Виконавець:Піцул Анна учениця 8-го класу;
Керівник:Романюк Раду Микитович
Були в нашому селі і жителі, які жили і працювали на благо села. Серед них: Г.Г. Горак, М.Ю.Засухін, М.М. Слободян.
28 квітня 1944 року син коваля, Георгій Георгійович Горак, був призваний на службу. Його відправили на збірний пункт. Швидко пройшов підготовку і через деякий час разом з іншим поповненням у складі Другого Українського фронту прибув до місця боїв, брав участь у визволенні столиці Румунії – Бухареста.
Відтак пройшов з боями в Угорщину, визволяв Словаччину, Австрію, де був тяжко поранений. Лежав у польовому госпіталі, був визнаний інвалідом і в листопаді 1945 року демобілізувався. За бойові заслуги був нагороджений орденом Слави третього ступеня і медаллю «За відвагу».
Повернувся в Слобідку, брав участь у колективізації. У 1947 році був обраний бригадиром рільничої бригади колгоспу. Пізніше закінчив курси ветпрацівників, працював ветфельдшером. Навчався у Чернівцях на курсах шоферів. Влаштувався у глибоцькій машинно-тракторній станції. Там працював 35 років.Як і на фронті показує приклад самовідданого служіння Батьківщині. За це був нагороджений орденом Жовтневої Революції і двома орденами Трудового Червоного Прапора.
«Коли згадую війну,- ділився думками Г.Г.Горак, – різні почуття огортають душу. Перед очима знову постають фронтові дороги, бойові побратими. Багато з них не дотягли до світлого Дня Перемоги. 9 травня 1945 року я лежав у одному з госпіталів Відня. Лікарі і медичний персонал вітали один одного з перемогою, приготували для поранених бійців святковий обід. А ввечері старовинне місто освітили феєрверки, постріли трасуючими кулями. Це було неймовірне бачення».
Г.Г. Горак при житті , в День Перемоги, щиро ділився спогадами про фронтові дороги. Був наставником молоді в любові до Батьківщини, виховання її на бойових і трудових традиціях українського народу.
Помер в 1990 році, похоронений в с.Слобідка.
Микола Юхимович Засухін – штабний офіцер, учасник Великої Вітчизняної Війни. За бойові заслуги нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями.
Доля привела його на Буковину з Волзького краю – з міста Горького. Сусід Миколи Юхимовича, який перед тим працював у Молдавії, запропонував йому поїати в Чернівецьку область, де так потрібні були в той час спеціалісти. М.Ю.Засухін мав вищу освіту – закінчив Горьківський сільськогосподарський інститут.
3 червня 1946 року він став незамінним завідуючим Глибоцької державної сортодільниці до виходу на заслужений відпочинок.
Перші досліди, очолюваний ним колектив, заклав у с.Слобідка. з того часу було рекомендовано для посівів району сотні сортів сільськогосподарських культур. Особливо прижилися в наших краях пшениця «миронівська-808», «харківська-63», «польська-70», озимий ячмінь «паміна», «надя», «джордже», картопля «гатчинська», «воротинська рання». Впровадження їх дало змогу підвищити урожайність с/г культур.
Помер у 2011 році, похований у с.Слобідка.
Слободян Михайло Миколайович – ветеран Великої Вітчизняної війни і праці. За бойові заслуги нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня та нагрудними знаками.
Михайло Миколайович вніс значний вклад в перші роки організації радянської влади в селі. В 1940 році,коли в село прийшла радянська влада, М.М. Слободян стає її активістом за що в 1941 році, при поверненні румунської влади, був ув’язнений, де просидів 3 роки. У 1944 році, коли радянська війська ввійшли в Румунію, пан Михайло був звільнений з в’язниці і добровільно влився в лави радянської армії, продовжуючи звільняти Європу від німецько-фашистських окупантів. Повернувшись в рідне село він став бригадиром сортодільниці і під керівництвом вченого агронома, завідуючого сортодільницею, Засухіна Миколи Юхимовича, домагався відмінної організації праці по апробації для районування сотень сортів пшениці, озимого ячменю, картоплі, тощо.
З року в рік його бригада, порівняно з іншими, які тоді існували в колгоспі, домагалася найвищого врожаю с/г культур. Його відношення до праці служило взірцем для наслідування. За сумлінне відношення до своїх обов’язків нагороджений медаллю «За доблестний труд» та багатьма грамотами. Серед односельчан користувався заслуженим авторитетом та повагою.
Помер 1987 року, похований у с. Слобідка.
Одна з багатодітних сімей села Слобідки в часи керування державою Й.В.Сталіна стала жертвою репресій та голодомору. Це була сім’я Романюка Амбросія Івановича. Донька Романюк Амбросія, Гаврилой Зіновія, з болем в серці і сльозами на очах розповідає про тяжку долю, що спіткала її матір, Романюк Наталію:
-Наша сім’я складалася з десяти осіб: мами, батька і вісьмох дітей. Найстаршому виповнилось 22 роки, а наймолодшому – 6 років. В 1940 році батько помер. Ми залишилися напівсиротами. Залишившись вдовою, без годувальника, двоє дітей мама похоронила. В господарстві була корова і телиця. Держава доводила до кожного господарства обов’язковий план здачі молока. Мама корову продала і не було звідки здавати це молоко. Його не мали і ми –Діти.В село приходили сталінські уповноважені, які з великим старанням виконували його розпорядження і заповзято вишукували «зрадників» Батьківщини, «ворогів народу». Не виконуєш доведений план – ворог народу. В цьому і звинуватили нашу маму. Покликали в сільську раду і наказали з’явитись в район. Крім того пришили мамі наклепницьку політику, буцімто вона має зв’язок з-за кордоном, а значить шпигун і зрадник Батьківщини. Без суда і слідства маму заарештували і засудили на 5 років. Потім забрали весь хліб, залишивши шестеро дітей на голодну смерть. Йшов 1947 рік – рік голодомору і організації колгоспу в нашому селі. Старші, неповнолітні -діти, працювали на фермі та колгоспних полях, молодші – подались в найми випасати людські корови. Ввечері сходились додому голодні і змучені, а їсти не було що. Щоб якось вижити збирали і варили кропиву, лободу. Їли малясу і жом, варили гриби без муки, від яких отримали отруєння і божевілля. Та не зжалилась влада над сиротами, не подала хоч яку-небудь допомогу, як це є тепер. В 1948 році після дворічного ув’язнення, нелюдських катувань, ми одержали звістку про смерть матері. Мама перебувала в криміналі в Сталінській області, місті Чистякові. Так і не повернулася до своїх дітей. Де похоронена не знаємо і досі. Звертались із запитами до обласної прокуратури. Хотіли дізнатись про правдивий судовий вирок матері, та даремно. Прокуратура довго зволікала, і на кінець отримали звістку, що судова справа не збереглася.