Традиції Хряцька

Кожний народ, кожна людина скільки себе пам’ятає, живе народними піснями і танцями. Прищепили любов до них спочатку мати, батько, сусіди, а пізніше виконавці і знавці фольклору з рідного села.
Ще з раннього дитинства розумієш, що не має сенсу жити на світі без музики, без танців, оскільки вони тісно пов’язані з життям людини.
Дойни, балади і народні пісні, ще розлилися по рідному краї – виражають характер нашого народу. Будь вони епічними або ліричними вони відображають історію його існування. Пісні, як і наші народні вірші, звучать в селянських хатах, за столом працьовитої людини, на полі під час роботи, за кермом трактора…
А іди вперед, крокуй важно по рідному краю, і зупинившись в святковий день в  нашому селі, де кружиться хора дівчат і парубків, і уважно вслухайся:
Хто  хору сотворив,
Багато літ щоб жив…
Суспільство забезпечує всі можливості сповна розвивати народне мистецтво, і якщо хочемо знати хто ми були і хто ми є, необхідно всім вернутися до народних звичаїв і традицій.
Хто хоч раз танцював на сільській хорі, на весіллях і хрестинах, змагався працею, словом і піснею серед полів, на вечорницях, той прожив дійсно щасливе життя. Хто не прослухав дойни, або не дивився народні танці, той ще не знайшов ще дороги до души нашого народу.
Кожна людина любить свою батьківщину, а пісня була добрим другом, заспокоювачі і пестуючи його душу на протязі всього життя. Знаходячись сьогодні В наших багатих селах з обдарованими, доброзичливими людьми, слухаючі милозвучні, задушевні балади і хори, співані дочками і синами цього краю, дійсних проповідників народного мистецтва, відчуваєш себе доволі щасливим.
Фольклорні народні пісні специфічні і тим, що беруть своє начало зі словами: „ лист зелений”. І дійсно більшість з них починаються із описом природного куточку або закінчуються з давно звісним „ лист зелений”, що підкреслюють специфічні національні риси. Цим рисам надали контури пращури, які не могли не побачити красоту природи і повсякденне робоче життя в самих найпрекрасніших звичаях: сватання., весілля, хрестини, вечорниці, жниварка, веснянки, театралізоване свято Різдва і Новорічні свята, „хора” з .,леутарами” на толоці.
Співаючи „ лист зелений”, яка би пора не була б, в наших серцях пробуджується радість, надія, любов до Батьківщина і до любимих людей, доброзичливі, приязні співаючи „ лист зелений” згадуємо весну, відчуваючи її теплі дні.
На протязі віків народ оспівував природу і працю в великій кількості пісень ритуальних танців: жниварка, трандафірул (троянда), бусуйокул, шотіку ( від танцю). Він оспівував поля, героїв, любимих, овечки, мургуцій (коні), кучій (зозуля) і ін. Весною в наші краї повертається зозуля, співаючи в полях, садах і лісах де того часу доки не визріє ячмінь і жнива. Він сповіщає про те, що наступила весна начало тих двох головних занять нашого народу: сільське господарство пасовисько.
З давніх-давен мешканці нашого краю, як тільки чули зозулю співаючи тормошили гаманці і говорили: .. Зозуленько – дитинко! Скільки на тобі пір’їн, стільки грошей що було в гаманці!” після чого люди бажали один одному довголіття, щастя, веселощів і успіхів у всьому.
Зозуля поряд із жайворонком, була і є любимий птах людей. Про неї народ; склав легенди і склав пісні, з яких виразив свої бажання, біль, любов, гіркоту і тло гаму почуттів.
За розповідями селян, спочатку „ зозуля ” був воєводою – чабаном. Цей знаменитий пастух, що пас свої отари з одного обрію в інший, мав і хист грати на сопілці, наї, кавалі і чимпої, які, за віруванням народу, пестували і пробуджувати людські душі, роблячи їх більш ласкавими, більш відвертими, більш красивіше і більш людяними. Говориться, що тоді коли співав, збиратися найкрасивіші дівчата, найспритніші і вродливіші парубки і ставати колом, називаючи „хора”, яку танцювати стільки, скільки тримала гра пастуха.
Інша легенда розповідає про те, як народилася дойна.
Колись давним – давно  чабан пас свою отару овець на полонині. Під час обіду, бажаючи трохи відпочити, він заснув. В цей час отара його відійшла від нього подалі. Проснувшись., і побачивши, що отари немає, він почав плакати, відправившись на її пошуки. Колі; він шукав отару, на його шляху стаю болото, на якому рос комиш, Із комашини він вирізав собі сопілку, із якої почав співати жалісливу мелодію, яка і була названа ”дойна”.  Він продовжив свої пошуку отари, і його старання не були марними: він знайшов свою отару. На радощах він заспівав веселу мелодію, яку ми всі знаємо під назвою „хора” .

І роздаються в різних куточках села „Ахо-ахо!” і „Хєй-хей. І у кожній „банді” свій почерк, свій манер колядувати: у одних речитативом, у інших – під мелодію .

А в ранці хлопчаки та дівчатка ходять від хати до хати посівати. І знову побажання господарям у новому році гарного врожаю, щастя та здоров’я, „…Клен по коліна, щоб вас голова не боліла…”.

Сарrа” („ Коза”).  На теренах народної творчості „Сарга”  була знайома ще за часи давніх греків і романів. Пізніше. вона стала однією з головних фігур у фольклорі західно – європейців. Особливий розвиток цей мальовничий персонаж знаходить і у латинських народах.
Як правило, при виставі цієї драми, яка виконується на Новий рік, грають 4 персонажа. Як правило репетиція „Кози”  проводить таємно. Хождення з „козою” починається зразу з заходженням сонця. Як правило персонажі бажають у вікна господарям здоров’я, щастя, успіхів, а потім запитують:
– Приймайте „ Козу” ?
„ Коза” ходить по хатам, починаючи з околиці села.

Хата, в яку не заходила „Коза”, вважалася, що її не

обмине лихо на протязі року, а на господарів цієї хати

ніхто не звертав ніякої уваги. Тому такі хазяйства  руйнувалися, бідніли. Після колядки, дід питає:
– Приймаєте кізочку ?
А хазяїва, у свою чергу питали:
– А скільки масла ти зібрав від неї, який її надої. Дід часто має в руках відерце, у якому знаходиться б побілена вапном вода і показує, що дає молоко, як корова.
Після різного глуму, різних жартів ґазда запрошує „Козу” до хати. Починає грати музика і всі починають танцювати по-своєму, як можна найкумедніше. „Коза” починає танок, коли заспіває сопілка.

Різдво – одне із найурочистіших християнських свят з найчистішими традиціями, радощами та веселощами.

До нього готуються особливо старанно,створюючи в оселі зворушливу атмосферу затишку, трепетного очікування миру,добра, гараздів.  Переддень Різдва Христового – Святвечір  сповнений особливого колориту. Яскраво прикрашена різдвяна ялинка, приємне мерехтіння свічки, дзвінкі голоси маленьких колядників під вікнами.
Та особлива увага – святковому столу. На столі неодмінно повинно бути дванадцять страв, оскільки рік має дванадцять місяців, і дванадцять головних свят відзначає православна церква щорічна. Ці страви мають бути пісними і приготовленими з усієї городини та садовини, вирощеної господарям, щоб усім цим пригостити душі померлих родичів. У період з Нового року і поки не почнеться піст, знову час вечірниць.
ВЕЛИКДЕНЬ
А потім Паска. Майже всі мешканці села, поклавши до кошика все найкраще і найсмачніше ідуть до церкви, щоб освятити це все. Це напередодні Великодня. А у Неділю всі відправляються в гості до своїх батьків, друзів та знайомих На другий день Паски на сільському майдані грає музика, веселиться народ.
НА ВЕЛИКДЕНЬ
Усім, усім святих небес
Святий привіт: „ Христос воскрес!”
Давно діди його мовляли,
Друг друга щиро привітали.
Летіли роки, сотні літ;
Линяв людської слави цвіт;
Руйнуючи земні митарства,
Мінялися царі і царства.
Живе, не вмре святих небес
Святий привіт: „ Христос воскрес!”
Ростіть, цвітіть, навчайтесь, діти:
Вважать добро, людей любити.
Поглянувши на Божий світ,
Твердіть ви ще один привіт.
Щоб рівно йшла життя дорога:
Душа моя звеличить Бога.
У багатьох міфологіях є образ яйця, з якого виникає всесвіт або народжується Бог-творець. Давні слов’яни таким уявляли світ: шкаралупа – це небо, плівка – хмари, білок – вода, жовток – земля. Тоді людей дивував феномен народження живої істоти із, здавалося б, мертвої оболонки, і яйце стало символом відродження, воскресіння. Мабуть, з цієї причини наші предки ставили його до могили померлого і, напевне, тому писана стала атрибутом Великодня – дня, коли святкували перемогу весни над зимою, сонця над темрявою, життя над смертю.
Писанки святили разом із паскою та іншими традиційними харчами. Після святкового богослужіння в церкві люди звичайно христосувалися, тобто по-великодньому віталися: „Христос воскрес” – „Воістину воскрес”, цілувались і дарували один одному навзаєм писанки. У такий спосіб румуни не лише висловлювали свою радість з приводу Христового Воскресіння, але й мирилися або прощали один одному якісь провини.
Під час молодіжних забав хлопці переймали дівчат біля церкви та відбирали писанки, а коли дівчина не мала писанок – хустки, і дівчата тоді мали їх викуповувати за писанки. Відкуповувалися дівчата писанками також від обливання водою в понеділок – клали парубку у відро з водою три писанки. Писанки хлопцям дарували тільки з червоним тлом, що символізувало кохання. Відкрито дарували хлопцеві писанку було не прийнято. Коли ж все-таки дівчина так зробила, це означало, що вона хоче, аби хлопець її сватав. Не взяти дарованої писанки було великою образою.
Коли сім’я приходила з церкви після Великоднього богослужіння, усі вмивалися перед святковим сніданком водою з миски, в яку було покладено три писанки з червоним тлом і коралі. Після кожного вмивання цю воду виливали, якщо ж у хаті була на виданні дівчина, то першою вмивалася вона, а в кінці вона ж і збирала писанки, щоб бути гарною і рум’яною. Після такого вмивання воду вважали теж свяченою, і тому не виливали будь-де, а лише під квіти або фруктові дерева. Люди вірили, що така вода покращить ріст рослин.
Писанками прикрашали хату: їх вішали біля образів, де вони зберігалися до наступних свят. Із них видували вміст, і такі „ видумки ” нанизували на нитки підвішували перед образами. З народними повір’ями, писанки були джерелом родючості землі, всіляких щедрот, багатства, запобігали різним напастям, захищали від стихійного лиха. Їх прикопували навесні в першу ріллю, щоб був добрий врожай клали під стріху, щоб охоронити хату від блискавки і вогню. Коли перший раз вганяли худобу на пасовища, пастухи брали з собою писанки. Коли починали будувати нову хату – якщо це було після Великодня – в кути замуровували по писанці. Шкаралупою писанки обкурювали хворих.
Було і багато інших звичаїв. Вони дійшли до нашого часу і продовжують побутувати у румунів. Продовжує своє життя писанка – символ невмирущості народного генія, маленьке Великоднє диво.
Але весна приходить зі своїми правами: пора на поле, час засівати лани, бо всі добре розуміють, що один день весни – годує рік . . .
Аж ось воно і літо. Гарний врожай на ланах, надходить час його збирати. І не просто ідуть люди у поле під час збирання урожаю. Перед тим як приступити жати, найкраща людина, справжній хлібороб, святково одягнений бере серп у руки і жне перший сніп. Він передає його двом дівчатам, які починають прикрашати цей сніп різнокольоровими стрічками, а потім передають найстаршій жінці на збереження. І тільки після такого обряду розпочинаються справжні жнива. Майже таким же чином святкується і свято останнього снопа. Тільки останній сніп передається млинарям, які зберігали його в млину.
Але найкрасивіше святкували свято кінця збору урожаю. Знову все село на майдані, знову музика, знову шум і гам. Знову захоплюючі танці зі своїми вигуками. І здається, що і не було літа та осені зі своєю важкою працею. Але такий ми народ. Не можемо не веселитися, не дивлячись ні на що, бо дійсно:
Де танцюють молдовани
Земля стогне під ногами

Над сторінкою працювали:
Керівник: Якобуца Іван Феодорович

  
Пошукову діяльність здійснювали: Дяконюк Надія, Москалу Марина