с. Петрашівка Герцаївського району Чернівецької області
Розташоване у південно-західній частині Герцаївського району
на вододілі річок Прут та Сірет.
Площа – 1315,4 кв. км.
Населення –2268 мешканців (ст. на 2011р.)
Кількість господарств – 796
Протяжність – 4000 м з Пн.- Зх. на Пд. – Сх.
Відстань до районного центра м. Герца – 16 км.
Відстань до обл. центру м. Чернівці – 36 км.
Відстань до столиці України м. Київ – 620 км.
Географічні координати – 48°08′ Пн.широти
26°06′ Сх. довготи
Найвища точка над рівня моря – 430 м.
(найвища точка району)
Перша документальна згадка про село – 1461 року.
Суміжні села
Межує :
на північ з с. Байракі Герцаївського району ,
на півдні – з с. Поляна Глибоцького району,
на південному заході – з с. Буківка Герцаївського району,
на сході – з с. Куліківка Герцаївського району,
на південному сході – з с. Турятка Глибоцького району,
на заході – с. Станівці Глибоцького району.
Демографічна ситуація
Всього населення – 2268
Чоловіки – 1307
Жінки – 2561
Діти до 6 років – 192
Діти від 7 до 18 років – 310
Старші 80 років – 39
За національністю:
Румуни – 2240
Українці – 11
Росіяни – 5
Молдовани – 3
Татари – 1
Найстарші люди села –
Дам’ян Аглая Георгіївна 1916 р.н.
Мурару Марія Кліментівна 1919 р.н.
Вайпан Катінка Василівна 1920 р.н.
Кобаскі Георгій Іванович 1920 р.н.
Лункашу Марія Олексіївна 1920 р.н.
Лункашу Аніка Георгіївна 1921 р.н.
Кіріяяк Василь Георгійович 1922 р.н
На території села знаходяться таки споруди:
Петрашівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, збудована у 1982р.;
Стара дерев’яна церква, пам’ятник архітектури 1663 р.;
Нова Свято-Михайлівська церква, збудована у 1995р.;
ФАП с. Петрашівка.;
Петрашівська сільська рада.;
Клуб села, збудований у 2007р.;
Аптека ;
Дошкільний навчальний заклад ,відкритий у 2011 р. ;
10 торгівельних точок.
Історія
Документальні згадки про село Міхорень (Петрашівка)
Першу документальну згадку про село Міхорень датовано 1594 року. Через 8 років, в день 11 червня 1602 в одному документі, утвердженому в Ясах сказано, що Єремія Мовіле , господар Молдови дає Влайко третю частину Турятки і Міхорень. Минуло півстоліття, 10 серпня 1657 господар Молдови Василь Лупу дає Антемії і Марії – доньці і внучці Дановік садиби із Міхорень і Станівців, якими володіли їхні предки Орашко. 26 липня 1652 року Антемія Думітрашу Міхула подарувала Андріяшу Талпі 2 частини Міхорень. 1 липня 1741 року 1/3 Міхорень, Станівців і Турятки входить у володіння Іоніци Стришки. 26 лютого 1782 року церква з Герєча володіла селом Могошеште (тепер Байраки) і 1/3 Міхорень. На основі одного документа, опублікованого в Чернівцях, 27 вересня цього ж року, частина Міхорень стала власністю Іоана Попеску і Василя Ніхорон. 26 березня 1783 року частини Маморниці, Луковиці, Станівців і Міхорень належали Марії Стеркой. 1 січня 1793 року Василь Бреєску дарує своїм дітям Думітрашу, Маріці, Іоніці, Тоадеру, Іллі, Стафії, Зоїці частини з Міхорень, Станівців і Маморниці. 24 червня цього ж року частини Станівців, Міхорень і Поляни належали Махалакі Журжуван, на основі заповіту, підтвердженого в резиденції епіскопа Буковини Даніїла Влаховича. 25 березня 1803 року Іоніце Волочинський дарує своїй доньці Зоїці, одруженій зі Стефаном Стирче, ¼ частину Бреєківців і частини його земель з Поляни та Міхорень. Через 16 років ,16 січня 1816 року , Марія Бучоає, дочка Василя Стрішка, дарує своїй сестрі Настасії Василько 1/3 частину Станівців і Міхорень.
Наше село в сиву давнину
Люди зберегли в пам’яті це місце під назвою “селище ” чи “городище”. Доказом, що люди перейшли жити в ближні ліси, служить дерев’яна церква, яка була збудована на чотирьох старих деревах. Вона являється архітектурним пам’ятником ХУІІ ст. (1663 р.)
На цій території всередині лісу появилися перші поселення з 5-10 хат. Селяни побудували в найгарнішому місці маленьку церкву, яка була зруйнована під час татаро – монгольської навали. Справжнім доказом того, що вона існувала є кут села, який носить назву “Хрестова гора ” . На місці церкви селяни спорудили хрест, який зберігався до 1965 р. Жителі побудували нову церкву, яка була споруджена повністю з дерева – дуба. Цвяхи забивались також дерев’яні. Археологи з Чернівців установили дату забудови церкви – 1663 рік. На даний час маємо нову церкву, яка збудована 15 серпня 1995 року.
Основна трудова діяльність була сільське господарство. Жителі села Міхорень займалися хліборобством і скотарством. Допоміжну роль відігравали збиральництво (грибів, ягід, коріння, плодів, дикоростучих дерев), мисливство та рибальство. Ці заняття прослідковуються з давніх часів ( від пізнього палеоліту). Такі допоміжні галузі господарства, як садівництво, виноградство, бджільництво на кінець ХVІІІ ст. стали відігравати важливу роль у житті селян “Міхорень” нині «Петрашівка», та інших сіл Буковини. Тут росли: пшениця, жито, овес, гречка, просо, ячмінь, горох, квасоля, конопля, льон і численні овочі та фрукти. Порівняно недавно і легко ввійшли в побут буковинців і жителів села Міхорень рослини з Нового світу: кукурудза, картопля, помидори (ХVІІ-ХVІІІ ст.).
Село було зруйновано нападами чунів, турків, та інших ворогів.
Село Петрашівка в ХХ ст. В період 1926 – 1932 року с. Міхорень відносилось до Турятської волості Герцаївського повіту губернії Дорохой, нараховуючи 1147 жителів, з яких були 1127 румун, 1 росіянин, 13 євреїв, маючи 256 господарств.
Ряд століть селяни Міхорень трудилися на землях бояр, виконуючи “боереску”. Неодноразово не могли видержувати боярське ярмо, частина селян повставали проти рабовласників. 1907 року селяни помстилися боярам, повстання охопило багато областей Румунії. Жителі села Міхорень підтримали повсталих .
До 1940 року найбільша частина мігореньських земель була розділена на три садиби, що належали сім’і Ставарат та його зятям Захаровські та Матієску.
26 червня 1940 року Чернівецька область ввійшла до складу Радянського Союзу.
У часи другої світової війни частина населення емігрувала у Румунію і залишилися жити там донині. Населення, яке залишилося жити у рідному селі, багато страждало від поневірянь більшовистських окупантів.
Багато господарів з села були заслані більшовиками у Сибір, Казахстан, більшість з яких не повернулося назад. 13 лютого 1944 року їх силоміць повезли в напрямку Чернівців, під суворою охороною, їх кинули у в’язницю. Потім їх повезли на вокзал, загрузили в товарні вагони і заслали у Сибір. На місце прибування їм сказали, що вони будуть вільно працювати, обіцяли і оплату за працю. Приїхавши на місце, їх об’явили рецидивістами, ворогами радянської влади, бандерівцями. Їм зробили найсуворіші та несприятливі умови життя. Вони ночували в бараках, на голих дошках, укривалися своїм одягом. Працювали на каналі Білого Моря, годували їх на початку кашкою з гнилої капусти і тухлої риби. Про баню і чистий одяг тільки мріяли. Внаслідок такого життя, з’явилися воші, тиф, дизентерія. Помирали люди сотнями.
Про труднощі і морози Сибіру, про приниження людської гідності, розказують ті, які повернулися до рідного краю: Косован Вероніка, Кобеля Марія Миколаївна, Сурду Ортанца Миколаївна(1930р.н.), Мурару Марія Олексіївна, Пінтілей Мірчя Савович, Кобеля Аніка Іванівна (1905р.н.), Кобеля Ортанца Миколаївна.
Рік 1947 приніс інше горе на мешканців нашого рідного краю – голод. Не дивлячись на те, що 1946 рік був сухим, все ж таки працелюбні господарі мали запас для того, щоб прогодувати свою сім’ю, але керівництво району і місцеве керівництво опорожнили чердаки тих, які своїм потом зібрали хліб для родини. Люди почали шукати їжу, за жменю зерна або борошна давали багато грошей, килимів, одягу. Селян ішли в місто шукати їжу, багато з них не поверталися до рідного села, помираючи в дорозі. Ті, які залишилися харчувалися бруньками, лісними горіхами, кропивою, лободою. У селі тоді померло 85 осіб, з них були і діти. Весною 1948 р. харчувалися лісною пшеницею і свінною лободою.
З приходом нового режиму, прийшли і нові податки, державі мали віддавати певну кількість яєць, молока, м’яса, хліба, шкури корів, свиней, овець. У разі несплати за наказом конфіскували все майно. Інша біда була – державна позика, якою користувалися хитрі службовці того часу. Це тривало до 1956 року.
Процес колективізації не оминув і наше село. У цей час від приватних господарів відбирали тварин і все господарське знаряддя віддавали у колгосп, відбирали і землі. В 1947 р. заснований колгосп “Ленинський шлях”, перший голова був Ніколає Панас. Спочатку в колгосп вступили 50 сімей, здали сільсько-господарський інвентар більше 50 підвод і возів, 50 пар биків і коней, залізних плугів, борони та ін. В 1948-1949 роках всі селяни втупили в колгосп, до 1953 року будувалася ферма.
26 жовтня 1962 року у хаті Скріпи Т.І. вперще загорилася електрична лампочка, а протягом року було електріфіковано все село. У 1975 року не питаючи колгоспників, перейшли на державну власність-радгосп імені Карла Марска, директор Пую Василь Пинтелейович. До складу радгоспу входили села Петрашівка, Байраки, Хряцька, Підвальне.
У 1997 року радгосп переорганізували на відкрите товариство акціонерів (ВАТ) “Буковинський”, директор Скріпкару Василь Йордакович, а десь у 2005 році воно було ліквідовано. Після аграрної реформи в 2000 році земля почала ділитися між селянами, які одержали свій пай.
Багато гарних справ зроблено у нашому рідному селі. У 2003 році змінена система опалення у Петрашівській ЗОШ І-ІІІ ступенів і діти відчули покращення умов навчання та виховання у школі.
01 вересня 2007 року завдяки спільної праці нашої територіальної громади та Українського Фонду соціальних інвестицій молодь села отримала новий клуб у центрі села.
За 2008 – 2011 роки проведено капітальні та поточні ремонти майже всіх доріг комунальної власності села загальною протяжністю 18,5 км.
В 2009 році проведено капітальний ремонт приміщення фельдшерсько-акушерського пункту села та населення села отримує якісне медичне обслуговування в гарних умовах.
03 лютого 2011 року – справжнє свято для дошкільнят села – відкрито нову дитячу дошкільну установу завдяки спільної співпраці з ПРООН фондом «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», громадської організації «Світанок», громади села та завдяки підтримки районної та обласної ради та районної та обласної адміністрації.
Але попереду ще багато завдань:
Продовжується робота по благоустрою села, планується продовжити роботи щодо енергозбереження в Петрашівській ЗОШ І-ІІІ ступенів, планується, завдяки участі у різних проектах зробити освітлення вулиць села, продовжити роботи щодо ремонту комунальних доріг, розширення дитячого садочка та установка дитячих площадок та багато іншого, яке потрібно нашій громаді.
Сьогодні село Петрашівка – це мальовничий куточок , неповторне самобутнє село із славетною історією, цікавими традиціями, працьовитими та гостинними мешканцями. Наше благословенній землі судилося пережити багато потрясінь, однак вдалося зберегти свою неордінарність та власну гідність. Ми з годістю можемо сказати, що Міхорень – це село, яке вирізняється своєю національною культурою на Герцаївщині.
Imnul Satului
text-Maria Popa, muzică-Anatol Scripa Ne poartă dorul de acasă Pentru vatra strămoşească Mihoreni gură de rai
Pe-acest colţisor de plai. R-n
O, sat iubit,mi-e dor de tine
Ca o grădină înfloreşti
Şi ades ades mă chemi la tine
Şi sufletul mi-l îndulceşti
Кожна людина пишається тим місцем, де вона народилася і живе. І ми, звичайно, із святистю ставимось до нашого села Петрашівка, яке для кожного з нас є найріднішим краєм на планеті. Рідний край – це те наймиліше, найсвітіше місце, де ми народилися, де вперше побачили світло дня.
Кожен мешканець нашого села, який відчув важливість і любов рідного краю бажає розповідати наступним поколінням перекази і легенди про рідний край.
Назва села Міхорень має три версії походження.
Одні говорять, що назва “Міхорень” походить від першої людини, яка поселилася на цьому місці, де виникло наше село. В документах говориться, що землі належали поміщику “Mihoreanu”. Від його імені найменували створене село, яке називалося Міхорень.
Друга версія розповідає про те, що назву “Міхорень”, село одержало тому що тут дуже розповсюджена рослина “мохор”, що в перекладі на украінську означає “щитинник”, ця рослина росте всюди: на полях, в лісах, по ярах, по канавах. А колись вона досягала до 1,5 – 2 метрів висотою. І вкривала всю землю. А потім появилися люди, стали обробляти землю, орати, сіяти, молоти, збирати врожай. “Мохор” став потроху зменшуватися, рости нижче і не всюди.
Ще один переказ повідомляє про те, що назва “Міхорень” походить від слова “нагороє”, тому що село розташоване на 100 м вище сусідніх сіл. Люди піднімалися на пагорб за “мохор” для худоби і казали, що йдуть нагору на мохорень. Згодом деяки люди тут оселилися. Село збільшувалось і люди назвали його Ніхорень.
Не тільки назва села зберегла його історію, а й кожен куточок, пагроб і сама земля таїть у собі невмиручі сторинки з столітньої історії місцевості Міхорень. На заході села є теріторія, яка носить назву “Ставарат” від прізвища першого в селі поміщика, яку належала ця зімля. Ще одна назва “На Сопілці” (la Fluieraş) носить земля, на якій колись пастухи пасли овець і грали на сопілці . “Дем’янівці” (la Dămineni) називається куточок, яким володів колись чоловік на прізвище Дам’ян. Сьогодні це прізвище є досить поширеним (близько 45 осіб посять це прізвище.)
На пагробі, де розташовані дві церкві: стара дерев’яна (1663р.) і нова (1995р.), колись височів великий деревяний хрест, на якому була записана назва села Міхорень. Мешканці села поставили той хрест в пам’ять того, що саме тут була перша церква і саме на цьому горбі були зведені перші хати. Ції пагроб і теперь називається “горб Хреста” (dealul Crucii).
У ХVIII ст., недалеко від села, проходів кордон між Румунію та Австро-Угорщиною, тому на найвищому пагробі була розташована прикордонна вежа і той пагроб називається “У вежі” (la pichet), а теріторія, по якій проходів кордон, “На кордоні” (la graniţă). Ще багато місць можуть розказати цікавого про рідний край.
Село називалося Міхорень до 1946 року.з 1946 року село перейменували на Петрашівку
Чи може бути для людини щось, що б замінило ій рідного краю, щось дорожче і цінійше? Напевно – ні! Адже тільки тут небо – найясніше, сонце – найяскравіше, мамина посмішка – найлагідніша, батьків погляд – найдобрійший, тільки тутдихається на повні груди. Тут в нашому селі, вийшовши на околищю, окинівши поглядом безмежні простори, усвідомляєш, як чудово, що народився в цьому краю.
Мій рідний край! Як не любити тебе! Це слово містить все рідне для мене. Це колискова матері, рідна хата й вулиця, квітучий сад і чисті ставки, вікові лісі і пшеничні поля.
Над сторінкою працювали:
Керівник:Олару Олена Георгіївна
Координатор: Лупу Михаєла Василівна
Пошукову діяльність здійснювали: Пашкану Михаєла учениця 9-А класу; Герман Михайло учень 9-А класу; Дамян Марина учениця 9-Б класу; Лупу Адріана учениця 7-А класу; Павел Вероніка Костянтинівна – організатор, Агафіца Вероніка Георгіївна – вчитель географії; Фолошня Оліна Георгіївна – вчитель укр. мови; Лупу Мiхаєла Василівна- вчитель рум. мови; Кобаські Юлія Георгіівна-вчитель укр. мови;Попа Марія Костянтинівна – вчитель рум. мови.
Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
