гідність і самим обирати своє життя. Настав той час, коли кожен українець має зробити вибір: або ти станеш рабом, або будеш вільною людиною і житимеш у вільній державі. Тисячі українців, що вистояли на Майдані, взявши в руки зброю, вирушили на Схід України, на Донбас, в зону антитерористичної операції, щоб захистити завоювання Революції гідності. За роки Незалежності українська влада не приділяла уваги зміцненню обороноздатності держави, знищувала Українські Збройні сили. Сила та міць армії була лише на паперах, а кошти – в кишенях тисячів військових високопосадовців. Справжніх патріотів та воїнів принижували низькими зарплатами, розвалом військових частИН.
Але ніхто не очікував, що за півроку український народ так зміцніє духом. Тисячі добровольців та воїнів запасу ідуть на війну, обороняти Україну від російської армії, від свавілля кремлівських бойовиків. Серед перших воїнів АТО, які добровільно за покликом серця вирушили на війну – наші земляки. Із вірою в серці, без жодних вагань вони їхали боронити Схід України від російських бойовиків.
З пошаною називаємо їх імена:
Крамар Сергій Миколайович,
Лєсних Сергій Миколайович,
Махіборода Дмитро Васильович,
Ткач Михайло Васильович,
Чорний Павло Миколайович.
Важка це праця захищати мир! Наші односельчани залишили свої домівки і нашу квітучу буковинську землю, щоб захищати Україну, її волю, її незалежність. Їм боліло те, що розривають на шматки нашу землю, і вони з гідністю відстоювали цілісність нашої держави, її волю, її пісню, золоті українські жита і мир. Нам є що захищати, нам є що берегти! І цей святий обов’язок односельці виконали з честю. Ми віримо,що підростаюче покоління буде добрим та милосердним, рівнятиметься на цих людей, боротиметься за волю, честь і за народ, що наші нащадки стануть справжніми патріотами своєї держави.
Над розділом працювали: Пошукова група «Захисники України»
Керівник: Микитюк Лілія Сергіївна
