Історія Кам’янка

Матеріал підготували учні 9-В класу під керівництвом  бібліотекаря Кам’янської ЗОШ Кирстюк Інни Петрівни  та класного керівника Панцир Родіки Іллівни .

                                Історія села Кам’янка

Село одне з найбільших сіл Глибоцького району – має велику й цікаву історію. Легенди розповідають, що назва села походить від назви маленького джерельця, у свою чергу названого так тому, що в ньому було багато великих каменів.
Село розташоване у передгір’ї Карпат, на правому березі Сірету при впадінні в нього річки Кам’янка, за 12 км від райцентру, за 6 км від залізничної станції Вадул – Сірет.  Населення складає 6,5  тис. чоловік.
Археологи підтверджують заснування Кам’янки в XIV ст, найдавніша писана згадка про село належить до початку XV ст. грамотою молдовського господаря Олександра Доброго від 15 червня 1431 року стверджується, що село Кам’янка є власністю Купчи¬на. 2 лютого 1503 року один з нащадків Купчинів – Георгій подарував Кам’янку Путнянському монастиреві. Відтоді, як власність монастиря, вона звільняється від державних повинностей і подат¬ків. Селяни були змушені давати корцьове, горщину, а також відробляти панщину монастиреві. Становище жителів Кам’янки погіршало коли господарська рада Молдови у 1632 році вирішила покласти ряд державних повинностей і на монастирських селян.
Після загарбання Буковини Австрією „духовним регламентом” імператора Йосифа ІІ у і 1786 році з монастирських та церков¬них володінь було утворено православно-релігійний фонд. Таким чином Кам’янка стала власністю релігійного фонду. Обов’язки його підлеглих були прирівняні до обов’язків поміщицьких кріпаків, зе¬мельні володіння релігійного фонду здавалися в оренду цілими ма¬єтками. Внаслідок цього фактичним господарем Кам’янки був оре¬ндар. З кінця XVII ст. село швидко зростало. Протягом 1779-1780 рр. сюди переселилося з Семиграддя кілька родин волохів, які осіли компактно і утворили Горішній Кут.
Ще з 1817 року велися розмови про відкриття школи. Хоча в Кам’янці нараховувалось близько 250 дітей шкільного віку, школа так і не була відкрита. Селяни бідували, зібрати кошти на утримання школи не змогли. Пізніше згодилися на тому, що будуть відробляти за приміщення, що брали в оренду у корчмаря. Коли ж за¬жерливий корчмар зажадав, щоб село відробило йому аж 300 днів, і селяни з цим не погодилися, він за допомогою сільського радного викинув на вулицю парти та вчи¬тельські пожитки. Так поневірялися учні з учителем до 1856 року, поки збудували школу. Проте і в ній навчалося тільки 267 дітей, а їх було на той час 494.
У другій половині XIX століття населення Кам’янки швидко зростало. За пе¬реписом 1857 року, тут налічувалось 2567 чол., у 1900 році — 3991 чоловік.
Скасування кріпацтва спричинилося до посилення класової диференціації селянства. Якщо в 1847 році в Кам’янці було 8 власників, які мали землі від 10 до 20 йохів, і жодного, що мав би понад 20, то в 1857 — до 20 йохів мали 50 чол., а у 1865 — вже стало 77 таких власників, а також 7 чол., що мали понад 20 йохів зем¬лі. У 1890 році чверть всієї кам’янської землі опинилася в руках поміщика. Тіль¬ки незначна частина селян залишалася в селі. Безземельні мусили шукати заробітку в місті, а також за межами Буковини, зокрема в Молдові, а то й на Американському континенті. До першої світової війни в пошуки щастя за океан вимандрувало понад 400 чоловік, та тільки троє з них повернулися додому з   грішми.
Власті не тільки не дбали про поліпшення становища селян, а навпаки души¬ли всяке прагнення до цього. Навіть дозволу на відкриття позичкової каси в селі кам’янчанам довелося добиватися протягом 6 місяців і дійти для цього аж до Відня.
За півстоліття анітрохи не змінилася на краще шкільна справа в селі. В 1904 році кам’янська громада скаржилася: «Наші діти мають гіршу долю від худоби… 500 учнів — у приміщенні, що могло вмістити тільки 200». Щоб відвернути увагу селян від болючих питань, представники чернівецької «Народної ради», очолюваної реакційним москвофільським духовенством, заснували в Кам’янці в 1904 році «Братство тверезості» і читальню, збори якої починалися молитвою «Царю небес¬ний». Часто приїжджав сюди сам верховода цієї «ради» священик Богатирець. Та своєї мети вони не досягли.
Коли на Буковині посилився революційний рух, мешканці Кам’янки не лишилися осторонь. У червні 1900 року вони прийняли резолюцію, в якій вимагали скасування рогачок на дорогах, відміни перепідготовки резервістів в період по¬льових робіт, скорочення терміну військової служби, утримання лікарів за держав¬ний кошт, запровадження державного страхування, закриття шинків   тощо.
За переписом 1910 року в селі було 4175 чол., з них: 2552 українці, 1404 румуни, 133 євреї, 45 німців, 34 поля¬ки, 7 ін. національностей. За цим же переписом у селі проживало 10 ремісників і 34 торговці (власники дрібних крамниць,   шинків тощо).
Протягом багатьох років кам’ янчани боролися за ство¬рення нормальних умов для навчання дітей. Нарешті 1910 року збудовано двоповерхове приміщення школи.
Хоч жили люди бідно, потяг до освіти був сильним.У 1911 році в Кам’янці засновано осередок товариства «Руська бесіда», відкрито читальню. З Кам’янки родом український письменник,  Іван Ілліч Синюк, який правдиво змалював важке життя буковинських селян (новели й    нариси «Село», «Баба», «Братчику, рятуй» та ін.). І. Синюкові належать статті про життя українського народу та про шкільну справу на Буковині, опубліковані в німецьких періодичних виданнях. З 1905 року він редагував «Ластівку» — перший дитячий журнал на Буковині.
За часів панування королівської Румунії (1918—1940 рр.) економічне стано¬вище села було в основному таким же, як і за австрійської влади. Краща земля пере¬бувала з руках релігійного фонду та сільських багатіїв. Напередодні визволення в Кам’янці нараховувалось 1282 господарства, з них 1127 — малоземельних 40 господарств — безземельних; 602 — не мали коней. Переважна частина селян працювала у поміщиків навколишніх сіл Просіки, Черепківців, Глибокої.
З першого ж дня Великої Вітчизняної війни Кам’янка потрапила в зону воєнних дій. До лав Червоної Армії у 1941 році пішло 720 чоловік кам’янчан. На фронтах полягло понад 300 чоловік. В пам’ять про тих, хто віддав своє життя за честь і незалежність нашої Батьківщини, у центрі села встановлено обеліск.
Зараз Кам’янка- велике гарне і дуже зелене село, яке розділяє на дві частини річка Сірет. А в кінці села зеленою смугою протягнувся ліс – краса нашого буковинького села – Кам’янка.
У зв’язку з великою територією, яку займає село, щоб люди могли легше орієнтуватися, виникла потреба поділити його на кути. Цей поділ відбувався роками.
Кути нашого села
Центр.
Засирет.
Горішній кут.
Долішній кут.
Фондоя.
Отже, коротко пройдемо всіма кутами нашого села.
Центр – це середина, ядро села, де розміщені основні будівлі (школа, сільська рада, Будинок культури, магазини, дитячий садок).
Засирет – це  кут, який розташований  вздовж річки, за Сиретом відносно центру села.
Горішній і Долішній кути села отримали назву від руху сонця. Наші предки часто орієнтувалися за сонцем. Говорили: сонце сходить з долини, долу (утворився Долішній кут на сході села), і заходить згори (утворився Горішній кут на заході села).
Фондоя. Існує дві версії походження назви цього кута:
1.    Від слова «фонд».
У 1891-1892 роках в нашому селі почали будівництво великої цегляної церкви. Гроші збирали з усіх людей. У східній частині села був розміщений фонд, куди зносили гроші і звідти керували будівництвом.
У 1895 році церква була збудована. З того часу назвали цю територію   села   –   Фондоя,   а   людей,   які   там   проживають фондоянами.

2.    Від слова «фунду», що означає – «долина, яма».

Фундоя дуже тісно примикає до лісу, який напівкільцем оточує її з півдня на захід, тому мікротопоніми вживаються і до прилеглих ділянок лісу, якими користуються жителі Фундої. Це такі мікротопоніми: урочище Берда, Золотий міст, Леніє, Настусин Яр, Пастівник, Туреччина, Фандатури, Підцигани.
1)  Урочище Берда – це безліса місцевість, що знаходиться під самим вододілом річки Сірету під селом Біла Криниця. Сама місцевість представлена двома схилами: західним і східним. Існує легенда, що тут ріс ліс, з дерев яких виробляли берда до кросен (ткацького станка).
2) Золотий міст – знаходиться на Фундої за Пастівником на р.Кам’янка. Є три версії:
1. Мав дуже важливе значення(сполучає з лісом);
2. На його будівництво були затрачені величезні кошти, що ніби можна було б за них збудувати міст із золота. За переказами спочатку, щоб перейти міст, люди роззувалися.
3. За одну ніч 5 хлопців вирубали ліс і за ніч зробили міст. Шандарі оштрафували – забрали все у кожного з хати, їм він дорого обійшовся, мов із золота.
3) Леніє — частина лісу за селом на заході. Леніє означає просіки, що були між лісовими насадженнями в цьому місці.
4)Настусин Яр — долина, що знаходиться в південно-західній частині, за селом у лісі. За оповідками жінку чи дівчину Настасію тут «зловив» блуд, вона не змогла відшукати вірно дороги і померла з голоду.
5) Пастівник — таку назву дістала велика толока, де пасли худобу, не було жодної хати. На Фундої в південній частині села. Зараз це густозаселена територія з трикутником посередині, на якому знаходиться магазин і школа – філія початкових класів.
6) Підцигани — в південній частині села, на високих горбах милує око чудовий ліс із буків, граба та ялиці. Цей кут носить назву «Під циганами». В цій частині села жили цигани, а наші люди неподалік них, тобто під циганами, як кажуть у народі «жили ми, а цигани зверху».
7)  Туреччина — частина Фундої. Існує дві версії:
1. Тут жила туркеня – блудниця;
2. На цій території жили турки. Їх військовий начальник одружився на нашій дівчині. Вона упросила чоловіка турка взяти за наймичку нашу старшу жінку. Коли він від’їжджав до Туреччини забрав обох з собою. Коли народився син, батько – турок був здивований ставленням наймички до їх сина, з якою любов’ю і ласкою жінка відносилася до нього. Не стерпівши запитав її про це. Наймичка відповіла, що це її онук, а його жінка – її дочка. Якщо не вірить – хай переконається: на лівому плечі його дружини – шрам, бо коли була маленькою, мати брала її в поле і ненароком зачепила серпом. Після цього випадку служниця жила в них як належить матері.
8. Фандатури – поле, фантоване (забране) від людей, знаходиться в південно-західній частині за селом, з трьох сторін оточене лісом.
Кут Сердачина – має цікаву легенду.
Було це восени. Одного вечора кам’янські парубки зібралися в сусіднє село Вовчинець на танці. Вечір був прохолодний і тому всі одягли сердаки. Щоб не обходити дорогою, бо це досить далеко, вирішили йти навпростець через толоку. В одного хлопця був дуже гарний, розшитий дорогоцінним камінням сердак. Тому хлопцеві було жарко і він кинув його на плече. Йшли хлопці швидко, жартуючи і сміючись. Парубок – багатій і не помітив, як загубив свого сердака. Через декілька хвилин, побачивши пропажу, всі повернулися шукати, але де там, сердак як крізь землю провалився. І вдосвіта хлопці прийшли шукати, але знову марно. Про цю дивну історію дізналося все село. З того часу й назвали той кут – Сердачина.
Сьогодні, один із мальовничих куточків Кам’янки – Гуцулова ґирла. Старожили села переповідають, чому саме так його називають.
А було це давно-давно. На місці теперішньої вулиці була велика яма, яку оточували темні ліси. І були в цьому лісі такі кремезні дуби, що п’ятеро чоловік, взявшись за руки, не могли їх стовбур охопити. А поселився в тих лісах один гуцул. Він був великої статури, ходив у вишитій сорочці і червоних шароварах, мав волів багато. Приїздили до нього в гості гуцули. Вони привозили бочки, цебри, і все це міняли на продукти. Але згодом гуцул хату продав і виїхав у гори. А той маєток купив один із кам’янських багачів. Він викорчовував той ліс, бо хотів багато поля. І тепер на цих полях колоситься пшениця, зеленіють сади, а Гуцулова гирла забудована гарними будинками.
В народі і до сьогодні збереглася ця назва.
Фандатури – поле, фантоване (забране) від людей, знаходиться в південно-західній частині за селом, з трьох сторін оточене лісом.