Home / Герцаївський район / Остриця Герца / Духовність Остриця Герца

Духовність Остриця Герца

Бастіон православної віри

З давних-давен люди намагалися споруджувати захисні щити. Так само вчинили і жителів села Остриця-Клішківці, котрі спорудили, на правому березі річки Дерелуй – притока Прута (де сьогодні розташовані господарства сім҆ї Тодерян, Стратулат, місце під назвою Будей – достатньо вологе та з ризиками ссувів), дерев”яну церкву, а біля неї цвинтар. Цілком можливо, що саме на цьому місці і знаходилися перші помешкання засновників села, які переселялися з Трансілванії. В якості захисного щита, вони збудували церкву з деревини привезеного на Пруті з гірської місцевості. Через постійні повні річка Прут змінило своє русло, а відтак відбувся ссув землі і церква зруйнувалася. На сьогоднішній день на місце тодішнього цвинтаря збудовані будинки. Існує ще одна версія, яка має право на існування. На лівому березі Прута, неподалік дороги, яка веде до цієї річки, поряд з господарствами Паладяна знаходяться озеро, яке, згідно з різними гіпотезами, виникло в результаті руйнування старої церкви.
Що спонукало наших предків збудувати церкви у таких незручних місцях? Річ у тім, що на Пруті здійснювалося обмін матеріалами для будівництва привезені з гірської місцевості. Більше того, на березі прута функціонували млини, а єврейські торгівці настоювали щоб і церкви були збудовані близько їхніх корчмів. Цю думку висловив старійшина з цього села – Андрій Ілл Морарян (1894-1979 рр.). Цілком можливо, що і вищезазначене загадкове село – Клішківці зник після руйнації тієї церкви, а наші предки переселилися на заході, де і заснували нове поселення з цією з назвою. Досвід будівництва культових споруд доводить, що їх варто будувати на більш високих рівнинах, щоб вони були захищеними. В результаті довгих дискусій, населення зголосилося збудувати нову церкву на високому пагорбі, на лівому березі річки Дерелуй, де вже немає жодної небезпеки. Як люди дійшли такої згоди? Старійшини села вимірювали відстань (як і у випадку школи з Окопа) від сусіднього села Цурень до струмочка Хореча, і, десь, на середині цієї відстані збудували церкву з сильного дерева, яку згодом продави мешканцям маленького села Кут-Баінск (сьогодні це село Луковиця Глибоцького району), а храм святкується 21 вересня на Різдво Присвятої Богородиці.
Фундамент вівтаря старої церкви існує і сьогодні. Він знаходиться перед криницею, а на нього споруджений хрест біля якого, зазвичай, освячують воду. Причиною того, що стару церкву продали було потреба у грошах для будівництва нової церкви, однак тодішній голова сільської ради, Іліє Берча, приховав частину отриманої суми, що призвело до обурення парафіян.
Згодом кількість населення села збільшувалося і знову постало питання будівництва нової церкви. Проте це вже було більш реальним зробити, адже і кількість багатих господарств у селі збільшилося. Церковна рада разом з місцевою владою вирішили збудувати нову церкву із цегли. Знову постало питання, де знаходитиметься нова церква. Євреї-торговці спонукали збудувати церкву вище моста над річкою Дерелуй, на холмі, де на сьогоднішній день розташований магазин та господарства сім”ї Кропелницкі, Боднараша та Міхалчана. Саме там і були привезені всі необхідні будівельні матеріали, однак селяни все ж таки духовно були прив’язані до місця старої церкви, і однієї ночі вони перенесли всі ці матеріали на місце старої церкви. Саме там і була збудована нова церква. Цікавим є той факт, що селяни спеціально для цього збудували цеглову фабрику. Епатріями на той час були Васілє Цуркан та Сімеон Берча (прадід Маріоари – донька Траяна Боднараша, яка надала цю інформацію). За наведеними даними, фабрика знаходилася біля сучасного параклісу з цвинтаря. Існування там цієї фабрики доводять розкопки здійснені у 2009-2010 рр., коли під час копання нових могил було знайдено багато прямокутного каменя, яке, можливо, використовувалося для будівництва пічок для спалення цегли.
Будівництво нової церкви почалося у 1889 р., а її відкриття відбулося 14 жовтня 1892 р. на Успіння Богородиці. За допомогою острицької діаспори з Канади було замовлено дзвін (на початку ХХ ст. до Канади емігрувало 135 острицьких сімей). Дзвін було привезено на кораблі з напрямком до румунського міста Констанца (Румунія), однак делегація з Остриці запізнилася отримувати дзвін. В результаті, Бухарестський митрополит розпорядив направити дзвін до однієї трансільванської церкви. Згодом, у 1926 р., було збудовано дзвіницю, а з Канади привезли 3 дзвони, які слугують для здійснення богослужіння і сьогодні. Селяни вірять, що звуки цих дзвонів корисні проти граду. У північно-західній стороні від церкви знаходяться залишки старого цвинтаря, цвіте синій барвінок (бербенок). Зголом, на церковній території збудовано будівлю та церковнослужителів, а сьогодні – це їдальня. У 2011 р. перед церквою збудовано спеціальне приміщення для поминків.

Згодом, була проведена електрифікація церкви. Більше того, мешканець цього села, історик та дипломат Теофіл Рендюк, подарував церкві дерева дубу з якого було споруджено балкон, а роботу здійснив його брат – Іон Георгійович Рендюк. Нові канделябри були подаровані Георгієм Івановичем Олексійчуком, а останні дві канделябри були подаровані Віктором Теофіловичем Берча. На сьогоднішній день, церква має все необхідне: ікони, килими, рушники – подаровані парафіянами. Ряса священика також зроблена завдяки пожертвам парафіян. Вся територія церкви огороджена сучасним забором сконструйованого Георгієм Івановичем Скаловскі.

Село славиться своїм чоловічим церковним хором, диригентами якого були Георгій Романович Тодосан, Георгій Модестович Раца. Репертуар хору складає релігійні твори. Дуже часто острицький церковний хор запрошений на релігійні свята у сусідні села.

У 1991 р. церкві було повернено парохіальний будинок, де раніше був будинок культури. Кожної неділі після літургії, віряни oastea Domnului збираються у парахіальний будинок і самостійно оспівують Бога.     Приблизно у 1970-1980-х рр. цвинтар села знаходився у жахливому стані, однак з часом були прийняті відповідні заходи. Цвинтар було огороджено і було проведено відповідний порядок. Могил також були облаштовані відповідно до прийнятих норм.

Кожного року, на другий день Пасхи, люди збираються на цвинтарі, щоб поминати своїх померлих родичів. Священик освячує воду біля параклісу жертв сталінських репресій, а згодом кропить всі могили, а мешканці села дають милостиню бідним.

 У цей день не лише остричани відвідують цвинтар,але приїжджають багато гостей, які мають або мали родичів у нашому селі.  Ця традиція дотримується багато років поспіль, навіть у радянські часи. У цей день з кожної родини йдуть до могил прадідів, щоб пам`янути їх та передати молодому поколінню історію свого роду.

У 2001 р. для цвинтаря виділено нові землі, які розподілені на дві частини: перша – для православних, а друга – для інших конфесій.

Ритуал похорон здійснюється з великою відповідальністю та обережністю, з урахуванням всіх моментів для родичів померлого.
     

На жаль, до сьогоднішнього дня не збереглась каплиця з старого цвинтаря, де поховані багато церковнослужителів. Сподіваємося, що наступні покоління приведуть в порядок це культове місце.
Після падіння тоталітарного режиму у 1991 р., на перехрестях доріг були поставлені хрести. На вході до села з ініціативи Георгія Васильовича Гіба було поставлено хрест. Також була збудована каплиця Святого Миколая завдяки сім”ї Миколи Георгійовича Мігаєсе. Більше того, з давних-давен остричани доглядають ще два хрести: біля амбулаторії та біля початкової школи в Окопі.

      

У 2011 р. у центрі села, біля пам’ятника остричан, які захили на фронті, власний підприємець, Віктор Берча відкрив каплицю.

      У січні 2012 р., на хуторі Хуч, по лівій стороні міжнародної траси, було відкрито та освячено нову церкву, протоєреєм якої є Георгій Ютиш.

Також у селі збудували ще одну каплицю впродовж 6 місяців за фінансовою та матеріальною допомогою Миколи Мігаєсі, разом з дружиною Евгенією, а також дітей Георгій, Костянтин та Елена. Більше того, значну допомогу надали Галіна Веселовськая, Іон Кожокару, Параска Мігаєсі, Елена Дубець, Домніка Мігаєсі, Георгій Раца та ін.
Церква з центру села впродовж останніх 50 років зазнала значних реконструкцій як у середині, так і зовні. Позитивним є той факт, що все більше і більше парафіян відвідують богослужіння, яке править священик Міхаїл Лоік, який служить вже більше 20 років.
Починаючи з 1991 р. можна вільно говорити про Бога, дотримуватися норм певної релігії та існує свобода на віросповідання. На жаль, за часів тоталітарного режиму такого не було і парафіяни піддавалися репресіям з боку комуністичного режиму.
Для інтелігенції та людей з відповідальними функціями було суворо заборонено відвідувати церкву. Було суворо заборонено хрестити дітей, вінчати молодих та хоронити з священиком. У селі були люди, які все „доносили” до районного партійного комітету.
На Різдво, у селі приходили спеціальні патрулі з району і змушували інтелігенцію виганяти колядуючих, а на Пасху вони рахували скільки людей було присутні на службі.
У той час також було заборонено освячувати будинки та криниці. У випадку смерті представника інтелігенції або чиновника, то на його могилі не ставили хрест, а меморіальний об’єкт з радянською зіркою. Тільки згодом, таємно зірка мінялася на хрест, а за проханням далеких родичів священик проводив відповідну церемонію (так було зроблено у випадку батьків Віорела Тодоровича Пуріча, Степана Іліча Тодеряна, Василя Георійовича Тодеряна та ін.).
У період збирання урожаю, священики отримували наказ скорочувати церковні служби навіть у неділю. Був випадок у 60-х рр. ХХ ст., коли партійного секретаря у селі пана Тодеряна змушували вішати на стінах церкви листівку зі словами „Бога не існує!”, він це зробив під примусом, але і на сьогоднішній день живе у Тернопільській області з відчуттям провини.
У 1967 р. закінчила восьмирічну школу донька острицького священика Александра Атаманенко – Нівя. Дівчина була відмінницею та хотіла продовжувати навчання, однак на той час діти священиків не мали на це право, адже при здачі документів у навчальний заклад потрібно було заповнити графу – робота батьків. У випадку, коли батько – культпрацівник, дитину на навчання не брали. Але Віорел Тодрович Пуріч погодився йти на ризик та запропонував направити дівчину на навчання у Молодові, адже тутешні навчальні заклади не мали список священиків з УРСР. Таким чином, дівчина закінчила педагогічну школу, а згодом факультет російської мови Кишинівського університету.
Інший трагічний випадок відбувся у 70-х рр. Після довготривалого перебування в Румунії, приїхав в гості до своєї родини священик Ісає Єремєй Боднараш. У першу є неділю він відвідав церкву і після проповіді місцевого священика, він висловив слова вдячності та радості знову перебувати перед вівтарем, якого пам’ятає ще з дитинства. Однак про це було донесено у район і до вечора у письмовій формі його змушували впродовж 24 годин з політичних міркувань залишити території УРСР, а священика Александра Атаманенку просили пояснювати ситуацію у районі.
Мешканці села пам’ятають ті часи, коли померлих із сімей інших конфесій поховали померлих на холмі Холера (там, де у 1775 р. були поховані люди, які померли від холери). Проте, прімар села, Василь Іванович Гіба, разом з тодішнім священиком у 1954-1955 рр. розподілили територію цвинтаря на дві частини, одна з яких була призначена для поховання померлих інших конфесій.
Після падіння комуністичного режиму, в регіоні не вистачало священиків. Для цього, в епіскопії були проведені курси для навчання на священиків. Священиком в острицькій церкві став Міхай Васильович Лойк (1943 р.н.), а острицький священик Васілє Ілієвич Гарабажіу у 1989 р. був призначеним служити в Малій Буді.

Багато отсричан стали монахами, серед них:
1. Георгій Стратулат – спочатку у Хрещатському монастирі, а згодом у Почаєві;
2. Віталій Стратулат – спочатку у Хрещатському монастирі, а згодом у Почаєві.
3. Тодор Степанович Міхаєсе у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени;
4. Аурел Степанович Чорней у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени;
5. Георгій Петрович Міхалчан у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени;
6. Юліан Віорелович Гарабажіу у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени;
7. Георгій Іванович Ніколаєвич у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени;
8. Денис Іванович Тодерян у Свято-Вознесенському монастирі с.Банчени.

Серед дівчат стали монахинями:
9. Кочна Родіка – економка у монастирі;
10. Віоріка Тодорівна Міхаєсе;
11. Оксана Дмитрівна Міхалеску;
12. Лучіа Георгіївна Кожокару;
13. Дойна Георгіївна Раца;
14. Марія Ваилівна Бужениця;
15. Дойна Георгіївна Констанчук;
16. Крістіана Віторовна Олару;
17. Елена Василівна Дубець;
18. Ольга Георгіївна Самуїл;

Багато молодих остричан отримують теологічну освіту у Почаєвськиму монастирі:
1. Штефан Васильович Тодерян (1975 р.н.) – Кіцканський теологічний семінар (Республіка Молдова) – сьогодні священик у Малінештях (Новоселицький район);

2. Петро Васильович Тодерян (1984 р.н.). На стан 2012 р. є діаконом Собору „Святої Трійці” у Чернівцях;
3. Михайло Григорович Ютиш (1975 р.н.) – на стан 2012 р. є священиком у новій церкві у хуторі Хуч (с. Остриця). Закінчив Київську Духовну Академію;
4. Георгій Флорович Дубець (1989 р.н.) – семінарист;
5. Іван Дмитрович Тодерян (1987 р.н.) – семінарист.
У 2012 р. закінчуватимуть Кафедру Академічної Теології Кишинівського Державного Університету (Республіка Молдова) наступні випускники Острицької ЗОШ:
1. Сергій Іванович Іванець (1982 р.н.).
В Острицькій церкві „Успіння Святої Богородиці” служили наступні священики:
1. Мерінович;
2. Андронік;
3. Боканча (1928-1935 рр.)
4. Георгій Георгіян Нікітовіч (1935-1944; 1944-1946 рр.). У період 1946-1948 рр. в Остриці не було священика, однак церква була відкрита. В ній читали Боже слово Штефан Скаловский та Георгій Тодерян;
5. Стругару (1947-1949 рр.);
6. Юліан Кіореску (1950-1953 рр.).
7. Александру Васільович Атаманенку (1953-1986 рр.). У 2008 р. його було вбито у власному помешканні на Жучці.
8. Винту (1986-1989 рр.);
9. Міхай Васильович Лойк (1989 р. – і до сьогодні (2012 р.)).

Над розділом працювали творча група у складі: Кучурян Ліана, Учениця 8-А кл., Чорней Олександр, учень 7-Б кл., Ніколаєвич Павло, учень 7-А кл., Попович Юліан, Учень 6-А кл., Захарюк Юліана, учениця 8-А кл.

Керівник розділу Пуріч Олена Федорівна.