Традиції Глибока

                                                      Маланкування на Глибоччині
Пошуково – дослідницька робота

Виконали: Джуран Артем, Нємцова Анастасія
члени гуртка «Етнографічне краєзнавство»
Глибоцького ліцею
Керівник: Димчук Т.М. вчитель українознавства,
керівник гуртка «Етнографічне краєзнавство»

Свято в українській народній традиції завжди займало провідну роль. Усі свята українського календарного року пов’язані з господарським життям та побутом українців. Кожне з них має свої особливості, традиції та обряди.
Як відомо, традиції, вірування, звичаї та мова кожного народу є основними рисами, які вирізняють його з поміж інших, роблять народ, власне, народом.
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана із звичаями народу.
За давніми традиціями, 13 січня українці святкують Щедрий вечір. У цей день співають величальні українські народні обрядові пісні – щедрівки, колядки, якими величають господаря і членів його родини.
За християнським календарем — це також день преподобної Меланії (Меланки, Маланки, Миланки). Меланка-Вода приходить на щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають — гостини Меланки.
У народній традиції обидва свята об’єдналися в Щедрий вечір, або свято Меланки.
Прадавнiй звичай маланкування з кожним роком набуває нової магiї i чарiвностi. Перебраний в Маланку парубок i свита з князiв, гетьманiв, нинiшнiх полiтикiв та навiть персонажiв iз серiалiв мандрують буковинськими селами цiлу нiч з 13 на 14 сiчня. Вони колядують пiд вiкнами, бешкетують у хатi i на подвiр’ї, бажаючи господарям “багато овечок i воликiв”. Нiхто не пише сценарiй цього стихiйного театру, але експромт виходить досить-таки непоганим, захопливим.
Звичай маланкування був характерний не лише для Буковини, а й для Тернопiльщини, пiвденних регiонiв України. Однак нiде вiн так не зберiгся, як у нас, – з впевненiстю констатує один iз дослiдникiв народних традицiй та обрядiв Авксентiй Якiвчук. – Не буде перебiльшенням сказати, що в кожнiм селi є своя Маланка, а там де села великi, то в кожному кутi. Найбiльше їх у Вашкiвцях. Своєрiднiстю визначається цей обряд у Великому Кучуровi, Мамаївцях.

                                                                  З історії свята

13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.
14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя.
14 січня — перший день Нового року за старим стилем.
Щедрування — давній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молодь) піснями славили господарів, бажали їм здоров’я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалось магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень — щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.
На відміну від колядування Щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд переважно став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до сьогодні.
Маланка – українська традиція переодягання-щедрування в ніч на Василя. Цієї ночі молоді хлопці і чоловіки переодягаються в різні костюми, ходять до сусідів в гості, щедрують, розігрують сцени весілля Василя та Маланки, таким чином ніби розганяючи нечисту силу і зустрічаючи Старий Новий рік. А староноворічна ніч – це час казок та магії. Любили побавитись наші предки і передали це уподобання нам. В кожному регіоні України є свої відмінності в святкуванні цього свята, периберійні особливості, відповідні колядки і щедрівки. Найяскравіше зберігся звичай маланкування на Буковині, зокрема на Глибоччині.

                                                    Приготування до Маланки
У давні часи молодь Глибоччини готувалася до святкувань заздалегідь. Зазвичай приготування розпочиналися за два-три тижні до самої Маланки. Парубки збирались в одній із сільських хат і розучували коляди (“Ой чинчику-Васильчику”, “Вчора-звечора, наша Маланка качура пасла”), розподіляли ролі, готували костюми та атрибути до них: плели гарапники (батоги), робили цимбали, виготовляли дерев’яні клевці, косу тощо. Головними персонажами класичної буковинської Маланки були Дід і Баба, Молодий і Молода, вінчальні Батько й Матка, Ведмідь, Смерть, Дідько, Коваль, Гуцул, Циган й Циганка, Турок, Пан і Пані, Жид, Солдат (москаль) та Дохтор (лікар). Тож молодим було до чого докласти рук, готуючи відповідні костюми. Парубків, котрі володіли музичними інструментами, переодягали циганами, спритних – дідьками, балакучих – циганкою, жидом, “ціпких” (досить сильних) – бабою та молодою, щоб у разі якщо хтось намагатиметься з них “позбиткувати си, могли тріпнути”. Проте особлива увага приділялась підбору людей на роль Діда та Ведмедя. Для ролі Діда вибирали мудрого та авторитетного, бажано високого, худорлявого парубка, з хорошими голосовими даними, тому що він керував Маланкою і вважався її своєрідною “візитною карткою”, на Ведмедя – найміцнішого, бо у боротьбі він відстоював честь та славу Маланки. Багато речей молодь виготовляла “на сміх”, наприклад, намиста для Молодої, Пані чи Циганки могли виготовлятись з картоплі, квасолі, бобів, сухих зерен гарбуза, замість кільця-сережки у ніс Цигану вкладали “кулко”, всередині дідьчого хвоста був колючий дріт і якщо хтось із сторонніх пробував піймати дідька за нього, то колов собі руки, що викликало загальний сміх тощо. Більшість костюмів використовують донині, за винятком костюмів Гуцула, Турка, вінчальних Батька й Матки, Коваля, рідше почали переодягатися на Смерть, Пана й Пані, Молодого та Молоду.
Справжньою окрасою переберії були маски і костюми, які маланкарі шили самотужки.
Ось як готувався костюм “ведмедя”. “Тулубом” слугував кожух навиворіт, “лапами” – рукави зі старого кожуха, які перев’язувалися плетеною із соломи кіскою. Маску на голову виготовляли переважно з морди кабана чи теляти. “Ведмідь” підперезувався ланцюгом, який слід було стягнути якомога щільніше – щоби під час боротьби з іншим “ведмедем” суперник не зміг просунути під ланцюг руку і кинути на землю.
Маланкою зазвичай перебирають парубка веселого, гарного i такого, що по слово за пазуху не полiзе. У нього єдине завдання — пародiювати господиню, її сусiдку чи якусь вiдому в селi особу. Маланка робить те, що має робити жiнка, але зовсiм навпаки. Усе перевертає, розливає на долiвку воду, смiття пiдмiтає вiд порога до середини хати, мокрою ганчiркою протирає пiч, а глиною натомiсть обмазує меблi й начиння. Навiщо, спитаєте? В цьому полягає виховна функцiя дiйства, так зване «доведення вiд протилежного». У карнавально-сатиричнiй iгровiй формi людям указують на їхнi недолiки, утверджують звичайнiсiнькi норми народної моралi.
Ще один важливий момент. Костюми та маски мають кардинально змiнювати зовнiшнiсть. Голос теж треба викривляти, щоб не впiзнавали. Бо коли вгадають когось, вiн мусить негайно припинити забаву.
Iз часом маски i персонажi оновлюються, i тут даються взнаки злободенні проблеми та моднi вiяння. Часто поруч iз Чортом можна побачити якогось вiдомого полiтичного лiдера чи героїню телесерiалу. Проте немає одних i тих же персонажiв навiть у сусідніх селах. В кожному маланкують по-своєму.
Усi цi творiння передаються вiд поколiння до поколiння, дбайливо зберiгаються i вдосконалюються. По деяких селах i досi можна зустрiти перебраних Ведмедiв у справжнiх звiриних шкурах i з такими ж справжнiми головами.
У переддень маланкувального вечора Маланка споряджалась для власного огляду та проводила пробну коляду. Узгоджувались місця (двори) та почерговість їх відвідання.

                                                                    Маланкування
Зазвичай маланкування розпочиналось із настанням вечора, у давні часи навіть вважалося, що маланкувати можна із появою першої зорі. Маланкувати ходили, в основному, до дівчат, що були на виданні, і не ходили у двори, де протягом року хтось помер. Зібравшись ввечері у визначеному місці, проводили перше колядування “на все село”.
Після цього, Маланка вирушала по визначеному маршруту. Попереду йшов Дід. Підійшовши до воріт, Дід голосно промовляв: “Пане господарю, приймайте коліду!”. Почувши ствердну відповідь газди: “Прошу, прошу!”, на подвір’ї Маланка влаштовувала коротке дійство: танці, стрілянину з гарапників тощо. Відтак всі “ставали до коліди” – розташовувались півколом біля вікна, щоб голоси зливалась і газди добре чули коляду. Доки Маланка колядувала, Дідько “робив збитки”: пса могли відселити, цебром комин закрити, хвіртку чи браму зняти, а то й воза на хату затягнути, проте порядні парубки намагалися ніколи не переступати рамки дозволеного народною традицією бешкетування. Після коляди, на запрошення господаря, Маланка заходила до хати, де влаштовувала жарти. Кожен персонаж виконував певні комедійні сцени. Пожартувавши певний час, маланкувальники сідали до столу, а господар почергово їх частував. Вийшовши з хати, парубки з газдами обмінювались побажаннями, бажали нарік зустрітись, дякували, після чого маланкувальники “гогокали”, стріляли гарапниками та вирушали до наступного двору.
Кожен гурт перебраних мав свого калфу (слово походить від східного каліф, халіф – себто “старший”), який скеровував переберію за певним маршрутом. Крім того, на нього покладалися обов’язки збирати “коляду”, а на заколядовані гроші після свят калфа організовував забаву, коли, як казали, “п’ють коляду”. Прикметно, що у переберії міг брати участь будь-хто з бажаючих, незалежно від віку, а от до проводу допускалися лише парубки “після війська”.
Маланкування може тривати аж до обiду наступного дня, вже на Василiя. Залежить вiд величини сiл. З обiду ж усi мешканці, вiд малого до старого, сходяться до центру села на двобої Ведмедiв. Видовище незабутнє i вражає своєю архаїчнiстю. За мить нiби переносишся на тисячi рокiв назад, коли мисливцi перед походом на здобич справляли свiй магiчний ритуал. Чорти батогами розганяють усерединi майдану глядачiв, утворюють коло i впускають туди двох Ведмедiв iз рiзних ватаг. Тi, пiдiгрiтi криком, починають боротися. Удари й жоднi хитрощi тут не проходять. Перемагає дужчий i спритнiший.
Вранці, коли розвиднілось, маланкувальники ходили сіяти. Сіяли до обіду. З обіду розпочинався данець. На нього сходилось все село. Парубки приходили на данець в костюмах, але з відкритим обличчям. На данці вони також влаштовували веселі дійства, що захоплювали присутніх. Із заходом сонця данець закінчувався і всі розходились по домівках, а Василі приймали гостей та святкували патрона.
Маланка — це унікальне явище на Буковині.
Дійство Маланки має давні релігійно-історичні корені, а як свято воно неодноразово зазнавало концептуальних змін, як форми так і змісту.
На відміну від багатьох стародавніх звичаїв і обрядів, які протягом останніх піввіку зникли з репертуару зимових народних свят, периберія залишається жити і навіть збагачується новими образами та масками. Парубки, дівчата, вояки, офіцери, козаки, гетьмани, жандарми, цигани, князі, ведмеді, кози… Та головним персонажем посеред них є Маланка – хлопець, переодягнений в дівчину. Маланку супроводжують два вояки або її наречений Васильчик, що згадується майже у кожній пісні у вигляді запашного зілля в городчику, то в ролі богатиря, що зі Змій-царем стає до боротьби і перемагає.
Буковинці ж продовжують вірити у чудодійну силу цього маскарадного дійства, вкладаючи в нього певний зміст та дотримуючись традицій.
Здавна українці відмічали свято Маланки дуже пишно, весело та масово. Це було свято, до якого ретельно готувались та виконували цілий ряд різноманітних обрядів. З метою вшанування багаторічних традицій нашого Буковинського краю кожного року на центральному майдані селища відбувається фестиваль Маланок. Приємно спостерігати те, що з часом він набирає все більших обертів – з районного, яких було проведено вже 19, він перетворився на регіональний.

Додаток
Ой, учора iз вечора
Варіант 1
                                        Ой, учора iз вечора
                                        пасла Меланка два качура,
                                        пасла Меланка два качура.

                                       Ой, пасла, пасла – загубила,
                                       а, шукаючи, заблудила,
                                       а, шукаючи, заблудила.

                                      Ой приблудила в чистеє поле,
                                      а там Василько плужком оре,
                                      а там Василько плужком оре.

                                     Ой, оре, оре, жито сiє,
                                     за ним те жито зеленiє,
                                     за ним те жито зеленiє.

                                    Ой, оре, оре, сам плуг заносить,
                                    за ним Меланка їсти носить,
                                    за ним Меланка їсти носить.

Варіант 2
Ой на Маланку із вечора
                                  Пасла Маланка два качура,

                                  Ой пасла, пасла загубила
                                  Пішла шукати – заблудила.

                                  Ой приблудила у чисте поле,
                                  Ой там Василько плужком оре.

                                  Ой ти Василю-Василечку,
                                  Виведи мене на стежечку.

                                 Я тебе буду шанувати,
                                 По тричі на день поливати.

                                 Наша Маланка вам не зашкодить,
                                 Поколядує тай си розходить.

                                 Ой, ти чінчику, Васильчику

                                 Ой, ти чінчику, Васильчику,
                                 посiю тебе в городчику,
                                 посiю тебе в городчику.

                                 Буду тебе шанувати,
                                 Три рази на день поливати,
                                 Три рази на день поливати.

                                 Три рази на день поливати,
                                 за русу косу затикати,
                                 за русу косу затикати.

                                 Коса руса заплечена
                                 Наша Маланка заручена,
                                 Наша Маланка заручена.

                                 Заручена півтора року,
                                Щоб не взнали вороги збоку,
                                Щоб не взнали вороги збоку.

                                Бо якби взнали, розщебетали.
                                Щоби ми з нею щастя не знали,
                                Щоби ми з нею щастя не знали.

                                Наша Маланка сама не ходить,
                                Нашу Маланку парубки водять,
                                Нашу Маланку парубки водять.

                                Нашій Маланці ніяка плата,
                                Пару калачів, горілки кварта,
                                Пару калачів, горілки кварта.
Записано від жителя смт. Глибока, Максимюка
Герасима Івановича 1929 р. н.

Список літератури
1. Борисенко В. К. Брюховецька Л. І. та ін. Велика ілюстрована енциклопедія України. – К.: Махаон – Україна.– 2008. – С.178 – 181.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу.– Київ, «Оберіг».– 1993. – С.998 – 104.
3. Марусик Настасія. Пустіть до хати Маланочку…// “Час і Події”. – 2012.– №1.
4. Пономарьов А., Артюх Л.та ін.Українська минувшина.– Київ, «Либідь».– 1994. – С. 182-188.
5. Сележан Й.-Т. Православні свята на Буковини. – Чернівці, «Прут». – 1993. С.123-125.
6. Українські традиції /Упорядник О. В. Ковалевський. – Харків. – 2004.

  Легенди і перекази про водні об’єкти

Легенда про «Якову» криниця.
На південній околиці смт Глибока за Оборогом, на краю польової дороги знаходиться криниця. З давніх-давен звуть її люди Яковою. Із цією назвою з покоління в покоління передається легенда-переказ.
Жив собі чоловік, який багато працював і багато знав. Люди до нього тяглися, мов комашня до комашника, один за порадою, другий за здоров’ям. Бо Яків (так звали того чоловіка) дуже багато знав про трави, цілющі зілля, яке матуся-природа дарувала людям.
Одного разу до Якова завітав поважний пан. Все в нього було, але не було щастя в домі, бо його дочка, єдина дитина, народилася такою, що страшнішої дитина на білім світі не було.
Почав Яків розпитувати пана і пані про життя-буття; і дізнався, що 17 років тому пані дуже образила стару жінку-жебрачку, пожалівши дати шматок хліба і кухоль води. За це стара закляла їхню ще не народжену дочку.
–    Так ось слухайте мою пораду, – сказав Яків.
–    Ви, пане повинні робити добрі справи, щоб люди кожного дня дякували Вам за них. А ви, пані, щоб повернулася до Вашої дочки краса роду, теж робіть добрі справи, щоб і про вас люди говорили похвально.
Приїхав пан з панею до своїх покоїв. День думають, два дні думають, вже й місяць минув, а надумати нічого не можуть. І як це для людей добро робити, коли звикли жити тільки для себе.
Так  нічого й не надумавши, взяв пан торбину і пішов  у люди добре діло робити, похвалу заробляти. Іде полем, а сонце пече, мов жаром припікає, хочеться пити, а води немає. Люди серпують в полі, від спраги знемагають. І прийшла панові думка викопати криницю. Три дні і три ночі копав криницю і докопався – вода чиста, мов кришталь, потекла.
Люди п’ють і дякують. Їдуть волами, теж зупиняються  біля криниці, самі пють, волів напувають, і дякують тому хто викопав криницю. Так пан врятував свою дочку, що стала красунею. Але за криницею закріпилась назва  не того багача, що її викопав, а «Якова», від імені того доброго чоловіка, що нарадив того пана добро людям робити, того хто не відмовляв у допомозі ні багатому, ні бідному, нікому. Так і стоїть при дорозі «Якова» криниця даруючи людям чисту кришталеву воду, прохолодну в найбільшу спеку.

Легенда про “Зелене озеро”
Серед пагорбів, десь за два кілометри від смт.Глибока серед густих зарослів лежить невеличке озеро. Має воно кілька місцевих назв, але жодної з них ви не знайдете на карті. Та легенди про нього складаються з давніх-давен. Ось одна з них.
Дочка пана закохалась в наймита Івана. Де б не працював батрак, там і дівчина біля нього появляється. Любились-кохались, а біда по їх слідах ходила.
Довідався жорстокий багач, що його дочка з наймитом зустрічається і вирішив розлучити молодят. Коли між пагорбами залягли німі сутінки наказав пан Іванові привезти з-за Зеленого озера

(воно вічно вкрите ряскою) фіру дров. Що бідний мав робити – поїхав, хоч на дворі така темрява, хоч око виколи – не побачиш нічого.
Старався як міг, подалі від озера триматися, бо люди не раз розповідали, що те озеро перехожих у себе затягує. Може, там водяник був, чи русалки пісні складали, а може щезники людьми у воді тішилися, хто його знає.
Довго мучився парубок, поки в тую гору волів впровадив та дров на фіру набрав. А коли почав спускатися з гори, в густих зарослях почув голос коханої:
–    Іва-а-а-н!… Іва-а-а-н!…
–    Анни-и-це! Анни-и-це! – відгукнувся Іван, і залишивши волів, побіг шукати свою милу. Добравшись до озера, юнак побачив, як вибиваючись з останніх сил, топилася його Аничка. Кинувся прожогом до дівчини, вхопив її за ніжну руку, та так обоє і занурились у воду.
З того часу світ багато нещасть бачив, але легенди не забувають про непокірність закоханих. Зелене озеро і досі береже пам’ять про старовину, своїми водами живись красені буки. А може, то закохані Іван і Аниця стрункими буками стоять над озером. Може, хто його знає…

Легенда №3
На західній околиці смт.Глибока знаходиться урочище Монастирище.  Цю назву пояснює цікава легенда. Колись тут стояв монастир, і в його церкві на са¬му Пасху вінчалось весілля. Раптом монастир, церква разом з усіма хто там був опустилась під землю і  на тому місці з’явилось озеро. Невеличке озерце є там до цих  пір  і  кажуть, якщо піти  на  Пасху до того озера, припасти до землі, то можна почути звуки церковних дзвонів.

Легенда №4
Путрина, місцевість, що знаходиться на східній околиці селища Глибока. Легенда розповідає, що багато добра на полі Путрина, де раніше ріс густий ліс. Земляні насипи-могили то позначки, де має бути заховане золото.
Щоб взяти його потрібно піти на могилу, коли сходить сонце і копати яму глибиною 5 метрів, там де впаде тінь від голови. Та нікому ще не вдалося дістатися до того золота, бо нечиста сила його береже. Люди не раз бачили як Путриною ходить дівчина у білому вбранні і розчісує довгі коси. Та коли наближалися до неї, вона враз зникала.