Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Хустка – оберіг жінки
Виконавець: Онисько Алла В’ячеславівна
9-А клас, Луковицької ЗОШ І-ІІІ ступенів
Керівник: Бадюк Віоріка Лазарівна, вчитель
Сьогодні ми помандруємо з вами в чарівний світ хустки, у далекій світ наших бабусь, прабабусь, які ще й тепер не розстаються з нею. Це про неї поет сказав:
На ній і гроно і пелюстка,
І небо, і радуга на ній…
Мов берегиня вроди хустка
З давен у нашій стороні.
Одним з символів, який на сьогодні, на жаль, занедбаний і забутий, є хустка. Змінювалися тільки кольори, а хустка залишалася хусткою. Правда в різних місцевостях її по-різному носили. Хусткою українка закривала волосся на голові, але у неї завжди було відкрите обличчя. Це свідчить про велике волелюбство українок. Хустка як 
невід’ємний елемент одягу підкреслює його буденність чи святковість, інформує про родинний, матеріальний статус жінки, нагадує її обов’язки. В Україні хустка має побутове й обрядове значення.Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою. Для цього складають хустку навкіс трикутником і обмотують її навколо голови, а тімя залишають відкритим, щоб волосся було видко.Зимою ж дівчата закутуються, як молодиці. У протилежність до дівчат жінки в Україні ходили завше з покритою головою. На другий день після весілля жінці покривали голову хусткою і вже після цього «ходити простоволосою» вважалось непристойністю. В наш час у хустці жінки ходять в основному тільки в селі. Старші жінки, як тільки піднімуться з ліжка, зразу зав’язують хустину і знімають її тільки перед сном. Молодиці ж ходять і без хусток, але на весілля, хрестини без хустки ніхто не йде.
У містах жінки цього звичаю не дотримуються, багато з них навіть не мають хустини. Але ні в селі, ні в місті й сьогодні жінка до церкви не посміє зайти простоволосою.
– Якими ж були хустки в давнину?
Хустки були білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Крім білих хусток буковинки покривали голову і білим рушником. Він служив для урочистих подій. Ткали його з тонких ниток, переплітаючи з білою шовковою ниткою. В залежності від товщини ниток і кількості шовку на рушнику свідчило про достаток сім’ї. Молоді
жінки прикрашали рушники віночком з чорнобривців.
Колись хустки в Україні вишивалися шовком, то найбільше вживали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Найпоширенішими на Буковині були хустки (турпани) з червоним та зеленим полем, на якому розкинені різні квіти. Ними покривали голову молодій газдині, залишаючи відкритим чоло. Один із кінців турпана випускали наперед, щоб похвалитися його красою(Додаток № 4). Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки ніколи не вживалися окремо.
Орнамент на хустках був переважно геометричний, а у 18-ому столітті увійшов у моду рослинний орнамент – квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів…
Вишиті візерунки як колись, так і тепер розташовуються на хустках по чотирьох кутах та по середині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки, у гарних комбінаціях, розкладаються дрібніші деталі орнаменту.
До речі, чотири кінці хустки – символи. В пісні про це співається:
На щастя й радість – два ріжечки,
А два – на смуток і сльозу.
В багатьох українських родинах зберігається традиція – передавати від роду до роду хустину першого сповиточка, коли вперше в зіллячку купали немовля. (Група дівчат демонструє сповивання немовляти і примовляє):
Добрий час, добрий час,
Ангелята при нас
Розстелили м’якеньку хустинку,
Щоб заповити маленьку дитинку.
Постелити під головочку,
Притулити до вушка, заховали волоссячко,
Щоб не боліла головочка,
Щоб не блідло сонечко.
І росте дитя, сповите м’якою бабусиною хустиною та ніжними маминими колисковими піснями.
Літечко за літечком пролітає… Тішиться, не натішиться вся родина. Погляньте. Он воно уже на зарінку з дівчатами таночок заводить, грається у «хустинку».
Ця гра вам знайома з дитячого садка.
Радіють дідусь і бабуся, батько і мати, тішиться вся родина, бо розумною, чемною росте їх кровинка. А радіючи, привчають до всього доброго, до всякого діла. 
А ще привчають шанувати світлу пам’ять минувшини.
А в неділю візьме бабуся онучку за руку і поведе за село до могили. Перев’яжуть хустиною березовий хрест – як символ спасіння.
У скрині кожної господині мала бути ось така звичайна ситцева хустка. Нею не зав’язували ні голову, ні шию; нею зав’язували миску з святою вечерею і несли її до родичів, хрещених.
Такою ж хусткою перев’язувала жінка калачі, коли йде на весілля. Віддаючи їх господині, вона вітає її і примовляє «Дай, Боже, в добрий час почати, а в ще кращий закінчити». Господиня розв’язує, один калач забирає, а другий з хусткою віддає, бо не годиться повертатись з пустою хустиною.
Говорячи про використання хустки, не можна не згадати про хустину на спеченому хлібі, щоб не черствів, на дитячій колисці – від вітру і лихого ока.
Хустка здавна відіграла й оберегову функцію, тому чи не найбільше місце займає хустка у весільному обряді.
Хустка здавна відігравала якусь магічну роль, вона була оберегом. Тому вона була невід”ємним атрибутом на весільному обряді. Про це і в піснях чуємо:
Маю хустку вишивану На чотири кінця
Кого люблю – поцілую Стану на колінця.
Коли до дівчини сваталися,
то вона на знак згоди підносила хустку на хлібі,
Коли йдуть за барвінком, свашки співають:
Ой візьми ми, матінко, хустиночку
Та пшеничку,
Ходи з нами на зарінок,
Підемо по барвінок.
Зіллячка нащипали,
На шовкову хустку клали,
Нащипали в хусточки
На зелені віночки.
У молодого при боці була припоясана хустинка, обов”язкого червона, Він підходив до молодої, а свашки співали:
Вийде, молода, з хати,
Бо прийшов твій миленький
Приніс вінок зелененький
Ще й шальовую хустку,
Та й на правую ручку,
Тай на пальчик біленький
Перстень золотенький.
Хустка, якою мати водила молодих до хати і виводила із хати під час весілля, мусила бути світлою і ясною – таким буде і життя молодих.
Коли молодий приходить до молодої він приносить весільну хустку (турпан). Ним молодий пов’язував молоду через плече. З цим турпаном молода не повинна розлучатися протягом всього весілля. А коли наступав час покриття молодий віддавав цей турпан братові молодої, або старшому дружбі. Ним покривають молоду. Після цього матка знімає з молодої вельон (фату) і цією хусткою її підв’язує.
До нині зберігся звичай „покривання” молодою хусткою. Це означало, що вона ніколи вже на вечорниці, до дівчат, бо вона стає заміжньою жінкою, господинею в домі.(показує)
Коли покривать молоду то дружки співають:
Мої ручки, як папір
Кладіть гроші на таріль
Ми дві нічки не спали
Молоду збирали
А наш пан молодий
Хоче взяти молоду без грошей
Наша пані молода
Ні за лева ні за два
А зто хоче її брати
Має аж сто левів дати
Все весілля молоді повинні руки покривати хустинками. Вони не мають права вітатися відкритими руками, щоб ніяке зло не торкалося їхньої сім’ї. Ці хустинки в кінці весілля зав’язувалися одна з одною і з весільним одягом клалося в скриню і зберігалося як оберіг сім’ї.
Наш край багатий на мініатюрні пісні-коломийки. В багатьох зустрічається слово „хустка”, що підкреслює вроду, працьовитість.
Сватай, брате, тоту дівку,
Що в білій хустині.
Вона буде файна жінка
І добра ґаздиня.
Ой, чи я ж то дівчинонька
В шальвій хустині?
Вона так ся гонорує,
Як жаба в патині.
Ой, чий же парубок
В зимі в капелюсі?
Як нема на шапку грошей,
Най ходить у хустині.
Хустка – невід’ємний атрибут і іншого обряду. Одна з Божих заповідей голосить: «Шануй вітця твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб довго прожив на землі»
Але якби ми не любили своїх батьків, якби їх не шанували, неминуча в житті хвилина, коли ми прощаємося з найдорожчими нам людьми мамою і батьком.
Ще відцвіте не раз весна,
І ще не раз віддзвонить осінь,
І все-таки прийде вона
Пора прощання й відголос ся.
І ось, коли приходить пора прощання і відголос ся за мамою у багатьох селах Прикарпаття під час похоронів, в той момент, коли священик промовить перше прощання «Простіть перший раз», рідні померлої роздають її хустки. Саму ж померлу покривають великою хусткою, котра за життя була їй найбільш до вподоби або найдорожча.
А хустка, яку залишала мама – в домі неоцінена реліквія.
Після смерті рідних, як жалобу, носять чорну хустку, з темними квітами.
Про сумне і болюче в житті людини ми говоримо, але цього не обійти, тому про це треба знати.
Сьогодні ми маємо можливість побачити, які всі хустки різні, а як багато говорять вони, як глибоко хвилюють душу.
Оскільки хустка була обов’язковим елементом одягу жінки, то вона стала найкращим подарунком.
Подарована хустка гріла душу, лікувала рани, плекала віру, леліяла світлі надії.
В пісні стверджується:
Веселі ви чи сумовиті,
На схилах Ворскли чи Дінця, –
Нема таких жінок у світі,
Котрим вона не до лиця.
Тому не дивно, що в наш складний час знову пробуджується любов нашого народу до такого простого і одночасно незбагненного дива – української хустки. Пробіжить час непомітно, вас розкидає життя по світах. І мені дуже хочеться, щоб хлопці, повертаючись із армії, чи їдучи просто в гості везли в простих чемоданчиках своїм мамам, коханим, молодим дружинам у дарунок хустки.
Хустка – життя… Вона пам’ять роду, його святиня.
Хустка – це оберіг жінки, бо оберігає її від усього злого, лиха, хвороби
Хочеться щоб хустка була сьогодні не просто модною моделлю на деякій час, а й предметом благоговіння перед одним із національних символів – оберегів.
І всім нам слід берегти хустку в своєму домі і в своїй пам”яті.
Сонцю і роботі найближча,
Подруга днів осяйна,
Душу зігріє і зніжить обличчя
Хустка – тернова весна
Література:
1.Матейко. К. І.Головні убори українських селян до початку ХХ ст. –«Народна творчість та етнографія» ,1973
2. Олекса Воропай – «Звичаї нашого народу».
Зібраний матеріал від інформаторів села:
Записано зі слів жителів с. Маморниця, с. Луковиця:
1. Берлінська Олена Василівна
2. Гемблюк Марина Георгіївна
3. Андрусяк Василка Іванівна
Використано фотоматеріали з сімейного архіву:
1. Міської Олени Григорівни
2. Скрипник Віоріки Іванівни
3. Берлінської Віоріки Георгіївни
4. Гадюк Вероніки Георгіївни
Обряд Весілля
Весілля відбувається два дні. Перший день – субота. Приходять свашки, дружби, світилки, дружки ватажили. В цей день шиють молодим вінки з барвінку. Дві дружки беруть тарілку з водою, калач, цукор, горілку і ідуть за барвінком. Частують хазяйку дому, де росте барвінок свяченою водою, осипають цукром і рвуть його. А потім несуть його до молодих. Молоді сідають за стіл. Свашки починають шити вінок і співають:
Дайте, мамко, голку, голку
Тай ниточку шовку,
Тай листок барвіночку
Молодій на віночок.
Ой на небі три зірниці
А на землі три сестриці
Одна несе голку
Друга несе нитку шовку
Третя несе лист барвінку
Тай сестриці на віночок
Так співають і молодому.
Свашки продовжують:
Як ми вінок зачинали
То нас медом частували.
А як ми вінок скінчили
То горілки ще не пили
Ой Маруся серце, серце
Дай горілки з перцем.
Як не з перцем то без перцю,
Так хоч з щирим серцем
Співають вінку:
Ой вінчику-барвінчику,
Як би тебе позлотити
Лиш би в тобі походити:
В суботу на годину,
А в неділю цілу днину.
В понеділок на кленочок,
Отут сиди мій віночок.
Тато й мама молодих беруть вінки від свашок і кладуть на голови дітям.
1.Наша матка така файна,
Наша матка пишна
Наша матка така добра
Як булка пшенична
2.А наш батько молоденький
Як дерен червоненький
А дерен до їди,
А наш батько в гонори
3.Наша матка молоденька
Як калина червоненька
А калина до їди,
Наша матка в гонори
Приходять гості, ідуть молоді в церкву вінчатися. Повернувшись назад молодь стає в коло, молодих одарюють і перед тим, як сідати за стіл співають:
Ой на хаті на вершку
Молотили хлопці гречку
Ані гречки, ні снопів,
Ані гречки, ні полови
В молодої чорні брови
2. Чорні гарні, не руді
Молодому, не тобі
Молодому паничеві,
Не такому шмаркачеві
Після І столу люди сідають вдруге за стіл. Молодий дає хустку і ватажел повинен покрити цією хусткою молоду, дві дружки не дають.
Коли покриють, дві свашки тримають калачі над головою в співають:
1. Зацвіли пиявочки, зацвіли
Що всі гори, долиночки покрили
Лиш одну ту стежечку лишили
Куди ішла молоденька стихенька
За нею її мама зблизенька
2. Куди ідеш моя доню стихенька
Ой до зброю моя мамко, до зброю, до зброю
Не мила ми розмовонька
З тобою, з тобою
/Так і з батьком, братом, сестрою/
3. Куди ідеш моя мила стихенька
За нею її милий зблизенька
Ой, куди йдеш моя мила стихенька
Ой до зброю мій миленький, до зброю, до зброю
Бо з милим мила розмовочка з тобою.
Коли матка знімає вінок з голови:
Тай стрілися стіни й лави,
Як з молодих вінки брали,
Тай стрілося подвір’ячко
А на городі все зіллячко
Тай стрілася садовина
Заплакала вся родина
Молодій матка робить кирпу, свашки співають:
1. На городі бурячок
Тай зелена гичка
Вчора була дівчинонька,
А сьогодні молодичка.
Вчора була в йорданах,
Ліпше наші катрани,
Як дівочі йордани
2. Наша пані молода,
Тай не знала що біда,
А тепер-ка буде знати,
Бо вже треба все старати.
Треба горшка, треба миски,
Ще й до того і колиски
Молода співає молодому:
1. Не бери мене за наймичку,
А бери за ґаздиню.
Куди підеш, звідки прийдеш,
Хата не пустиня.
2. Звідки прийдеш уночі
Застанеш мене на печі
Ішла до млина, не віяло,
Розчинила не сіяла
3. Сама пішла на забаву,
А розчина попід лаву
А з розчини паляниці,
А з Марусі молодиці
А з розчини буде хліб,
А з Івана буде дід.
/Після цього виводять третій/