Традиції Димка

Традиційний одяг села, його елементи, їх призначення
Із покоління в покоління з великою любов’ю і святістю передаються прекрасні традиції нашого народу. Зачаровують серце бабусини пісні, колядки, щедрівки.
А якими веселими є давні румунські народні хори, які спроможні усіх-і старих, і малих затягнути у вирій танцю. Довгими зимовими вечорами з насолодою слухаємо розповіді старожилів про минуле нашого села, давні казки, легенди.
А коли приходить святковий день, ми, затамувавши подих, чекаємо, щоб бабуся відкрила свою незвичайну скриню із давнім народним вбранням.
Народне вбрання – це вияв святкового, урочисто піднесеного настрою. Це культурно-історична спадщина.
Збереження народного вбрання – це глибоке почуття любові до батьківщини та вірності традиціями своїх батьків, дідів та прадідів. Це ознака кожного культурного народу.
Вигляд традиційного народного одягу нашого села є наслідком сусідства та співвідношення двох народів – українського і румунського. Народне вбрання українців і румунів має свої характерні риси, але і багато спільного.
Чоловіче вбрання не відзначається великою кількістю деталей. Головним елементом чоловічого одягу є вишита сорочка. Вона шиється з білого полотна. Та найбільше вона прославилася на цілий світ своєю вишивкою.
Комір чоловічої сорочки в українців переважно вишитий сірими, чорними або синіми і червоними нитками. У румунів переважали чорні і червоні кольори. Маніжка та кінці рукавів теж вишиті, але вже іншим візерунком ніж комірець.
Старі люди носять сорочки зовсім не вишиті, або на цих сорочках вишиті тільки невеличкі мережки на маніжці та рукавах.
Національний характер білої сорочки підкреслюється в багатьох народних приповідках: „До Великодня сорочка хоч і лихенька, аби біленька”, „Як неділя, то і сорочка біла”.
Комірець української сорочки низенький, переважно стоячий, румунська сорочка має і відкладні комірці. В українців сорочка вбирається в штани. Румуни носять її і поверх штанів.
Поверх сорочки чоловіки носили, а подекуди носять і тепер, безрукавний одяг – це кептар або лейбик. Він також вишитий, у нас в селі переважно чорними нитками. Дуже ймовірно, що вони беруть свій початок від козацького піджупанника, який теж шився без рукавів.
З давніх-давен в Україні були відомі два типи штанів, а саме: штани вузькі та шаровари широкі. Чоловіки нашого села носили вузькі штани і довгу на випуск сорочку. Вузькі штани й дотепер переважно шиються з білого домотканного полотна.
Румунський, як і український, народний одяг зверху оперізується поясом. Пояси бувають шовкові, вовняні, бавовняні. У нас в селі носили широкі темно-червоні пояси, вздовж яких проходили вузенькі смужки найрізноманітніших барв.
Шапки в Україні носили хутряні. В нашому селі чоловіче населення носило переважно баранячі або ягнячі шапки.
В Україні існує вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою-гріх для чесного чоловіка. В народі виробилося прислів’я: ”Без шапки, мов злодій, ходить”. За українськими звичаями ходити з непокритою головою можна лише на похоронах та біля церкви. Переступаючи поріг хати, також треба скинути шапку.
Жіноче вбрання відзначається великою кількістю деталей.
До найдавнішого одягу наших предків належить жіноча сорочка. Матеріалом для неї завжди було і є біле лляне полотно. Білий колір – це найхарактерніша особливість українських і румунських сорочок. Другою особливістю жіночої сорочки є вишивка. Про жіночу сорочку існує й народна приповідка: „ Рукав, як писанка”.
Поверх сорочки наші жінки одягали переважно плахту, а українські також запаску і попередницю. Для ткання плахт вживали шовк, вовну, а також срібні та золоті нитки. Плахта підперезується крайкою. Вони теж бувають різними – ткані і плетені, з китицями з обох кінців.
Поверх сорочки жінки одягають кептарі і лейбики. Кептар – хутряна безрукавка, лейбик – сукняна безрукавка.

Згодом жінки замінили запаску та плахту на спідницю. Спідниці, залежно від регіону, були різні за кольором і пошиттям. Наші жінки з Буковини носили спідниці з саморобного темного полотна, або з смугами з яскраво пофарбованих ниток.
Найкращою оздобою голови української дівчини є вінок. Український віночок-не просто краса, а й оберіг, що біль знімає, волосся береже. Дівчата з нашого села носили хустки. Вони вишивалися шовком, сріблом і золотом. Візерунки розміщуються на хустках по чотирьох кутках та посередині. Вишиті хустки були переважно білого кольору. Та головною прикрасою дівчини була коса. ЇЇ прикрашали квітами. Тому для дівчат було золотим правилом заготовляти на зиму пахучі квіти, якими разом із кольоровими стрічками прикрашали волосся.
Гарне намисто прикрашало шиї дівчат. Носили його і в будень, і в свята. У будні під час роботи дівчата одягали небагато намиста, бо боялися, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, а й треба чекати на лихо, бо за народним віруванням розсипане намисто накликає біду. Але зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди. Намисто виготовляли не тільки з дорогоцінних перлів, а й природнього матеріалу, на який так багата наша природа.
Зберігати, примножувати надбання української культури, рідного краю, села – завдання кожного з нас, бо це означає любити рідний край, рідний народ шанувати і для нього жити.
Прикладом того, що ми пишаємося нашим національним вбранням, був виступ учнів молодших, середніх і старших класів на урочистому дійстві, присвяченому сто двадцятій річниці нашої школи. А як ми любимо ті уроки праці, де нас навчають вишивати. Причому, народною вишивкою захоплюються не тільки дівчата, а і хлопці.

До школи запрошуються майстри-вишивальники з різних куточків Буковини, які дарують нам тепло своїх сердець, демонструють власні роботи, передають нам секрети своєї майстерності, надихають на створення шедеврів вишивального мистецтва. Ми мріємо відкрити шкільний музей, щоб зберегти для нащадків зразки наших вишивок.
Можемо з певністю заявити, що все прекрасне, передане нам нащадками, ми збережемо і примножимо.
Ми впевнені у тому, що зможемо власними силами вишити національні костюми, які стануть гордістю і святинею нашої рідної школи.
Учні відвідали музей вишивки одягу Західної України, який створив знаменитий майстер безсмертного мистецтва вишивки Михайло григорович Покиданець. Від кожної роботи віє добротою, ніжністю, любов’ю до такого непередбаченого, а часом жорстокого, світу. Поглянеш на вишивку – і одразу стає тепло і затішно, з’являється впевненість у завтрашньому дні, розумієш, що майбутнє буде прекрасним.
Тут ми ознайомились із книгою „Взори вишивок домашного промислу на Буковині”. Там зібрані зразки вишивок буковинських майстрів більше ніж за сто років. Ми вивчили і дослідили з метою використання елементів цих вишивок у наших майбутніх національних костюмах. І тоді ми увіковічимо прекрасні зразки талановитих буковинських майстрів.

  Легенда про походження села Димка
Село Димка, Глибоцького району, Чернівецької області, як кожний населений пункт, має свою історичну назву. Звідки ж вона походить?
Звернемося до історичних джерел. Перші згадки про село Димку з’явилися у 1446 році, коли Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, знаходилася у верхній частині Молдови.
Шостого червня 1446 року правитель Молдови Штефан Воде підписав документ, в якому зазначалося, що він дарує село Трестіянець ченцям монастиря Нямцулуй.
Вдруге згадується про село Трестіянець у 1454 році, коли Штефан Воде звільняє ченців монастиря Нямцулуй від сплачування податків, а мешканців села від десятини.
Наприкінці ХV століття назва села змінилася на Трестіана. Вона походить від назви рослини «trestie», що у перекладі на українську мову означає очерет. Ця рослина простягалася по берегах річки Котовець, що тоді мала назву Трестіянець і протікала вздовж села.
Легенда, яка дійшла до нас з далекого минулого, має два варіанти.
Деякі вважають, що річку Трестіянець покривав густий туман, який розходився по всьому селу. З пагорба здавалося, що село покриває густа димка. Звідси походить його назва – Димка.
Інші впевнені, що колись мешканці села постійно спалювали очерет, який ріс по берегах річки. Від того дим окутував село. Від слова «дим» і пішла назва рідного населеного пункту, яку дали українці, що жили у сусідніх селах.