Історія Годинівка

   Проходять віки, з’являються та зникають люди, залишаючи після себе тільки літописи. Та і ті літописи становлять відверту розповідь, зниклої епохи, їх необхідно зібрати, вивчити та прочитати як книжку.
Можна уявити, що серед наших далеких предків був розумний та мовчазний пастух, який за самотні роки, проведені на горбах та долинах склав невмирущі мелодії. Сьогодні ні його ім’я, ні місце народження, ні місце його поховання ми не можемо визначити, але ті мелодії і сьогодні запалюють і підбадьорюють нас.
Речі не мають свідомості, їм байдуже власне існування. Людина ж, навпаки, має свідомість і носить в собі небесне світло, яке допомагає бачити усе здалеку й усе запам’ятовувати.
Та для того, щоб усе зрозуміти людині необхідно добре знати не тільки навколишнє середовище, а й життя, яке було до нас.

Село Годинівка розташовано на 16 км від районного центру та на 25 км від міста Чернівці. Це розташування має багату та цікаву історію. На території села були знайдені речі, які належать до Трипільської культури. Перші згадки про село ми відносимо до середньовічного періоду. З 1359 року рідний край входить до складу Молдавського князівства. А з 1538 по 1774 років буковинські села, які були в складі Молдови потрапляють у турецьку залежність. Ми маємо село, топонімія якого залежить від турецького періоду.
Існує цікава гіпотеза щодо появи села. Розташування Годинівка з являється у ранньому середньовічному періоді. Саме через село проходила комерційна дорога, яка зв’язувала Львів та Сучаву. На місці, де сьогодні знаходиться село, купці зупинялись, щоб відпочити. Зупинялися, відпочивали і йшли далі.

Так зупинився коваль, який мав підковувати коней, з являється корчма, розташовуються на проживання інші люди, яким сподобалась місцевість. Так з являється село Годинівка.
В архівних матеріалах село Годинівка згадується разом з такими селами як Лужани, Шепинці, Маргутені у 1579 році.
У літописі Мирона Костіна згадуються села Лужани та Годинівка, які належать до Чернівецького повіту. Розташування Годинівки у ті часи було на землі літературно-культурного діяча нашого народу, який залишив нам „ Літопис Молдови ”, а саме Мирона Костіна.
Про село Годинівка ми знаходимо дані у документі від 9 березня 1664 року, в якому написано, що село Ноуесуліца, яка на той час називалася Ірвіколеса є ідентичною сучасному селу Мала Буда.
Нові історичні дані про Годинівку знаходимо у 1773 році, коли діти Василя Ончула ділять між собою частини майна з Вилауче, Замостіє та Карабчіу.
Текст поділу майна:
«…Тобто ми діти Василя Ончула з Вілауче та дружини свого чоловіка і наша мама Іфтінка з Іспас, дочка протопопа Грігораша Сулічейко, складаємо справжній лист про розподіл на часті майна, що залишилось від наших батьків, а саме у Вілауче, Замостіе і Годинешть та поділилися у такій формі. Годинешть належатиме Михалаке Ончула, тому що він викупив у Лупула Накул з Дієт Годинешть за велику плату. В селі знаходилося 23 хати…»
У році 1796 діти Велічка Ончула мали частину майна у Годинешть. Під час розподілу майна була обділена Олена, дочка Величко, тому що її частину продали Тоадерю Накул з Яшь. А Олена разом зі своїм чоловіком Паладі викупили частину майна в Годинешть у Накул.
Ми знаходимо відомості про Годинешть у 1803 році. Манолаке Волчинський разом з дружиною Аницеє, у дівоцтві Паладі залишають своїм дітям Іоніце, Марчика та Касандра володіти по-братньому майном у Шніцей, Замостье, Вілауче та Годинешть.
У 1912 році населення села складало 968 мешканців, число хат 212. Село Годинешть як частина Чернівецького повіту знаходиться в епіцентрі інтересів трьох сіл, кордони яких пересікалися саме тут.
Австро-Угорщина будь-чого намагалася зберегти залежність Буковини, а Царська Росія намагалася приєднати до себе Буковину.
Румунія вважала, що Буковина та Хотин є історичною спадщиною з князівства – Молдова.
Наше село знаходилося на кордоні австро-російських інтересів.
Годинешть під час Першої світової війни був в епіцентрі тих страшних подій. У 1916 році до війська були мобілізовані 40 чоловік з 8 вікових категорій. Всі потрапили до австрійського фронту. Крізь село лінія фронту проходила двічі, і навіть сьогодні зберігаються сліди битв, які малі місце у 1916-1917 роках.. Недалеко від села Годинешть по дорозі до села Маморниця знаходиться могила російських солдатів, які загинули під час цієї битви. Ця могила дала назву однієї частини села „могіла”.
У 1921 році Румунський уряд всім учасникам Першої Світової війни видав по одному гектару землі безкоштовно.
Також у 20-і роки були поділені маєтки поміщиків Строїч і Бреєску. Селяни почали жити краще.
В селі Годинешть у 1896 році була відкрита двокласова школа, під керівництвом місцевого поміщика. У школі працювали двое вчителів. Ні всі сільські діти відвідували школу. На території села розташовані 2 церкви – одна на сільському кладовищі, а інша, нова – в центрі села.
За архитектоного стилю стара церква хатинного типу з багатою історією. Такі споруди будувалися лише у XVI – XVII ст.
Нова церква зведена за допомогою селян у 1928 по 1931 років. Організатором був Паладі Харлампіє. Він подарував 2 гектара лісу для спалювання цегли. Головна роль у збиранні коштів для зведення церкви належить мешканцям села Цопа Василю та Педурару Іон. Церква побудована у православному стилі і має привабливий вид. У церкві зберігаються старі книги, надруковані у 1840, 1843, 1859, 1866 роках, придбаних у різних румунських монастирях. Церковний дзвін був подарований церкві поміщиком Строїч.
Після встановлення Радянської влади на території Герци у селі Годинешть були створені радянські органи правління. Головою та секретарем у селі були представники з Басарабії. Відповідно до договорів радянського та румунського урядів, румунські громадяни мали можливість поїхати до Румунії. Такий дозвіл існував до 15 вересня 1940 року. Не всі бажаючи встигли емігрувати. В селі залишилися офіційно 4 заяви. Але крім тих, що офіційно звернулися по дозвіл на виїзд, залишилися ще такі, які не зверталися, але хотіли поїхати. Користуючись тим, що кордон був близько і ще не був затверджений, мешканці села почали переходити кордон. Під час одного переходу були затримані мешканці села Дякону М., Іордакі, та інші. За нелегальний перехід кордону родини цих людей були вислані до Сибіру. З села насильно були вислано 13 людей. Також до Сибіру був висланий колишній сільський староста Паладі Харлампіє, який помер у 1942 році в Тюменській області.
Під час ІІ-ої Світової війни 56 чоловіків були мобілізовані до війська, які взяли участь у звільненні Одеси, Сталінграду. 24 селян загинули на війні. Частина з них потрапили до радянського полону і зазнали сповна „радянську жорстокість”.
У березні 1944 року, коли радянська армія увійшла до Буковинського краю, була відновлена радянська влада.
Головою села став Патрашкану, а пізніше Ворожбець, які були приведені із-за Дністра.
Радянська влада не довіряла румунам, тому і не мобілізували до радянської армії жодного чоловіка. Але до трудового війська були мобілізовані десятки людей. А саме на будівництва каналу „Біламор” були відправлені 24 чоловіків. На шахти в Арменію – 17 людей. На розбудову шахт Донбасу також були відправлені люди.
Багато молоді було відправлено на рубку колод у Сторожинці та будівництві залізничної дороги у Новоселиці.
З села Годинешть виїхали до Румунії, як кажуть старі люди, 19 осіб з яких дружина колишнього старости села Паладій, священник села Буцинку, вчитель Бєлняну, родина Цар Олександра, Подец та інші родини.
У 1946 році був створений місцевий колгосп. Першим головою колгоспу був Іон Буздуга – місцевий селянин. На початку колгосп був утворений тільки з мешканців села, а за кілька років місцеве господарство об’єдналося з господарством із Слобозії, та утворився колгосп „Дружба”.
Село пишалося своїми господарями. Видатною особою в селі став механізатор Іон Козар, нагороджений орденом „Трудової слави І-III ступенів”.
До 1946 року у Годинівці була тільки початкова школа. З 1946 року відкрилася семерична школа, директор якої був Урсу Георгій. З 1979 року в селі діє середня школа, директором якої стає Гочу К.В., а з 2002 року директором є Ботлунг Л.І.
Інтелектуально-культурним центром у селі є школа та церква. Тож бережімо їх.

Легенди 

    Давні перекази говорять, що сучасне село Годинівка мало таке розташування, що через її територію проходили торговельні шляхи на схід і захід, які давали можливість продавати і купувати товари потрібні для ведення господарства, а перехожі з сусідніх сіл, проходячи нашим селом відпочивали на території тогочасних будинків. Так і залишилося це місце із назвою «Ходинешть», що означає «відпочивати».
Приблизно 1664 року згадується вперше назва село Ходинешть.
Пізніше перейменували назву села на Годинешть. У 1774 році у селі було 23 будинки. Називалися на той час «Мошіє Резешяске» під керівництвом Хана Козоновського, поляка за походженням, який проживав на території нинішньої Хряцьки і Лупул Наку.
На території села було «7 стилпурі де резешь», тобто земельні ділянки які належали вільним селянам або «ветеранам війни» (так їх називали в селі). Вони працювали на своїй землі та не залежали від пана.
В 1800 році на цьому місці була збудована невеличка церква. З 1816 року власником цих земель став Міхайлаке. У 1846 році нараховувалося 86 будинків. Говорили, що в ці роки люди обробляли землі кіньми та волами, невеличким плугом зорювали землю і вручну висіювали зерно, пшеницю та кукурудзу. Люди, які не мали змоги виорати землю, сапою робили невеличкі ямки в землю і туди кидали по декілька зерен пшениці, кукурудзи, або саджали картоплю. 
На сьогоднішній день Годинівка межує з такими селами: село Горбово на півночі, села Хряцька і Мала-Буда на півдні, села Луковиця та Слобозія на заході.
Старі мешканці села оповідають різні історії щодо походження села.
«На захід від села знаходиться великий горб, який має назву «Кинтеряну» і пасовище «Кітанка». Говорилося, що це місце належало хазяїну Іон Канторі і так і залишилася назва Кінтеряну. На цьому горбі кожного року випускники нашої школи зустрічають схід сонця, як символ щасливого майбутнього. У будні дні селяни випасають тут корів та овець. Теж на цьому горбі знаходиться ліс, який називається «Шербеуць». В лісі найбільше дерев буків, дубів і акацій. Назва походить від пана Щербу, на землях якого був засаджений ліс.
Де село Годинівка межує зі селом Луковиця є інший ліс, який має назву «Ин кот» і який, в свою чергу, межує із лісом під назвою «Ин чоате». Говориться, що в давнину цей ліс був вирубаний і залишилися самі пні. Частину цієї землі роздали людям, а на іншій частині зрубу виріс новий ліс. Саме ця аграрна земля віддаляє вище сказаний ліс від лісу під назвою «Валя флутурілор», тобто «Долина метеликів»».

 Над розділом “Історія” працювали: Малуш Дмитро Ілліч, Минзату Катерина Федірівна, Гаас Діана, Глибочану Марчел Марічелович,Василіу Василь Георгійович, Царь Георгій Георгійович, Зигря Костянтин Лікович.