Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Культура села Тереблече
Підготував заступник директора з виховної роботи села Тереблече Чупрун Віри Лазарівни
Народні умільці лозоплетіння села Тереблече
Іван Бельчук та Тодор Крецу
Живе в нашому селі народний умілець та майстер на всі руки Бельчук Іван Васильович. Народився він 7 липня 1936 року і ріс біля своєї старшої сестри Олени та молодшого брата Георгія в родині працьовитих та смиренних людей. Багатьом речам навчив його тато Василь. Це дуже талановита та цікава людина. Він уміє виготовляти чудові речі з лози, соломи, бляхи. Познайомитись з цією людиною одне задоволення. По-перше він дуже цікавий співрозмовник, по-друге його гостинність та доброта дивує кожну людину що переступає його поріг. Хоч вже кілька років лишився удовцем і життя не обдарувало його дітьми, він не втратив любові до життя. Завжди усміхнений від порається по господарству – то біля своїх улюблених бджіл, то на городі, то в своїй майстерні, виготовляючи кошики з лози та соломи, савочки та ножі. Кожної неділі він відвідує церковні Богослужіння, співаючи у духовному хорі. А іноді, по святах, він бере в руки свою гармошку і любо слухати старовинні мелодії, що ллються навкруги.
Більше п’ятдесяти років він займається лозоплетінням. З його рук вийшло кількасот кошиків. Мабуть немає в селі жодного господарства в якому б не користувалися його виробами. Тільки за останній тиждень він змайстрував шість різних за величиною кошиків Більшість солом’яних кошиків в яких готують житній хліб господині села Тереблече, вийшли з його працьовитих та умілих рук. Також він є досвідченим м’ясником, тобто уміє різати свиней та готувати всі страви з свинини – характерні нашому краю, і того його запрошують люди, особливо перед зимовими святами і він з великим задоволенням виконує і цю нелегку роботу.
Майже все в своєму господарстві зробив він сам – своїми руками і це залишиться надовго, бо все це зроблено якісно та з великим натхненням і любов’ю.
Спадкоємцем у справах та у господарстві назвав Іван Бельчук онука своєї сестри Аурела Німіжана, хлопця талановитого та працьовитого, що всьому навчається у свого дідуся (так він його називає) і в першу чергу – лозоплетінню.
Має Іван Васильович ще одну заповітну мрію – купити скрипку і грати на неї, бо колись, у молоді роки він умів і це робити.
Справжнім послідовником його майстерності у лозо- та соломо плетінні є Крецу Тодор Ілліч, який є вчителем технічної праці Тереблеченської ЗОШ І-ІІІ ступенів майже 30 років.
Як вчитель трудового навчання почав працювати з 1985 року. Почав із формуванням матеріальної бази школи. Разом із своїми учнями виконували різні дрібні замовлення для місцевого колгоспу: стільчики для доярок, корита для свиней, ящики для яблук та дерев’яні лоточки для пшениці. А за це, керівництво колгоспу відремонтувало старе приміщення під майстерню і виділило кошти для придбання інвентарю та кількох станків для шкільної майстерні.
Так Тодор Ілліч знайшов своє місце та призначення в житті.
Його вихованці почали активно брати участь у різноманітних конкурсах та районних олімпіадах з трудового навчання, де завжди посідали призові місця. А за місця на обласному рівні він був нагороджений Почесною Грамотою Міністерства освіти Української РСР від 13.06 1988 року, № 240676.
Коли почала діяти програма «Виробничої праці» у школах, Тодор Ілліч з учнями першими на Україні почали виробляти товари та заробляти гроші.
Про це дізналися у Міністерстві освіти і до нас почали їздити журналісти та телебачення. Вони знімали та показували всій країні як учні школи виготовляли декоративні гіпсові плитки на уроках трудового навчання. Після цього, до нас приїздили директори шкіл області, відбувся обласний та районний семінар вчителів трудового навчання. А в 1997 році він отримав відзнаку «Відмінник освіти України».
Він заснував шкільну майстерню і створив кімнати де зберігає найкращі роботи своїх учнів, в тому числі і вироби з лози та соломи
У 2011 році Крецу Тодор Ілліч провів районний семінар з трудового навчання. Темою уроку вибрав: «Проектування та виготовлення виробів технічного плетіння з соломи та лози». Всі вчителі технічної праці району з великим задоволенням дивилися як учні школи майстерно уміли працювати з лозою та соломою. Які чудесні вироби виходили з їх рук.
Це свідчить про те, що майстерність лозоплетіння вони передали молодим і це цікаве та надзвичайно корисне ремесло не зникне ще багато, багато років.
Розвиток промислів і ремесел в селі Тереблече
Опрацьовуючи дослідження розвитку ремесел села науковця Івана Крецу, ми зупинили свою увагу на розвиток творчої праці деревообробників: столярів, теслярів та різьб ленників.
Відомо,що по перше людині треба десь жити, якось влаштувати своє життя і тому ми вважаємо що столярство найдавніше ремесло яке виникло на території села Тереблече. Прикро, що ми не дізналися жодного прізвища деревообробників, які жили і творили свої шедеври в нашому селі до двадцятого століття. Від 1900 року літні люди пам’ятають Іона Німіжана і його послідовників: Григорія, Василя і Дмитра Василашів, Іоніту Боднарюка, Пентелея Ніку, братів Василя і Іона Ауріте, Іллю Крецу та Дмитра Ауріте.
Ремесло передавалося від батька до сина. Сьогодні, коли майже всі будівлі робляться з цегли, виникло нове ремесло – столяра-будівельника. Вони мурують стіни, виготовляють вікна і двері.
В наш час досягли найбільшої майстерності слідуючі столяри-будівельники: Володимир Василаш з його синами Дмитром і Петром, Іон Чупрун з синами Василем, Георгієм та Михайлом,брати Іон та Костянтин Ауріте, Георгій Унгурян та багато ін..
Найвідомішим різьбярем по дереву початку двадцятого століття був Тоадер Єпуре. Ліжко, оздоблене його дивовижною різьбою,було встановлене у Відні на вставці, де було куплене імператором Австрії Францем Жозефом. Його послідовником став Іон Ауріте, який у 1918 році відкрив майстерню, а в 1928 – 1930-х роках – школу-майстерню.
Найкращі меблі в нашому селі виготовляли Василь Цигира і Василь Крецу. З глибоким почуттям болю згадуєм про т, що великого народного митця Василя Крецу депортували сталінські кати до Казахстану в 1941 році,, де він і загинув.
Хоча сьогодні у всіх помешканнях селян стоять фабричні меблі, це ремесло ще не зникло. Вишукані речі-меблі виходять з умілих рук Георгія Василаша, Мірчі Оларя, Іона Чупруна, Євгена Крецу і молодих майстрів Василя Косика та Василя Гуменюка.
Ремеслу бондарства наші селяни навчилися від австрійця Йогана Фукса. З його рук виходили міцні бочки та діжі. В нього перейняли майстерність бондарства Георгій та Ісідор Санду, також Філарета Жіряда.
Іншим ремеслом, про якого ми дізналися, було ковальство. Ми навіть узнали прізвища представників цього дивовижного ремесла дев’ятнадцятого століття: Нікіта і Петро Нікі, німець Петер Гал і Матвій Крецу. В двадцятому столітті ковалів стало, як «грибів після дощу». Тут треба згадати Анапія Сокача і його сина Василя, Сирбу Олтаря, Георгія Русу, Всиля Жуничя і ковалів німців: Адама і Йогана Лаусра, Мойса Плоскала, Йосифа Ротлакура і багатьох ін.
За радянські роки ковалів поменшало, та останніми роками вони знов з’явилися, тому що вони потрібні людям, які тримають в своєму господарстві коней (понад 300 у нашому селі).
Від своїх бабусь та дідусів, ми всі знаємо що наші предки носили постоли, а готове взуття купували на ярмарках. Проте, ми дізналися,що після другої світової війни, майстерні по виготовленню взуття відкрили німці Йоган Плоска та Рудольф і Бретел Харандт. В них перейняли майстерність василь Русу, Дмитро Оларь та Порфір Жупин.
Старі люди розповідають що колись в селі було лише кілька криниць, тому що з місцевих ніхто не вмів викопати колодязь, а фахівців запрошували аж з Білої Криниці та інших далеких сіл. Викопуванням криниць займався лише німець Матку, якого прозвали Финтинару, що в перекладі означає той, що копає колодязь і про якого і зараз розповідають легенди.
Сьогодні майже в кожному господарстві своя криниця. Хоча це дуже важка і коштовна робота. Цим займаються наші селяни Василь Зегря, Дмитро Кардаш, Віктор Атодересей, Констянтин Настюк та ін.
Шкіра та хутро тварин з давніх давен служили людям для утеплення житла та виготовлення одягу. Наші селяни вміли обробляти шкіру і виготовляти харні кожухи, кептарі та інше вбрання. Першим кушнірем на селі був Ікім Лункан. Який жив десь сто років і помер на початку першої світової війни. Його найкращим послідовником був Ілля Німіжан і його син Георгій. У 1920 році відкрили майстерню по обробці та виготовленню вбрання зі шкіри та хутру Григорій Санду з сином Леонтієм. Вони залишились у пам’яті наших селян справжніми фахівцями свого діла.
Останніми тереблеченськими кушнірями були Сергій Німіжан та Іон Моцок. Це ремесло майже вимерло в нашому селі.
А ще в Тереблечі жили такі майстри, які розумілися не лише в одному ремеслі, а на багатьох. Про них говорили – «на всі руки».
В 20-30 роках стали відомими брати Василь та Георгій Олоєр як столяри, ковалі, електрики, авто механіки, бляхарі, копачі криниць та це ще не все. Разом з батьком Георгієм вони зібрали автомобіль, трактор та ще й літак, якій підняли на кілька метрів від землі.
Майстрами на всі руки були Пентелей та Георгій Василаш, а зараз Іон, Ілля, Георгій та Василь Чупрун, які будують сучасні будівлі і покривають їх всіма видами покривель, виготовляють вікна та двері, дивовижні сходи, вони гарні електрики та сантехники.
Василь Гуменюк – продовжувач деревообробницкої традиції села Тереблече, володар неймовірного таланту.
Цікава давня історія тереблеченських майстрів, але і сьогодення може здивувати будь кого. Зараз в Тереблечі творять свої шедеври молоді творці. Про Василя Гуменюка (Додаток 1) вже було згадано в цій роботі, і зараз я розкажу все, що про нього нам вдалось дізнатися.
Народився Василь у багатодітної родині, де ріс разом із двома старшими братами та двома сестрами. Батьки виховували їх с любов’ю і Василь ріс гарним та працьовитим сином. Після закінчення середньої школи, він продовжив навчання у Чернівецькому професійному училищі № 4, де вивчився на столяра-паркетщика. Тут він здобув свої перші знання і вміння роботи з деревом. Великим поштовхом у професійному зрості відіграли для нього дружба з Василем Косиком та Іваном Ауріте, що продовжували дінастійні традиції своїх предків-майстрів. Розпочав він з виготовлення звичайних табуреток та столів. Постійно цікавився новими столярськими інструментами і зібрав все, що можна використати для художньої обробки дерева (Додаток 2).
Вдосконалює Василь Гуменюксвою майстерність вже 18 років. За цей час він створив понад 25 вінтових сходів, 15 кухонних меблів, безліч столів, вікон та незрівняних дверей. (Додатки 3, 4, 5, 6). Він використовує найсучасніші технології і тому його роботи якісні і
Його знають і поважають не тільки в нашому селі чи районі, а і в сусідніх районах та в місті Чернівці. Його дивовижні роботи прикрашають оселі та відрізняються досконалістю та неповторністю.
Крім столярного ремесла Василь багаторозвинена особистість. Багато читає, та кожен день слухає аудіокниги по радіо. В своїй душі він філософ. На соціальних сайтах завжди цікаво читати його статуси, афоризми та вислови відомих людей, які він збирає. Постійно збагачуючи свій духовний світ, він вдосконалюється всебічно.
Він справжній приклад для молодого покоління. Інтерес до робіт цього майстра надзвичайний. Мабуть тому, що дар якими він володіє, не порівняти ні з чим. Він творить свої роботи з любов’ю та великим задоволенням. Це для нього не тільки джерело прибутку, а у першу чергу – життєва місія з якою він прийшов на цей світ. Він цим живе, і тому, його справа ніколи не зникне, а буде передаватися від покоління до покоління як найцінніший скарб.
Майстрині вишивки бісером села Тереблече
Віоріка Бобул та її дочка Лілія Панчук
У бісері таке скло, подібне до перлини,
Улюблене всіма, по всій планеті лине.
І носить люд його на півночі, в степах,
Так само, як арап на півдні у гаях.
З давніх-давен кожна жінка намагалася бути гарною, привабливою, чарівною. В цьому не останню роль відіграв одяг, який вона намагалася оздобити і зробити таким, що не було в жодної суперниці.
Мабуть, це спонукало наших майстринь до того, щоб оздоблювати сорочки і цілі костюми не тільки вишивкою, а і бісером, різними паєтками , кусочками парчі та оксамиту.
Віоріка Іллівна Чабан, 1943 року народження – засновниця вишивки бісером у селі Тереблече.
Почала вона вишивати у восьмирічному віці. Вишивала вона здебільшого сорочки для себе. Навчилася вона вишивати у своєї матері Валерії Георгіївні та бабусі Леонтини. Що цікаво, що у маленькій дівчинці спостерігалося надзвичайний талант створення нових узорів, здебільшого з рослинним та геометричним орнаментом. Потім вона починає вишивати сорочки під замовлення для мешканців села. Пані Віоріка виконувала свої роботи техніками «гладдю» та хрестиком, також тканні вироби уміла оздоблювати рукава та поли сорочок ажурною мережкою.
З часом це заняття стає справою її життя. Вона продовжила працювати звичайними техніками, але паралельно створювала свої нові техніки оздоблення бісером, різними паєтками, аплікаціями, кусочками парчі та оксамиту . Вона поєднала тканні вироби із вишиваними рядками на рушниках та на скатертинах . З її рук вийшли сотні сорочок та костюмів більше тисячі рушників і кілька десятків скатертин. В кожній оселі не тільки нашого села, а і сусідніх сіл, е речі створені її руками.
Кольорова гамма її виробів коливається між білим і чорним, жовтим і оранжевим, золотистим і коричневим, інколи зеленим і світло-синім, залежачи від смаку та потреб замовників.
Пані Віоріка розповідає, що нові візерунки осяюють її дужє часто, навіть у ночі. Тоді вона встає і малює їх на папері, а потім вони квітнуть на рукавах сорочок, рушниках і скатертин.
Її справу перейняла її середня донька Лілія яка після закінчення середньої школи, пройшла дворічне навчання шиттю та крою одягу. Вона стає найвідомішою швачкою не тільки села, а майже всього району. У дочки-вишивальниці бачить пані Віоріка продовження свого надзвичайного таланту. Останнім часом Лілія рідко шиє одяг, мабуть того, що Калинівський ринок задовольняє різні смаки та потреби. Вона займається вишивкою національного одягу як і її матір. Лілія створює нові візерунки і має в своєму арсеналі понад 50 сорочок дві десятки дорослих та дитячих костюмів, сотню рушників та більше десятки скатертин
Інтерес до робіт цих майстринь надзвичайний. Мабуть тому, що дар якими вони володіють, не порівняти ні з чим. Вони творять свої роботи з любов’ю та великим задоволенням. Це для них не тільки джерело прибутку, а у першу чергу – життєва місія з якою вони прийшли на цей світ. Вони цим живуть, і тому, їхня справа ніколи не зникне, а буде передаватися від покоління до покоління як найцінніший скарб.