Історія Великосілля

Назва села Піліпеуць, яка походила від чоловічого ім’я – Піліп, у 1946р. була змінена радянською владою на Великосілля, оскільки село займало велику площу та неофіційно село називали «велике село». Складається село Великосілля з трьох частин: Валя, Дялул та  Піліхечєнь. Піліхечєнь – тому що була орендована родиною Піліхач.

Рідний край у легендах

Мій найрідніший край на землі це село Великосілля, це місце де народилася я, мої батьки та всі мої родичі. Моє село мальовниче і розташоване між пагорбами, які являються ні що інше як продовження Карпатських гір. Це Прикарпатська зона яка вражає гарним краєвидом.

Немає гарнішої місцевості, дивовижної та більш привабливої ніж моя батьківщина. Село не дуже велике, але його краєвиди вражають своєю чарівністю у будь-яку пору року.  Літом  село зігріває яскраве сонечко і все що нас оточує радує око та душу. Зимою село покрите білим пухнастим сніговим килимом. Весною цвіте та зеленіє все навкруги і одночасно  молодіють і души господарів цього краю, а щедра осінь вражає своєю родючістю.
Природні та кліматичні умови ніби Божий дар для населення рідного краю.

На півдні та півночі, село оточене пагорбами. Деякі з них ніби досягають неба, а деякі повільно переходять у рівнини, а у теплі пори року покриті травою та запашними квітками. На схід села розстеляється багатовіковий чарівний ліс , який служить як куток сховища для тих хто хочуть відпочивати на лоні природи. На заході відкривається панорама родючих ланів. Багатий край у натуральних ресурсах і в дбайливих  господарів, які використовують їх з розумом.

Легенда села Великосілля   Назва нашого села легендарна. На початку мало назву Піліпеуць, на честь ім’я першого селянина Піліпа, який збудував собі скромний дім у центрі села. Поступово село збільшило свої території і зараз воно займає гідне  місце середнайближчих населених пунктів.   Пізніше село Піліпеуць отримала легендарну назву «Сату-Марє» (Великосілля).

У цьому контексті не грало ніяку роль число населення – лише розмір зайнятої території. Частина села носить назву  Пілігечєнь (Плечень), бо з прадавніх часів цю територію населяли багато сімей, які носили прізвище  Пілігач. На південь, на схилі горбів, одна за одній, почали з’являтися нові господарства, гарно об лаштовані та охайно доглянуті.

Таким чином, звідси бере свій початок друга частина села – «Дялул» (Горб). Названа так, у зв’язку з тим, що ця територія була розташована у верхній частині села. На заході розташована ще одна частина села під назвою «Валя» (Долина), яка розгалужена двома дорогами. На північ від Пілігечєнь на мальовничій долині простягається інша частина села – Ончєнь, отримавши назву від прізвища Ончу.
На півдні села є дорога, яка через село Могилівка веде до міста Герци. Саме так і називаються ці три  частини мого села.

Легенда річки Баранкуца. Багато століть підряд несе свої бистрі води до річки Прут річка Баранкуца, яку ще називають Чорною Річкою. Вона тече біля нашого села у південно-східній стороні. Насправді Баранкуца збирає свої води з лісу біля циганського села Баранка, яке знаходиться на території Румунії. Вона несе на своїх хвилях ім’я рідного села Баранка, яке дійшло і до нас.
Легенда каже, що річка мала другу назву – Чорна Річка, або від того, що та земля, звідки вона бере початок, була заселена чорношкірими циганами, або від того, що її вода була пофарбована у чорний колір, тому що у воду спадали листя чорної вільхи, які виростали на обидва береги річки. Назва Чорна Річка, яка зараз не всім відома, була підкреслена на карті ще під час другої світової війни. Радянські військові, у боротьбі з противниками, дійшовши до нашого села розпитували у її мешканців про Чорну Річку. Очевидно, що вона була важливою мережею між Румунією та Радянським Союзом, де пізніше і з’явився державний кордон.

Легенда села Фрунза. За горбом, на північ від нашого села, колись знаходилось село Фрунза (слово фрунза у перекладі з румунської мови означає «листок»), з малою кількістю господарств, але з церквою та власним лікарем. Про лікаря Васілеску ще пам’ятають, тому що він охоче надавав допомогу і мешканцям сусідніх сіл. Це село здобуло собі таке легендарне ім’я,тому що була подібна зеленому царству, яке підкорило собі усі господарства. Нажаль, з того щасливого раю до сьогодні збереглись тільки фруктові дерева. Також зберігся церковний вівтар, як унікальний символ села, де й зараз час від часу священики відбувають Боже служіння. Відоме це село ще й під назвою Прісака.
Село було знищене під час другої світової війни і тільки зелені дерева, церковний вівтар та пам’ятний хрест нагадують нам про нього.
Біля руїн церкви ростуть дві величезні липи, які нібито стережуть спокій загиблому селу, і, звичайно, також нагадують про історичне існування « зеленого села».

Легенда про Драконове Дерево, або про Тополю-Чудовисько. Одна жителька мого села розповіла легенду, дія якої відбувалась у розвалинах маєтку відомого лікаря нашої місцевості на прізвище Васілеску.
Говорять, що лікар Васілеску був корінним мешканцем села Фрунза. Він мав гарну садибу, яка знаходилась у край села і була прикрашена гарними і пахучими бузковими кущами. Саме тут і пролягала дорога, яка зв’язувала колись нашу батьківщину з іншими румунськими селами у сторону Дарабани.
Коли село Фрунза зникло цілком у сталінський період, зник і дім доктора Васілеску. Лишились тільки руїни та висока тополя, листя якої довгий час грали і танцювали на струнах вітру, створивши таємничу легенду.
Кажуть, що тополя мала у корінь велике дупло. Через це дупло, велике чудовисько, яку ще називали драконом, з головою як у вівці, доставалося до підземного підвалу лікаря Васілеску, де саме і знаходилось його схованка.
Деякі його бачили і страшенно злякались. За переказами, чудовисько на схід сонця виходило зі свого сховища і рушало до річки Прут. Весь день знаходилось на лунці Прута, але увечері поверталось до свого сховища.
Один сміливий господар, пічник, Леон Григорі, наважився піти з тачкою за цеглою зі сховища, яка залишилась від руїн садиби. Він не встиг добре розпочати роботу, як його вже вигнав цей повзучий монстр і переслідував аж до села. Згодом тополя висохла і залишила в пам’яті мешканців ім’я «Тополя-Чудовисько». А саме чудовисько зникло.

 Легенда будівництва Лунківської Аграрної школи. На заході нашого села знаходився хутір села Лунка, де колись створили Аграрну школу яка була знаменитою в Герцаївському краї та в Румунії. Тут підготували майбутніх гарних спеціалістів: агрономів, лісників, бухгалтерів, які були направлені до праці по всій Румунії. Школа мала достатні дослідницькі поля. Тут молоді спеціалісти здобували серйозну освіту.
Але з будівництвом цієї школи були серйозні проблеми. Для будівництва цієї школи обрали людей, яки зналися на цьому, яки мали практику.
З часом з пам’яті селян стерлися ім’я мешканців, які фігурували в контексті цієї легенди. Деякі односільчани пам’ятають розповідь Іона Ачобаніца ( 1878- 1971) з нашого села про те, що будівельники під час роботи стикались з труднощами. Те що збудували днем, у ночі руйнувалося. Деякій час майстри не знали що робити. Але згодом подумали, що можуть спробувати використати жертву в честь професійного ідеалу, обравши мотив з народної балади „Мештерул Маноле“ („ Майстер Маноля “), так як наша народ добре знав румунський фольклор.
Отже будівельники вирішили принести в жертву когось для міцності будівлі. Вибрали одного старого чабана, який пас отару овець біля села. Старий добре бачив, але не чув. Один з майстрів днем в обід, коли старий міркував, утримавши в руках свою палицю, тайком приблизився до чабана та замірив його тінь ниткою з ніг до голови. Старий не відчув його та й не бачив.
Коли майстер повернувся з міркою, разом з будівельниками поміркували ,що з нею робити і дійшли згоди – збудувати у стіну. Після того вчинку будівля більше не руйнувалася, але після декілька днів чабан помер.
Не знаю наскільки справжні ці розповіді, але так переказували старі мешканці нашого села.

 Землянка німця. Ця легенда говорить про землянку німця зі східного лісу. Іде мова про другу світову війну. Німці відступали з глибин Росії до Германії як могли. Вони протоптали стежки та дороги, тягли за собою брудні чобітки і по нашому селу.
Але один з тих, який подорожував пішки не зміг продовжувати далі подорож. Залишився  і сховався між кущами та бур’янами під найвищим горбом в лісі під назвою  Корхана .
Після того, як отямився, зробив собі землянку під горбом Корхана і оселився там. Будучи  добре схований, його ніхто не знайшов та ніхто не провідав. Жив там довгий період. Він зробив стіни з товстих дерев, зробив собі ліжко з гілок, мав пічку та драбину, щоб зміг вийти зі сховища. На поверхні землі, цього сховища не було видно, тому що сховище було покрито листами. В зручну хвилину він залишив сховище, бо воно знаходилось між кордонами  Румунії  та Радянським Союзом. У яку сторону німець пішов ніхто не знає.
З роками дрова зі стелі сховища розмелились і впали. Люди, які знайшли це сховище, знайшли в ньому німецькі речі. Було видно, що мешканець не брав нічого з собою, щоб не здогадувались  хто він є.
Селяни з цікавістю відвідали це сховище, а зараз діти організовують екскурсії до цього місця, здивувавшись майстерністю цього чоловіка, який  збудував це сховище.
Так і залишилося ім’я землянки «Землянка німця», будучи сьогодні географічним орієнтиром для тих, які люблять прогулятись лісом.

 Галявина Баскули. На сході рідного села, на вершині пагорбів, де незліченими підйомами і спусками, покритий багатьма віковими дубами Корханський пагорб спускається  до річки Баранкуца, розташовані вікові ліси, які продовжуються в Румунії.
Одна частина лісу належала державі, інша частина була продана селянам або панам. Це природне багатство служило фінансовим джерелом для своїх господарів. Гектари лісів продавались і купувались. Тут багато людей працювали на чистку сухих дерев. Пахучі галявини були скошені селянами, а здобутий товар був проданий. Товаром були дрова, які були складені у  метри та пахуче сіно. Для того, щоб товар був реалізований правильно, треба було обходити комерційні проблеми, і тому була потрібна баскула. Протягом часу вона будувалась  зацікавленими сторонами  в освітленій галявині на лісному горбу, до якого вели лісні дороги.
У галявині піднялась хата з дерев’яних балок, де проживав господар баскули. Пройшло багато років підряд. Селяни навіть не пригадують ім’я тих, яких фігурували у цих справах. Баскула, якою зважували вози з сіном та дровами,
служила людям довго, багато років, але зміни у соціальній сфері та історичні події не змогли зберегти її. Лишилася тільки назва Галявина Баскули. Сьогодні вона покрита ялинками. Саджанці були привезені у 1960 році з Карпат та посадили їх у вільні місця лісу, перетворивши з широколистяного лісу в змішаному лісі.

 Таємниця лісу який знаходиться поблизу Галявини. Процес саджання ялинок розпочався десь у 1960 р. та продовжувався майже до 80-х р. зайнявши багато місця. Але  Галявина Баскули до сьогодні збирає важливіші дороги лісу на півдні якої розташовується кордон між  Україною та Румунією. Селяни відчували велику втрату, коли з цієї галявини нічого не лишилося,а лише ім’я – Галявина Баскули.
Десь у 70- х рр. під керівництвом лісника Олександра Пожар у центрі лісу майстри  зробили криницю. Це місце мало символічне ім’я «У криниці». Дорога до цього місця йшло через Галявину Баскули. Вода з цієї криниці була дуже смачна та прохолодна.
Навколо неї будувались декілька хатин за гуцульським стилем, у яких відпочивали лісники, робітники лісу на обідню перерву, коли вони сапали навколо ялинок. Під час дощу хатинки служили сховищем. Декілька столиків з дерева та лавочки немов кликали, щоб люди поставили смачні страви та пригощались під тіню дерев кришталевою водою.
Протягом років ялинки виросли та не мали потреби, щоб навколо них хтось сапав, але старий лісник відчував порожність в душі і залишився самотнім.  Криниця діда Олександра існує і до сьогодні, але втратила колишнє значення, хатинки  почорніли після дощів та хуртовин.
Пройшло багато часу та старий лісник відчув, що в нього більше немає сил стільки піднятись та спускатись на височини пагорбу лісу. Йому порадила дружина Савєта та діти, щоб він залишився вдома, бо багато працював у цьому житті. Його заманював ліс, який знаходився поблизу свого дому та він іноді йшов прогулятись лісом. Він любив його, захистив та зберігав як великий дорогий скарб.
Він підняв ці лісні пагорби доки одного дня більше не зміг і вирішив
залишитись вдома. Він не міг повірити, що вже не буде йти до лісу. Щоб остаточно переконатись, що не розлучиться з ним, він попросив зятя Василя  Кілару, чоловіка доньки Віоріка, стати замість нього лісником. Після багато обдуманого часу, Василь Кілару вирішив стати лісником. Старий був дуже радий та інколи він відвідував свого зятя у лісі. Він завжди знайшов для нього якусь пораду, зауваження та доброзичливе ставлення як давній професіонал.
Василь попрацював деякий час та згодом передав естафету ліснику Петру Аперчой, який потім згодом передав  Івану Абабі. Лісником був Іван більше 10 років та у 2011 р. він уступив місце молодому хлопцю, ліснику Дмитру Міхай.
Сподіваємось, що новий лісник зробить багато для нашого лісу, адже він показує любов  та доброзичливість до цього природного багатства.

Моя земля, мій край, моя кохана сторона – Буковина. Це край з жовтими ланами пшениці, де бездонна блакить неба купає золотосяйне сонце.
Мій найрідніший край на землі це село Великосілля (відео), це місце де народилася я, мої батьки та всі мої родичі. Моє село мальовниче і розташоване між пагорбами, які являються ніщо інше як продовження Карпатських гір. Це Прикарпатська зона яка вражає гарним краєвидом. Нема гарнішої місцевості, дивовижної та більш привабливої ніж моя батьківщина. Село не дуже велике, але його краєвиди вражають своєю чарівністю у будь-яку пору року. Літом село зігріває яскраве сонечко і все що нас оточує радує око та душу. Зимою село покрите білим пухнастим сніговим килимом. Весною цвіте та зеленіє все навкруги і одночасно  молодіють і душі господарів цього краю, а щедра осінь вражає своєю родючістю.

Природні та кліматичні умови ніби Божий дар для населення рідного краю. На півдні та півночі, село оточене пагорбами. Деякі з них ніби досягають неба, а деякі повільно переходять у рівнини, а у теплі пори року покриті травою та запашними квітками. На схід села розстеляється багатовіковий чарівний ліс , який служить як куток сховища для тих, хто хоче відпочивати на лоні природи. На заході відкривається панорама родючих ланів. Багатий край у натуральних ресурсах і в дбайливих  господарів, які використовують їх з розумом.

Дійсно, проблема назв  міст і сіл лишається нерозкритою до кінця. Про це свідчить і походження назви нашого села.
В період неоліту тут розселялися племена трипільської культури (4-3 тис. рр. до н. е.). У письмових джерелах про землі Буковини вперше згадав грецький історик Геродот (5 ст.до н. е.), який вказував, що в цей час тут розселялися племена гетів. Згодом тут поселилися племена бастардів, карпів, даків. У I-III ст. земля перебувала у складі римської провінції   Дакії.
Звертаючись до давніх джерел походження назви села, то з’ясовуємо, що першу документальну згадку Піліпеуць зможемо знайти в хрисові Барновські Мовіле Воєвод  у 1627 році, а потім у даних перепису населення Молдавії 1772-1773роках.
Згідно з цими даними село Піліпеуць належало до земель монастиря Скіт, який був розташований у Польщі. Також село було частиною  Чернівецького  краю. На той час у селі було 82 дворів. В селі проживали 948 румунів, 75 циганів,3 євреїв та 3 сербів.
З 1816р. село Піліпеуць становиться власністю Штефана Холбан з кількістю населення, які давали данину – 145 чоловіків. Село було четвертим, порівняно з містом  Герци –  1487 чол., с.Тернавка- 200, Проботешть – 146. Данину, яку платили мешканці села Піліпеуць, складала суму 485 лей  .
У 1891р. село існувало окремо, а з 1926р. стало частиною общини Лунка, волості Герца, уїзду Дорохой. У 1930р. у селі проживали 1168 мешканців, з яких – 1166 румунів, 1 росіянин та 1 циган.
Наше село було відоме у волості Герца тим , що тут у 1904р. була заснована перша початкова школа сільського господарства з наявністю таких кадрів: директор, сільськогосподарський керівник, два майстра, двоє вчителів. Основними предметами навчання були: сільське господарство, зоотехніка бджільництво, арифметика, бухгалтерство, гігієна і мораль. На протязі двох років школа випускала агрономів і працівників сільського управління. Ця школа знаходилась під керівництвом Миколи Софіан.
У 1915р. була відкрита початкова чотирьохрічна школа (фото).

В 1940 р. село як адмінистратівна одиница Герцаївського краю була окупована радянської владою. В 1941р.  чоловіки села, віком від 20до 45 були заслані у табори праці, розташованих на берегах озера Онега, а молоді від 15 до 20 були відправлені на вугільні шахти у Донбасі.
В першу чергу засланими були багаті люди та інтелігенція. Наприклад, енкаведісти відправили на заслання таких людей нашого села :
1. Дрон Іон, румун, 1896 р.н., засланий 12 червня 1984р. з дружиною Равека та донькою Вержіна.
2. Кіріке Костянтин, румун, 1889 р.н., засланий 16 червня 1941р. з дружиною Аксенія і чотирма дітьми.
Майно: 5 гектарів землі, дім, сарай, дві корови, теля .
3. Капре Георгій, румун, 1891р.н.,засланий 12 червня 1941р.з дружиною Оленою і п’ятьма дітьми.
Майно: 6 гектарів землі, дім, сарай, дві корови, двоє телят.
Цей список засланих людей можна продовжити.
Наше село має такі географічне положення: на півночі розмежовується з  вже зниклим селом Фрунзе, на півдні з селом Мовіла, на сході – з селами Орофтіана і Баранка (Румунія), на  заході – з селом Лунка.
Складається село Великосілля з трьох частин : Валя, Дялул та  Піліхечєнь. Піліхечєнь – тому що, була орендована родиною Піліхач.
На референдумі  26 вересня 1993р. мешканці села проголосували за повернення історичної назви села Піліпеуць, але нажаль, і до сьогоднішнього дня цього не сталося .
У 2005– 2006 роках за участю Українського Фонду соціальних інвестиції та допомозі громади села Великосілля та Лунки був зроблений капітальний ремонт Великосільської ЗОШ І – ІІ ст.
Сьогодні у селі мешкають близько 1015 мешканців, і функціонують: будинок культури, збудований ще у 1957 р. школа (відео), побудована у 1962 р. і дві церкви, одна з них являється пам’ятником архітектури XVIII століття.

Школа І – ІІ ступення                                                   Новая церква

Стара церква

Отже, кожен край, як і людина, має свою долю, неповторну історію, яка утверджувалась не лише радістю, але і тяжкою боротьбою. Запропонований нами матеріал-спроба торкнутися словом серця і душ людей, повести їх прадавніми шляхами, носіїв духовності і культури.
На основі археологічних, архівних, літературних та інших матеріалів досліджується історія рідного краю, починаючи з найдавніших часів і до наших днів.

Над сторінкою працювали:
Керівники: Падурару Віталій Тодорович, Пожар Вержіна Іванівна, Аіріній Юліана Михайлівна

Пошукову діяльність здійснювали:

        Екатерина Аміхалакіой                       Марина Аміхалакіой

             Руссу Михайло