Видатні особистості Глибока

Різьблений світ Федора Труша
Пошуково – дослідницька робота

Виконала: Білічук    Юлія, член гуртка  «Етнографічне краєзнавство» Глибоцького ліцею
Керівник: Димчук Т.М., вчитель українознавства, керівник гуртка «Етнографічне   краєзнавство»

Світ різьбярства  – загадковий та різноманітний  з усіма його напрямками, стилями, технікою виконання. Крім того, це долучення до природи. Долучення в тому сенсі, що різьбяр має справу з деревом, своєрідним у своїй багатогранності матеріалом, створеним природою. Теми і сюжети для втілення в дереві різьбяр бере в тих же спостереженнях за природою, фантазії якої невичерпні.
Своїм  корінням різьба  по дереву сягає глибини віків. Важко встановити час виготовлення перших культових символів-ідолів, стилізованих зображень звірів, небесних світил. Багато таких виробів слугували свого роду талісманами, у них вірили та поклонялися. Відголос тих часів зберігся й досі.
Ручна робота різьбяра представляє собою ні з чим незрівнянний виріб, аналога якому немає ні за стилем, ні за манерою виконання.
Традиційним центром художньої обробки  дерева на Буковині здавна були її гірські райони. Художнє різьблення по дереву бере свої витоки з народного побутового різьбярства. З сивої давнини майстри  прикрашали  ужиткові речі різьбленими або випаленими візерунками, магічно-охоронна функція яких з плином  часу  набувала  значення суто декоративного  оздоблення. Прадавні невибагливо різьблені мотиви-символи (насічки, кола, розети,зубчики, хрести, ромби тощо) набирають вигляду  складних ритмічно упорядкованих художніх композицій.
З  другої половини  Х1Х століття  різьба по дереву перетворюється на широко розвинутий народний промисел. Геометрично-площинною сухою різьбою  та випаленим орнаментом  щедро прикрашають речі домашнього побуту, (скрині, столи, рахви, барильця, топірці, сідла  тощо) та різноманітні сувеніри. Форми предметів дедалі стають більш складними, а їх майстерно виконане декоративне оздоблення – пишним та  вибагливим. Декоративно-орнаментальна система буковинської художньої різьби набула самобутніх стильових рис, якими позначені напрочуд  мелодійні композиції з  розміреною ритмікою плинних ліній та гармонійним узгодженням  геометричних мотивів з елементами рослинного орнаменту. Прийоми поєднання плоскої різьби з рельєфною орнаментальною пластикою, використання інкрустації різноманітними поліхромними матеріалами (кольоровим деревом,  металом,  бісером) та  технічність виконання перетворює мережані вироби з дерева на коштовні  мистецькі  твори.
Найвизначнішими  гуцульськими майстрами, які зберегли  й збагатили народні традиції були Василь Девдюк,  Марко Мегеденюк та родина Шкрібляків. Саме ці відомі різьбярі започаткували художнє різьбярство на Буковині. Вони  упродовж тринадцяти років (1905-1918) викладали у  крайовій  Вижницькій  школі столярства, токарства, різьбярства та металевої орнаментики і виховали понад сто майстрів. Творчий доробок  уславлених вчителів  є визначною сторінкою  історії розвитку  мистецтва народної різьби нашого краю.
Творчість засновників художнього різьблення на Буковині та їх послідовників є  кришталевим джерелом натхнення  народних майстрів-різьбярів та професійних митців краю.
З давніх-давен на Глибоччині розвивалось деревообробництво. У кожному майже селі були свої майстри: теслярі і столярі, бондарі та токарі, різьбярі. Вони не тільки добре зналися на деревині для виробів, а й самі заготовляли її або закуповували . До наших днів збереглися речі, необхідні у господарстві, вміло виконані майстрами: шафи, ліжка, стільці, табуретки, полички, підставки для вазонів та інші. Чудовими столярами у Глибоці були: О. Кручко, М. Труш, Т. Паламарюк та інші. При виготовленні предметів хатнього обладнання, вони намагалися урізноманітнити форму, збагатити декор. Кожен майстер володів секретами свого ремесла і це виділяло його вироби від інших. Так, меблі виконані Кручко О. , відзначаються простотою форми, практичністю, акуратністю. Вишукані за формою, делікатні трюмо, тумби, шафи у виконанні Труша М.  Кожен майстер мав своїх послідовників. Найчастіше ними були діти, близькі родичі. Так, Михайло Труш своє вміння, досвід, секрети майстерності передав синові Федору. Зараз це знаний майстер-різьбяр,творчість якого досліджували члени гуртка “Етнографічне краєзнавство”.
Отже, мета нашої роботи:  зібрати та описати матеріали про творчий доробок місцевого різьбяра Труша Федора Михайловича; дослідити творчу манеру майстра, орнаментальну тематику, техніку виконання різьблених виробів.
Серед майстрів Глибоччини широко відоме ім’я різьбяра Труша Федора Михайловича.
Федір Михайлович Труш  народився 7 квітня 1956 року в м. Чорноморськ Красноярського краю. У цей Сибірський край після війни доля закинула його батьків, тоді ще юних Михайла з Львівщини та Фрозину з Буковини. Їм було висунуто обвинувачення за участь в ОУН та вислано до далекого Сибіру. Там познайомились, одружились. Через рік після народження сина повернулись до Глибоки, на Батьківщину Фрозіни. Михайло, батько Федора, мав неабиякий талант до живопису, за професією був столярем-мебильником. Оселі багатьох глибочан прикрашали меблі, виготовлені вмілими руками Михайла Труша.
Федір Труш  теж змалку мав хист до малювання. Від батька успадкував нахил до деревообробної справи. З дитинства хлопчик  допомагав батькові, подавав інструменти, придивлявся до тонкощів різьбярської справи. Згодом і сам навчився майструвати. Від батька перейняв способи обробки деревини, вміле орудування столярськими знаряддями праці, акуратність і точність у виконанні виробів. У спадок йому дістались всі батьківські інструменти.
Свої здібності Федір удосконалював, навчаючись  у Вижницькому училищі прикладного мистецтва (тепер  коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка) за спеціальністю “художня обробка дерева”. Його наставником був відомий на Гуцульщині майстер-різьбяр С. В. Вархола , про якого залишились найкращі спогади. Там Федір вивчав гуцульський орнамент і технологію його різьблення.
Після закінчення училища був призваний до лав Радянської Армії. Відслуживши строкову службу, повернувся додому. Адже саме тоді помер батько, і відповідальність за матір та меншу сестру Анну лягла на його плечі.
Працював у системі Художнього фонду Чернівецького виробничого комбінату художником-оформлювачем, пізніше викладачем живопису в Глибоцькій художній школі.
Разом з дружиною Марією Костянтинівною виховали сина Михайла, який теж небайдужий до різьбярської справи, хоч за освітою економіст.
У творчості завжди домінує характер людини. Веселість, працелюб-ність, доброзичливість, стриманість, ретельність, різноплановість – це і характер, і коло інтересів   самого   майстра.
Свої різьблені  вироби Федір Михайлович виготовляє на замовлення. Майстер вніс цікаві конструктивні зміни і творчі вирішення у традиційні форми: декоративні тарілки, рами для дзеркал, підсвічники, оправи для книг, полички, світильники, оздоблення меблів, журнальні столики, балясини для сходів, міжкімнатні арки (фото 1,2).
Кожен виріб неповторний у своїй красі, а саме краса підтверджує широкі можливості майстра, його високу технічну майстерність (фото3,4,5).
Федір Михайлович володіє різними  техніками різьблення: плоскою, ажурною, рельєфною, скульптурною. В одному й тому ж виробі можуть поєднуватися різні види різьблення.
Одним з найдавніших способів оздоблення дерев’яних виробів вважається плоске різьблення, що виконувалося найпростішими інструментами — сокирою чи ножем. На Гуцульщині його називають: «сухим» або «чистим». Елементами такого різьблення є прості геометричні фігури, утворені поєднанням горизонтальних, вертикальних та скісних  ліній.  Неглибокі, тоненькі лінії, що утворюють діагональну або прямокутну дрібну, легеньку сітку на поверхні деревини, дають уявлення про такі найдавніші орнаментальні мотиви, як «січені зубці», «зубці з головами», «головкате», «огірочки», «бесаги», «кривулька», «медівники», «бані», «п’явки».
Ажурна різьба (наскрізна) відома з кінця ХІХ ст. Саме вона робить зовнішнє оформлення виразним і в якійсь мірі „повітряним” і дозволяє досягнути того ступеня витонченості, який характерний для мереживних виробів (фото 6,7).  Цей вид різьби поділяється на власне наскрізну і накладну, має два підвиди: прорізне різьблення (наскрізні ділянки прорізаються стамесками та різцями) і пропильне різьблення (фактично те ж саме, але такі ділянки випилюються пилкою або лобзиком). Наскрізне різьблення характерне для лиштв, карнизів, балконних огороджень.
При глухому різьбленні на поверхні виробу утворюються невеликі заглиблення, що становлять геометричний малюнок з різних трикутників, квадратів, багатогранників, ліній. Це так зване геометричне, або клинове різьблення, — малюнок його відрізняється різкими переходами від світла до тіні.
Часто у виробах майстра можна зустріти  гуцульський орнамент. Гуцульський орнамент – це рослинні форми , стилізовані з невибагливих лугових трав, квітів. Частина елементів орнаменту, стилізована в геометризовані й геометричні форми, як „кратка” – тобто сітка, що перегукується з гуцульськими  „кільчастим письмом”,  „підківки”, „півмісяці” чи то „цяпкування” – тобто крапкування біля стебел, листків, квітів. Технологія гуцульської  різьби  – це зрізування переважно площиною в глибину. Точність і чистота зрізів залежать від відчуття волокон деревини (текстури), інструменту і майстерності.
Федір Михайлович майстерно володіє скульптурною різьбою(фото 8,9). Скульптурна різьба – це зображення окремих фігур (або груп фігур) людей, тварин,

птахів або інших об’єктів. Фактично, є найскладнішим видом різьблення, оскільки вимагає від різьбяра об’ємного бачення фігури, почуття перспективи, збереження пропорцій (фото 10,11).
Надзвичайно важливим є підбір текстури деревини, а майстер чудово її відчуває і тому всіляко намагається  “обіграти”. Найчастіше Федір Михайлович використовує дуб та липу.
Дуб дуже важкий в обробці, тому тонкі складні мережива з нього не роблять. Зате меблі і різьблення з такого дерева дуже довговічні. Вони можуть багато років знаходитися там, де підвищена вологість.
Липа , навпаки,  має дуже піддатливу структуру деревини.  На ній можна виконувати всі види різьблення. Грузла, однорідна за структурою волокон, м’яка, вона однаково добре ріжеться уздовж і поперек волокон, піддається обробці практично будь-яким способом. Тому саме її різьбяр використовує для виготовлення делікатної мілкої різьби. Така витончена різьба скидається швидше на вишивку(фото 12).
Бук відрізняється сухою деревиною, яка може в процесі роботи сильно колотися і кришитися. Дрібне різьблення з буку зробити складно, тому його заздалегідь рясно змочують, а потім висушують. Різьблені меблі з цієї породи дерева необхідно обробити спеціальними захисними засобами проти вологи.
Клен буває світлих тонів. За якістю кленова деревина тверда і важка. Текстура клена трохи блищить, що прикрашає предмети інтер’єру зроблені з цього матеріалу. Клен, як і дуб, — ріжеться важко, але деревина клену схильна до хвороб. Тому клен не застосовується у виготовленні мебелі.
Вироби  Федір Михайлович виготовляє  столярним чи токарним способом,  вирівнює, шліфує, інколи лакує, полірує, якщо різьблення будуть виконуватись після оформлення. Готові вироби майстер  фарбує (тонує) морілкою та лакує. Основний колір – темно-коричневий з тоновими розтяжками аж до світлої деревини.
Творчою особливістю майстра є те, що він спочатку робить закінчений ескіз малюнка на папері, а потім на виробі викреслює його шилом або циркулем (фото  13,14).
Його вабить і робота з фарбами, аквареллю, тушшю. Тому чимало робіт виконано і в цій техніці. (фото 15,16 ). Оригінально виконані живописні роботи: картини “Золота осінь”, Весна”, „Літній день”, “Полудень”, “Весняний розмай” та інші (фото 17,18 ).
Крім різьблення по дереву, Ф.Труш займається монументальним малярством, іконописом на дереві. Ці види малярства є важливими компонентами духовної культури. Вони уособлюють багатий образний світ, етичні ідеали, своєрідні естетичні запити нашого народу. До нашого часу у церквах зберігся настінний розпис.
У розписах церкви існує усталена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займають центральну частину храму, південну і північну стіни, а також розміщуються у Вівтарі і притворі. До найбільш поширених належать „Страсті Христові”, „Страшний суд”, сцени біблійного та євангельського циклу.
На початку 90-х років Федір Михайлович реставрував іконостас у старообрядницькому Соборі Успіння Пресвятої Богородиці у с. Біла Криниця. Його також запрошували до Молдови на відновлення однієї із церков. Майстер повністю відтворив іконостас та реставрував настінні розписи.
У 2002 році відреставровано настінні розписи Покровського храму Пресвятої  Богородиці смт. Глибока(фото 19,20). Серед  майстрів-художників був і  Ф. М.  Труш. Створені ним монументальні композиції на стінах цього храму, відлунюють самобутні риси у творчості  майстра(фото21,22). Тональність у зображенні орнаменту та сюжету передає живе враження і спостережливе око митця, тонкий смак, вміння відчувати велич храму.
Оздоблення трьох місцевих капличок – це теж робота Федора Михайловича.У капличці Миколи Чудотворця майстер виконав іконостас з “Житія Миколи Чудотворця”, а центральну ікону “Образ Миколи Чудотворця” змалював з ікони ХVI ст. візантійського стилю (фото 23). Для різьблення автор використав рослинний орнамент виноградної лози, що є характерним для релігійної тематики. Адже “виноградна лоза” – це символ Ісуса Христа та його учнів, які поширювали слово Боже по всьому світу (фото 24). У верхній частині іконостасу зображений хрест, як символ віри .  Огорнутий  він  різьбленим  орнаментом  –  “акантом”.
” Акант” – це стилізований листок тропічної рослини. Цей елемент орнаменту  бере початок ще з грецької культури, присутній в усіх стилях від Античності до сучасності, як в архітектурі, так і в різьбярстві (фото 25  ).
Федір Михайлович  виготовляв також іконостаси для церков Кам’янки, Нового Вовчинця, Волоки (фото 26).  Іконостас  для    Волоцької    церкви   Ф. Труш створив у традиційному візантійському стилі. Важливого значення надається кольорам. Основу візантійського колірного канону  складають червоний, білий, жовтий, зелений, синій (голубий) і чорний кольори.
Червоний — колір полум’яності, вогню, а у вогні в “почуттєвих образах” виявляються “божественні енергії”. І насамперед він є “життєдайним теплом”. Звідси червоний колір – символ життя.
Білий колір ще з античності носить символічне значення “чистоти” та відчуження від мирського (кольорового) життя, спрямованості до духовної простоти. Ангели одягнені, як правило, у біле. Білий колір —  колір вічної безмовності.
Жовте сприймається як “златовидне”, а золото — як “світловидне”. Блиск золота з найдавніших часів сприймається як світлоносність, як застигле сонячне світло. Сонце — Цар і Бог, тому золоту і надається настільки висока символічна значущість.
За останні роки Ф.Трушем створено багато ікон. Адже іконопис займає важливе місце серед багатої матеріальної та духовної спадщини. В ньому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традиції. Ще з часів стародавньої Русі писання ікон вважається справою богоугодною, а професія іконописця належить до почесних. Побутує стійке переконання, що іконний образ творить не художник, а янгол Господній, який спустився з небес. А сам іконописець є знаряддям Помислу Божого, тому перед початком роботи він обов’язково повинен звернутися за благословенням. Цієї думки дотримується і Федір Михайлович.  Художником створено ікони Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих Миколая, Юрія, Параскеви, Варвари, Іллі, Петра, Павла, Архангела Михаїла, „Покрови Пресвятої Богородиці”, „Богоявления Господнє”, „Благовіщення Пресвятої Богородиці” та багато інших для Покровського храму Пресвятої Богородиці та сільських храмів району.
Для Української Православної Церкви Київського Патріархату створено велику ікону на дереві „Неупиваєма чаша” (фото 27  ). Ця ікона прославилась багатьма чудесами. Найчастіше до неї звертаються з проханням про зцілення  від недуги  пияцтва.  Православна Церква вшановує святу чудотворну ікону Божої Матері “Неупиваємая Чаша” 8 травня.  Іконографічно образ Богородиці “Неупиваєма чаша” належить до давнього типу зображень “Оранта” або “Знамення”, тільки на ній Христос зображений по пояс у чаші. Чаша з Благословляючим Христом – це чаша причастя, що випромінює приступаючим до неї з вірою всі благословення, дарована грішному роду людському. Це чаша справді неупиваєма та невипиваєма, бо ж Богородиця з піднятими до неба пречистими руками, як могутній першосвященик, возносить Богу в жертву свого сина за спасіння всього світу. Вона молиться за всіх грішників, бажає їм добра, закликаючи замість низьких пристрастей повернутися до невичерпного джерела духовних радощів. Богородиця сповіщає, що неупиваєма чаша небесної допомоги і милосердя уготована кожному спраглому.
Всі ікони, створені художником,  підкреслюють відчуття художником-майстром кольору, вміння виражальними засобами наповнити свої твори глибиною почуттів, мажорним ладом. Світ ікони є світом ідеальним, світом духовних цінностей. А тому, наповнюючи душу чистим і щирим трепетом , він збагачує її , кличе до самовдосконалення та любові до людей і Бога.

Таким чином, народне мистецтво Буковини – це цілий поетичний світ, віддзеркалення душі народу, його світобачення, мрій і сподівань, поєднання земних реалій з багатою фантазією.
Роботи Федора Михайловича Труша свідчать про високу художню культуру обробки дерева, цілісність стилю, глибину орнаментальних композицій.
Майстер уміло використовує різні види різьби, вдало поєднує їх, посилюючи декоративний ефект виробу, підкреслюючи вишуканість форми.
Використання різних порід дерева дає можливість автору збагатити колірну гаму виробів, значно розширити «живописні» можливості різьблення по дереву.
Роботи майстра традиційні за формою й нові за змістом, в них виявляється глибоке розуміння зв’язку декоративного мистецтва з народними традиціями.
Такі талановиті майстри Глибоччини, як Федір Михайлович Труш, потребують залучення до різноманітних  виставок, заходів державного та міжнародного рівня.

Художній світ Домки Ботушанської

 Хотіла б я в пісню всю силу вложити,
                                    Хотіла б я щастям світ цілий укрити,
                                    Дать світлую радість та кожній хатині,
                                    Дать мужність і мудрість та кожній людині.
                                    Як вічний супутник нехай не згаса
                                    Для вас, мої друзі, свобідна краса.
                                                         Д. С. Ботушанська,  1946р.

 

Домка Ботушанська – це пісня. Перший звук її на землі був не криком новонародженної дитини, а голосною струною туги народної за волею, за світлом сонця.
В історії народного образотворчого мистецтва Буковини початку XX ст. роль Домки Сидорівни Ботушанської – незаперечна.
Епоха, коли визрівав мистецький талант Ботушанської, позначена ростом національної самосвідомості, активізацією громадського та культурного життя на західних землях України.
Домка Сидорівна народилася 12 вересня 1912 року в селі Глибока. Допитливе й спостережливе дівча не раз задивлялося на мальовничі гори, порослі стрункими смереками, і мріяло. Дуже хотіла всьому навчитися.
З семи років Домка Ботушанська спробувала малювати. Поштовхом до цього став «Кобзар», який подарував дівчинці осліплий у тюрмах боярської Румунії батько. Роботи доньки Сидір Петрович показав глибоцькому лікареві Камілу Друкеру, той порадив забрати дитину з наймів і віддати її у школу. Витрати за вступні іспити узяв на себе.
За літо Д.Ботушанська зуміла підготуватися так, що її одразу прийняли до четвертого класу семикласної початкової школи. Дівчинка стала першою ученицею. І відтоді зародилася у неї мрія стати вчителькою.
Але сталося не так, як хотілося. Домочка ходила босоніж і проколола на іржавий цвях ногу. Почалося зараження крові. Два роки була прикута до ліжка, захворіла на остеомієліт.
1929 року за допомогою милиць дівчина встає на ноги. У її душі спалахує думка про навчання. Вона бере в тайстрину останню свою картину «Веселе повернення» й на милицях пішки вирушає у Чернівці. Чула вона про професора Євзебія Ліпецького, який мав свою студію малювання. До нього і звернулася. Переглянувши роботу, професор погодився навчати дівчину безкоштовно, але за умови, що вона знайде собі житло й засоби існування. Дівчині нічого не залишалося, як повернутися додому.
1929 року дівчина виконала першу в житті картину на замовлення. Глибоцький комуніст-підпільник Нестор Ткачук попросив її намалювати портрет Кобзаря до святкування 115 роковин від дня народження поета. Аматори з Чернівців підготували концерт, а Домка – реферат про Т.Г.Шевченка. Це був перший виступ перед громадою села, у якому вона наважилася говорити правду.
У 1932 році Домка Сидорівна організувала гурток сільської молоді, який наперекір боярській волі поставив собі за мету вивчення рідної мови й культури.
Восени 1940 року у Чернівцях проходила перша виставка образотворчого мистецтва, на якій були представлені роботи Домки Сидорівни. Вона була одним із найактивніших авторів газети «Радянська Буковина» з перших номерів. Друкувалися її вірші й на сторінках альманаху «Вільна Буковина».
У березні 1941 року розпочалася нова сторінка в житті Д.Ботушанської. За клопотанням письменників Ольги Кобилянської та Григорія Мізюна, її направляють на лікування до Криму.
Після Великої Вітчизняної війни Домка Сидорівна оселилася в Мелітополі. Вийшла заміж за художника Онисима Солоненка, народила й виховала у шлюбі трьох дітей: Євгенія, Віталія, Ольгу. Старший син, Євгеній, закінчив художню академію, молодший, Віталій, – художній інститут, а донька Оля – консерваторію.
Залишивши після себе величезну спадщину, Домка Ботушанська передала нащадкам частину своєї душі.

КЛАСИФІКАЦІЯ КАРТИН ДОМКИ БОТУШАНСЬКОЇ
Досліджуючи образотворчу спадщину Д.С.Ботушанської, нам вдалося зібрати матеріали про 40 робіт художниці: 7безслідно втрачених, аналізованих науковцями, згадуваних родичами, знайомими, 8 портретів, збережених в оригіналі
решта 25 описано за фотографіями. 33 роботи художниці укладено в альбом-посібник «Її нарекли народною…» і систематизовано за жанрами: 1 картина-ікона, 13 історичних портретів, 5 портретів представників з народу й 4 дитячих, 5 ілюстрацій до твору «Підземний дзвін», 1 натюрморт.
Розглянемо роботи художниці у кожному жанрі.
Ікона-картина Божої Матері
Мабуть, немає такого художника, у творчій галереї котрого не було би жіночого портрета. Досить лише ознайомитися з історією його створення, щоби зрозуміти, якою магічною силою впливу на оточуючих віє від зображення жінки. Ще з епохи Відродження художники возвеличували її красу й чарівність. Мабуть тому, що саме жіноча принадність є відображенням земного життя, створеного Богом.
Є така робота й у Домки Ботушанської в іконописному жанрі. Одним з центральних творів народної мисткині є ікона Божої Матері (6080см). Писана на полотні, вона є оригінальним витвором. Стилістична манера авторки ікони-картини виявляє талановитого непрофесійного митця. Композиційно великомасштабна картина умовно поділена на дві частини. Головну увагу художниця зосереджує на канонічній. У ній правила іконографії органічно поєднуються з народним уявленням прo святих, а християнська символіка співіснує з народними елементами. Колірну гаму пишно декорованої ікони вирізняє поєднання відкритих локальних кольорів, підкреслених чорним.

Домчине захоплення рисунком хутко розійшлось селом. Нею зацікавились глибочани. Одного разу до родини Ботушанських завітав будівельник ( підпільний комуніст) Нестор Ткачук, котрий приніс портрет Т.Г.Шевченка і рисунок-репродукцію «Коли велетень спочине», і все те попросив намалювати.
Сімнадцятирічна дівчина виконує перше в своєму житті замовлення, як художниця. Вона вклала в олійний портрет Т.Г.Шевченка (45Í65 см) свої найзаповітніші мрії – здобути освіту. Портрет Шевченка намальовано на голубому тлі й орнаментовано в народному стилі. Внизу підпис: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте!» Ці слова дівчина розуміла тоді в їх прямому значенні. Молодій художниці-самоукові, яка тягнулася до освіти, як квітка до сонця, і не могла її здобути, здавалося, що до таких, як вона, звертається Кобзар. Олійний портрет юної художниці, виконаний у 1929 році, є одним із яскравих свідчень того, як у тяжкі роки боярської неволі поетичне слово Шевченка додавало сил працювати і боротися проти насильства, темряви, рватися до світла, до правди.
Слід відзначити, що, працюючи над портретом Шевченка, молода художниця орієнтувалася на найкращі роботи І.Рєпіна та М.Мурашка. І хоча під час роботи над картиною давав про себе знати брак досвіду, знань і професійного вміння, все ж портрет Шевченка вийшов дуже вдалий. З тонким відчуттям юна художниця зуміла відтворити окремі психологічні риси, розумні прозірливі очі, високе осмислене чоло генія України.
Нестор Ткачук виготовив добру рамку, прикрасив портрет рушником і повісив у своїй хаті. Через кілька днів про це дізналися місцеві власті. Примар накинувся на Ткачука: «У тебе, кажуть, висить портрет відомого бунтаря?!». Та даремно шукати! Портрет заховали на горищі. А коли на Буковині була встановлена радянська влада, портрет Тараса Шевченка знову зайняв належне йому місце на центральній стіні світлиці. У 1950 році Н.Ткачук передав пам’ятний портрет на постійне зберігання в Чернівецький краєзнавчий музей.

Історичні портрети
Зазвичай, портрет зображає сучасну художнику особистість і створюється безпосередньо з натури. Поряд з цим сформувався тип портрета, який створюється за спогадами, літературно-художніми, документальними джерелами чи уявою майстра. Як у сучасному, так і в історичному портреті, об’єктивне зображення дійсності супроводжується певним ставленням портретиста до моделі, у якій відбиваються його особистий світогляд, естетичне кредо. Передане в специфічно-індивідуальній художній манері, митець вносить в образ портретованого суб’єктивне авторське забарвлення.
Цікавою з цього погляду є серія історичних портретів Т.Шевченка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, О.Кобилянської, Є.Ярошинської, М.Черемшини, О.Довженка, М.Мінтенка…
Домка Сидорівна майстерно володіє технікою малярства та графіки. Та здебільшого мисткиня виконує картини у світло-тоновій графіці. Її класична манера письма позначена глибоким психологізмом передачі характерів, забарвлених витонченим ліризмом. Водночас створені нею образи вирізняє незабутня інтонація небуденної гідності та піднесеності.
У творчому доробку Д.С.Ботушанської ми зустрічаємо декілька портретів Лесі Українки, і це не випадковість. Народна письменниця й художниця неодноразово признавалася, що саме творчість видатної поетеси надихала її на віру у світле майбутнє. У роботі Ботушанської перед глядачем постає письменниця-боєць, бо має «в серці те, що не вмирає», тобто палкий прометеївський вогонь любові до трудящих людей, до Батьківщини. Це портреті юної Лесі Українки (3021 см ). Погруддя в анфас з поворотом уліво навіює враження рішучої готовності до великої справи, риси обличчя чітко окреслені, виразні, густо відтінені. Дивлячись на портрет, мимоволі згадуєш безсмертний клич поетеси: «Убий, не здамся!».
Розповіді з гуцульського життя вразили Д.Ботушанську своєю неповторною і наскрізь оригінальною мистецькою палітрою, самобутнім поетичним світобаченням, тому й з’явився у її творчості вірш «Творцю «Карбів» Марку Черемшині» та погрудний портрет письменника (4565 см).
Це чорно-білий малюнок, виконаний на папері аквареллю у «високому ключі»: повній відсутності темних тіней на обличчі. Чорний колір використано лише для окремих деталей одягу, волосся, бороди, вусів, вій, контурів очей. За допомогою такого стилю художниця досягла святкового настрою. Модель портретованого в анфас злегка повернута вправо, письменник впевнено дивиться у майбуття. Про це свідчить його висловлювання, записане рукою Домки Сидорівни: «Я вірю в кращу будучність рідного народу, вірю, я певний, що вільний геній цього народу створить нову національну культуру, яка буде стояти в глибокому органічному зв’язку з інтересами народних мас.»
Зараз цей портрет, люб’язно подарований Глибоцькому ліцею племінницею художниці О.В.Шевченко, – безцінний автентичний експонат світлиці імені Д.С.Ботушанської.
Графічний головний портрет Олександра Довженка 1983 року (3021 см ) в галереї історичних портретів художниці Д.Ботушанської не випадковий. Саме таким побачила письменника й кінорежисера юна вчителька малювання з Червоної Діброви.
Портретований зображений в анфас з чітким поворотом голови вліво. Виконаний аквареллю в «низькому ключі», портрет створює враження рішучості й стійкості, фізичної загартованості, оскільки на ньому переважають темні тони. Густі тіні від капелюха закривають половину обличчя, чорна смуга під підборіддям увиразнює запалі вилиці, загострений прямий ніс, міцно стулені сухі губи. Очі письменника примружені від яскравого освітлення справа. Оскільки на голові у митця капелюх, можемо зробити висновок, що він знаходиться на відкритій місцевості під час зйомок фільму. Сонце заважає чітко побачити знімальний майданчик, тому режисер, прищурюючись, вдивляється вдалину, ніби намагається сфокусувати свою увагу на деталях.
Перед нами вольова й цілеспрямована творча особистість Тому, захоплена творчістю Олександра Довженка, Домка Ботушанська підписала портрет основоположника українського кіно влучним висловом: «Тільки велика мета народжує великі характери.»
Сьогодні цей портрет експонується й дбайливо зберігається у світлиці Д.С.Ботушанської.
Портрети представників з народу
Домка Ботушанська створила не лише галерею славетних діячів культури, а й багатьох представників з народу – селян, робітників, продовжуючи традиції західноєвропейського й російського реалістичного портрета кращих митців кінця XIX – початку XX століття.
Особливої уваги заслуговує портрет «Батько» (приблизно 3021 см), виконаний олівцем. Це історичний портрет, який був написаний у 1978 році по пам’яті художниці. Вдячна дочка вклала в роботу всю любов і турботу, яку отримала колись від батька.
Домка Ботушанська виконала цей портрет в класичній манері, що характерно й для її вчителя, Євзебія Ліпецького (у портреті використовує погрудне зображення з легким поворотом голови). Художниця ретельно розробляє обличчя моделі, ледь помітні переходи світлотіні створюють образ натрудженого селянина, який має невловимо гордий погляд, що дає нам змогу дізнатися про характер героя.
Доля портрета, на превеликий жаль, невідома. Зберігся лише у фотодокументах родинного архіву Ботушанських.
Реалістичні тенденції, які усе відчутніше виявлялися в мистецьких творах розкрилися в її доробку як сформований художній напрям, як естетична програма орієнтації мистецтва на дійсність. Це було зумовлено глибоким знанням Ботушанською народного життя, вмінням вибрати в ньому суттєве й характерне, рідкісним даром знаходити найвлучніші, найдосконаліші засоби подачі цього життєвого матеріалу в мистецьких образах.
У творчому доробку Д.С.Ботушанської ми зустрічаємо картину «Дівчина в кожусі», яка була написана графічною технікою в 40-ві роки. Це профільний портрет селянки в кожусі, в якій Ботушанська відзначає деяку загадковість, втілену насамперед у спокійному виразі обличчя моделі. Вона ніби затамувала подих, щоб її якнайкраще зобразили: не кожному дано таку можливість бути головним предметом художнього витвору! Цікаво, що це жанровий портрет. Дівчина сидить у хаті, біля вікна, але у нього не дивиться, бо надворі холодна зима. Набагато краще погрітися у теплім кожусі, святковій хустці й помріяти…
Ця робота засвідчує те, що романтична наснаженість образів у творчості Ботушанської присутня і має вплив на формування характеру художниці.
Про долю портрета нічого не відомо. Його можна побачити лише у кінофільмі О.Довженка та Ю.Солнцевої «Буковина – земля українська».
Дитячі портрети
Найдорожче, що є в житті кожної людини, – це діти. Серед художників дитячий портрет – один з найпопулярніших у сучасному образотворчому мистецтві. Зображаючи дитину, портретист зафіксовує навіки її найкращі миті життя. Проминуть роки, портретований подорослішає, згодом зістариться, але завжди буде згадувати безпечне дитинство.
Добрим словом згадуватимуть Д.С.Ботушанську діти й онуки. Адже в її образотворчій галереї є чимало портретів найближчих людей. Малюнки свідчать про великий мистецький досвід роботи художниці над портретами дітей різного віку. Ці зображення неоднакові за настроєм і характерами. У них маленька людина може бути по-дорослому задумлива, схвильована чи, навпаки, по-дитячому безпосередня, наївна. Доброзичливе ставлення й любов до дітей – визначна риса характеру художниці. І це надає образам портретованих особливої ніжності, що викликає замилування вражених глядачів. Ретельно виписані деталі обличчя: очі, вії, рученьки, ніженьки – нікого не залишать байдужими.
Ось перед нами маленька «Олечка» (дочка художниці). Шестирічна дитина тихо спить, витягши маленьку долоньку з-під теплої ковдри, яка відтіняє кругле біленьке личко. Чорно-біле графічне зображення олівцем спонукає не до споглядання, а до глибокого прочитання. Приємно вражає хист художниці вловити «дихання» моделі, мить, яка розкриває потаємні грані характеру. Портрет виконано не просто професійно, але й з великою любов’ю: в м’яких рисах криється душа. Робота збереглася лише у фотоматеріалах родинного архіву.
Автопортрети
Специфічним типом портрета є автопортрет. Варто лише погортати мальовничі альбоми класиків образотворчого мистецтва, щоб переконатися у традиційності цього жанру, який іде ще з сивої давнини. Великі й не дуже відомі майстри дуже часто залишали нащадкам не просто свій портрет, але своє бачення самих себе, своє ставлення до себе, відбите не полотні чи папері.
Є такі роботи й у Домки Сидорівни. Розглянемо одну з них.
Автопортрет 1982 року (3021 см) належить до останнього періоду життя і творчості художниці. Він має велику притягальну силу. Особливо вражає незвичайний м’який сум в очах, деяка стомленість погляду. Письменниця ніби вдивляється у майбутнє: а що там? Недаремно очі називають дзеркалом душі. У погрудді ми бачимо досвідчену портретистку, приємну літню жінку в меланхолійному настрої. Вона зазнала у житті багато горя (босоноге дитинство, важку хворобу, тюрми й катування румунської сигуранци, жахіття війни), переборола чимало труднощів, випробувань (повоєнну відбудову, сум за Буковиною), але не озлобилася, не зачерствіла духовно, а залишилася такою ж привітною й милою, якою запам’ятали її рідні й друзі. Як писав М.В. Гоголь, «В очах-душа портрета.» Очевидно, виразні втомлені очі Домки Сидорівни розповідають про все, що написано у Книзі її життя.
В автопортреті спостерігається цікава, оригінальна манера письма. Зображаючи аквареллю на папері, Д.Ботушанська використовує якомога більше м’яких, а не контрастних відтінків світло-сірого й білого кольорів. Світло буквально обливає літнє обличчя портретованої, увиразнюючи глибокі очі, схудлу тонку шию.
Сьогодні цей автентичний образотворчий малюнок художниці дбайливо зберігається у фонді світлиці імені Д.С.Ботушанської, що у Глибоцькому ліцеї.
Ілюстрації до повісті «Підземний дзвін»
«Ливонтінка» – одна з ілюстрацій до повісті, створена чорнильною ручкою 1978 року під час роботи письменниці на рукописом.
Це поясний жанровий портрет, на якому зображено гарну дівчину Ливонтінку в звичній для неї обстановці, рідній хаті. Дівчина сидить за столом і над чимось роздумує. Модель у національній вишитій сорочці, на тонкій високій шиї є намисто у кілька рядів, довга коса лежить на лівому плечі.
Дивишся на портрет – і мимоволі розумієш душевний стан героїні, переймаєшся її проблемами. Напевно, це ілюстрація до розділу повісті з промовистою назвою «Фатум».
Малюнок до твору люб’язно наданий онучкою художниці, Ольгою Дроновою.
Натюрморт
Працювала художниця й у жанрі натюрморту. Одна з найяскравіших робіт – «Натюрморт з хлібом», виконаний у характерній для Д.Ботушанської графічній техніці.
На картині ми бачимо частину святкового стола, застеленого білою скатертиною, на ньому розташовано нехитру їжу: рум’яний буковинський калач з сіллю, неповну пляшку горілки. Скоро, мабуть, прийдуть гості, бо стіл прикрашають вербові гілочки у глинянім глечику, розмальований керамічний куманець з традиційними квітами й неодмінні на Пасху писанки. На другому плані – керамічний посуд.
Все так просто і начебто безпосередньо. Але дивишся на картину – і на серці тепліє. Відчуваєш себе, як у бабусі в селі, коли прокинешся вранці, а там на столі – майже такий сніданок.
Мимоволі починаєш ніби відчувати чудовий аромат свіжого хліба, бо розумієш, що він – найважливіша річ для селянина. І знаєш напевно, що глечик теплий, бо в ньому свіже ранкове молоко.
Майстерність художниці полягає саме в тому, що вона в такі прості речі вдихнула стільки поезії, тепла і любові до рідного краю і до простого селянського життя, стільки поваги до великої праці хлібороба.

 

Домка Сидорівна Ботушанська багато років працювала на ниві української культури. Вона постала перед нами як художниця-реалістка, поетеса ліричного складу, письменниця, що твердо стоїть на ґрунті народного життя, цікавий публіцист.
Роки прикута до ліжка та милиць, хвора на остеомієліт, астму, Д.С.Ботушанська все ж знайшла в собі сили радіти життю, боротися з недугами, щоб виховати трьох дітей і написати сотні хвилюючих віршів-пісень, десятки картин, статей, оповідань, новел, повість «Підземний дзвін». Звідкіля ж у неї сила? Від народу, з яким була кровно пов’язана і якому служила до останнього подиху, від невичерпних глибин народної творчості. Зрештою, від вдячних краян, які нарекли її народною.
Поетичні твори різноманітні за темами, жанрами, образами, мотивами, настроями. Характерні риси пера Домки Ботушанської – ліричність та народність. Мова її поезій відзначається народним колоритом, лаконізмом фрази, фольклорною символікою, метафоричністю і багатою лексикою. Про це свідчить її збірка поезій «Сини весни».
Графічні твори становлять вагому частину творчого доробку мисткині. Її творчість починається з портретів, де розвиток жанру зумовлений зростанням інтересу до людської особистості, усвідомленням її ролі в суспільному житті. Портретне мистецтво не тільки висвітлює цікаву сторінку в творчості Д.С.Ботушанської, а й дає змогу ознайомитися з історією Буковини «в особах».
Поєднуючи поетичну творчість з образотворчим, декоративно-прикладним і ужитко¬вим мистецтвом, вона записала в культуру рідного краю й свою сторінку. Доробок Д.С.Ботушанської – значне досягнення народної художньої культури Буковини.
Ще за свого життя художниця була для багатьох представників демократичної інтелігенції прикладом самовідданого служіння народові.
Краяни гідно оцінили її життя, творчість, талановитість, вшановують і бережуть пам’ять про народну поетесу, художницю, майстерну вишивальницю, писанкарку. У місті Мелітополі при педагогічному інституті створили музей Д.С.Ботушанської. У Глибоці односельчани назвали на її честь вулицю у новому мікрорайоні, щоб таким чином виповнити бажання поетеси про щасливе життя буковинців.
У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається фонд буковинської поетеси і художниці Домки Сидорівни Ботушанської. Він досить великий і складається з найрізноманітніших матеріалів, що розкривають як творчу спадщину, так і її життєвий шлях.
Можна сміливо сказати, що Домка Ботушанська зарекомендувала себе як талановита письменниця і художниця-реалістка з чисто індивідуальним почерком і самобутньо-ліричною манерою письма портретів, зробила вагомий внесок у розвиток культури рідного краю. Наше дослідження – це данина пам’яті талановитій землячці.

 Музика у житті і творчості   Домки Сидорівни Ботушанської

Виконавець: Григорчук Софія Ярославівна,учениця 10 класу, член гуртка «Юні музеєзнавці» Глибоцького ліцею Чернівецької області

Керівник: Богдан Лариса Василівна, вчитель музичного мистецтва Глибоцького ліцею

 

До золотих сторінок історії мистецтва Буковини по праву вписано ім’я славетної народної письменниці, самобутньої художниці і писанкарки, громадської діячки Домки Сидорівни Ботушанської.
Тернистою видалася життєва стежина мисткині. Відомий скульптор, графік, поет і великий книголюб Опанас Шевчукевич так охарактеризував подругу-землячку: «Домка Ботушанська – це вроджена народна пісня. Перший звук її на землі був не криком новонародженої дитини, а голосною струною туги народної за волею, за світлом сонця… Творча пісня неперервно пливе до її душі, є розрадою у важких хвилинах її життя, цілющим ліком у її тривалій хворобі… Так, живе вона піснею…» [12].
Звідки цей самобутній талант славетної буковинки, з якого джерела черпала вона сили для життя і творчості, яке місце у ньому посідала музика, які мрії і прагнення оспівала, скільки залишила нащадкам, чи й досі залишаються актуальними її твори?
Це дослідження – спроба відповісти на всі запитання.
Вивчення творчості відомої буковинської народної поетеси – це публікації в обласній періодиці, переважно біографічного характеру, уривки з листування мисткині, що проливають світло на взаємини її із відомими діячами буковинської культури.
Окремі пісенні твори народної поетеси аналізували у своїх статтях П. Ребро, О. Романець, Д. Руснак, М. Мінтенко, Б. Мельничук, А. Коржупова, Н. Зайдлер, К. Галич. У ряді наукових робіт до цієї справи долучилися юні дослідники БМАН, учні Глибоцького ліцею: В. Шевченко, В. Бабин, С. Григорчук, але систематизованого дослідження пісенної спадщини Д. С. Ботушанської немає.
Актуальність теми. Кожна освічена людина повинна знати і розуміти мистецтво свого народу, популяризувати, дбайливо оберігати і примножувати його. Не секрет, що сучасна пісня, особливо молодих поетів і співаків, часто потребує взірцевих орієнтирів. Прагнучи оригінальності й вишуканості, юні таланти губляться у світовому мистецтві, породжують низькопробні пісеньки-одноденки. За життя письменниці була видана лише одна збірочка «Сини весни», складена з 30 невеличких поезій. Відірваність від рідного краю, неспроможність оприлюднити свої найкращі твори завдавали письменниці найбільшого болю, а широке коло читачів позбавили багатющої скарбниці духовності. Шкода, але через гостру, часто-густо безапеляційну критику цензорів, літконсультантів не вийшла у світ друга збірка поезій під назвою «Квітка з Буковини». То кому ж, як не землякам-буковинцям, подбати про відновлення зв’язків між творчістю і читацькою аудиторією?
Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити місце музики у творчій і життєвій долі письменниці, систематизувати й описати пісенну спадщину Домки Сидорівни Ботушанської, підготувати до видання збірку, аудіодиск, популяризувати серед громадськості краю художню цінність її творів, а також охарактеризувати їхнє значення для митців, мистецтвознавців і науковців.
Завдання дослідження :
• Дослідити творчу працю Домки Сидорівни Ботушанської, шлях її становлення як поетеси.
• Визначити традиційні й оригінальні прийоми, місце Домки Ботушанської в сучасній народній творчості.
• Упорядкувати та укласти збірку пісень Д. Ботушанської.
• Показати пісенну спадщину як унікальні зразки для співаків-початківців, а дослідницьку працю зробити певним внеском у галузі вивчення народного мистецтва Глибоччини.
Предметом дослідження є друкована та рукописна лірика Д. Ботушанської, музичні композиції до її творів.
Об’єктом дослідження виступає народна поетеса Домка Сидорівна Ботушанська, відомі композитори і виконавці її пісень.
Ще у 1967 році Петро Ребро у статті «Знайомтесь: Домка Ботушанська, народна поетеса» писав: «Коли слухаєш чи перечитуєш вірші-пісні Домки Ботушанської, мимоволі співставляєш їх із тими недолугими опусами, які часом видаються у нас за взірці народної творчості, та навіть вміщуються в часописах та збірниках» [8].
Новизна теми полягає в тому, що в мистецтвознавчих дослідженнях мало звертають увагу на глибокий аналіз діяльності майстрів пісенної творчості ХХ ст. Наша наукова робота є спробою проаналізувати пісенну спадщину народної поетеси Д. Ботушанської у її взаємозв’язку з музичним мистецтвом. Сподіваємося, дослідження стане першою фундаментальною працею.
Практичне значення цього дослідження полягає в тому, що в майбутньому можна буде видати автобіографічний альбом чи пісенну збірку, використати зміст роботи в мистецьких та наукових виданнях. Надіємося, що пісні Д. Ботушанської, які черпали свою мелодику з чистих криниць народного мелосу, стануть у пригоді професійним співакам і початківцям, керівникам хорів та ансамблів, учителям музичного мистецтва, їх вихованцям, а також студентам музичних закладів й усім шанувальникам української пісні.
Методи дослідження, що були використані в роботі:
• історіографічний (вивчення, аналіз і систематизація наукової літератури);
• фактологічний (безпосередні польові спостереження фотофіксації, пошук і вивчення архівних джерел);
• вибірковий, порівняльний (вибір предметів для дослідження, розроблення класифікацій);
• систематизаційний (систематизація отриманих результатів, формулювання висновків).
Структура роботи: робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаних джерел, її обсяг становить 23 сторінки, доповнена додатками.
Ми поставили перед собою завдання якнайбільше дізнатися про життєвий шлях нашої землячки, талановитої поетеси Домки Сидорівни Ботушанської. Вона піднялася до мистецьких висот, здобула всенародну шану і любов, заслужила почесне звання народної поетеси й художниці. Її життя без перебільшення можна назвати подвигом. А творчість, так мало вивчена, дає надзвичайно багатий матеріал для цікавих спостережень і повчальних висновків.

 

                                        ДЖЕРЕЛА ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТІ

                                                                                                               Я з тієї землі,
                                                                                                               Де ліси букові,
                                                                                                           Де трембіти дзвін,
                                                                                                            Наче срібна мова.
                                                                                                                      Д. Ботушанська

1.1. Здібності, закладені генетично

Яскрава зірка життя Домки Сидорівни Ботушанської заясніла над оселею багатодітних хліборобів Сидора Петровича і Катерини Марківни 18 вересня 1912 року в маленькому буковинському селі Глибоці (нині смт. Глибока Глибоцького району Чернівецької області) [Додаток А]. Цей мальовничий край здавна багатий на працьовитих, творчих людей, які понад усе цінують волю і правду, володіють притягальною силою, згуртовуючи навколо себе однодумців.
Саме таким письменниця зобразила батька в автобіографічному романі «Підземний дзвін» [Додаток Б]. У першій частині твору «Доля жінки» подано вичерпну характеристику: «Його тягнуло у світ, до пізнання добра і зла… до справедливості. Тягнуло до зоряного шляху…а тому він ходив у читальню, шукав Правди у тих книжках, аби порівняти її з Кривдою…шукав їх у розумних книжках, складав співанки про селянське злигодне життя…про ту незлагоду із-за недобору тої земні. Улаштовував культурні вечори…підбирав аматорські гуртки…читав багато книжок та передавав людям…і коли видатний композитор Микола Лисенко приїжджав до Чернівців, то Василь (ім’я прототипу Сидора Ботушанського), будучи ще вісімнадцятирічним юнаком, зібрав свій аматорський гурток та й пішов стрічати композитора…усе його цікавило…не бракувало гумору, але… вищої школи то таки дуже бракувало… Люди любили Василя. Він для них був ніби провідний вогник у темноті. Любили його за файні співанки та колядки, котрі звучали й за межами Глибокої… І часто бувало, запізнившийся (авт.) плугатар, повертаючись з польової роботи, повторяв у своїй пам’яті рядки з Василевих співанок» [1, с. 126 -127].
А їх було чимало. І хоча жодна з них не видана, вони і донині живуть у віншувальних новорічно-різдвяних піснях глибочан і репертуарі Буковинського народного хору. Найпопулярнішими стали «Батькова щедрівка», яка розпочинає один з рукописних зошитів письменниці «Народні пісні (1981-1982)», колядка «Гей, господарю-господарочку…» та посівна «Сійся-родися».
Ю. Федькович вважав, що збирання пісенних скарбів є обов’язком кожної порядної людини, адже «в нас на Буковині красні співанки» [11]. Завдячуючи працьовитості і

наполегливості Домки Сидорівни, яка згодом укладе не одну рукописну збірочку усної народної творчості, ми маємо змогу і собі прилучитися до безсмертних джерел

духовності, зазирнути на мить до бідної оселі земляка, у якій частенько було людно. У

 

статті «За правду» письменниця згадує: « … А ще як заспіває: «До зброї, громадо!», то ми не намилуємось нашим неньком. Мати слухає той спів і сумно посміхається. Опісля зітхне:
– Дивних ти співанок навчився, Сидоре.
–

Чим же вони дивні, жіночко?

Страшно мені від них і радісно на душі.
– Це ж наша «Марсельєза» [2].
Можна з упевненістю стверджувати, що друга донька, Домка, вдалася у батька. Від нього

перейняла стоїчний характер, велику жагу до життя, навчання, хист до творчості та боротьби за

світле майбутнє рідного краю [Додаток В].

 

1.2. Талант, пробуджений музикою і літературою

 

Подаровані батьком «Кобзар» Т. Шевченка, «В неділю рано зілля копала» Ю. Кобилянської, «Давня казка» Лесі Українки сформували в юної Ботушанської смак до художнього слова, наштовхнули на роздуми, заохотили до творчості.
Любив Сидір Ботушанський грати на сопілці, тому й важко хворій на остеомієліт доньці принагідно приніс із Чернівців маленьку скрипочку. Та не довелося Домці навчитися майстерній грі на ній. При черговому обшуку румунської поліції інструмент був на друзки розбитий. Мабуть, тому вже у мирний час мрію Ботушанської оволодіти скрипкою втілила її донька, Ольга Онисимівна Шурміна, викладач Іжевської музичної школи. Бажання стати професійним художником згодом здійснили сини письменниці, Євгеній та Віталій, при підтримці батька, художника Онисима Солоненка [Додатки Г, Ґ, Д].

                Віталій                                   Ольга                                                  Євгеній

Мати, Катерина Марківна ( у романі «Підземний дзвін» Парасинка) мала гарний голос. Про це письменниця згадує в автобіографічному образку «Мамина пісня» [3].