Історія Петричанка

Виконавець пошуково-творчої роботи: 

вихователь Козачук Юлія Миколаївна

                       Історія проситься  в сни нащадків       

Ліна Костенко

Якщо не знати минулого, неможливо зрозуміти істинний сенс сучасного і мету майбутнього.   Минувшина нашого села рясніє цікавістю. Після остаточного зруйнування Запорізької Січі розбрелося славне козацтво по всій території України у пошуках кращої долі. Довго мандрувала одна родина, шукаючи місцину для поселення. Зачарував їх  наш буковий край. Оминули людну на той час Глибоку і подалися далі, шукаючи більш тихе місце. Вийшли на берег річки і, зморені дорогою вирішили відпочити. Тихо жебоніла вода, у верховіттях дерев вели голосну суперечку птахи, повітря дихало дивовижною аурою спокою, захищеності і добра. Так припало їм це місце до душі, що залишилися тут жити. Від слова «козак» рід почав називатися Козачуки. Весь берег  річки Сірет був усіяний дрібними камінцями, якими залюбки бавилися  діти. І от від румунських слів «петра чіна» (дрібне каміння) зародилась назва поселення. Часто говорили: «Козачуки, які живуть біля петрачіни». З тих пір почали називати це місце Петричанкою.
В кінці ХІХ століття в село з Галичини приїхав пан Лугоборський Францик, який згодом побудував маєток. Головна садиба зведена в 1892 році. Пізніше добудували ще кілька флігелів і заклали панський парк. Садиба була скромною,без особливого декору – чинно все. Від закладеного в ХІХ столітті парку залишилася одна алея. Старожили села згадують, що пан був доброю людиною, дбав про селян. У нього була дочка Манеска.
Вона побудувала за свої кошти дзвіницю біля церкви. І коли вона померла, мешканці села Петричанка похоронили її біля церкви. Могила збереглася по сьогоднішній день. В 1918році пан Лугоборський виїхав, покинувши маєток. Згодом у панському будинку було відкрито Агрозооветшколу. Першим директором цієї школи був Руф Мігай. Кошти для існування даного закладу присилали з Бухареста.
Другим панським будинком був маєток пана Сидоряка Івана, який приїхав зі Східної України. У нього було багато лісів і полів. 28 червня 1940 року Північну Буковину приєднали до Східної України.
Пан Іван продав свій маєток, землі і виїхав невідомо куди. Село Петричанка було засноване в 1761році.
Важко жилося мешканцям села Петричанка. В роки світової війни 1914 року Буковина була завойована Австро-Угорщиною. Важкий гніт ліг на плечі поневоленого народу. Сільське населення виживало за рахунок власного підсобного господарства. Восени продавали домашню живність: телят,овець, свиней, гусей, а за вторговані гроші одягали та взували родину, жили аж до наступної осені.
Після австро-угорського поневолення настало поневолення румунське. Хто не володів румунською мовою, не вважався людиною.
Жінки навчилися прясти, ткати. Вирощували коноплі, замочували їх, робили з них нитки, з яких ткали доріжки, налавники, покривала. З овечої шерсті ткали килими (скорцарі), якими прикрашали кімнати. З білих котушкових ниток ткали полотно, з  якого шили сорочки для всієї родини. Довгими вечорами дівчата вишивали жіночі та чоловічі сорочки. Замість спідниць жінки носили горботки, виткані з ниток овечої шерсті (вулічки).
В 1940 році Буковина і Бесарабія були приєднані до Радянської України. Відродилась українська мова. Діти почали навчатися в українській школі. Будинок школи зберігся до нашого часу. В 2008 році школа була реорганізована в Петричанський НВК, в якому функціонує школа  І ступеня та дошкільний навчальний заклад.
Сучасне квітуче село Петричанка милує око своєю новизною та привабливістю і сьогодні. З кожним роком зявляються красиві оселі. Колишній маєток Францика Лугоборського з 1956 року став будинком для пристарілих жінок, а з 1975 року він був реорганізований в жіночий психоневрологічний будинок – інтернат.
Стовікова алея пана Лугоборського по сьогоднішній день дивує односельчан і гостей. Задумливі кедри і могутні дуби є свідками величезних змін, які відбулися на панському дворі.
Держава піклується про підопічних інтернату, центральний панський будинок відремонтовано в сучасному стилі, збудовано двоповерховий корпус, де створено всі умови для проживання і лікування хворих.
В панській садибі Івана Сидоряка функціонує сільський клуб та бібліотека.
Село «виросло», збільшилась кількість населення. Всього населення в 165 будинках 578 чоловік. Площа села 220га. Національний склад населення: українці- 80%, румуни- 19%, нші нації- 1%.
Живуть мешканці села заможно: в 60 сім’ях є легкові машини, в 10 господарів є трактори, у 8 – грузові автомобілі. Майже 60% жителів мають державну роботу. Інші трудяться в приватних підприємців.
В селі функціонує НВК, ФАП, клуб, бібліотека, церква, продуктовий та господарський магазини, психоневрологічний будинок – інтернат.
Село Петричанка розташоване на відстані 5 км. від районного центру і належить до Сучевенської сільської ради.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1.Статистичні дані Сучевенської сільської ради.
2. Окремі спогади селян минулих років.