Традиції Біла Криниця

Автор: Гищук Лідія Петрівна, Лукян Ніна Іванівна
Виконавці: Осіпов Павло, Дядюшка Ірина

                                                             СВЯТА І ТРАДИЦІЇ
Календарні обряди і свята білокриничан відрізняються від цих подій у сусідніх селах. Перш за все це пов’язано з тим, що старовіри не визнавали ніяких театралізованих вистав. Тому у них зовсім відсутні новорічні карнавальні святкування, маланкування і т.д., які є характерними для сусідніх українських та румунських сіл. Під час різдвяних свят люди різних поколінь ходять селом «Христа славити», тобто в основі цього святкування є дійсно релігійна основа, і такими ж залишаються і форма, і зміст.
Святкування Світлого Христового Воскресіння теж дещо відмінне від сусідніх сіл. Зокрема, паска печеться трьохярусною:
Найбільшого діаметра нижній корж, меншого– другий і найменшого– верхній, третій корж. До Божого храму несуть освячувати лише паску і 2-3 яйця, пофарбованих одним кольором. Своєрідно святкують Трійцю: підлога у Божому храмі покривається зеленою травою, після Хресного ходу навколо Храму всі присутні у храмі схиляють голови аж до долівки і моляться.
Інакше, ніж у сусідніх селах, святкують і весілля. Весілля вносило якусь різноманітність у монотонне життя із релігійними співами з книжки (адже в основному співались релігійні пісні не по пам’яті—щоб не помилитись) Для білокриничан характерним є відсутність музик. Лише після війни у Білу Криницю було « завезено» гармошку .Але вона не використовувалась для акомпанування танцюристам. Білокриничани просто не танцювали. На весіллях лише співали світських ліричних пісень. ( Зібрати і записати їх плануємо у майбутньому.) Вінчальними батьками були старші і авторитетні чоловік та жінка, але не подружня пара. Наречений запрошував батька, а наречена—вінчальну матку. На фото 14 ви можете бачити весілля 1960 року. Це вже майже сучасне весілля. Вінчання у церкві було обов’язковим. Якщо ж хтось жив у незаконному шлюбі, то йому на 7 років заборонялось брати воду з криниці, виходити на вулицю та відвідувати церкву.Щоб женитися, хлопець повинен був мати дім і поле, а дівчина—поле і корову. Якщо ж у нареченого не було будинку і поля, то він мусив мати хоча б коня і підводу.
Знайомились майбутні наречені на весіллях, інших заходах, у громадських місцях. Якщо хлопець вирішував оженитися, то брав із собою кількох своїх родичів та ішов свататися. У дівчини збиралися її подружки. Їм хлопець повинен був роздавати подарунки, які завбачливо брав із собою. Якщо сватів запрошували за стіл, то це значило, що свати виконали своє завдання—весілля відбудеться. Свати ще мусили узгодити дату весілля. Як правило, воно відбувалося через місяць після сватання. Сватання планували так, щоб весілля припадало на холодну пору року, коли позакінчуються сільськогосподарські роботи. Після сватання та цих домовленостей відмова від шлюбу вважалась уже недопустимою. Ще за тиждень до весілля наречена мусила попрощатися з попереднім дівочим життям. Ця подія називалася «дівич-вечір». Під час нього співали пісень, а потім молода з подружками їздила сільськими вулицями на святково прибраній підводі ,у яку запрягали 3-4 коней.Через тиждень відбувалося весілля . Його у більшості випадків справляли у нареченого, хоча могло бути і у кожного з тих, хто одружувався. Після вінчання у церкві всі ішли на духовний обід. На ньому був присутній і священник, який повчав молодих, як вони повинні жити. Після цього було традиційне застілля, де співали, здійснювали обряди з викупу молодої і т. д.Після весілля молоді люди жили рік—два у батьків нареченого і за цей час будувався їх власний дім .На жаль, багато чого із цих цікавих традицій тепер уже втрачено, а дізнатися про них можемо лише з розповідей, спогадів,
старих фотографій, публікацій у старих та історичних книжках.
Набагато краще збереглася традиція поховального обряду.Обов’язковою була передсмертна сповідь помираючого. Якщо не було поблизу духівника, то його міг замінити хтось із християн. Після сповіді читали канон на вихід душі. Покійника мили, одягали на нього натільний (переважно дерев’яний) хрест, молільний, а не світський одяг, складали відповідно йому руки і виряджали до церкви. Причому, покійник міг перебувати у церкві кілька днів. Там відбувалося спеціальне богослужіння. Небіжчику у руку вкладають складену священником записку («рукописание»). Ця записка складається і підписується ще за життя віруючим та духівником. Вона виступає ніби свідоцтвом про зрілість, перепусткою, з якою покійник вирушає на той світ. Відрізняється у дечому і цвинтар старообрядців: хрести на могилах восьми- конечні. Закопують хрести не у головах покійника, а у ногах. Пояснюють це так: в день Страшного Суду мертві постануть до хреста обличчям , а не спиною.

                                    СВОЄРІДНІСТЬ ОДЯГУ БІЛОКРИНИЧАН
Традиції не менш своєрідним, ніж інші етнографічні елементи, є і одяг липован, як жіночий, так і чоловічий. Сорочки липовани називають «рубахами». Носять чоловіки їх обов’язково «навипуск» зверху штанів, але неодмінно туго запоясують вузьким різнокольоровим вовняним пояском. Це дуже важливо. Жоден липован не дозволить собі ходити у сорочці зверху штанів, не запоясаній пояском, а просто випущеній. Інколи українці із навколишніх сіл не звертають увагу на цю маленьку деталь—поясок і дозволяють собі зневажливо сказати комусь із своїх, що носять сорочку навипуск: «Що ти ходиш, як липован ?» Почувши таке, білокриничани відразу ж запитують: «Чи бачили ви хоч одного липована розперезаного?» Це пояснюється тим, що роль поясів у старообрядницькому побутібула особливою. Вони виконували роль оберегів. Присутність пояса у одязі пов’язане з тим, що липовани вірили у магічну силу замкнутого кола, яке на їх думку охороняє життя і здоров’я того, хто його носить. Рубаха може бути білою або кольоровою, з широкими рукавами, завжди застібається на лівому плечі. Штани мусять бути широкими, можуть бути білими або кольоровими, бавовняними або шерстяними. Носили чоловіки сурду—короткі сурдути називали напівкуфайками, а довгі—куфайками або кафтанами. Чоботи називали чизмами, чоботами-пляшками. У високі чоботи заправлялися штани. Влітку чоловіки одягали на голову капелюхи. Капелюх міг бути фетровий або солом’яний, з вузькими крисами.
Зимовий одяг чоловіків виготовлявся із баранячої шкіри, вовни, вовняногоТрадиціїї сукна.Верхній одяг чоловіків виглядав досить цікаво за мірками сьогоднішнього дня: шився одяг у російському стилі за фігурою. Зверху був вузьким, а внизу—широким у формі дзвона з великою кількістю складок. Права пола одягу накидалася на ліву і защеплювалась на лівій стороні грудей з допомогою невеликих округлих сірих цинкових або обшитих тканиною ґудзиків, що розміщувались зверху вниз від шиї до пояса.Йоганн Полек підмітив, що ці ґудзики завжди застібались у петельки з ниток і ніколи в одязі не було дірок для ґудзиків… Називали такий одяг сурдутами та мантами. Між ними була різниця. Манти були значно довшими та просторнішими. Загорнувшись у манту, чоловік на підводі у сильний мороз міг долати значну відстань і не замерзнути. Носили взимку чоловіки також і кожухи із баранячих шкір , чорні або сірі шапки із овечого хутра. У сильні морози та завірюхи шапки опускались на вуха.
Тепер же чоловіки, навіть старшого покоління, повністю відмовились від традиційного саморобного застарілого одягу. І сміливо одягаються у сучасний одяг.Не менш своєрідним був і залишається жіночий одяг.
Спідниці жінок та дівчат мусили бути довгими, майже до кісточок,мали багато складок, були пишними. Дівчата носили більш яскраві спідниці, а жінки старшого віку—більш стриманих кольорів, темніші.Юпки могли бути на бретелях і починатися аж під грудьми, де зав’язувались шнурками. У будні дні і жінки, і дівчата носили поверх спідниць яскраві різнокольорові фартухи. До церкви у фартуху заходити не можна.
Жіночі жакети були широкими донизу, але обов’язково сильно приталеними. Шили жакети з вельвету або плюшу. Між іншим,в 60-х роках минулого століття в навколишніх українських селах заміжні жінки середнього віку теж почали було носити такі жакети з червоного плюшу, але називали їх не жакетами, а « липованками», а шили їх на замовлення місцеві кравчині.Особливе місце в гардеробі білокриничан належить головним уборам. Звичайно, найважливішим головним убором на всі випадки життя була хустка. Хустки могли бути шовковими, вовняними, однотонними або «пестрыми»–картатими. Окремий вид хусток із набивного шовку з квітковим рельєфним узором такого ж кольору, як і все поле, були і є предметом справжньої гордості білокриничанок. Такі хустки вони називають «камполунгскими»,мабуть, за назвою румунського міста Кемполунга, звідки їх привезли. Таку хустку нам люб’язно погодилася продемонструвати наша колишня вчителька Катерина Анісімовна Осипова.Ще одна особливість носіння хусток білокриницькими жінками полягає в тому, що вони їх не зав’язують, а накидають на голову і заколюють спереду на грудях спеціальними булавками. Таким же чином була покрита хустинкою і п’ятирічна Анастасія, яка приїхала з мамою з міста на різдвяні свята і прямувала з бабусею на богослужіння.
Настя з великим задоволенням нам позувала, демонструючи свій сільський наряд і призналася, що у місті в садочок ходить одягнена зовсім інакше…В минулому старообрядці дуже негативно ставилися до такого «маскараду» і вимагали дотримуватись своїх вимог до одягу завжди і всюди. Тепер же – змирилися і раді, якщо хоча інколи внучки дотримуються звичаїв.
Крім хусток головним убором дівчат в минулому була «перев’язка». Вона схожа на діадему, яку тепер одягають лише наречені під час вінчання.
«Перев’язка» спереду прикрашувалась кольоровим камінням, перлами,а ззаду—різнокольоровими хустинками, що звисають вниз і прикріплені за один кутик. Заміжніх жінок відрізняло від дівчат те, що під хусткою вони носили обруч, який називали «обручником» або «кічкою». У спекотні літні дні заміжнім жінкам дозволялось знімати хустку, але обов’язково треба було залишити на голові «обручник».На знімку 1937 року зафіксовано родину Кузьміних – Порфирія та Анни з їхніми 6-ма дітьми. На голові жінки нечітко, але видно «обручник». Як святковий використовувався і такий головний убір, як «кокошник»–циліндр , зверху якого звисали хусточки.
Дуже гарним у білокриничанок було і взуття. Влітку вони носили напівчобітки дуже елегантного покрою із особливого дорогого сорту шкіри, яку виробляли у Сучаві вірмени. Взимку взували чоботи.Цікаво, що спеціального весільного вбрання липовани не визнавали. Але для вінчання весь одяг неодмінно мусив бути новим.