Home / Глибоцький район / Глибока / Видатні особистості Глибока

Видатні особистості Глибока

Різьблений світ Федора Труша
Пошуково – дослідницька робота

Виконала: Білічук    Юлія, член гуртка  «Етнографічне краєзнавство» Глибоцького ліцею
Керівник: Димчук Т.М., вчитель українознавства, керівник гуртка «Етнографічне   краєзнавство»

Світ різьбярства  – загадковий та різноманітний  з усіма його напрямками, стилями, технікою виконання. Крім того, це долучення до природи. Долучення в тому сенсі, що різьбяр має справу з деревом, своєрідним у своїй багатогранності матеріалом, створеним природою. Теми і сюжети для втілення в дереві різьбяр бере в тих же спостереженнях за природою, фантазії якої невичерпні.
Своїм  корінням різьба  по дереву сягає глибини віків. Важко встановити час виготовлення перших культових символів-ідолів, стилізованих зображень звірів, небесних світил. Багато таких виробів слугували свого роду талісманами, у них вірили та поклонялися. Відголос тих часів зберігся й досі.
Ручна робота різьбяра представляє собою ні з чим незрівнянний виріб, аналога якому немає ні за стилем, ні за манерою виконання.
Традиційним центром художньої обробки  дерева на Буковині здавна були її гірські райони. Художнє різьблення по дереву бере свої витоки з народного побутового різьбярства. З сивої давнини майстри  прикрашали  ужиткові речі різьбленими або випаленими візерунками, магічно-охоронна функція яких з плином  часу  набувала  значення суто декоративного  оздоблення. Прадавні невибагливо різьблені мотиви-символи (насічки, кола, розети,зубчики, хрести, ромби тощо) набирають вигляду  складних ритмічно упорядкованих художніх композицій.
З  другої половини  Х1Х століття  різьба по дереву перетворюється на широко розвинутий народний промисел. Геометрично-площинною сухою різьбою  та випаленим орнаментом  щедро прикрашають речі домашнього побуту, (скрині, столи, рахви, барильця, топірці, сідла  тощо) та різноманітні сувеніри. Форми предметів дедалі стають більш складними, а їх майстерно виконане декоративне оздоблення – пишним та  вибагливим. Декоративно-орнаментальна система буковинської художньої різьби набула самобутніх стильових рис, якими позначені напрочуд  мелодійні композиції з  розміреною ритмікою плинних ліній та гармонійним узгодженням  геометричних мотивів з елементами рослинного орнаменту. Прийоми поєднання плоскої різьби з рельєфною орнаментальною пластикою, використання інкрустації різноманітними поліхромними матеріалами (кольоровим деревом,  металом,  бісером) та  технічність виконання перетворює мережані вироби з дерева на коштовні  мистецькі  твори.
Найвизначнішими  гуцульськими майстрами, які зберегли  й збагатили народні традиції були Василь Девдюк,  Марко Мегеденюк та родина Шкрібляків. Саме ці відомі різьбярі започаткували художнє різьбярство на Буковині. Вони  упродовж тринадцяти років (1905-1918) викладали у  крайовій  Вижницькій  школі столярства, токарства, різьбярства та металевої орнаментики і виховали понад сто майстрів. Творчий доробок  уславлених вчителів  є визначною сторінкою  історії розвитку  мистецтва народної різьби нашого краю.
Творчість засновників художнього різьблення на Буковині та їх послідовників є  кришталевим джерелом натхнення  народних майстрів-різьбярів та професійних митців краю.
З давніх-давен на Глибоччині розвивалось деревообробництво. У кожному майже селі були свої майстри: теслярі і столярі, бондарі та токарі, різьбярі. Вони не тільки добре зналися на деревині для виробів, а й самі заготовляли її або закуповували . До наших днів збереглися речі, необхідні у господарстві, вміло виконані майстрами: шафи, ліжка, стільці, табуретки, полички, підставки для вазонів та інші. Чудовими столярами у Глибоці були: О. Кручко, М. Труш, Т. Паламарюк та інші. При виготовленні предметів хатнього обладнання, вони намагалися урізноманітнити форму, збагатити декор. Кожен майстер володів секретами свого ремесла і це виділяло його вироби від інших. Так, меблі виконані Кручко О. , відзначаються простотою форми, практичністю, акуратністю. Вишукані за формою, делікатні трюмо, тумби, шафи у виконанні Труша М.  Кожен майстер мав своїх послідовників. Найчастіше ними були діти, близькі родичі. Так, Михайло Труш своє вміння, досвід, секрети майстерності передав синові Федору. Зараз це знаний майстер-різьбяр,творчість якого досліджували члени гуртка “Етнографічне краєзнавство”.
Отже, мета нашої роботи:  зібрати та описати матеріали про творчий доробок місцевого різьбяра Труша Федора Михайловича; дослідити творчу манеру майстра, орнаментальну тематику, техніку виконання різьблених виробів.
Серед майстрів Глибоччини широко відоме ім’я різьбяра Труша Федора Михайловича.
Федір Михайлович Труш  народився 7 квітня 1956 року в м. Чорноморськ Красноярського краю. У цей Сибірський край після війни доля закинула його батьків, тоді ще юних Михайла з Львівщини та Фрозину з Буковини. Їм було висунуто обвинувачення за участь в ОУН та вислано до далекого Сибіру. Там познайомились, одружились. Через рік після народження сина повернулись до Глибоки, на Батьківщину Фрозіни. Михайло, батько Федора, мав неабиякий талант до живопису, за професією був столярем-мебильником. Оселі багатьох глибочан прикрашали меблі, виготовлені вмілими руками Михайла Труша.
Федір Труш  теж змалку мав хист до малювання. Від батька успадкував нахил до деревообробної справи. З дитинства хлопчик  допомагав батькові, подавав інструменти, придивлявся до тонкощів різьбярської справи. Згодом і сам навчився майструвати. Від батька перейняв способи обробки деревини, вміле орудування столярськими знаряддями праці, акуратність і точність у виконанні виробів. У спадок йому дістались всі батьківські інструменти.
Свої здібності Федір удосконалював, навчаючись  у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (тепер  коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка) за спеціальністю “художня обробка дерева”. Його наставником був відомий на Гуцульщині майстер-різьбяр С. В. Вархола , про якого залишились найкращі спогади. Там Федір вивчав гуцульський орнамент і технологію його різьблення.
Після закінчення училища був призваний до лав Радянської Армії. Відслуживши строкову службу, повернувся додому. Адже саме тоді помер батько, і відповідальність за матір та меншу сестру Анну лягла на його плечі.
Працював у системі Художнього фонду Чернівецького виробничого комбінату художником-оформлювачем, пізніше викладачем живопису в Глибоцькій художній школі.
Разом з дружиною Марією Костянтинівною виховали сина Михайла, який теж небайдужий до різьбярської справи, хоч за освітою економіст.
У творчості завжди домінує характер людини. Веселість, працелюб-ність, доброзичливість, стриманість, ретельність, різноплановість – це і характер, і коло інтересів   самого   майстра.
Свої різьблені  вироби Федір Михайлович виготовляє на замовлення. Майстер вніс цікаві конструктивні зміни і творчі вирішення у традиційні форми: декоративні тарілки, рами для дзеркал, підсвічники, оправи для книг, полички, світильники, оздоблення меблів, журнальні столики, балясини для сходів, міжкімнатні арки (фото 1,2).
Кожен виріб неповторний у своїй красі, а саме краса підтверджує широкі можливості майстра, його високу технічну майстерність (фото3,4,5).
Федір Михайлович володіє різними  техніками різьблення: плоскою, ажурною, рельєфною, скульптурною. В одному й тому ж виробі можуть поєднуватися різні види різьблення.
Одним з найдавніших способів оздоблення дерев’яних виробів вважається плоске різьблення, що виконувалося найпростішими інструментами — сокирою чи ножем. На Гуцульщині його називають: «сухим» або «чистим». Елементами такого різьблення є прості геометричні фігури, утворені поєднанням горизонтальних, вертикальних та скісних  ліній.  Неглибокі, тоненькі лінії, що утворюють діагональну або прямокутну дрібну, легеньку сітку на поверхні деревини, дають уявлення про такі найдавніші орнаментальні мотиви, як «січені зубці», «зубці з головами», «головкате», «огірочки», «бесаги», «кривулька», «медівники», «бані», «п’явки».
Ажурна різьба (наскрізна) відома з кінця ХІХ ст. Саме вона робить зовнішнє оформлення виразним і в якійсь мірі „повітряним” і дозволяє досягнути того ступеня витонченості, який характерний для мереживних виробів (фото 6,7).  Цей вид різьби поділяється на власне наскрізну і накладну, має два підвиди: прорізне різьблення (наскрізні ділянки прорізаються стамесками та різцями) і пропильне різьблення (фактично те ж саме, але такі ділянки випилюються пилкою або лобзиком). Наскрізне різьблення характерне для лиштв, карнизів, балконних огороджень.
При глухому різьбленні на поверхні виробу утворюються невеликі заглиблення, що становлять геометричний малюнок з різних трикутників, квадратів, багатогранників, ліній. Це так зване геометричне, або клинове різьблення, — малюнок його відрізняється різкими переходами від світла до тіні.
Часто у виробах майстра можна зустріти  гуцульський орнамент. Гуцульський орнамент – це рослинні форми , стилізовані з невибагливих лугових трав, квітів. Частина елементів орнаменту, стилізована в геометризовані й геометричні форми, як „кратка” – тобто сітка, що перегукується з гуцульськими  „кільчастим письмом”,  „підківки”, „півмісяці” чи то „цяпкування” – тобто крапкування біля стебел, листків, квітів. Технологія гуцульської  різьби  – це зрізування переважно площиною в глибину. Точність і чистота зрізів залежать від відчуття волокон деревини (текстури), інструменту і майстерності.
Федір Михайлович майстерно володіє скульптурною різьбою(фото 8,9). Скульптурна різьба – це зображення окремих фігур (або груп фігур) людей, тварин,

птахів або інших об’єктів. Фактично, є найскладнішим видом різьблення, оскільки вимагає від різьбяра об’ємного бачення фігури, почуття перспективи, збереження пропорцій (фото 10,11).
Надзвичайно важливим є підбір текстури деревини, а майстер чудово її відчуває і тому всіляко намагається  “обіграти”. Найчастіше Федір Михайлович використовує дуб та липу.
Дуб дуже важкий в обробці, тому тонкі складні мережива з нього не роблять. Зате меблі і різьблення з такого дерева дуже довговічні. Вони можуть багато років знаходитися там, де підвищена вологість.
Липа , навпаки,  має дуже піддатливу структуру деревини.  На ній можна виконувати всі види різьблення. Грузла, однорідна за структурою волокон, м’яка, вона однаково добре ріжеться уздовж і поперек волокон, піддається обробці практично будь-яким способом. Тому саме її різьбяр використовує для виготовлення делікатної мілкої різьби. Така витончена різьба скидається швидше на вишивку(фото 12).
Бук відрізняється сухою деревиною, яка може в процесі роботи сильно колотися і кришитися. Дрібне різьблення з буку зробити складно, тому його заздалегідь рясно змочують, а потім висушують. Різьблені меблі з цієї породи дерева необхідно обробити спеціальними захисними засобами проти вологи.
Клен буває світлих тонів. За якістю кленова деревина тверда і важка. Текстура клена трохи блищить, що прикрашає предмети інтер’єру зроблені з цього матеріалу. Клен, як і дуб, — ріжеться важко, але деревина клену схильна до хвороб. Тому клен не застосовується у виготовленні мебелі.
Вироби  Федір Михайлович виготовляє  столярним чи токарним способом,  вирівнює, шліфує, інколи лакує, полірує, якщо різьблення будуть виконуватись після оформлення. Готові вироби майстер  фарбує (тонує) морілкою та лакує. Основний колір – темно-коричневий з тоновими розтяжками аж до світлої деревини.
Творчою особливістю майстра є те, що він спочатку робить закінчений ескіз малюнка на папері, а потім на виробі викреслює його шилом або циркулем (фото  13,14).
Його вабить і робота з фарбами, аквареллю, тушшю. Тому чимало робіт виконано і в цій техніці. (фото 15,16 ). Оригінально виконані живописні роботи: картини “Золота осінь”, Весна”, „Літній день”, “Полудень”, “Весняний розмай” та інші (фото 17,18 ).
Крім різьблення по дереву, Ф.Труш займається монументальним малярством, іконописом на дереві. Ці види малярства є важливими компонентами духовної культури. Вони уособлюють багатий образний світ, етичні ідеали, своєрідні естетичні запити нашого народу. До нашого часу у церквах зберігся настінний розпис.
У розписах церкви існує усталена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займають центральну частину храму, південну і північну стіни, а також розміщуються у Вівтарі і притворі. До найбільш поширених належать „Страсті Христові”, „Страшний суд”, сцени біблійного та євангельського циклу.
На початку 90-х років Федір Михайлович реставрував іконостас у старообрядницькому Соборі Успіння Пресвятої Богородиці у с. Біла Криниця. Його також запрошували до Молдови на відновлення однієї із церков. Майстер повністю відтворив іконостас та реставрував настінні розписи.
У 2002 році відреставровано настінні розписи Покровського храму Пресвятої  Богородиці смт. Глибока(фото 19,20). Серед  майстрів-художників був і  Ф. М.  Труш. Створені ним монументальні композиції на стінах цього храму, відлунюють самобутні риси у творчості  майстра(фото21,22). Тональність у зображенні орнаменту та сюжету передає живе враження і спостережливе око митця, тонкий смак, вміння відчувати велич храму.
Оздоблення трьох місцевих капличок – це теж робота Федора Михайловича.У капличці Миколи Чудотворця майстер виконав іконостас з “Житія Миколи Чудотворця”, а центральну ікону “Образ Миколи Чудотворця” змалював з ікони ХVI ст. візантійського стилю (фото 23). Для різьблення автор використав рослинний орнамент виноградної лози, що є характерним для релігійної тематики. Адже “виноградна лоза” – це символ Ісуса Христа та його учнів, які поширювали слово Боже по всьому світу (фото 24). У верхній частині іконостасу зображений хрест, як символ віри .  Огорнутий  він  різьбленим  орнаментом  –  “акантом”.
” Акант” – це стилізований листок тропічної рослини. Цей елемент орнаменту  бере початок ще з грецької культури, присутній в усіх стилях від Античності до сучасності, як в архітектурі, так і в різьбярстві (фото 25  ).
Федір Михайлович  виготовляв також іконостаси для церков Кам’янки, Нового Вовчинця, Волоки (фото 26).  Іконостас  для    Волоцької    церкви   Ф. Труш створив у традиційному візантійському стилі. Важливого значення надається кольорам. Основу візантійського колірного канону  складають червоний, білий, жовтий, зелений, синій (голубий) і чорний кольори.
Червоний — колір полум’яності, вогню, а у вогні в “почуттєвих образах” виявляються “божественні енергії”. І насамперед він є “життєдайним теплом”. Звідси червоний колір – символ життя.
Білий колір ще з античності носить символічне значення “чистоти” та відчуження від мирського (кольорового) життя, спрямованості до духовної простоти. Ангели одягнені, як правило, у біле. Білий колір —  колір вічної безмовності.
Жовте сприймається як “златовидне”, а золото — як “світловидне”. Блиск золота з найдавніших часів сприймається як світлоносність, як застигле сонячне світло. Сонце — Цар і Бог, тому золоту і надається настільки висока символічна значущість.
За останні роки Ф.Трушем створено багато ікон. Адже іконопис займає важливе місце серед багатої матеріальної та духовної спадщини. В ньому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традиції. Ще з часів стародавньої Русі писання ікон вважається справою богоугодною, а професія іконописця належить до почесних. Побутує стійке переконання, що іконний образ творить не художник, а янгол Господній, який спустився з небес. А сам іконописець є знаряддям Помислу Божого, тому перед початком роботи він обов’язково повинен звернутися за благословенням. Цієї думки дотримується і Федір Михайлович.  Художником створено ікони Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих Миколая, Юрія, Параскеви, Варвари, Іллі, Петра, Павла, Архангела Михаїла, „Покрови Пресвятої Богородиці”, „Богоявления Господнє”, „Благовіщення Пресвятої Богородиці” та багато інших для Покровського храму Пресвятої Богородиці та сільських храмів району.
Для Української Православної Церкви Київського Патріархату створено велику ікону на дереві „Неупиваєма чаша” (фото 27  ). Ця ікона прославилась багатьма чудесами. Найчастіше до неї звертаються з проханням про зцілення  від недуги  пияцтва.  Православна Церква вшановує святу чудотворну ікону Божої Матері “Неупиваємая Чаша” 8 травня.  Іконографічно образ Богородиці “Неупиваєма чаша” належить до давнього типу зображень “Оранта” або “Знамення”, тільки на ній Христос зображений по пояс у чаші. Чаша з Благословляючим Христом – це чаша причастя, що випромінює приступаючим до неї з вірою всі благословення, дарована грішному роду людському. Це чаша справді неупиваєма та невипиваєма, бо ж Богородиця з піднятими до неба пречистими руками, як могутній першосвященик, возносить Богу в жертву свого сина за спасіння всього світу. Вона молиться за всіх грішників, бажає їм добра, закликаючи замість низьких пристрастей повернутися до невичерпного джерела духовних радощів. Богородиця сповіщає, що неупиваєма чаша небесної допомоги і милосердя уготована кожному спраглому.
Всі ікони, створені художником,  підкреслюють відчуття художником-майстром кольору, вміння виражальними засобами наповнити свої твори глибиною почуттів, мажорним ладом. Світ ікони є світом ідеальним, світом духовних цінностей. А тому, наповнюючи душу чистим і щирим трепетом , він збагачує її , кличе до самовдосконалення та любові до людей і Бога.

Таким чином, народне мистецтво Буковини – це цілий поетичний світ, віддзеркалення душі народу, його світобачення, мрій і сподівань, поєднання земних реалій з багатою фантазією.
Роботи Федора Михайловича Труша свідчать про високу художню культуру обробки дерева, цілісність стилю, глибину орнаментальних композицій.
Майстер уміло використовує різні види різьби, вдало поєднує їх, посилюючи декоративний ефект виробу, підкреслюючи вишуканість форми.
Використання різних порід дерева дає можливість автору збагатити колірну гаму виробів, значно розширити «живописні» можливості різьблення по дереву.
Роботи майстра традиційні за формою й нові за змістом, в них виявляється глибоке розуміння зв’язку декоративного мистецтва з народними традиціями.
Такі талановиті майстри Глибоччини, як Федір Михайлович Труш, потребують залучення до різноманітних  виставок, заходів державного та міжнародного рівня.

Художній світ Домки Ботушанської

 Хотіла б я в пісню всю силу вложити,
                                    Хотіла б я щастям світ цілий укрити,
                                    Дать світлую радість та кожній хатині,
                                    Дать мужність і мудрість та кожній людині.
                                    Як вічний супутник нехай не згаса
                                    Для вас, мої друзі, свобідна краса.
                                                         Д. С. Ботушанська,  1946р.

 

Домка Ботушанська – це пісня. Перший звук її на землі був не криком новонародженної дитини, а голосною струною туги народної за волею, за світлом сонця.
В історії народного образотворчого мистецтва Буковини початку XX ст. роль Домки Сидорівни Ботушанської – незаперечна.
Епоха, коли визрівав мистецький талант Ботушанської, позначена ростом національної самосвідомості, активізацією громадського та культурного життя на західних землях України.
Домка Сидорівна народилася 12 вересня 1912 року в селі Глибока. Допитливе й спостережливе дівча не раз задивлялося на мальовничі гори, порослі стрункими смереками, і мріяло. Дуже хотіла всьому навчитися.
З семи років Домка Ботушанська спробувала малювати. Поштовхом до цього став «Кобзар», який подарував дівчинці осліплий у тюрмах боярської Румунії батько. Роботи доньки Сидір Петрович показав глибоцькому лікареві Камілу Друкеру, той порадив забрати дитину з наймів і віддати її у школу. Витрати за вступні іспити узяв на себе.
За літо Д.Ботушанська зуміла підготуватися так, що її одразу прийняли до четвертого класу семикласної початкової школи. Дівчинка стала першою ученицею. І відтоді зародилася у неї мрія стати вчителькою.
Але сталося не так, як хотілося. Домочка ходила босоніж і проколола на іржавий цвях ногу. Почалося зараження крові. Два роки була прикута до ліжка, захворіла на остеомієліт.
1929 року за допомогою милиць дівчина встає на ноги. У її душі спалахує думка про навчання. Вона бере в тайстрину останню свою картину «Веселе повернення» й на милицях пішки вирушає у Чернівці. Чула вона про професора Євзебія Ліпецького, який мав свою студію малювання. До нього і звернулася. Переглянувши роботу, професор погодився навчати дівчину безкоштовно, але за умови, що вона знайде собі житло й засоби існування. Дівчині нічого не залишалося, як повернутися додому.
1929 року дівчина виконала першу в житті картину на замовлення. Глибоцький комуніст-підпільник Нестор Ткачук попросив її намалювати портрет Кобзаря до святкування 115 роковин від дня народження поета. Аматори з Чернівців підготували концерт, а Домка – реферат про Т.Г.Шевченка. Це був перший виступ перед громадою села, у якому вона наважилася говорити правду.
У 1932 році Домка Сидорівна організувала гурток сільської молоді, який наперекір боярській волі поставив собі за мету вивчення рідної мови й культури.
Восени 1940 року у Чернівцях проходила перша виставка образотворчого мистецтва, на якій були представлені роботи Домки Сидорівни. Вона була одним із найактивніших авторів газети «Радянська Буковина» з перших номерів. Друкувалися її вірші й на сторінках альманаху «Вільна Буковина».
У березні 1941 року розпочалася нова сторінка в житті Д.Ботушанської. За клопотанням письменників Ольги Кобилянської та Григорія Мізюна, її направляють на лікування до Криму.
Після Великої Вітчизняної війни Домка Сидорівна оселилася в Мелітополі. Вийшла заміж за художника Онисима Солоненка, народила й виховала у шлюбі трьох дітей: Євгенія, Віталія, Ольгу. Старший син, Євгеній, закінчив художню академію, молодший, Віталій, – художній інститут, а донька Оля – консерваторію.
Залишивши після себе величезну спадщину, Домка Ботушанська передала нащадкам частину своєї душі.

КЛАСИФІКАЦІЯ КАРТИН ДОМКИ БОТУШАНСЬКОЇ
Досліджуючи образотворчу спадщину Д.С.Ботушанської, нам вдалося зібрати матеріали про 40 робіт художниці: 7безслідно втрачених, аналізованих науковцями, згадуваних родичами, знайомими, 8 портретів, збережених в оригіналі
решта 25 описано за фотографіями. 33 роботи художниці укладено в альбом-посібник «Її нарекли народною…» і систематизовано за жанрами: 1 картина-ікона, 13 історичних портретів, 5 портретів представників з народу й 4 дитячих, 5 ілюстрацій до твору «Підземний дзвін», 1 натюрморт.
Розглянемо роботи художниці у кожному жанрі.
Ікона-картина Божої Матері
Мабуть, немає такого художника, у творчій галереї котрого не було би жіночого портрета. Досить лише ознайомитися з історією його створення, щоби зрозуміти, якою магічною силою впливу на оточуючих віє від зображення жінки. Ще з епохи Відродження художники возвеличували її красу й чарівність. Мабуть тому, що саме жіноча принадність є відображенням земного життя, створеного Богом.
Є така робота й у Домки Ботушанської в іконописному жанрі. Одним з центральних творів народної мисткині є ікона Божої Матері (6080см). Писана на полотні, вона є оригінальним витвором. Стилістична манера авторки ікони-картини виявляє талановитого непрофесійного митця. Композиційно великомасштабна картина умовно поділена на дві частини. Головну увагу художниця зосереджує на канонічній. У ній правила іконографії органічно поєднуються з народним уявленням прo святих, а християнська символіка співіснує з народними елементами. Колірну гаму пишно декорованої ікони вирізняє поєднання відкритих локальних кольорів, підкреслених чорним.

Домчине захоплення рисунком хутко розійшлось селом. Нею зацікавились глибочани. Одного разу до родини Ботушанських завітав будівельник ( підпільний комуніст) Нестор Ткачук, котрий приніс портрет Т.Г.Шевченка і рисунок-репродукцію «Коли велетень спочине», і все те попросив намалювати.
Сімнадцятирічна дівчина виконує перше в своєму житті замовлення, як художниця. Вона вклала в олійний портрет Т.Г.Шевченка (45Í65 см) свої найзаповітніші мрії – здобути освіту. Портрет Шевченка намальовано на голубому тлі й орнаментовано в народному стилі. Внизу підпис: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте!» Ці слова дівчина розуміла тоді в їх прямому значенні. Молодій художниці-самоукові, яка тягнулася до освіти, як квітка до сонця, і не могла її здобути, здавалося, що до таких, як вона, звертається Кобзар. Олійний портрет юної художниці, виконаний у 1929 році, є одним із яскравих свідчень того, як у тяжкі роки боярської неволі поетичне слово Шевченка додавало сил працювати і боротися проти насильства, темряви, рватися до світла, до правди.
Слід відзначити, що, працюючи над портретом Шевченка, молода художниця орієнтувалася на найкращі роботи І.Рєпіна та М.Мурашка. І хоча під час роботи над картиною давав про себе знати брак досвіду, знань і професійного вміння, все ж портрет Шевченка вийшов дуже вдалий. З тонким відчуттям юна художниця зуміла відтворити окремі психологічні риси, розумні прозірливі очі, високе осмислене чоло генія України.
Нестор Ткачук виготовив добру рамку, прикрасив портрет рушником і повісив у своїй хаті. Через кілька днів про це дізналися місцеві власті. Примар накинувся на Ткачука: «У тебе, кажуть, висить портрет відомого бунтаря?!». Та даремно шукати! Портрет заховали на горищі. А коли на Буковині була встановлена радянська влада, портрет Тараса Шевченка знову зайняв належне йому місце на центральній стіні світлиці. У 1950 році Н.Ткачук передав пам’ятний портрет на постійне зберігання в Чернівецький краєзнавчий музей.

Історичні портрети
Зазвичай, портрет зображає сучасну художнику особистість і створюється безпосередньо з натури. Поряд з цим сформувався тип портрета, який створюється за спогадами, літературно-художніми, документальними джерелами чи уявою майстра. Як у сучасному, так і в історичному портреті, об’єктивне зображення дійсності супроводжується певним ставленням портретиста до моделі, у якій відбиваються його особистий світогляд, естетичне кредо. Передане в специфічно-індивідуальній художній манері, митець вносить в образ портретованого суб’єктивне авторське забарвлення.
Цікавою з цього погляду є серія історичних портретів Т.Шевченка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, О.Кобилянської, Є.Ярошинської, М.Черемшини, О.Довженка, М.Мінтенка…
Домка Сидорівна майстерно володіє технікою малярства та графіки. Та здебільшого мисткиня виконує картини у світло-тоновій графіці. Її класична манера письма позначена глибоким психологізмом передачі характерів, забарвлених витонченим ліризмом. Водночас створені нею образи вирізняє незабутня інтонація небуденної гідності та піднесеності.
У творчому доробку Д.С.Ботушанської ми зустрічаємо декілька портретів Лесі Українки, і це не випадковість. Народна письменниця й художниця неодноразово признавалася, що саме творчість видатної поетеси надихала її на віру у світле майбутнє. У роботі Ботушанської перед глядачем постає письменниця-боєць, бо має «в серці те, що не вмирає», тобто палкий прометеївський вогонь любові до трудящих людей, до Батьківщини. Це портреті юної Лесі Українки (3021 см ). Погруддя в анфас з поворотом уліво навіює враження рішучої готовності до великої справи, риси обличчя чітко окреслені, виразні, густо відтінені. Дивлячись на портрет, мимоволі згадуєш безсмертний клич поетеси: «Убий, не здамся!».
Розповіді з гуцульського життя вразили Д.Ботушанську своєю неповторною і наскрізь оригінальною мистецькою палітрою, самобутнім поетичним світобаченням, тому й з’явився у її творчості вірш «Творцю «Карбів» Марку Черемшині» та погрудний портрет письменника (4565 см).
Це чорно-білий малюнок, виконаний на папері аквареллю у «високому ключі»: повній відсутності темних тіней на обличчі. Чорний колір використано лише для окремих деталей одягу, волосся, бороди, вусів, вій, контурів очей. За допомогою такого стилю художниця досягла святкового настрою. Модель портретованого в анфас злегка повернута вправо, письменник впевнено дивиться у майбуття. Про це свідчить його висловлювання, записане рукою Домки Сидорівни: «Я вірю в кращу будучність рідного народу, вірю, я певний, що вільний геній цього народу створить нову національну культуру, яка буде стояти в глибокому органічному зв’язку з інтересами народних мас.»
Зараз цей портрет, люб’язно подарований Глибоцькому ліцею племінницею художниці О.В.Шевченко, – безцінний автентичний експонат світлиці імені Д.С.Ботушанської.
Графічний головний портрет Олександра Довженка 1983 року (3021 см ) в галереї історичних портретів художниці Д.Ботушанської не випадковий. Саме таким побачила письменника й кінорежисера юна вчителька малювання з Червоної Діброви.
Портретований зображений в анфас з чітким поворотом голови вліво. Виконаний аквареллю в «низькому ключі», портрет створює враження рішучості й стійкості, фізичної загартованості, оскільки на ньому переважають темні тони. Густі тіні від капелюха закривають половину обличчя, чорна смуга під підборіддям увиразнює запалі вилиці, загострений прямий ніс, міцно стулені сухі губи. Очі письменника примружені від яскравого освітлення справа. Оскільки на голові у митця капелюх, можемо зробити висновок, що він знаходиться на відкритій місцевості під час зйомок фільму. Сонце заважає чітко побачити знімальний майданчик, тому режисер, прищурюючись, вдивляється вдалину, ніби намагається сфокусувати свою увагу на деталях.
Перед нами вольова й цілеспрямована творча особистість Тому, захоплена творчістю Олександра Довженка, Домка Ботушанська підписала портрет основоположника українського кіно влучним висловом: «Тільки велика мета народжує великі характери.»
Сьогодні цей портрет експонується й дбайливо зберігається у світлиці Д.С.Ботушанської.
Портрети представників з народу
Домка Ботушанська створила не лише галерею славетних діячів культури, а й багатьох представників з народу – селян, робітників, продовжуючи традиції західноєвропейського й російського реалістичного портрета кращих митців кінця XIX – початку XX століття.
Особливої уваги заслуговує портрет «Батько» (приблизно 3021 см), виконаний олівцем. Це історичний портрет, який був написаний у 1978 році по пам’яті художниці. Вдячна дочка вклала в роботу всю любов і турботу, яку отримала колись від батька.
Домка Ботушанська виконала цей портрет в класичній манері, що характерно й для її вчителя, Євзебія Ліпецького (у портреті використовує погрудне зображення з легким поворотом голови). Художниця ретельно розробляє обличчя моделі, ледь помітні переходи світлотіні створюють образ натрудженого селянина, який має невловимо гордий погляд, що дає нам змогу дізнатися про характер героя.
Доля портрета, на превеликий жаль, невідома. Зберігся лише у фотодокументах родинного архіву Ботушанських.
Реалістичні тенденції, які усе відчутніше виявлялися в мистецьких творах розкрилися в її доробку як сформований художній напрям, як естетична програма орієнтації мистецтва на дійсність. Це було зумовлено глибоким знанням Ботушанською народного життя, вмінням вибрати в ньому суттєве й характерне, рідкісним даром знаходити найвлучніші, найдосконаліші засоби подачі цього життєвого матеріалу в мистецьких образах.
У творчому доробку Д.С.Ботушанської ми зустрічаємо картину «Дівчина в кожусі», яка була написана графічною технікою в 40-ві роки. Це профільний портрет селянки в кожусі, в якій Ботушанська відзначає деяку загадковість, втілену насамперед у спокійному виразі обличчя моделі. Вона ніби затамувала подих, щоб її якнайкраще зобразили: не кожному дано таку можливість бути головним предметом художнього витвору! Цікаво, що це жанровий портрет. Дівчина сидить у хаті, біля вікна, але у нього не дивиться, бо надворі холодна зима. Набагато краще погрітися у теплім кожусі, святковій хустці й помріяти…
Ця робота засвідчує те, що романтична наснаженість образів у творчості Ботушанської присутня і має вплив на формування характеру художниці.
Про долю портрета нічого не відомо. Його можна побачити лише у кінофільмі О.Довженка та Ю.Солнцевої «Буковина – земля українська».
Дитячі портрети
Найдорожче, що є в житті кожної людини, – це діти. Серед художників дитячий портрет – один з найпопулярніших у сучасному образотворчому мистецтві. Зображаючи дитину, портретист зафіксовує навіки її найкращі миті життя. Проминуть роки, портретований подорослішає, згодом зістариться, але завжди буде згадувати безпечне дитинство.
Добрим словом згадуватимуть Д.С.Ботушанську діти й онуки. Адже в її образотворчій галереї є чимало портретів найближчих людей. Малюнки свідчать про великий мистецький досвід роботи художниці над портретами дітей різного віку. Ці зображення неоднакові за настроєм і характерами. У них маленька людина може бути по-дорослому задумлива, схвильована чи, навпаки, по-дитячому безпосередня, наївна. Доброзичливе ставлення й любов до дітей – визначна риса характеру художниці. І це надає образам портретованих особливої ніжності, що викликає замилування вражених глядачів. Ретельно виписані деталі обличчя: очі, вії, рученьки, ніженьки – нікого не залишать байдужими.
Ось перед нами маленька «Олечка» (дочка художниці). Шестирічна дитина тихо спить, витягши маленьку долоньку з-під теплої ковдри, яка відтіняє кругле біленьке личко. Чорно-біле графічне зображення олівцем спонукає не до споглядання, а до глибокого прочитання. Приємно вражає хист художниці вловити «дихання» моделі, мить, яка розкриває потаємні грані характеру. Портрет виконано не просто професійно, але й з великою любов’ю: в м’яких рисах криється душа. Робота збереглася лише у фотоматеріалах родинного архіву.
Автопортрети
Специфічним типом портрета є автопортрет. Варто лише погортати мальовничі альбоми класиків образотворчого мистецтва, щоб переконатися у традиційності цього жанру, який іде ще з сивої давнини. Великі й не дуже відомі майстри дуже часто залишали нащадкам не просто свій портрет, але своє бачення самих себе, своє ставлення до себе, відбите не полотні чи папері.
Є такі роботи й у Домки Сидорівни. Розглянемо одну з них.
Автопортрет 1982 року (3021 см) належить до останнього періоду життя і творчості художниці. Він має велику притягальну силу. Особливо вражає незвичайний м’який сум в очах, деяка стомленість погляду. Письменниця ніби вдивляється у майбутнє: а що там? Недаремно очі називають дзеркалом душі. У погрудді ми бачимо досвідчену портретистку, приємну літню жінку в меланхолійному настрої. Вона зазнала у житті багато горя (босоноге дитинство, важку хворобу, тюрми й катування румунської сигуранци, жахіття війни), переборола чимало труднощів, випробувань (повоєнну відбудову, сум за Буковиною), але не озлобилася, не зачерствіла духовно, а залишилася такою ж привітною й милою, якою запам’ятали її рідні й друзі. Як писав М.В. Гоголь, «В очах-душа портрета.» Очевидно, виразні втомлені очі Домки Сидорівни розповідають про все, що написано у Книзі її життя.
В автопортреті спостерігається цікава, оригінальна манера письма. Зображаючи аквареллю на папері, Д.Ботушанська використовує якомога більше м’яких, а не контрастних відтінків світло-сірого й білого кольорів. Світло буквально обливає літнє обличчя портретованої, увиразнюючи глибокі очі, схудлу тонку шию.
Сьогодні цей автентичний образотворчий малюнок художниці дбайливо зберігається у фонді світлиці імені Д.С.Ботушанської, що у Глибоцькому ліцеї.
Ілюстрації до повісті «Підземний дзвін»
«Ливонтінка» – одна з ілюстрацій до повісті, створена чорнильною ручкою 1978 року під час роботи письменниці на рукописом.
Це поясний жанровий портрет, на якому зображено гарну дівчину Ливонтінку в звичній для неї обстановці, рідній хаті. Дівчина сидить за столом і над чимось роздумує. Модель у національній вишитій сорочці, на тонкій високій шиї є намисто у кілька рядів, довга коса лежить на лівому плечі.
Дивишся на портрет – і мимоволі розумієш душевний стан героїні, переймаєшся її проблемами. Напевно, це ілюстрація до розділу повісті з промовистою назвою «Фатум».
Малюнок до твору люб’язно наданий онучкою художниці, Ольгою Дроновою.
Натюрморт
Працювала художниця й у жанрі натюрморту. Одна з найяскравіших робіт – «Натюрморт з хлібом», виконаний у характерній для Д.Ботушанської графічній техніці.
На картині ми бачимо частину святкового стола, застеленого білою скатертиною, на ньому розташовано нехитру їжу: рум’яний буковинський калач з сіллю, неповну пляшку горілки. Скоро, мабуть, прийдуть гості, бо стіл прикрашають вербові гілочки у глинянім глечику, розмальований керамічний куманець з традиційними квітами й неодмінні на Пасху писанки. На другому плані – керамічний посуд.
Все так просто і начебто безпосередньо. Але дивишся на картину – і на серці тепліє. Відчуваєш себе, як у бабусі в селі, коли прокинешся вранці, а там на столі – майже такий сніданок.
Мимоволі починаєш ніби відчувати чудовий аромат свіжого хліба, бо розумієш, що він – найважливіша річ для селянина. І знаєш напевно, що глечик теплий, бо в ньому свіже ранкове молоко.
Майстерність художниці полягає саме в тому, що вона в такі прості речі вдихнула стільки поезії, тепла і любові до рідного краю і до простого селянського життя, стільки поваги до великої праці хлібороба.

 

Домка Сидорівна Ботушанська багато років працювала на ниві української культури. Вона постала перед нами як художниця-реалістка, поетеса ліричного складу, письменниця, що твердо стоїть на ґрунті народного життя, цікавий публіцист.
Роки прикута до ліжка та милиць, хвора на остеомієліт, астму, Д.С.Ботушанська все ж знайшла в собі сили радіти життю, боротися з недугами, щоб виховати трьох дітей і написати сотні хвилюючих віршів-пісень, десятки картин, статей, оповідань, новел, повість «Підземний дзвін». Звідкіля ж у неї сила? Від народу, з яким була кровно пов’язана і якому служила до останнього подиху, від невичерпних глибин народної творчості. Зрештою, від вдячних краян, які нарекли її народною.
Поетичні твори різноманітні за темами, жанрами, образами, мотивами, настроями. Характерні риси пера Домки Ботушанської – ліричність та народність. Мова її поезій відзначається народним колоритом, лаконізмом фрази, фольклорною символікою, метафоричністю і багатою лексикою. Про це свідчить її збірка поезій «Сини весни».
Графічні твори становлять вагому частину творчого доробку мисткині. Її творчість починається з портретів, де розвиток жанру зумовлений зростанням інтересу до людської особистості, усвідомленням її ролі в суспільному житті. Портретне мистецтво не тільки висвітлює цікаву сторінку в творчості Д.С.Ботушанської, а й дає змогу ознайомитися з історією Буковини «в особах».
Поєднуючи поетичну творчість з образотворчим, декоративно-прикладним і ужитко¬вим мистецтвом, вона записала в культуру рідного краю й свою сторінку. Доробок Д.С.Ботушанської – значне досягнення народної художньої культури Буковини.
Ще за свого життя художниця була для багатьох представників демократичної інтелігенції прикладом самовідданого служіння народові.
Краяни гідно оцінили її життя, творчість, талановитість, вшановують і бережуть пам’ять про народну поетесу, художницю, майстерну вишивальницю, писанкарку. У місті Мелітополі при педагогічному інституті створили музей Д.С.Ботушанської. У Глибоці односельчани назвали на її честь вулицю у новому мікрорайоні, щоб таким чином виповнити бажання поетеси про щасливе життя буковинців.
У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається фонд буковинської поетеси і художниці Домки Сидорівни Ботушанської. Він досить великий і складається з найрізноманітніших матеріалів, що розкривають як творчу спадщину, так і її життєвий шлях.
Можна сміливо сказати, що Домка Ботушанська зарекомендувала себе як талановита письменниця і художниця-реалістка з чисто індивідуальним почерком і самобутньо-ліричною манерою письма портретів, зробила вагомий внесок у розвиток культури рідного краю. Наше дослідження – це данина пам’яті талановитій землячці.

 Музика у житті і творчості   Домки Сидорівни Ботушанської

Виконавець: Григорчук Софія Ярославівна,учениця 10 класу, член гуртка «Юні музеєзнавці» Глибоцького ліцею Чернівецької області

Керівник: Богдан Лариса Василівна, вчитель музичного мистецтва Глибоцького ліцею

 

До золотих сторінок історії мистецтва Буковини по праву вписано ім’я славетної народної письменниці, самобутньої художниці і писанкарки, громадської діячки Домки Сидорівни Ботушанської.
Тернистою видалася життєва стежина мисткині. Відомий скульптор, графік, поет і великий книголюб Опанас Шевчукевич так охарактеризував подругу-землячку: «Домка Ботушанська – це вроджена народна пісня. Перший звук її на землі був не криком новонародженої дитини, а голосною струною туги народної за волею, за світлом сонця… Творча пісня неперервно пливе до її душі, є розрадою у важких хвилинах її життя, цілющим ліком у її тривалій хворобі… Так, живе вона піснею…» [12].
Звідки цей самобутній талант славетної буковинки, з якого джерела черпала вона сили для життя і творчості, яке місце у ньому посідала музика, які мрії і прагнення оспівала, скільки залишила нащадкам, чи й досі залишаються актуальними її твори?
Це дослідження – спроба відповісти на всі запитання.
Вивчення творчості відомої буковинської народної поетеси – це публікації в обласній періодиці, переважно біографічного характеру, уривки з листування мисткині, що проливають світло на взаємини її із відомими діячами буковинської культури.
Окремі пісенні твори народної поетеси аналізували у своїх статтях П. Ребро, О. Романець, Д. Руснак, М. Мінтенко, Б. Мельничук, А. Коржупова, Н. Зайдлер, К. Галич. У ряді наукових робіт до цієї справи долучилися юні дослідники БМАН, учні Глибоцького ліцею: В. Шевченко, В. Бабин, С. Григорчук, але систематизованого дослідження пісенної спадщини Д. С. Ботушанської немає.
Актуальність теми. Кожна освічена людина повинна знати і розуміти мистецтво свого народу, популяризувати, дбайливо оберігати і примножувати його. Не секрет, що сучасна пісня, особливо молодих поетів і співаків, часто потребує взірцевих орієнтирів. Прагнучи оригінальності й вишуканості, юні таланти губляться у світовому мистецтві, породжують низькопробні пісеньки-одноденки. За життя письменниці була видана лише одна збірочка «Сини весни», складена з 30 невеличких поезій. Відірваність від рідного краю, неспроможність оприлюднити свої найкращі твори завдавали письменниці найбільшого болю, а широке коло читачів позбавили багатющої скарбниці духовності. Шкода, але через гостру, часто-густо безапеляційну критику цензорів, літконсультантів не вийшла у світ друга збірка поезій під назвою «Квітка з Буковини». То кому ж, як не землякам-буковинцям, подбати про відновлення зв’язків між творчістю і читацькою аудиторією?
Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити місце музики у творчій і життєвій долі письменниці, систематизувати й описати пісенну спадщину Домки Сидорівни Ботушанської, підготувати до видання збірку, аудіодиск, популяризувати серед громадськості краю художню цінність її творів, а також охарактеризувати їхнє значення для митців, мистецтвознавців і науковців.
Завдання дослідження :
• Дослідити творчу працю Домки Сидорівни Ботушанської, шлях її становлення як поетеси.
• Визначити традиційні й оригінальні прийоми, місце Домки Ботушанської в сучасній народній творчості.
• Упорядкувати та укласти збірку пісень Д. Ботушанської.
• Показати пісенну спадщину як унікальні зразки для співаків-початківців, а дослідницьку працю зробити певним внеском у галузі вивчення народного мистецтва Глибоччини.
Предметом дослідження є друкована та рукописна лірика Д. Ботушанської, музичні композиції до її творів.
Об’єктом дослідження виступає народна поетеса Домка Сидорівна Ботушанська, відомі композитори і виконавці її пісень.
Ще у 1967 році Петро Ребро у статті «Знайомтесь: Домка Ботушанська, народна поетеса» писав: «Коли слухаєш чи перечитуєш вірші-пісні Домки Ботушанської, мимоволі співставляєш їх із тими недолугими опусами, які часом видаються у нас за взірці народної творчості, та навіть вміщуються в часописах та збірниках» [8].
Новизна теми полягає в тому, що в мистецтвознавчих дослідженнях мало звертають увагу на глибокий аналіз діяльності майстрів пісенної творчості ХХ ст. Наша наукова робота є спробою проаналізувати пісенну спадщину народної поетеси Д. Ботушанської у її взаємозв’язку з музичним мистецтвом. Сподіваємося, дослідження стане першою фундаментальною працею.
Практичне значення цього дослідження полягає в тому, що в майбутньому можна буде видати автобіографічний альбом чи пісенну збірку, використати зміст роботи в мистецьких та наукових виданнях. Надіємося, що пісні Д. Ботушанської, які черпали свою мелодику з чистих криниць народного мелосу, стануть у пригоді професійним співакам і початківцям, керівникам хорів та ансамблів, учителям музичного мистецтва, їх вихованцям, а також студентам музичних закладів й усім шанувальникам української пісні.
Методи дослідження, що були використані в роботі:
• історіографічний (вивчення, аналіз і систематизація наукової літератури);
• фактологічний (безпосередні польові спостереження фотофіксації, пошук і вивчення архівних джерел);
• вибірковий, порівняльний (вибір предметів для дослідження, розроблення класифікацій);
• систематизаційний (систематизація отриманих результатів, формулювання висновків).
Структура роботи: робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел, її обсяг становить 23 сторінки, доповнена додатками.
Ми поставили перед собою завдання якнайбільше дізнатися про життєвий шлях нашої землячки, талановитої поетеси Домки Сидорівни Ботушанської. Вона піднялася до мистецьких висот, здобула всенародну шану і любов, заслужила почесне звання народної поетеси й художниці. Її життя без перебільшення можна назвати подвигом. А творчість, так мало вивчена, дає надзвичайно багатий матеріал для цікавих спостережень і повчальних висновків.

 

                                        ДЖЕРЕЛА ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТІ

                                                                                                               Я з тієї землі,
                                                                                                               Де ліси букові,
                                                                                                           Де трембіти дзвін,
                                                                                                            Наче срібна мова.
                                                                                                                      Д. Ботушанська

1.1. Здібності, закладені генетично

Яскрава зірка життя Домки Сидорівни Ботушанської заясніла над оселею багатодітних хліборобів Сидора Петровича і Катерини Марківни 18 вересня 1912 року в маленькому буковинському селі Глибоці (нині смт. Глибока Глибоцького району Чернівецької області) [Додаток А]. Цей мальовничий край здавна багатий на працьовитих, творчих людей, які понад усе цінують волю і правду, володіють притягальною силою, згуртовуючи навколо себе однодумців.
Саме таким письменниця зобразила батька в автобіографічному романі «Підземний дзвін» [Додаток Б]. У першій частині твору «Доля жінки» подано вичерпну характеристику: «Його тягнуло у світ, до пізнання добра і зла… до справедливості. Тягнуло до зоряного шляху…а тому він ходив у читальню, шукав Правди у тих книжках, аби порівняти її з Кривдою…шукав їх у розумних книжках, складав співанки про селянське злигодне життя…про ту незлагоду із-за недобору тої земні. Улаштовував культурні вечори…підбирав аматорські гуртки…читав багато книжок та передавав людям…і коли видатний композитор Микола Лисенко приїжджав до Чернівців, то Василь (ім’я прототипу Сидора Ботушанського), будучи ще вісімнадцятирічним юнаком, зібрав свій аматорський гурток та й пішов стрічати композитора…усе його цікавило…не бракувало гумору, але… вищої школи то таки дуже бракувало… Люди любили Василя. Він для них був ніби провідний вогник у темноті. Любили його за файні співанки та колядки, котрі звучали й за межами Глибокої… І часто бувало, запізнившийся (авт.) плугатар, повертаючись з польової роботи, повторяв у своїй пам’яті рядки з Василевих співанок» [1, с. 126 -127].
А їх було чимало. І хоча жодна з них не видана, вони і донині живуть у віншувальних новорічно-різдвяних піснях глибочан і репертуарі Буковинського народного хору. Найпопулярнішими стали «Батькова щедрівка», яка розпочинає один з рукописних зошитів письменниці «Народні пісні (1981-1982)», колядка «Гей, господарю-господарочку…» та посівна «Сійся-родися».
Ю. Федькович вважав, що збирання пісенних скарбів є обов’язком кожної порядної людини, адже «в нас на Буковині красні співанки» [11]. Завдячуючи працьовитості і

наполегливості Домки Сидорівни, яка згодом укладе не одну рукописну збірочку усної народної творчості, ми маємо змогу і собі прилучитися до безсмертних джерел

духовності, зазирнути на мить до бідної оселі земляка, у якій частенько було людно. У

 

статті «За правду» письменниця згадує: « … А ще як заспіває: «До зброї, громадо!», то ми не намилуємось нашим неньком. Мати слухає той спів і сумно посміхається. Опісля зітхне:
– Дивних ти співанок навчився, Сидоре.

Чим же вони дивні, жіночко?

Страшно мені від них і радісно на душі.
– Це ж наша «Марсельєза» [2].
Можна з упевненістю стверджувати, що друга донька, Домка, вдалася у батька. Від нього

перейняла стоїчний характер, велику жагу до життя, навчання, хист до творчості та боротьби за

світле майбутнє рідного краю [Додаток В].

 

1.2. Талант, пробуджений музикою і літературою

 

Подаровані батьком «Кобзар» Т. Шевченка, «В неділю рано зілля копала» Ю. Кобилянської, «Давня казка» Лесі Українки сформували в юної Ботушанської смак до художнього слова, наштовхнули на роздуми, заохотили до творчості.
Любив Сидір Ботушанський грати на сопілці, тому й важко хворій на остеомієліт доньці принагідно приніс із Чернівців маленьку скрипочку. Та не довелося Домці навчитися майстерній грі на ній. При черговому обшуку румунської поліції інструмент був на друзки розбитий. Мабуть, тому вже у мирний час мрію Ботушанської оволодіти скрипкою втілила її донька, Ольга Онисимівна Шурміна, викладач Іжевської музичної школи. Бажання стати професійним художником згодом здійснили сини письменниці, Євгеній та Віталій, при підтримці батька, художника Онисима Солоненка [Додатки Г, Ґ, Д].

                Віталій                                   Ольга                                                  Євгеній

Мати, Катерина Марківна ( у романі «Підземний дзвін» Парасинка) мала гарний голос. Про це письменниця згадує в автобіографічному образку «Мамина пісня» [3].

Як бачимо, поєднання літератури і музики в житті Ботушанської не випадкове. Пізніше Домка Ботушанська напише :
Тарасова пісня
                                                               Настроїла голос,
                                                             Дала прозірливість
                                                                Глядіти навколо.

 

                             СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПІСЕННОЇ СПАДЩИНИ 

                                ДОМКИ СИДОРІВНИ БОТУШАНСЬКОЇ

                                                                                                         Музика є всюди –
                                                                                                          В щебеті гаїв,
                                                                                                    В радості, в тривозі,
                                                                                                           В неба синяві…
                                                                                                                      Д. Ботушанська
Література і музика – це види мистецтва, між якими існує особливо тісний зв’язок. Наша милозвучна пісня, відома на увесь світ, є підтвердженням цього.
Найхарактерніша риса українського народу – це музикальність. Майже всі видатні письменники нашої літератури, захоплені мелодійністю рідного слова, були наділені неабиякими музичними здібностями, складали пісні, любили виконувати їх, акомпануючи собі.
Не стала виключенням і наша землячка, народна поетеса Домка Сидорівна Ботушанська.

2.1. Пісні Д. С. Ботушанської, які стали народними
У пісенному фольклорі глибочан міцно вкоренилися музичні твори на слова Д. Ботушанської. Вони близькі за змістом, ритмомелодикою, образністю, строфікою з коломийками або, як їх називають на Буковині, співанками.
Перший вірш «Пролетіло моє щастя, як сон літньої ночі» був написаний восени 1927 року, коли зовсім юна Ботушанська, переборюючи фізичний біль (випадково проткнула ногу на іржавий цвях, захворіла на остеомієліт, від якого страждала до кінця життя), задумувалася над прочитаним: «Переживала Шевченкові страждання на засланні і Лесині душевні і фізичні. Задумаюсь, бувало, а думки то збігаються, то розбігаються, як ті хвилі на Дністрі…І здавалось мені, що оті думки в пісню зливаються…Тоді то я й спробувала вперше писати…» Про це дізнаємося з автобіографічного нарису «Сама про себе» [4]. Співанка хрестоматійна, бо не раз дублювалася у періодичних виданнях. Вона увійшла до першої скромної збірочки поезій «Сини весни», виданій 1973 року в Ужгороді. Вірш відкриває розділ «Рядки з неволі». Авторка дебютує не як безсила хвора, а як борець-відчайдух з активною громадянською позицією:
                                        Ой піду я попід гаєм у гори та й доли,
                                     Ой піду я пошукати щасливої долі [5, с. 15].
Це коломийковий вірш (шевченківський чотирнадцятискладник) – віршований розмір, який розвинувся в українській поезії, починаючи з XVІІ ст., під впливом історичних пісень і зовні подібний до коломийки. Рядок вірша охоплює 14 складів з постійною жіночою клаузулою (наголос на передостанньому складі), має обов’язкову цезуру (паузу) після восьмого складу і здебільшого друкується в два рядки.
Спершу свої вірші Ботушанська ретельно приховувала, деякі одразу знищувала. У «Підземному дзвоні» письменниця зауважить: «Ними нікому не хвалилася…навіть і мамі. Чомусь, не сміла…За себе їй ( Катеринці – прототип Д. Ботушанська) якось робилося ніяково перед родичами…скажуть, химера якась. Їй здавалося, що ще й посміються над нею…» [1, с. 202]. Так тривало, допоки батько не помітив, допоки не підтримав, не заохотив доньки. Згодом співанки Домки Сидорівни поширюватимуться не лише усно, а й у нелегальних газетах. Обминаючи перепони румунських жандармів, вони збуджували свідомість селян, закликали до боротьби за національне і соціальне визволення. Поліція буквально скаженіла через «Нову коляду» (1932 р.), яка блискавично швидко облетіла Буковину на шпальтах нелегальної газети «Нове життя», забороненої у боярській Румунії. Ця пісня була першим значним успіхом її автора.
Відомий фольклорист, давній приятель письменниці з Великого Кучурова Мірча Дмитрович Мінтенко стверджує, що цю колядку потайки розучувала з дівчатами народна поетеса Задубрівки Параска Юхимівна Амбросій [Додаток Є].
Дорогу ціну заплатила юна поетеса-бунтарка з Глибоки: обшуки, катування, допити, залякування, постійний нагляд жандармів. Але ніщо не змусило її замовчати.
1934-им роком датована «Пісня» («Ой, піду я лісом-бором та й на полонину»), яка яскраво демонструє традиційні народнопоетичні художні засоби: постійні епітети, зменшувано-пестливі слова, дієслівні синоніми: «шовкова травиченька», «червона калина», «заплачу, заридаю». До речі, творів з такою назвою у письменниці немало. В одному з них «Ой, та там, за рікою» оспівано героїчний подвиг «молодців», які не одну «днинку й не нічку гуляли…потомились» і під високими тополями спочили вічним сном.
З часом зміст співанок набуває усе більшого соціального звучання. Так, у програмному вірші «Сини весни» символ відродження рідної Буковини – весна ясна, весна красна – звучить оптимістично, впевнено. Вона «запанує», «усміхнеться», «назустріч з-за Дністра вже лине». Переміни на краще от-от відбудуться, тому такий пристрасний заклик:
                                   Не сумуйте, не нудьгуйте, час для бою нині,
                                    Волю куйте, правду куйте рідній Буковині!
Домка Ботушанська надзвичайно захоплювалася творами Юрія Федьковича, не раз відвідувала літературно-меморіальні експозиції Чернівецького краєзнавчого музею [Додаток Ж], приходила до його могили [Додаток З], намалювала парадний портрет улюбленого письменника [Додаток И], а ще написала дві пісні.


1940 року створено «Федьковичеву пісню». У ній возвеличується письменник і його пророче слово – «пісня-жалібниця». ЇЇ удосвіта знайшов гуцул молоденький і заспівав на всі гори так, що «докотилась пісня тая до Вкраїни-неньки». Яскраві епітети, влучна гіпербола, промовиста синекдоха, зменшувально-пестливі слова, порівняння знову засвідчують народнопоетичні джерела творчості авторки.
У 2000 році відомий український фольклорист-етномузиколог і композитор Кузьма Смаль записав від Мірчі Мінтенка пісню на слова Ботушанської «Спи, наш любий Федьковичу» й умістив її до збірки «Цвіт шовкової косиці» [10, с. 146]. Очевидно, пісня була написана після відвідин могили славетного поета Буковини. Це своєрідний реквієм, тому передбачає мінорний тон мелодії, її стриманий темп. Глибока повага і шана письменникові, який «Залишив, як віру в щастя, пісню про свободу», проявляється у поширених звертаннях: «наш любий Федьковичу», «рідний брате», «славний Соловію». Оптимістично звучить кінцівка твору:
                                                    Вийде сонце в чисте небо,
                                                           Заспівають гори,
                                                   Владно ступить нова доля,
                                                        На гірські простори.
У громадянській ліриці Ботушанської часто використовуються народнопісенні символи. «Чорні тучі», «кайдани», «тумани» – для відтворення тяжкого минулого, натомість «чисте небо», «ясні зорі», «світанок», «диво-казка» – це символи щасливого майбутнього.
Кузьма Смаль неодноразово відвідував наш шкільний літературно-меморіальний музей імені Д.С.Ботушанської. У 2007 році композитор подарував юним музеєзнавцям Глибоцького ліцею збірку з автографом «Пісні на слова Юрія Федьковича та про нього» [Додаток І].
У 1941 році Д. Ботушанська написала «Співанку про Кобилицю», славного народного захисника, ватажка багатотисячних селянських зборів, борця за політичну автономію Буковини. Авторка зображає народного месника в образі мужнього «Орла з гір високих», який у своєму польоті так жахав дуків, що «мусило панство до Відня тікати». Кобилицю, «карпатського сина», вбили дуки, і сьогодні «за ним банує, плаче Буковина». Щоб привернути увагу прийдешніх поколінь, тужливим резонатором історії виступає «трембітонька», сумно сповіщаючи про гірку долю народного месника:
                                                          Лине пісня на всі гори,
                                                            Трембітонька грає.
                                                         Про Лук’яна Кобилицю
                                                             Весь народ співає.
Відомо, що під час Великої Вітчизняної війни ця пісня налаштовувала людей на героїчні подвиги у боротьбі з фашистськими загарбниками. У 2005 році твір зацікавив фольклориста, композитора Кузьму Смаля. Він записав співанку й здійснив її аранжування, а для експозицій шкільного музею подарував нотну партитуру з автографом [Додаток Ї].
Друга світова війна застала хвору Домку Ботушанську у кримському місті Саки, де письменниця лікувалася від остеомієліту. Сюди дівчині прийшла звістка про загибель єдиного брата Петра, довгоочікуваного улюбленця родини [Додатки Й, К]. У вирій війни він потрапив у 16,5 років. Загинув 17 лютого 1945 року і похований під Кенігсбергом. Страшна звістка про це лягла в основу тужливих пісень різних років: «Ой чекала мати», «Материна пісня», «Ой, та дайте, мамо, білую хустину». Слід відзначити, що остання з перелічених пісень була написана 1941 року, задовго до втрати брата. Це свідчить про те, що чуйне серце поетеси не могло бути байдужим до всенародного горя: печальні звістки з фронту, втрати ближніх боляче ранили душу, викликали тривожні роздуми над долею усіх захисників Вітчизни. У народних традиціях змальовано обряд поховання, яке подається як весілля загиблого сина з ґаздинькою-смертю. На ньому були гостями «дуби ясночолі», свашками – «високі тополі», а «берізки з вітром кружляли у танці». Писану хустку, змочену материнськими сльозами болю, покладуть друзі у головах загиблого сина. У вірші простежуються елементи голосіння, бо вживаються зменшувано-пестливі слова: «землиця», «водиця», «хустинка», «полянка», «ґаздинька», «синочок», «яворочок».
Особливе місце у громадянській ліриці поетеси належить коломийкам, написаним далеко від рідної Буковини: «Лети ж, моя коломийко», «Ой, пущу вас, співаночки», «Люблю я ті гори», «Ой маю я, милі браття…», «Ой, розквітай, моя доле!» . Ці пісні-птахи авторка посилала на милу батьківщину, до періодичних видань Чернівеччини, щоб передати уклін найдорожчим. Священне почуття любові до місць, де народилася і виросла, до народу було джерелом натхнення і праці. Саме про це пісні «Буковині», «Грай, трембіто, п’янко, дзвінко», «Маринка-Верховинка», «Пісня тракториста», «Пісня» («Красна Буковино, ти у дружбі квітнеш»)… ЇЇ вірші «навдивовижу мелодійні, джерельно-прозорі, щирі»,– так коротко і влучно охарактеризував творчість Д. Ботушанської Петро Ребро [8].
У Глибоцькому літературно-меморіальному музеї експонується рукописна добірка віршів, яку письменниця назвала «Співанки на народний мотив 1989-1991» [Додаток Л]. До неї входить 29 творів інтимної лірики. Ці вірші ніколи не друкувалися, оскільки поетесу найчастіше сприймали як співця Буковини й знедоленого українського народу, називаючи її поетом одної теми. Очевидно, авторка не друкувала поезій про кохання, адже це дуже особисті твори, які у радянський час було не прийнято афішувати, тим паче берегині «ячейки» соціалістичного суспільства. Шкода, але запити видавців обмежувалися лірикою громадянського характеру.
Звернімося до глибшого прочитання кількох співанок. Так, у грудні 1989 року була написана пісня на народний мотив «Файних хлопців я любила». Твір побудований на діалозі батька з донькою. Лірична героїня багатьох любила, але засиділася у дівках, «Незаміжньою лишилася – Відраяв всіх татко». У кращих народних традиціях покори і молитви звертається дівчина до батька з проханням повернути долю, але він безсилий перед смертю, бо «заліг, заліг горбочок, груди притискає».
Не менш трагічним стало життя іншої дівчини з пісні «Чорним очам навстріч ішла». Нерозбірливе, пристрасне почуття до багатьох парубків заплутало ліричну героїню, призвело до фатальної помилки: «розіп’яла своє щастя кривими стежками.
«Колись, було, щастя стрілось» – це тужлива пісня-спомин про почуття, якому позаздрила подружка. Ситуація типова: любовний трикутник і як результат – зрада коханого.
У співанці до п’єси «Клятва» описано незрозумілий для поетеси вчинок юнака, який кидає кохану через любку-вдовицю, бо вона, на його думку, «файна… ґречна». Що змушує людей робити так, якою має бути любов справжня? Про це філософські роздуми Д. Ботушанської у співанці «Скажіть мені правду про тую Любов». Ліричну героїню хвилює низка складних запитань: «Якого вона цвіту ?», «У чому одіта ?», «На кого ще й схожа-то була вона ?», «Що думали ви про її високість ?», «Чи торкнулося тепло вашої душі маминої ласки ?»… Існує кілька редакцій цієї пісні. Мабуть, письменниця заплуталася у багатоаспектності поставленої проблеми, тому не знайшла однозначної відповіді. Використовуючи поетичне обрамлення, Ботушанська спершу надає поставленому питанню риторичного відтінку, а потім інтонації незавершеності. Імовірно, до цього спонукали труднощі особистого життя. Заслуговують уваги вірші, присвячені матері: «Розлетілись голубочки…», «Ти стоїш, як перше», «Співай, пташечко маленька», «Глянь, матусю, сонце встало», «Гей, зашуміть буки, зашуміть зелені». У важкі часи, коли особливо складно опиратися життєвим проблемам, кожен з нас шукає підтримки і розради у рідних людей. Матір Домка Сидорівна втратила дуже рано: не витримала, бідолашна, загибелі єдиного сина, за півроку після страшної звістки згасла у розцвіті літ. Довелося Ботушанській хоча б віртуально спілкуватися з ненькою, згадувати її красу, мелодійні співанки… Характерною ознакою цих творів є використання художнього паралелізму. Лірична героїня згадує дзюрчання річки дитинства, «в’юнкого Дереглею», квітучі вишні у батьковому саду, високі полонини Карпат, зелені буки і все частіше звертається до сонця, всюдисущого вітру, щоб отримати звістку з Буковини.
Весна як оптимістичний символ відродження, чогось нового з часом приходить до поетеси лише у спогадах, поступається тужливому мотиву осені – підсумку прожитого. Яскравим прикладом цього є співанка «За вікном листопад», написана 1967 року:
                                               Пролетіла весна, а за нею і літо.
                                              Я чекаю одна, гей забута світом.
                                            Я тривожуся, жду, а тобі і байдуже,
                                              Що стежину мою замітають хуги.
Останньою з цього рукопису є «Пісня» («Ой, коню мій, коню»), датована 1989 роком. Поетеса знає, що долі і конем не об’їдеш, але все ж таки сподівається наздогнати щастя, наказує бистрому скакати «навдалую», аби «злапати» (спіймати) краю (кінця) зоряні точки.

2.2. Вірші Д. Ботушанської, музику до яких написали композитори. Виконавці цих пісень
Поезії Д. Ботушанської, пройняті тонким ліризмом і життєвою мудрістю, схвилювали чимало композиторів, тому вони поклали їх на музику. 1973 року збірка «Сини весни» була відзначена премією Чернівецького обласного центру народної творчості, а згодом деякі твори стали піснями.
Так, мелодійну музику до вірша «Красна Буковина» написав наш земляк, відомий композитор та диригент, заслужений діяч мистецтв, концертмейстер Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, автор славнозвісної «Марічки», керівник однойменного ВІА Степан Олексійович Сабадаш. Згодом ним була написана музика до вірша «Буковино, рідний краю». За творчим задумом композитора, пісні вийшли просторими, виконуються вільно і легко. Вони вражають гармонійним поєднанням мелодії і слова, ледь помітною грайливою тональністю, глибоким ліризмом. Коли їх співаєш, переймаєшся почуттям гордості, світлої радості за край, у якому живеш.
Подібні відчуття давали сили для життя хворій Д. Ботушанській, яка більшу
частину життя провела у Мелітополі, хоча частенько сумувала «за березовими гаями, буковими лісами, за синіми Карпатами та швидкоплинними потічками» [6]. Трудівникам, патріотам славного міста, готовим завжди прийти на допомогу, вона присвятила пісню у співавторстві з композитором Левом Блехом «Ой, ти мій квітучий Запорізький краю». Вдячні мелітопольці і сьогодні співають цю задушевну пісню про свій багатий край.
Не менш цікавою з цього приводу є пісня «Гей, сині гори». Музику до неї написав класик оркестрової музики, віртуозний піаніст, лауреат державних премій Георгій Васильович Свиридов. Вражає відточена простота, національна характерність українських пісенних мелодій у поєднанні з гармонійною мовою, блиском, барвистістю оркестрового колориту. Швидкий темп звучання, запальний танцювальний ритм налаштовує слухачів на рухи.
Не кожному виконавцеві під силу передати енергетику цієї пісні. У Глибоцькому літературно-меморіальному музеї імені Домки Ботушанської зберігається аудіозапис естрадної співачки з буковинського села Гвіздівці Сокирянського району, народної артистки України Лідії Відаш. Саме вона стала першою виконавицею творів славетного композитора-пісняра Володимира Івасюка «Мила моя», «Я піду в далекі гори», 1974 року виборола друге місце на Всесоюзному конкурсі артистів естради у Москві (Алла Пугачова була третьою), мала шанс стати всесоюзною зіркою. Та задля цього потрібно було працювати у Москві, але Лідія Відаш не змогла. Поступово талановита співачка зникла з естрадного Олімпу, а «Гей, сині гори» і сьогодні є музичною візиткою Глибоччини та Буковини. Друге життя пісні подарували юні таланти селища, переможці конкурсу «Буковинська зірочка» Микола Чертушкін та Анастасія Бабина.
Поезією Д. Ботушанської захоплювався і вже згадуваний нами композитор Буковини, лауреат літературно-мистецьких премій імені Віктора Зубара та Сидора Воробкевича Кузьма Смаль. Йому належить музика до народної співанки «Ой, та дайте, мамо, білую хустинку», яку ми вже аналізували. Композитор назвав твір «Баладою про сина», залишив у подарунок музею нотну партитуру з автографом.
Також композиторові припала до серця співанка «Там, де Дереглуй струмоче» (авт.). Колись повновода річка Глибоки звеселяла серце юної Домки Ботушанської, вислуховувала її печалі, вгамовувала спрагу, була свідком першого кохання. Це високе почуття бентежить душу і ліричного героя, до речі, чоловічих образів у ліриці поетеси не так багато. Юнак виглядає біля річки дівчину, яку так палко кохає, але ніяк не може її зустріти. Приємна національна мелодія, помірний темп виконання сподобаються прихильникам української пісні.
Вірші Ботушанської, пройняті тонким ліризмом і життєвою мудрістю, збудили музу ще одного композитора нашого краю. На сторічному ювілейному святі письменниці (2013 рік) у виконанні автора музики, Георгія Андрійовича Руснака, ми почули пісню «Не кидай рідний поріг» [9].
У його творчому доробку біля 300 пісень, які складають чотири збірки. До останньої з них, названої автором «Україно моя», входить мелодійна, повільна пісня на слова поетеси-землячки. Збірка з автографом Г. Руснака зберігається в Глибоцькому літературно-меморіальному музеї.

 

2.3. Пісні для дітей

Мабуть, у кожного письменника є твори для дітей і про них. Домка Сидорівна Ботушанська, дружина і мати, не оминула такий жанр фольклору, як колискова. Перша материнська пісня дитинства знайшла відображення у творчості, коли народна поетеса стала турботливою матір’ю, а згодом доброю бабусею. «Колискова» ( а їх не одна) – яскравий приклад магічного пестування. ЇЇ головне призначення – приспати дитину, в цьому й секрет монотонності наспіву, одноманітності ладу, манери виконання, характеру, виразності ритміки, звучності і багатства рим. «Місяць», «яснесенькі зірочки», «шовкові трави», «пташки», «зайчик» виступають символами краси дитячого оточення. Так у дитячій душі зроджується доброзичливе ставлення до навколишнього, формується світогляд, виховується любов.
У періодиці постійно друкувалися вірші Д. Ботушанської для дітей: «Бабуня-Зима», «Дощик», «Випав дощик», «Добрий ранок», «Щедрий вечір». Найпопулярнішою стала поезія «Про Маринку Верховинку», тому її виконують на народний мотив. Рухливо, у танцювальному ритмі, який дещо нагадує «Подоляночку», оспівано очі-перлинки дівчинки. Вони «світлі-світлі голубі», дві зоринки (авт.), які грають щастям, «ніби зіроньки горять», бо «у Маринки Буковинки доля ходить в колосках». Помітно, що створений образ дуже подобається поетесі, викликає її замилування, втіху.
Любити природу, бути спостережливим, дбайливим господарем рідної землі вчать дітей співанки Д. Ботушанської: «Пшениченьку жала», «Як згадаю», «Понесу я пісню», «Візьму папір – він німує, він мовчить», «Іскри любові», «Літо», «Травень» … Пильне образне слово письменниці кличе у поле, у садок, до ставка, щоб помилуватися скупаними у теплому дощі травами, барвистим намистом веселки, «шлюбним нарядом» дерев, кучерявими вербами і … заспівати від радості спілкування з красою:
                                                  Там акорд пісень я віднайду,
                                                   На землиці рідній, у саду.
                                                  Понесу їх в світлу далечінь,
                                                  Де стрічає ранок голубінь,
                                                Де бере початок новий день,
                                                  Піднесу йому вінок з пісень.

 

ВИСНОВКИ

 

Домка Сидорівна Ботушанська багато років плідно працювала на ниві української культури. Письменниця, що твердо стоїть на ґрунті народного життя, заслуговує на увагу з боку мистецької громадськості краю.
Роки прикута до ліжка та милиць, хвора на остеомієліт, астму, Д. Ботушанська все ж знайшла в собі сили радіти життю, боротися з недугами, щоб виховати трьох дітей і написати сотні хвилюючих віршів-пісень. Вони розповідають про нелегку долю народу, з яким була кровно пов’язана і якому служила до останнього подиху.
Нами проаналізована лише невелика частина яскравих перлин її творчості, решта зберігається у родинних архівах письменниці, до яких поки що немає доступу. Але й вивченого достатньо, щоби засвідчити непересічність творчої манери письменниці, її вагомий внесок в історію розвитку буковинської та української культури. Громадянська, інтимна, філософська лірика поетеси, народжена з невичерпних глибин фольклору, по праву достойна називатися народною.
Поетичні твори різноманітні за темами, жанрами, образами, мотивами, настроями. Мова її поезій відзначається мелодійністю, лаконізмом фрази, фольклорною символікою, метафоричністю і багатою лексикою. Про це свідчать прижиттєва збірка поезій «Сини весни», добірка віршів, видана Мелітопольським літературним об’єднанням імені Павла Ловецького з дуже прогнозованою назвою «Пісні рідної землі», а також рукописи. На слова поетеси-землячки написано чимало музичних композицій, улюблених у народі, тому вони є унікальними зразками як для співаків-початківців, так і зірок естрадного мистецтва.
«Музика є всюди», – вважала поетеса. Справді, ретельно дослідивши твори Д. Ботушанської, ми дійшли до висновку: в її віршах-співанках відчувається пильне око митця, схильного вловити ледь помітні, найтонші струни прекрасного в природі, в людських стосунках, натхненній праці. Письменниця любила співати, розуміла благодійний вплив музики на душу людини, рятувалася від самотності і болю. Як засвідчує донька, Ольга Онисимівна, улюбленим пісенним твором поетеси були славнозвісні «Чорнобривці» на слова Миколи Сингаївського та музику Володимира Верменича. Упевнені: за піснями Домки Сидорівни – майбутнє української естради, треба лише винести їх на широкий загал читачів і меломанів. Сподіваємося, що невеличка збірочка співанок, укладена нами, та записаний аудіодиск зацікавлять не лише юних дослідників, а й керівників музичних установ, їх студентів, мистецтвознавців, співаків.

 

Буковина – край митців: поетів, художників, співаків, людей праці. Чимало цікавих імен подарувала літературі рідного краю й Глибоччина. Серед них поетеса, член Спілки журналістів України Олександра Григорівна Приходько-Возняк.
Її поезія проста і світла, щира і задушевна, бо такою ж постає перед нами автор, керівник літературно-мистецької студії «Витоки».
Народилася Олександра Григорівна 6 квітня 1937 року в с.Ново-Андріївка Миколаївської області в селянській родині. Дитинство припало на нелегкі воєнні роки, які залишили відбиток на всьому житті: на фронт пішов батько Григорій Гнатович Приходько і не повернувся додому.
Закінчивши Миколаївський педінститу, приїхала на буковину. Працювала вчителем російської мови у Глибоцькій середній школі № 1, завідуючою методичним кабінетом райвно, головою президії Глибоцького райкому профспілки працівників освіти. Усюди її вірним супутником залишалася поезія.
У творчому доробку О.Г.Возняк 14 збірок: «Лето в ситцевом наряде» (1993 р.), «Гагілочки, співанки, казочки» (1994 р.), «Чебрецевий цвіт» (1994 р.), Таємниці букових лісів (1995 р.), «Скарби загадкового птаха» (1997 р.), «Чорнобривці моєї землі» (1997 р.), «Світло чистої зорі» (2000 р.), «Бог посіяв Сонце. Пісні для дітей» (2004 р.), «Оранжеве диво» (2005 р.), «Казки старого Вітра» (2008 р.).
І.Труш переклав поезії О.Возняк італійською мовою, а поетеса стала дипломанткою ХХV поетичного конкурсу у Мілані.
Її поезія виділяється свіжістю і глибиною думки, філософськими життєвими проблемами, ніжністю і теплом.
Поетеса по-справжньому закохана у рідний край, чарівну природу Буковини, широке роздолля степів Миколаївщини, де пройшло її дитинство. Про це йдеться у віршах: «Наш край», «Скарби загадкового птаха», «Цвіт Буковини», «У Карпатах», «Краю зелений».
Вона продовжує вічну тему материнства, звеличуючи силу материнської любові. (Вірші «Дума про матір», «У гості до неї», «Поки жива матусю!», «Квітнуть абрикоси»).
Олександра Возняк шанує своїх земляків, рідних, оспівує їх творчу працю. Про це йдеться у віршах «Дід», «Бабусі», «Батько», «Спогад» та ін.
Мова поезій відзначається мелодійністю, фольклорною символікою, народним колоритом; насичена метафорами, епітетами, порівняннями.
Свої твори поетеса друкувала у газетах «Новий день», «Буковинське віче», «Буковина», «Крайова освіта», літературно-мистецькому альманасі «Витоки», «Ластівка».
Олександра Григорівна належить до тих людей, які не тільки бачать у всьому красу і добро, але і самі їх випромінюють. Вона сміливо сіє навколо себе зерна людяності, щирості. Поезія О.Возняк повниться світлом її душі, красою почуттів і думок.

Костянтин Лук’янюк народився 26.11.1993 року. З першого по девятий клас навчався у Глибоцькому ліцеї, а 10-11 класі у Глибоцькій ЗОШ І -ІІІст. Закінчив Глибоцьку ЗОШ І-ІІІст у 2011році. Він був старанним, дисциплінованим, працелюбним, уважним, скромним, врівноваженим, веселим учнем.

До виконання громадських доручень ставився сумлінно, дбайливо. Брав активну участь у громадському житті школи та класу, у роботі учнівського самоврядування, у культмасових заходах, у спортивному житті школи. Був учасником шкільних, районних , обласних олімпіад, конкурсів, турнірів та змагань; нагороджений дипломами, грамотами .

 

Користувався повагою та авторитетом серед товаришів. З одразу після закінчення школи пішов до лав української армії. До військової форми йому не звикати: з дитинства бачив, як в охайності

 утримувала її матуся Ольга Іллівна, яка служила на кордоні. І ми впевнені, що сотню

разів мама тримала синочка на руках, проводжала до дитсадочка чи забирала звідти саме у формі прикордонника. І хоч завжди бракувало часу , дала Костику найкраще виховання.
Останнім часом проходив військову службу за контрактом у 24-й окремій залізничній механізованій бригаді.
Він був справжнім воїном, адже зумів прикрити своїм тілом інших трьох побратимів, аби вони

залишилися живими. Костя ,мабуть, свідомо подався у Царство небесне, залишаючи всіх, хто його знав, із « зраненими »серцями. Про його героїчний вчинок ми дізнались зі слів його воїна-побратима під час інтерв’ю «Радіо Свобода» після важкого бою.
У листопаді йому виповнилося б 21 рік.
25 серпня 2014 року сотні людей з квітами у руках створили « живий коридор» , прийшли віддати шану та попрощатися зі своїм ГЕРОЄМ.
Ми пам’ятатимемо про його подвиг , він завжди житиме в наших серцях.
 Слава Герою!

 

 

                                             САОГАДИ про Костянтина Лук’янюка

 

Антоніна Кіндратівна Оробець, вчителька початкових класів Глибоцького ліцею

«Костик , так я його називала, дуже виділявся, він все життя виділявся. Навіть поглянувши на його фото з випускного після початкової школи, відразу це помічаєш. Він був дуже поміркованим, завжди стриманим, але разом з тим надзвичайно ініціативним і винахідливим, сумлінним і відповідальним, мав гарну пам’ять. Також він завжди був в центрі шкільних подій: приймав участь в усіх можливих змаганнях, конкурсах. А як він гарно малював! І знаєте , більшість малюнків на військову тему.
Я пам’ятаю випадок у першому класі, так, ніби все було недавно. Цей випадок трапився під час Шевченківських днів, які проводились в нашому ліцеї. І ось коли я знайомила учнів з творчістю Шевчкенка, «Кобзарем», то запитавши в учнів, чи знають вони, хто такий Тарас Григорович Шевченко, на моє здивування руку підніс тихий Костик і відповів, що це дуже відомий український поет. Але ще більше мене здивувало, коли він сказав, що знає напам’ять уривок з твору «Катерина». І він вийшов на середину класу, і жодного разу не забувши слова, розказав вірш .
Я була настільки вражена цим, здивована, що у такому віці він вже так багато знає про Шевченка. Виявляється, як сказав Костя, він вдома вивчає творчість Великого Кобзаря разом із сестричкою Алінкою.
Він був дуже чутливим, співчутливим, проймався усім, що чув чи читав, вмів співпереживати і втішити, підтримати і заспокоїти. Мав добре серце. І це правда. Не думайте, що я хочу показати його в якомусь хорошому світлі, просто він таким був насправді.
Звістка про загибель Костянтина Лук.янюка , шокувала мене, адже навіть не знала, що він воює на Сході. Лише, коли мені повідомили про його загибель, я дізналась, що він воював в зоні АТО. Я була дуже здивована, адже навіть не підозрювала, що він був таким патріотом, таким бійцем. А виявляється він таки був. Колись я постійно повторювала їхньому класу твердження: «хто, якщо не ви», і наскільки, виявляється, він дійсно йому відповідав. Війна забирає на небо кращих своїх синів, а ми тут, на землі, маємо пам’ятати їхній подвиг і своїми вчинками продовжувати їхню велику справу.Вічна слава і пам’ять нашим Героям…»

 

Емілія Леонтій, класний керівник
«Цього ранку, 26 листопада, у свій день народження учнів та вчителів Глибоцької ЗОШ зустрічав при вході наш випускник, наш Костя Лук’янюк, тільки , на превеликий жаль, посміхався до всіх з портрета. На нас дивилося таке знайоме миле, усміхнене обличчя юнака, який у свій неповний 21 рік віддав життя, захищаючи цілісність держави.
У родині юнак був прекрасним сином і турботливим братом, у школі цінував дружбу, був хорошим учнем та товаришем. Ніколи не відмовлявся допомогти тому, хто потребував допомоги, не стояв осторонь життя свого класу й школи.
Костя своє майбутнє пов’ язував з професією військового і мав для цього усі якості: розум, дисциплінованість, пунктуальність, сумління, а головне – він умів любити людей, казав: «Своїм підлеглим я віддам серце і душу», а довелося віддати життя, прикриваючи своїм тілом бойових побратимів під час обстрілу «Градами». Можливо, саме там, на полі останнього бою, краплі його крові проростуть навесні червоними маками…
День народження героя учні школи та вчителі відзначили лінійкою Пам ‘яті та хвилиною мовчання. Костя Лук’янюк назавжди залишиться в серцях школярів як приклад мужності, відваги і героїзму. Слава герою!»

 

Грижюк Н. М. – заступник з виховної роботи
«Господь забирає найкращих . Костя був щирим українцем, патріотом, хоча за національністю він був румуном , був товариський, усміхнений , завжди брав участь у всіх шкільних заходах, любив спорт, грав у футбол, танцював , був членом районної команді « Зарніца» захищаючи честь районну на обласних змаганнях , членом шкільної агітбригади ,захищав честь школи,класу . Він користувався авторитетом і повагою не лише серед однолітків, а й серед молодших (був вожатим у 4 б класі)та старших учнів. Неповних 21 років життя… він прожив їх достойно. Як справжній чоловік, не ховаючись за чужі спини, став на захист того, чим найбільше дорожив, на захист рідної землі, свободи, родини. І коли прийшов час, за найдорожче віддав все, що мав, – своє прекрасне молоде життя.
Для нас – невимовно тяжка втрата. Ми вдячні Богу і долі за те, що ця світла людина була в нашому земному житті. Його життя і його загибель змусили нас багато чого переглянути і переоцінити. Пам’ять про нього завжди буде з нами.»

 

Однокласниця Діана Сідельнікова
«Він був невисокого зросту, світленький, виглядав молодшим від своїх років . Впевнений у собі,тихий ,і в межах розумного впертий, завжди був лідером. У компанії був веселим, любив жартувати, любив сміятися. Пам’ятаю, ми відзначали мій день народження з подружками, він був один хлопець серед дівчат, але прекрасно влився в нашу компанію: піклувався, жартував, уважно слухав наші дівчачі розмови, щось радив… Про те, що він хоче бути військовим , я знала , він завжди гордився своєю матусею – прикордонником, говорив : « Я хочу щоб мама пишалася мною , я також буду захищати кордони держави, якщо буде потреба – віддам і життя.» Так і сталось . Важко повірити, що його немає, але він назавжди лишиться у моєму серце, він буде прикладом і для моїх дітей. Світла пам’ять, спи спокійно, Друже!»

 

Ольга Герман – випускниця 2012 року
«На землі важливо залишити свій слід». Дуже часто ми чули таку фразу. Хтось намагається створити щось величне, щось значне, важливе і в такий спосіб залишитись в пам’яті. Залишитись в пам’яті… бо людина жива доти, доки її пам’ятають. Кожен спогад – це наче новий подих тих, кого більше немає з нами.
За останній період ми чи не щодня чуємо новини про нові і нові смерті. Але коли це звістки про смерть близьких нам людей – сприймаються вони зовсім інакше. Така звістка пролунала для нас цього літа. Коли повідомили про смерть Кості Лук’янюка, було не те що важко повірити, було майже неможливо усвідомити, що тої щирої, завжди усміхненої людини вже немає…
Ми бачилися ще в школі, брали участь в різних шкільних заходах, спілкувалися, хоч не так часто, але щиро. Напевне саме цим словом можна найточніше сказати про Костю: щирий. Я пам’ятаю, багато було моментів за кусілами актових залів, на репетиціях, між уроками, коли ми бачились з Костею. Завжди сміявся від душі, завжди відгукувався на чиєсь прохання без зайвих питань і сумнівів і, що було особливим, – в новому колективі відразу ставав своїм. В 2010 році виступали разом на районному конкурсі . Нас було семеро і працювалося справді легко. З Костею завжди було комфортно і весело, його доброта і чуйність створювали враження, що ви давні друзі. Знаєте, є люди, які створюють навколо себе якусь таку напружену атмосферу, ніколи не знаєш про що з ними говорити, але от Костя був повною протилежністю таким. Він був абсолютно простим і щирим з усіма, а таких людей, на жаль, дуже мало в теперішньому світі. Дуже швидко Костя став невід’ємною частиною шкільного колективу, став своїм. Вже за день спільної роботи, здавалось, що знаєш цю людину довгі роки. Особливо запам’ятались моменти, коли разом починали жартувати і сміятися на тих довгих постійних репетиціях. Ніколи не відчувалось якогось бар’єру між нами, який зазвичай виникає між малознайомими людьми. Костя швидко став нашим, бо з відкритою душею ставився до всіх.
Костя є для нас мірилом любові до людини. Тож ми маємо берегти пам’ять про нього, кожен спогад, кожну деталь, бо лише так він буде продовжувати жити між нами. Він залишив свій слід на землі своєю добротою, щирістю, самопожертвою… тож не забудьмо цього.
Спочивай з Богом, Костю!..

 

Козацький дух та незламна воля    Володимира Григорчука

 

   «Треба горнутися до свого українського,
                                            заохочувати до нього, розширювати
                                                      його всякими способами»
                                                                                     М.Грушевський

Кожній людині відведено шлях у житті, даровано здібності й натхнення, дано вершину, до якої треба йти, щоб досягти успіху. Все це цінує і примножує упродовж свого життя глибочанин Григорчук В.Н.
Володимир Назарійович народився в 1962 році в райцентрі Глибока Чернівецької області. Закінчив місцеву середню школу. Здобув музичну освіту. Займався в спортивних секціях. Проходив службу в армії.
З юних літ у хлопця формувався міцний патріотичний стрижень. Любов до рідної буковинської землі, до свого роду з часом поширювалась на всі простори української держави.
Особливо багато читав про героїчне минуле запорізьких козаків, аналізував їх патріотичні, духовні цінності, переконувався, що козак-лицар є виховним ідеалом української людини. А сила нації в її традиціях і єдності.
Із кожним роком Володимир вдосконалювався духовно і фізично, вписував у сценарій свого життя нові значимі сторінки і рядки. Бо його головне кредо сконцентровано у словах: «Бути відданим Богу, бути потрібним Україні, бути потрібним свому роду і народу».

Заслужений журналіст України Василь Гейніш у нарисі «Вільний дух і віра в перемогу» («Буковинське віче». за 9.10.2014) пише: «Життєві перехрестя В.Н.Григорчука мають і рівні відрізки, і подальші «вибоїни», зокрема пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської трагедії. Там він працював на будівельних об’єктах поруч з горезвісною тридцяти кілометровою зоною… І тільки опісля він та його товариші відчули на собі страшну загрозу, що таїла ота чорнобильська сторінка для життя. Володимир заробив там інвалідність ІІ групи». Та це не дозволило йому впасти духом, змарнувати свої здібності., послабити свою причетність до національної ідеї.
Володимир Назарійович веде активне громадське життя, є прикладом для молоді, земляків, взірцем патріотизму. Під час революції 2004 року та революції гідності в 2013-2014 роках Григорчук В.Н. від початку і до кінця був з однодумцями-побратимами на Майдані. Тож його, як активного майданівця, неодноразово запрошували для участі в програмі Савіка Шустера, де він мав можливість познайомитись, поспілкуватись з політиками та майбутнім президентом України Петром Порошенком.
«Патріотизм – це суспільна та індивідуальна цінність кожної людини. І в її основі лежить ідея національної гідності, свідома громадянська позиція. Критеріями патріотизму є любов, вірність, служіння Батьківщині, турбота про забезпечення цілісності і суверенітету держави, готовність встати на захист рідної землі. Саме такими свідомими, відповідальними і дієвими патріотами були запорізькі козаки-лицарі. Сьогодні для України настали важкі часи й історична пам’ять нагадує нам, що від нашої національної свідомості, козацького патріотизму залежить свобода, незалежність, майбутнє держави» – так сказав Григорчук В.Н. на зустрічі з членами пошукової групи гуртка «Етнографічне краєзнавство» Мелісою Безушко, Крістіною Карп, Андрієм Чудієвичем та Володимиром Романюком.

У 2002 році Установча Велика Рада Українського козацтва вперше в незалежній Україні відродила реєстрове козацтво і затвердила посаду гетьмана. (Зареєстровано Міністерством юстиції України 8 липня 2002року).
Патріотичний девіз сучасних козаків:

«За Україну! За її волю! За честь!
За славу! За народ!»

У 2005 році Володимир Григорчук вступив до обласного товариства «Буковинська крайова Козацька Січ імені гетьмана Івана Мазепи». Будучи членом цієї козацької організації, він докладає максимум зусиль, щоб патріотичні традиції запорожців популяризувати, пропагувати серед учнівської молоді та громадськості. Зокрема, на велелюдних зібраннях, на урочистостях, в школах району Володимир Назарійович та його побратими намагаються об’єднувати людей навколо національної ідеї. Такі завдання входять і в його службові функції, адже він уже майже 10 років є осавулом, начальником місцевої курінної канцелярії «Буковинської крайової Козацької Січі імені гетьмана Івана Мазепи».
Велику допомогу, цінні матеріали надав Григорчук В.Н. пошуковій групі гуртка «Етнографічне краєзнавство», яка готувала краєзнавчо-дослідницьку роботу «Козацькі патріотичні традиції і сьогодення» для участі у Всеукраїнській експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» (напрям: Козацькому роду нема переводу).
Григорчук В.Н. упродовж десятиліть дбає разом зі своїми козацькими побратимами, щоб у райцентрі Глибока Свято Покрови Пресвятої Богородиці проходило щороку на високому рівні і стало святом козацького духу і патріотичної єдності. З цією метою вони організовують біля пам’ятника Борцям за волю України, на Центральному майдані мітинги, посвяту в козаки, молебень за Україну, виступи сучасних козацьких товариств, які демонструють свою спортивну майстерність, фізичну досконалість. Козак Володимир з Глибоки бере участь у різних зібраннях в містах Київ, Чигирин, Чернівці та Зарваниці і Борщеві Тернопільської області.
14 жовтня 2014р. – свято Покрови Пресвятої Богородиці, Храм у нашому селищі, а ще День Українського козацтва та День Захисника Вітчизни. З нагоди цих свят у райцентрі біля пам’ятника Борцям за волю України зібралися гості, місцеві жителі, представники козацьких організацій. Відбувся мітинг-молебень за Україну, посвята в козаки, освячення похідної хоругви та нагородження кращих представників сучасних козацьких організацій. Генерал-отаман козацького товариства «Буковинська крайова Козацька Січ імені гетьмана Івана Мазепи» В.Волощук нагородив Григорчука В.Н. вищим козацьким хрестом, – орденом «Лицар-України» від імені Генерального штабу українського козацтва. В «Універсалі» вшанування сказано: «За вагомий внесок у розбудову українського козацтва, вільної Незалежної української держави, відстоювання конституційних прав та свободи України в подіях 2013-2014р.р. у революції гідності, а також з нагоди святкування Покрови Пресвятої Богородиці і Дня Українського Козацтва».
Треба відзначити, що це не перша нагорода Володимира Назарійовича. У 2009 р. його нагороджено орденом Українського козацтва І ступеня «Віра». У 2010 р. його вшановано орденом «Козацький хрест «Архістратига Михаїла ІІ ступеня»

У цей важкий час для країни Володимир Назарійович активно включився у волонтерську діяльність. У цій благородній справі представники «Буковинської крайової Козацької Січі ім. гетьмана І.Мазепи» та Глибоцького громадського формування «Козацька варта» об’єднали свої зусилля, свою енергію, щоб допомогти захисникам Вітчизни, забезпечити їх найнеобхідним. Григорчук В.Н. співпрацює з владою району, небайдужими людьми. З’ясовує, хто чим може допомогти, які речі, продукти, ліки потрібно зібрати для вояків АТО. «Така дійова підтримка наших воїнів – це запорука нашої перемоги над ворогом, це ознака козацького побратимства і патріотизму» – каже Володимир Назарійович.

Однозначно можна стверджувати, що життя Григорчука В.Н., його слова, благородні вчинки, громадська активність – це взірець справжнього громадянина України, щирого патріота, мужнього борця за національну ідею, за торжество козацького духу, за єдність громадських організацій для блага України.
Він є прикладом для учнівської молоді, для громадського загалу рідного краю. Саме завдяки таким людям, як Володимир Назарійович, козацькому роду не буде переводу.

                                            Пошли нам, Боже, нині Богунів,
                                             Щоб вберегли омріяну Державу,
                                          Щоб виростили лицарських синів,
                                            Щоб воскресили розіп’яту славу.
                                           Пошли Нечаїв через триста літ,
                                              Які б за волю стали до загину,
                                        Щоб мужністю знов потрясали світ,
                                              Щоб над усе любили Україну!
                                          Пошли нам, Боже, вірних Богунів
                                             Козацької душі, снаги і вроди.
                                         Щоб в них була опора наших днів,
                                    А стрій козацький не лишень для моди…
                                                                                Євгенія Лещук