Традиції Черепківці

Виконали: Боднарюк Микола, учень 11кл.
Карлійчук Анастасія, учениця 10 кл.
Патраш Олена, учениця 10кл.

Керівник: Карпюк  О.Д. вчитель історії.

Весільний обряд в селі Черепківці

Поєднання двох людей протилежної статі у родину задля продовження людського роду і ведення спільного господарства називається шлюбом. Слово „шлюб” має древнє походження від слов’янського „слюб”, „слюбитися”. Похідним від нього є „любов”, „любитися”, які вживаються у всіх слов’янських народів.
Шлюб це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов’язки по відношенню один до одного і до дітей. Він здійснюється через обряд вінчання, або громадську реєстрацію.
В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія – це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка – лише з одним чоловіком.
Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом (неписаними законами, які регулювали життя в громаді та сім’ї) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді, ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставилися до людей, які вчасно не створили сім’ю.
У 19 ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16 – 18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат до 16 років, хлопців – до20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.
Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів’я:
„Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється”;
„Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе”. Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою.
Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко з сусідніх сіл. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села – його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім’ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі. Існував принцип соціальної ендогамії, тобто обранця найчастіше шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім’ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору. Старші люди завжди нагадували молодим, що жити з людиною а не з багатством. Рідко коли допускалося змішання багатих з бідними. Хіба що дочці-одиначці багач шукав доброго чоловіка, а собі роботящого зятя. Правда зустрічалися випадки нерівних шлюбів, але вони, як правило, не були щасливими. У старовину не обов’язково була згода на шлюб тих, хто одружувався. Як правило, дві сім’ї ще змолоду, при народженні у них дітей протилежної статі укладали між собою неофіційну угоду на їх шлюб. Вони називали себе сватами, а діти росли, знаючи, що вони мають одружитися. Згода батьків на шлюб мусила бути. Без родинного благословення священики навіть не хотіли давати шлюб.
У шлюб, як правило, вступали молоді люди, які не були ріднею ближчою, ніж восьме „коліно” по батькові і четверте по матері. Церква дуже прискіпливо вивчала родинні документи кожної пари, перш ніж дати згоду на її шлюб. Кровозмішення у нашій історії відомі, як рідкісні випадки. Найчастіше вони відбувалися несвідомо: мати виходила заміж за сина, якого втратила, коли той був ще дитиною, а сестра за брата, бо їх розлучила лиха доля також малими дітьми. Був також поширений принцип національної ендогамії: українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко – з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство – вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.
У працях сучасних українських етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до кінця 19 ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у церкві та весілля відбувалося не в один день, то повінчанні молоді жили окремо – кожний у своїх батьків – до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у 19 ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною.