Історія Куликівка

Скільки ще нерозгаданого та незбагненного ховається на цій землі, де вирує щастя й достаток. Так можна сказати тільки про наше село – Куликівка, адже тільки тут ми можемо відкрити і виплакати сльози душі.

Наше рідне село Куликівка – це ніби гай, в якому час не має меж, де світанок – омріяне дитинство сповнене промінням доброти, чистоти й легкості.
Село Куликівка – одне з найгарніших куточків Герцаївщини. Чи може бути ще десь такий незрівнянний край, де вечір опускаючись на плечі будинків проносить загадкову межу між дійсністю і чарами невпізнаних досі сил. Тому нам здається, що не може існувати більш чарівливого місця на землі як наше село. Воно оповите лісами, пахучими травами та омріяними у віршах цнотливими місцями.
А вранці воно пробуджується заповнюючи весь свій люд шумом свого дихання. І, освіживши свої вулиці, розправивши плечі полів та садів, вітає всіх селян.
Звучить мерехтлива поезія ранку. Тиша напнула свої вітрила над замріяним ставком, старими тополями і похиленими від років та журби плакучими вербами.
Та ще скільки цікавого і нерозгаданого таїть в своїй історії наше село. Тому, щоб дізнатись більше про наш чудовий край треба пізнати її історію.

Перша історична згадка про село Куликівка датована 1575 роком коли господар Р. Шкіопу подарував Л. Арборе ряд молдавських сіл. Також село згадується в багатьох господарських документах XVI – XVII ст.

У 1774 році під час останнього російського перепису населення у селі було 30 господарств і воно на половину було власністю сім’ї Холбан, а друга половина належала монастирю «Сокола». Декілька будинків були пустими тому що частина населення через війну покинула свої домівки.

Після потрапляння Північної Буковини до складу Австро-Угорської імперії та розподілу Сучавського повіту на дві частини у 1834 році село Куликівка увійшла до складу Дорохойського повіту.
Велику активність проявляли мешканці села під час Турецько-Російської війни 1877-78 рр. коли всіляко намагалися допомогти румунській армії у боротьбі за незалежність румунського народу.
Під час І світової війни багато жителів села були викликані в ряди румунської армії.
Найбільший свій розвиток с. Куликівка зазнало в міжвоєнний період коли значна частина селян отримала земельні ділянки. На той час власником села був Ніку Енашеску якому залишилося половина земельних угідь. На основі таблиці «про співвідношення тварин, машин та техніки» складеної Турятською сільською радою у 1931 році можна зробити висновок що завдяки важкій праці мешканці с. Куликівка жили краще ніж мешканці навколишніх сіл.
29 червня 1940 року під час загарблення радянськими військами Герцаівської землі Куликівка була розділена від інших сіл Дорохойського повіту таким чином ставши прикордонним селом. Одразу після встановлення нової влади найкращі господарі села були оголошені «куркулями» та заслані до різних таборів Сибіру. Багато куликівців були засуджені до різних покарань за спроби незаконного перетину кордону з Румунією.

У літку 1944 році після другого встановлення радянської влади 14 мешканців села були засуджені до примусових робіт в Карелії. Тих мешканців які мали у власності робочих тварин примусово заганяли на так звану «рубстойку». У 1946 році у селі розпочато колективізацію. Велика частина земель яки належали куликівським сім’ям відійшла до Турятського колгоспу. У 1947 році було створено колгосп “Сталінский путь”. Першим керівником був Адам Андрієш. У 1958 році колгосп був з’єднаний  з Петрашивським колгоспом , де керівником став Іванчук.  Колгосп припинив своє існування у 1991 році.

Легенди. Перша згадка про село Куликівка в архівних документах датується 1575 роком.
Що примусило наших предків розташувати життя, а саме в цих місцях? Видно їх заманила щаслива година, багата і щедра земля, широкі ліси.
Найстаріші вісті про село Куликівка підходять з XV-го століття. Однак документів, що говорять про назву села Куликівка немає. Історія назви села пов’язана однією легендою.
Легенда – розповідає, що на ціх місцях розташували своє життя троє чоловіків, які збудували на долині «Hârtop» млин. Вони були дуже бідні. Люди що приходили поблизу говорили про них – бідні. На румунській мові це слово звучить «Calici». Тобто назва села зв’язана з цим словом на румунській мові – Culuceni «Куликівка».
Існує також другій варіант назви села. Мешканці села кажуть що назва пов’язана з прізвищем Куличану великим власником, який переселився сюди. Такий варіант можливий він достовірний тому, що в Тернавці дійсно є мешканці з таким прізвищем.

Над розділом працювали Івашку Мар’яна, Стьопенко Марія, Андріеш Олександр
Тодерян Анастасія, Дабула Марина. 

Керівники: Падурару Тетяна Володимирівна, Платонова Лівія Іванівна – бібліотекар.