Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Пошукова група Карапчівського ліцею
Керівник групи :
Банилян Л.С. –вчитель історії Карапчівського ліцею
Члени групи:
1.Товарницька М.К. –вчитель української мови та літератури
2. Товарницький І.Г. – вчитель географії
3. Божеску Д.В. – вчитель румунської мови та літератури, педагог – організатор
4. Банилян Маріус – учень 11-Б класу
5. Фретеучан Крістіна – учениця 11- В класу
6. Боднарюк Крістіна – учениця 11- В класу
7. Фретеучан Юлія- учениця 11- В класу
8. Скрепський Владислав – учень 11-Б класу
9.Товарницький Костянтин –учень 11-Б класу
10. Лютик Марина – учениця 10-А класу
11. Портарь Маріян – учень 9- Б класу
12.Дущак Віталіна – учениця 9-Б класу
13.Кирчу Міхаела – учениця 8-Б класу
14.Карп Анжела – учениця 7-А класу
Соціальний паспорт
СЕЛА КАРАПЧЕВА ГЛИБОЦЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
Село створено у 1563 році.
Відстань від села до райцентру становить 9 км.
Село Карапчів відноситься до Карапчівської сільської ради.
Площа села складає 2254 га..
Численність населення 2350 осіб.
Національний склад проживаючого населення у відсотковому відношенні: українці — 2%,
румуни — 96%,
iншi нації — 2%.
B ceлi нараховується всього підприємств —12, в т.ч. підприємств працюючих — 10, підприємств непрацюючих – 2, підприємств торгівлі — 7.
Історія села
«До тебе, мій краю, де я родився. Де днi дитинства щасливо прожив, … До тебе соколом думки всі летять»
(С. Воробкевич)
Мільйони квiтiв, спів пташок, дзюрчання води, яскраве сонце, прекрасну річку Сірет, золоте колосся, багато яскравого снігу — все це знаходиться у мальовничому селі Карапчів, що на Глибоччині Чернівецької області.
Красу цього села створює його цікаве розташування. 3 усіх сторін Карапчів оточений густими лісами, в яких ростуть різні види дерев. Село розділяють чисті спокійні води річки Сірет, яка бере свій початок з Карпатських гip i край села у неї вливається маленька річка Сірецелул. Центр села прикрашає чудовий невеличкий парк, 
в якому ростуть столітні дерева.
Кожна місцевість пишаєтьея своїми спорудами. З чим гордиться i Карапчів. У самому центрі села знаходиться сільська рада, будинок культури, амбулаторія, спиртзавод. Важливе значення для села мають двi школи: Карапчівський ліцей ім. М. Емінееку та спецшкола-інтернат для дітей зi зниженим зором.
«He місце прикрашає людину, a людина – місце». Добре засвоїли цю народну мудрість жителі села Карапчів, стараючись зберегти і постійно оновлювати природні та матеріальні цінності місцевості.
Мальовничий край — село Карапчів не залишив байдужими письменників, які народилися, жили тут. Один iз них – Василь Левицький (нинi покійний) – відомий буковинський письменник. Серед великої кількості його творів знаходимо вірш « Карапчів», присвячений рідному селу, в якому поет закликає людей поважати і берегти історію своєї батьківщини.
З появою та розвитком села Карапчів пов’язані важливі та цікаві історичні факти, які засвідчені у документах з XVI ст.
ІІро історію виникнeння села Карапчів говорять не тiльки документи, a й сам народ. 3 його уст відомі різні легенди про назву села:
1. У минулому, коли жили турки на цій землі, вони будували ясла для коней, a ясла турецькою мовою перекладаеться кара. Від цього i пішла назва села.
2. Говориться що термін кара з турецької мови означає чорний злодій. Існує така легенда, що жителі села викрадали у турків коней, i тому їх називали чорними злодіями.
Колись землі Карапчева були покриті буковими лісами. Ha них звернули увагу сусідні купці. Вони почали різати та вивозити ці ліси. I вiд слова “а cara “, що з румунської мови перекладається вивозити, виникла назва Карапчів .
Ha території від 
Хаемису до Карпат і від Херчінського лісу до Середнього Borysthenes, де жили траки, сформувалися багато племен з суспільною думкою про культ лісу, як релігійні погляди. Численні знахідки кам’яних сокир, кремінних ножів i бронзових знарядь вздовж річки Сірету засвідчують, що задовго до того, як почали появлятися історичні відомості про жителів Буковини, ця земля була заселена. B цих лісах розвивалось духовне життя племен. Під кронами дерев, якi вважалися священними, люди приносили в жертву звірів i рослини та молилися. Тут проходили ритуальні звичаї, пов’язані з церковними святами, a також пов’язані з життям людини: народження, весілля, смерть.
Перші відомості про село Карапчів відносяться ще до XV ст.. Але перші свідчення про село, яке розташоване на річці Сіреті, дав Георгій — житель цього села, який був свідком підпису документа про продаж цієї місцевості у 1563 р. Ці землі належали панам родини Теуту, які були логофетами при багатьох молдавських воєводах у XV — XVIII CT.CT. 3 цього можна зробити висновок, що село існувало у часи Штефана чел Маре (1457-1504).
У XVIII ст. землі села Карапчів, якi раніше належали пану Теуту, були куплені родиною Грігорча, a землі , що розташовані на правому березі річки Сірету у 1747 році дарує монастирю містечка Путни(Румунія). [9]
Перепис населення 1774 року стверджуе, що в селі було 56 хат, 3 священика, 40 селян, якi сплачували данину. [8]
Прізвища людей та їх походження зберігають відблиск історичних подій того часу, в якому виникли i зазнали змiн.
Надзвичайно поширеним у Карапчеві е прізвище « Товарницький», що безпосередньо пов’язано з історією села. Через село проходила торгівельна дорога вiд Польші до річки Дунай. Молдавські торговці водили стада корів у Польшу, які називалися « товарниці», a люди — «товарніці»(відомості зберігаються у романі «Fraţii Jderi»(«Брати Ждери») М. Садовяну). Цією дорогою колись проходив польський король Іоан Алберт iз військом, відправляючись до Сучавської фортеці.
Найбільш поширеними є прізвища « Опаєц» i«Шородок». « Опаєц» – прізвище румунського походження, що означає «каганець», a походження прізвища «Шородок» не відоме. У Карапчеві живуть люди iз прізвищами різного походження, наприклад:
румунського: Опаєц, Урсу, Оларь, Портарь, Амаріуца,..
українського: Сметанюк, Варварюк, Козачюк, Савюк,..
російського: Москал, Овгоров,Плотнікова, Грішина,..
польського: Товарницький, Яницький, Скрепський, Лях, Мазуряк,..
угорського: Борош, Мішешін,..
німецького: Брем
невідомого: Дабика, Шородок, Дріч, Тарапата,..
Досліджуючи прізвища села, ми неодноразово упевнюємось у тому, що протягом століть цi землі відчули різних історичних змiн, внаслідок чого тут жили i живуть люди різних національностей. Відповідно земельній реформі 1922 року 257 гa правобережжя річки Сірету було продано бiдним селянам, a 1936 року борги тих, хто не розрахувався, були скасовані. У 1949 році був заснований колгосп імені Кірова, де працювала основна маса жителів села Карапчева та Йорданешт. Пicля розпаду CPCP колгосп перейменували на агрофірму «Сірет», a зараз називається агрофірма «Вікторія».
Історія однієї світлини
Виконавець: Бостан Одоріка учениця Карапчівського ліцею
Керівник: Банилян Лілія Семенівна
Дуже часто дослідуючи „маленкі справи”, відкриваємо „ великі справі”. Так і я, намагаючись аналізувати історію простої фотографії , відкрила для себе дуже важливий процес, який відбувся на початку ХХ – ст. – еміграція буковинців у США і Канаду.
Мета нашої роботи –це з’ясування причин міграції, долі тих людей, та вивчення тих подій на базі доцільного аналізу листів емігранта з с.Карапчів на початку ХХ- ст.
При написанні нарису використовувались такі методи досліджень як : літературний, картографічний, статистичний, дослідницький, особистих бесід з інформантами.
1.ТРУДОВА ЕМІГРАЦІЯ З БУКОВИНИ В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. надлишок робочої сили на Буковині складав біля 60 тис. чол. (приблизно 12 % всього населення краю). Масштаби трудової еміграції буковинців виявились майже співмірними.
Дослідниками доведено, що буковинська трудова еміграція за соціальною своєю основою була селянською . У 1890 р. в сільському господарстві було задіяно 75,7% зайнятого населення Буковини, 1900 – 72,6%, 1910 – 71,1%; у промисловості і ремеслах відповідно – 11,1%; 11,3%; 10,4%; торгівлі і на транспорті – 7,3%; 8,5%; 9,4% . Малоземелля, безземелля широких верств селянства, зростаюча заборгованість селянства, причому без перспективи її погашення; податковий прес; брак заробітків – були основними причинами, які штовхали сільську бідноту в емігруавти. Крайова конференція, яка у 1913 р. розглянула економічне становище місцевого населення визнала, що „виїзд з Буковини зріс до небувалих розмірів, бо тільки в заробітковій сезонній еміграції сільське населення бачить свій єдиний порятунок перед голодною смертю”.
Але емігрували не тільки через злидні. Виїжджала і значна кількість селян -„середняків”. Так, газета „Буковина” цитувала депутата Стефановича, який заявив на засіданні Буковинського сейму, що „у нас емігрують селяни, які релятивно маються ще дуже добре, а роблять лише для того, бо бояться, щоб не зубожіли…” виїжджало з краю і помітне число військовозобов’язаних (зокрема до Канади, де ще не існувало військової повинності). В с. Топорівці, наприклад, із 150 військовозобов’язаних у 1913 р. до армії пішли 70 чоловік, а решта перебувала на заробітках у Канаді.
Були серед виїжджаючих і робітники, розорені ремісники, представники інтелігенції.
Щодо національного складу емігрантів, то більшість серед них належала до українців. Далі йшли румуни, росіяни, поляки.
Існували кілька основних напрямків еміграції:
в Бессарабію і на Україну (тобто в Росію); в Німеччину;в Румунію; в європейські країни Данію, Швецію, Швейцарію, Францію, Великобританію;в Південну Америку (Бразилію, Аргентину);в Північну Америку – Канаду і США.
Видами еміграції були: сезонна (3-6 місяців), тимчасова (1-2 і більше років), постійна або переселенська.
Сезонна еміграція здійснювалася переважно в Румунію, Німеччину, Росію. На сезонні роботи в Румунію, наприклад, щороку відправлялось 12-15 тис. чол., в Німеччину – понад 2000; сотні селян з Буковини щорічно їхали на заробітки в Росію (Бессарабію і Україну) . Така еміграція, особливо в Росію здійснювалася у двох основних формах: офіційно дозволеній (т.зв. „відїходництві”) і таємній (втечі).
Тимчасова (заокеанська передовсім) еміграція була спрямована в США, Канаду, частково Бразилію, Аргентину.
Центром постійної еміграції були в основному Канада і США. Розпочавшись ще в 70-і р.р. ХІХ ст., масовою вона стала лише в 90-ті. Початок того феномену, який отримав назву „трудова заокеанська еміграція”, припадає на 1896 рік. Вона охопила тоді понад 20 сіл Північної Буковини (бажання виїхати висловило біля 1000 сімей, але виїхало кілька десятків) . А вже в 1897 р. з Буковини до Канади емігрувало до 1300 чол., у 1898 – біля 650; 1899 – близько 1330; 1900 – до 1123; 1902 – 725; 1911 – 700; 1912 – 328; 1913 – 687; у першому півріччі 1914 – 1549 (загалом більше 50 тис. чол.).
Слід підкреслити, що 70 % від’їжджаючих складало найбільш працездатне населення, яке відіграло важливу роль в освоєнні канадського заходу. Поселенці з Буковини дали свої буковинські назви понад 200 новозаснованим населеним пунктам на канадській землі. Зустрічаються в Канаді і назви з більш географічним розмахом: в Альберті є свої Прут і Чорногора, а в Саскачевані – навіть … Буковина!
Можливості центрального уряду і буковинської крайової адміністрації впливати на хід еміграції обмежувала фактично відсутність в Австрії еміграційного законодавства. В країні, у 1890 р. емігрувало майже 60 тис. чол., еміграційна політика здійснювалася на основі цісарського патенту від 24 березня 1832 р. Зрозуміло, що його статті абсолютно не відповідали реаліям кінця ХІХ – початку ХХ ст.; з посиленням еміграції патент не раз доповнювався різними наказами, указами, циркулярами, інструкціями, але вони мало що змінювали. В 1897 р. австрійський цісар Франц-Йосиф пообіцяв розроблення проекту еміграційного закону і винесення його на розгляд рейхстагу. Отримала державна рада обіцяний проект лише у 1907 р., але до прийняття закону так і не дійшло аж до першої світової війни [9]. Серед усіх європейських країн Австрія залишалася ледь не єдиною (ще Росія), що не мала власного еміграційного законодавства, хоча за кількістю емігрантів посідала перше місце у світі.
Як приклад прямо протилежного державного підходу до міграційних процесів можна розглядати імміграційне законодавство та імміграційну політику Канади, яка різко активізувалася з кінця ХІХ ст. на імміграційні цілі уряд асигнував солідні суми: за 1898-1908 р.р. – майже 7 млн. дол., за 1912- 10 млн. дол. Значні суми надавались різним пароплавним і залізничним компаніям для перевезення великої кількості емігрантів. Вони мали свій штат агентів-вербувальників, які одночасно виконували і накази офіційної канадської влади. Загалом імміграційна політика стала постійною функцією уряду Канади (в 1917 р. було створене спеціальне міністерство імміграції і колонізації). Досить ліберальним було канадське законодавство. Воно не передбачало жодних обмежень щодо національності, освіти, віросповідання, майнового цензу. Порівняно легкою для іммігрантів була можливість отримання від держави земельних ділянок – гомстедів.
Буковинці, що іммігрували до Нового Світу перед першою світовою війною, як правило, намагалися поліпшити своє вкрай незадовільне матеріальне становище. Для цього вони обирали один із двох можливих шляхів. Більшість прямувала до Сполучених Штатів, де влаштовувалася робітниками на шахтах і фабриках, розташованих у великих містах або ж поблизу них. Ці іммігранти, переважно молоді парубки, спочатку планували залишатися у Сполучених Штатах доти, доки не зароблять стільки грошей, щоб повернутися до рідних осель, придбати там досить землі та загосподарювати.
Іншу групу перших іммігрантів складали ті, хто, покидаючи свої села, сподівався зайнятися сільським господарством у чужих краях, де земля була дешевою та доступною. З самого початку ці іммігранти, що найчастіше лишали
батьківщину цілими сім’ями, планували осісти на нових землях назавжди. Оскільки ці землі, як правило, знаходилися в незаселених районах (наприклад, де-небудь у бразильській чи канадській глушині), цим іммігрантам доводилося вступати у важку, виснажливу боротьбу з природою.
2. Доля емігранта Георгія Товарницького з с.Карапчів
В дитинстві, часто чула від оточуючих : час швидко минає, у всіх проблеми й труднощі, нема грошей. І я для себе зрозуміла , що людей більше хвилюють
матеріальні цінності. Але у житті більш важливі духовні цінності.
Для нашої сім’ї велике значення має одна фотографія, що зберігається з прадідів. Цій фотографії понад 100 років, тому носить за собою духовну
цінність з минулого. Одного разу мати розповідала дуже цікаві події, про які дізналася від бабусі Іляни Вакарь (Опаіц), а бабусі розповідала про це її мати – моя прабабуся Аніца Вакарь( Товарницька).
Мати, Домніка Опаіц (Бостан) розповідала : ” На цій фотографії відображена сім’я Софрона та Іляни Товарницької,тут також є Аніца – їхня дочка, тобто моя прабабуся. На той час вона мала 15 років. Решта дітей :Флоаря – 16 років, Тоадер – 13 років, Касандра – 12 років, Іон – 8 років, Антіна – 6 років та найменший Васілє – 5 років”. Ця фотографія десь приблизно з 1912 року.
Мати також розказала: ” На фотографії ще немає одного сина, Товарницького Георгія, він на той час жив у Канаді, поїхав туди, коли мав 18 років”.
Відвідуючи родичів по материнській лінії чула, що є ще одна фотографія яка зберігається у Георгія Васильовича Товарницького , на якій зображено старшого сина Георгія біля всіх. Ця річ мене дуже зацікавила.Щось задавалось дивним у цьому, адже родичі говорили, що він так і не повернувся на батьківщину. Пішла у гості до Георгія Товарницького (сина найменшого на фотографії), який живе саме там, де жив прапрадід мій – Софрон. Надзвичайно емоційним був момент, коли дядько приніс стару фотографію, у старенькій рамці. Ємоції стали сильнішими, розуміючи, що з того часу, як була зроблена ця фотографія, пройшло більше століття.
Дядько Георгій розповів: ” Георгій Товарницький поїхав у Канаду, коли був ще молодим, з надією на краще життя, а також, щоб допомогти своїй сім’ї. Поїхав разом із знайомими та друзями із сусідніх сіл, як Карапчева, Йорданешт, Просіки, Сучевен та ін. В одному з листів попросив батьків сфотографуватись з усією сім’єю. Коли у Канаді отримав цю фотографію, пішов у фотоательє і додав своє зображення на ній” – доказом цього є розбіжності у одязі (його сім’я була у румунському вбранні).
Розмовляючи iз вчителями Василем та Іваном Товарницькими, дізнався про діяльність ще одного члена сiм’i Софрона та ІляниТоварницьких – інженера Георгiя Хафiйчука – син Касандри Товарницької, дочка Софрона. Вiн зберігає майже всi листи, написанi Георгiєм з Канади. З квітня 1912р. – по 26 березня 1913р.
Читаючи листи, я не знайшла точної дати коли він доїхав до Канади. У першому листі , що написаний був після Пасхи 1912 р.,він пише -що почав працювати з п’ятниці перед Пасхою на будівництві водопровідного каналу у Монреалі, але до того був безробітним десь чотири тижні, відколи приїхав до Канади.
У 1912р. Пасху святкували 25 березня , а це означає, що він працював з 23 березня, беручи до уваги чотири тижні назад отримуємо 23 лютого. Ще 12 лютого він був вдома, тому що тоді він отримав паспорт. Отже, можна робити висновок, що Георгій поїхав після 12 лютого та приблизно – 23-25 лютого він уже у Канаді.
У листах не сказано практично жодного слова про корабель, на якому він поїхав і з якого порту. Лист від першого травня написаний на папері, де зображено корабель «Kaiser Wilhelm» і надпис « F. Missler » та « Bremen». У
мережах інтернету , знаходимо, що « F. Missler »- це агенція з еміграції у м. Бремен, північ Німеччини. У листі від 17 червня 1912 р.він пише,що одному хлопцю, з яким вони їхали разом у поїзді в Галіції викрали всі гроші, що на кордоні з Німеччиною не перевіряли гроші і так пройшли вони вдало. Отже робимо висновок, що дійсно виїхали вони на кораблі з порту Бремен.
На іншому сайті, знаходимо графік пересування корабля «Kaiser Wilhelm» у 1912 р. Перше мандрування до Америки у 1912 р., корабель здійснює з м. Бремен через Саугемптон (Англія) та Шербур (Франція) до м. Нью-Йорка у період з 19 по 26 березня. Стає зрозуміло, що він переплив Атлантику на іншому кораблі.
У багатьох листах пише, що у Канаді багато буковинців , тяжко знайти роботу.
Дуже емоційним є лист від 30 червня, де з перших слів пише , що дуже сумує за Буковиною, молиться, щоб дав Господь Вишній здоров’я , щоб побачити себе серед своїх рідних, а потім померти. Просить батьків платити службу у церкві за його здоров’я,бо може він згрішив, що не послухав їх залишитись у рідному краї. Ще пише про те, що тільки один Господь знає, що маємо пережити , зустрітися колись чи ні. Звертається до своїх братів і просить їх ходити до церкви, не шукати богаств і слухати своїх батьків.
Мабуть, кожному з нас стає зрозуміло,що найбільше на чюжині тривожить наше серце сум за рідною домівкою.
Цікавим є те , що у листах надіслані йому , батьки клали стеблинки василька, дуба, прескури. У листі від 5 жовтня він надсилає свою фотографію, а 13 жовтня пише, що переїхав до Жонькер та працює на фабриці з вироблення паперу «Kenogami paper mills» з багатьма людьми з с. Карапчів. У інтернеті знаходимо,що ця фабрика працює до сьогоднішнього дня.
У листі від 26 січня 1913р. він питає, хто з хлопців робив Маланку , як було, скільки грошей зібрали і що нового у селі. У останньому листі від 26 березня він пише, що коли хтось захоче позичити гроші у них, аби позичили, бо хтось і їм допоміг, коли мали потребу .
Дійсно 8 вересня 1912 р. Георгій пише додому, щоб вся сiм’я сфотографувалася i відіслали фотографії до Канади. « I ви теж сфотографуйтесь: Батько i ненька, Анiца та Василь,i всi решта, хочу бачити вас всіх на цiй фотографії»
У листі від 18 грудня він пише, що фотографiя ще не дійшла . « Ви написали, 
що відправили фотографію , але її ще нема, переживаю, щоб не загубилася». Можемо зробити висновки, що фотографiя була зроблена приблизно у жовтнi – листопадi 1912 р., а 22 грудня Георгiй пише, що отримав листа: « Дякую за фотографію. Дуже гарна , а ви, мамо і тату дуже сумні. Може за мною сумуєте ? Не турбуйтесь, у мене все добре … Над чим задумався Тоадер ?… Тепер ми всi разом… коли отримав фотографію, всi побачили i всім сподобалась. Все казали люди: такий і мій син , як Василь як Антіміа; що Василь тримає міцно у ручках шляпу – боявся загубити . Дуже гарна фотографія! Дай вам Бог здоров’я! ».
Всі листи починаються словам : «Перш за все молюся за ваше здоров’я, мої любі, Батьку і Матінко, всі мої брати та сестри…», та закінчувалися: «Корови, коні здорові? Який у цьому році врожай?…»
Саме ці слова зображають глибину духовних цінностей між людьми, повагу та любов до рідної сім´ї та землі.
Гафійчук Г. ще розповів:” Георгій Товарницький, який поїхав у 1912 до Канади, помер 1913 р. На 19 році свого юного життя у результаті нещасного випадку, що стався на фабриці по переробці паперу, де він працював. Мамине серце не витримало довго нестерпного душевного болю і через два роки після трагедії померла. На батькове плече залишились ще семеро діток.
-що єдиний хрест, який стоїть на старому цвинтарі у селі, є хрест над могилою бабусі Іляни (мати Георгія).
На згадку про нього майже кожен з його братів та сестер , коли виросли і створили свої сім’ї,назвали своїх синів ім’ям Георгій: Аніца – Георгій Вакарь, Касандра – Георгій Гафійчук , Антімія – Георгій Васка, Василь – Георгій Товарницький, Іон – Георгій Товарницький, який є тато чотирьох синів, з яких двоє, Іван та Василь вчителі географії. Троє з них мають синів, яких назвали іменем Георгій. Четвертий син Георгія, Костянтин живе у Канаді і, можливо, ступає по тій же дорозі, де колись працював і мріяв повернутися до рідної домівки рідний дядько його тата. Але, на жаль, цього так і не сталося.
Висновки
Читаючи цi листи, усвідомлюємо наскільки схожі початки ХХ та ХХІ ст., брихливі роки, зі схожими проблемами людей. У рідному краї – нестача грошей, відсутність робочих місць, на чужині – пошук роботи, носталгія за рідною землею та надія повернутися до дому.
Але у той же час розумієш , наскільки помінялись їнші цінності молодого покоління. Саме ті ввічливі слова, що є у кожньому з цих листів, дають зрозуміти, скільки пошани було у дітей до батьків, братів та рідної батківщини (усі звертання починаються з великої букви). Характерною рисою , що виділяє сьогодення від минулого є любов до праці, переживання за господарством (домашні тварини, клаптик землі) тощо. І цього дійсно бракує сьогоднішшньому поколінню.