Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Дмитро Макогон – сіяч зерен правди
Керівник групи: бібліотекар Коняк Ольга Мирославівна
Виконавці: Петро Кароліна
Тенжала Ольга
Івасюк Олександр
На Буковинській царині української літератури перших десятиріч XX ст.. інтенсивно працював Дмитро Макогон – відомий поет і прозаїк, публіцист, громадський діяч і педагог. Його поезії, оповіданн
я, публіцистичні статті, фейлетони, сатиричні вірші, що їх автор нерідко підписував псевдонімами Хоростовський, Макогоненко, Іван Галайда, Павло Хрін та ін., друкувались у багатьох газетах, журналах, календарях Чернівців, Львова, Коломиї, виходили окремими збірками.
Дмитро Якович Макогон народився 28 жовтня 1881 року в м. Хоросткові на Тернопільщині, у селянський родині. Після закінчення місцевої школи навучався вТернопільській гімназії, але на сьомому році навчання був виключений з неї за участь у нелегальному гуртку. Склавши екстерном у Заліщицькій учительській семінарії іспит на право вчителювати (1902 р.), Д. Макогон переїздить на Буковину і з вересня 1903 року розгортає тут педагогічну, літературну і громадську діяльність. Учителював у Буковинських селах Чорнівка, Луковиця, Веренчанка, а пізніше – на Прикарпатті.
А він, як щось розповідав, то заслухаєшся, така гарна була його мова. Завжди він був поряд з людьми і в радості, і в горі.
Одягався скромно, зі смаком, але мав і святковий національний одяг, який одягав до церкви на свята. Дуже любив Макогон дітей, ніколи не підвищував голос на своїх школярів, умів знайти з ними спільну мову, порозуміння. Вчив їх бути доброзичливими, просив дітей з багатих сімей ділитися з бідними дітьми чи то хлібом, чи печивом. В школі він перший заснував невеличку бібліотеку зі своїх власних книжок, вів облік зі своїми читачами. Відвідувачі імпровізованої бібліотеки були не тільки -школярі, а й сільські дорослі люди, в тому числі і автор цих спогадів».
Дуже любив Дмитро Макогон нашу луковицьку природу. Часто ходив на околицю села, в ліс. З собою брав і свою донечку Дарину. Дуже любив бувати біля джерела, яке споконвіку тече на краю нашого села. Цю любов прищепив і доньці, бо коли інколи вона приїжджала погостювати в наше село вже відомою письменницею, то в першу чергу босоніж бігла в поле і обов’язково до джерела, який люди з давніх давен називають «чуркач». *
У 1918 році почалося панування румунських бояр на Буковині. В школах почалося викладання на румунській мові. За рідне українське слово румунські жандарми суворо карали. Про ті часи Д. Макогон писав до поетеси Марійки Підгірняк : «Румунська влада вже з перших днів почала шаленіти. Українську інтелігенцію арештовували, а вчителів переводили на Схід, або навіть у глибину Румунії. Наше село Луковицю, де ми з жінкою вчителювали 15 років, там мали свій дім, зрумунізовано також…».
Однак і в цих умовах, незважаючи на переслідування і заборони, Д. Макогон розгортає активну літературну і громадську діяльність. Широке визнання здобули його твори, що публікувалися в Чернівецькій періодиці та були видрукувані чотирма окремими збірками: «Шкільні образки», «Учительські гаразди», По наших селах», «Проти хвилі».
Дмитро любив луківчан, серед героїв його творів немало наших односельчан: Петро Соколюк, Петро Бадюк, Микола Капцан, Ілена Романюк, Гаврило Липчак.
Зазнав переслідувань Д. Макогон з боку румунських властей, тому в 1923роіц був змушений покинути Буковину і переїхати в Галичину.
З новою енергією береться Дмитро Якович до роботи після визволення захадних земель України у 1939 році, віддаючи свої сили великій справі виховання молоді.
У жовтні 1956 року він вийшов на пенсію. Свою любов до поетичного слова, до української літератури Д.Я. Макогон передав доньці Одарці -відомій українській письменниці Ірині В і льде.
Збірка „Мужицькі ідилії” – вірші про долю трудовика. Прозові твори спрямовані проти націоналістичних діячів, капіталістів австрійської монархії. Серед героїв Д.Я. Макогона немало наших односельчан: Петро Соколик, Петро Бадюк, Микола Капцан, Ілена Ромашок, Гаврило Липчак.
Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості
Керівник групи: Роман Вікторія Лазарівна, вчитель української мови і літератури
Виконавці: Захарчук Юлія
Осадчук Наталія
Корсей Вадим
Народилася Ірина Вільде (Полотнюк Дарина Дмитрівна) 5 травня 1907 року в Чернівцях, у родині народного вчителя і письменника Дмитра Макогона та вчительки Адольфіни Янішевської, жінки сильної і мужньої – німкені за походженням.
итинство допитливої дівчинки Даринки полинуло в селах Веренчанка, Чорнівка, Луковиця серед мальовничої буковинської природи – і щоденної нужденної праці селян. Початкову освіту дівчина отримала вдома від батьків, а згодом іде на навчання в Чернівецьку гімназію. Дарина захоплюється читанням української класичної літератури, зокрема творами Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, О.Кобилянської.
З 1922 року навчається в Станіславській гімназії. У 1923році Дмитра Макогона за антидержавну діяльність переслідує румунська окупаційна влада, позбавляють можливості працювати, і через це сім’я була змушена виїхати до Галичини у Станіслав, де батько письменниці згодом обійняв посаду вчителя у приватній початковій школі. У 1927 році Дарина закінчує гімназію. Невдовзі сім’я опинилася в скрутному становищі і дівчина змушена заробляти на хліб, вона дає приватні уроки дітям. З 1928 -1933рік навчається у Львівському університеті, являється членом правління загальностудентського товариства « Студентська громада». Провчилася І. Вільде в університеті чотири роки. З 1933 року почала працювати у коломийській газеті «Жіноча доля», спочатку літературним працівником, а згодом заввідділом.
З 1930 року починає друкувати свої твори це новела « Повість життя», пізніша назва – «Поема життя». Збірки новел « Химерне серце» та повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» (1936), «Повнолітні діти» (1939).
Ірина Вільде активно публікувалася в буковинській пресі, де збереглися десятки її художніх і публіцистичних творів за підписами: Дара Макогон, Д. Макогон – Полотнюк та Ірина Вільде. В перекладі з німецької « Вільде» означає « дика, бурхлива», ім’я Ірина у даному разі похідне від Дарини. Ось так і народився псевдонім « Ірина Вільде».
У 1934 році виходить заміж за інженера С.В.Полотнюка. У 1936 році в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. Після закриття часопису в 1939 році сім’я переїздить до Львова, де розпочинає свою літературну діяльність. У 1940 році Ірину Вільде прийняли до спілки письменників СРСР. У цей час написала оповідання «Товаришка Маня», «До моря», «Володько», «Роман жениться», «Орися».
Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю. 14 серпня 1942 року народився другий син в сім’ї Полотнюків – Максим.
У 1942 році чоловіка письменниці заарештовує гестапо. У жовтні 1943 року Євгена Полотнюка розстріляли за антинімецькі зв’язки. У 1944 році Вільде з • двома синами їде у Ходорів і там перебуває аж до червня місяця. Прийняла її до себе жити Ольга Думчинська (теж літератор). Дітей змушена віддати в сирітський притулок, потім забрала їх звідти і знову привела їх до Думчинської. їсти варили на електроплитці; ні дров, ні вугілля не було, щоб опалювати квартиру.
Вільде шукала порятунок у Спілці письменників. Допоміг їй тоді М.Рудницький, *який, першим визнав її талант і захистив перед тодішньою критикою. Допоміг знайти житло – ту саму квартиру, де вона прожила довгий час. У цьому ж таки році вона виходить вдруге заміж. З 1945 року Вільде мешкає у Львові, де і створює свої найкращі оповідання, повісті і романи.
Окремо слід виділити нариси письменниці про село близьке їй ще з дитинства, це проза «Моїй Буковині» та нарис «Нова Луковиця» 1949р. Вільде любила з дитячих літ село Луковицю. В розповіді вона концентрує увагу на двох напрямах – екскурсія в минуле та зображення життя колгоспників у повних соціальних умовах. її пам’ять зберегла чимало де
талей пов’язаних з минулим, у спогадах спливла чітка картина розташування хат, мереживо вулиць, де вона бігала разом із сільськими дівчатками.
Ірина Вільде засвідчує свою любов до Буковини і в нарисі «Моїй Буковині», з якої варто навести рядки:
«У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба.
У моїй стороні осінь вступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях. Але ви цього не бачите…
У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову. У моїй стороні… але ви цього не чуєте.
У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій головці. У моїй стороні… Ім’я моїй батьківщині – Буковина.» У збірках повістей, оповідань і нарисів першого повоєнного десятиріччя
«Історія одного життя», «Наші батьки розійшлися»(1946), « Ті з Ковальської»,(1947), « Стежинами життя», « Яблуні зацвіли вдруге» (1949), « Кури», – центром художнього відображення стала доля людини у зв’язку з важливими процесами часу.
У названих і наступних творах (збірки оповідань і повістей « Винен тільки я» (1959), « Життя тільки починається», « Троянди й терня» (1961), «Людське тепло» (1964). «Окрушини» (1969), « Кроки часу» (1979) та ін. авторка виводить свого героя, як соціально-активну людину.
Вершиною творчості Ірини Вільде, яскравим взірцем реалістично-психологічної прози в українській літературі є роман « Сестри Річинські», над яким вона працювала 20 років, який став енциклопедією західноукраїнського суспільства між першою і другою світовою війною. У 1965 році твір було відзначено Державною премією України ім. Т.Шевченка.
При врученні їй цієї високої нагороди вона сказала: « Сьогодні я клоняюсь буковинським селянам, за ту прекрасну мову, якої мене навчили, за їх щедрість, доброту характеру. Кожний раз, коли я їду в рідний куток через Прут, у мене сильніше б’ється серце. Думаю, що для кожного письменника дорога його мікро¬батьківщина, через яку він взнає своєю щедрою любов’ю нашу велику рідну землю». *
Живучи у Львові, письменниця неодноразово відвідувала свою малу батьківщину – Буковину.
Так у 1970 році вона відвідала село Луковицю, була у школі, де зустрілася з учителями, учнями та жителями села.
В день свого 70- річчя Ірина Вільде сказала: «Мені деколи здається, що я живу тисячу літ, і ще мені здається, що я вмію підслуховувати людські думки». Так могла сказати людина, яка пережила багато в своєму житті.
Останні моменти життя письменниці були важкими. Вона втратила пам’ять, не могла назвати свого прізвища, не знала, як повернутися назад, коли виходила з дому. Майже повністю була за межами реальності. Марила своїми спогадами, просила співати пісень. Особливо страждала від того, що не могла поїхати на Цецено, що в Чернівцях. Це був рай її юності. І їй дуже хотілося ще раз заглянути туди.
Ніхто не знав, як їй допомогти, бо вона не могла пояснити, як туди доїхати, а близькі їй люди не знали, що це таке – Цецено. Р.Горак (однокурсник її сина) не витримав її благань і повіз на окраїну Львова. Вона стала під засніженим деревом, поринула у свої спогади, розмовляючи сама із собою, а потім заплакала.
У своїх спогадах Р.Горак потім напише, що він мав підозру, ніби вона здогадалась, що вони – не на Цецено. Можливо, навіть відчула, що повторити двічі на цьому світі нічого не можна. А ще , мабуть, плакала, бо відчула, що треба прощатися з цим світом.
Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 р., проте пам’ять про неї жива і буде жити.
Твори письменниці – це цінна літературна спадщина, що стала енциклопедією західноукраїнського життя, це – звіт перед нащадками й минулим поколінням, до якого належав її батько і який у свій час написав:
В тяжку безсонячну годину,
В часи кровавих сліз і мук,
– Любіть, кохайте Україну
І не щадіть для неї рук.
Письменники Буковини, Львова, Києва відзначали видатний внесок письменниці в скарбницю української літератури. Відомий поет Ігор Муратов завершив своє слово рядками вірша «Буковинка», присвяченого Ірині Вільде:
Там у Львові живе Буковинка
Вже не день, і не рік, а літа…
Вони линуть їй лунко та гінко,
Бо ж на обрії світла мета;
Бо вона у годину й негоду,
– Сяє сонце чи хуга мете,
– Промовляє своєму народу
Слово правди і волі святе.
Сучасники про Ірину Вільде
Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості.
Павло Загребельний
Всі люди, які її знали, називали Нанашка. Це було таке ласкаве слово, яке відображало і її характер. Але ми зараз відзначаємо людину величезного літературного обдарування і величезних заслуг перед рідною літературою.
Цю видатну українську письменницю, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей XX століття і другого тисячоліття.
П.І.Писарчук
Писати донька відомого поета XX століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Жанна Попович
Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. „Нанашка”, що в перекладі з місцевого значить „Хрещена мати”
Історія дала їй, Ірині Вільде, право голосу, аби сказати від власного імені та імені свого покоління, що воно, те покоління, і вона, письменниця, речниця того покоління, всього-на-всього є метеликами на шпильках. Прекрасними сотворінмями, готовими до лету, але такими, що ніколи не полетять, їм судилося бути прип’ятими шпильками до підставки жорстокого життя. Це були страшні, відчайдушні, неймовірні, але правдиві слова. Роман Горак