Чернівецька область – дуже цікавий край. Цю територію ще називають ніжно: «Буковина» (вважається, що вона походить від букових лісів, які колись вкривали більшу частину території).  Талановиті буковинці освоїли багаті ресурси, зберегли мальовничу природу, створили багатогалузеве господарство. Буковина – це край цікавих легенд, дзвінких народних пісень, прекрасних творів народних умільців, це наша мала Батьківщина, складова частина української держави. Гостинність буковинців знайшла своє відображення в старовинному гербі, на якому зображена сторожова вежа древньоруської фортеці з відкритою брамою для людей з добрим серцем, а не для зайд з чорними помислами. Ми повинні знати, любити, охороняти наш край, свідомо примножувати його красу і багатство.
Дослідження рідного краю є дуже важливим для розуміння минулого і передбачення майбутнього. Тому для дослідження нами було обрано територію Глибоцького району Чернівецької області та смт Глибоку, в якій ми проживаємо. Дослідження проводила група юних краєзнавців «Патріот» Глибоцького ліцею під керівництвом вчителя географії Максимюк Валентини Василівни. До складу групи входять учні 8 класів ліцею: Славута Богдан, Трафенчук Микола, Ванзуряк Валентина, Малофій Таїсія, Юркевич Анна, Шмигельський Роман, Ванзуряк Степан, Змошу Георгій, Овачук Тетяна (фото 1).
Центром Глибоцького району є селище Глибока (в 1919-1940 рр. – Адинката). Назва селища походить від місця розташування – глибокої низовини. Територію його заселено здавна. На високому місці в урочищі Замчище досліджено рештки глинобитних жител поселення трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.).  У добу раннього заліза (VIII-VII ст. н.е.) стояв замок.
У літописах згадується про те, що в 1490 році церква Глибокої увійшла до Радівецької єпархії. У 1491 році молдавський господар Стефан ІІІ своєю грамотою ствердив передачу села Глибокої придворному Юдці.
Глибока зі своїми землями і угіддями протягом довгого часу була власністю феодалів і монастирів.
Про багаторічну боротьбу проти турецького гніту в народі існує чимало переказів. В одному з них розповідається, що в 1621 році козацький загін, очолений Миколою Мельником, разом з селянами Глибокої довгий час захищав Замчище від турків.
У 1747 році в Глибокій проживало близько 30 сімей. Буковина переходить під владу Австрії. Село, як і раніше, часто перепродувалося поміщиками. Селяни при цьому залишалися в особистій залежності від панів.
За даними подвірних книг, у 1815 році в Глибокій був 131 двір, з них 13 пустувало, бо господарі залишили село через непосильні побори.
Після реформи 1848 року селяни Глибоки змушені були викуповувати свої землі.
З ліквідацією феодально-кріпосницьких відносин створилися умови для більш швидкого розвитку капіталізму. У 1857 році в Глибоці збудовано спиртовий завод.
У 1869 році почалося будівництво залізниці Чернівці – Вадул-Сірет – Сучава, яка пройшла через Глибоку.
На початку 1900 року в селі було 47 ремісників і 43 торговці. У 1910 році в Глибоці було 5549 чоловік населення.
Злидні гнали збіднілих селян в далекі країни. Протягом тільки 1913 року з Глибоки емігрувало до Канади 193 особи.
У листопаді 1918 року Глибока була окупована румунськими боярами, тому Глибоку переіменували в Адинкату. Була заборонена українська мова, навчання велося румунською мовою.
28 червня 1940 року Буковина ввійшла до складу Радянської України.
5 липня 1941 року в Глибоку вступили німецько-румунські війська. 8 квітня 1944 року селище було звільнено від загарбників.
У 1947 році почали працювати маслозавод, побутовий комбінат, друкарня.

                       Історія Глибоки та географічні особливості її топонімів

«Географічні назви, як ніщо інше, допомагають заглянути за обрії затьмареної давнини, через них і для них побачити горизонт безхмарного пройденого. Тому бережімо їх від зникнення», – писав  І.Франко.
Глибока – селище міського типу (з. 1956 р.), центр Глибоцького району. Розташована в південно-західній частині області за 30 км від Чернівців. На території селища досліджено 69 назв.
Згадується як пустище, тобто запустіле селище, у грамоті 20 червня 1438 року, опублікованій з перекладом (Кост., 1124). У 1490 р. тут була вже й церква: црьков ис попом на Хлубокою (Богдан, І, 407). Після 1418 р. почав уживатися переклад топоніма на румунську мову: Адинката, румунське adinc «глибокий». Список 1919 пропонував уже вживати ім`я Адинката. Однак випуски Схем до 1921 р. ще вказують лише форму Hliboka, а в 1923 – 1928рр. подають  її як основну. Форма Адинката закріпилася серед місцевого молдавського населення. Назва «Глибока» характеризує місце розташування поселення, яке дійсно знаходиться в глибокій улоговині. Жіночий рід імені орієнтовано на слово долина.
За літописними даними, в долині, де тепер розташоване селище, на Чорній Поляні в 1359 році молдавське військо здобуло перемогу над поляками. У письмових документах Глибока згадується як запустіла місцевість на Чорній Поляні, того ж року воєвода Ілля наділив придворного суддю Петра Гудика цією ділянкою землі.
У літописах згадується про те, що в 1490 році церква Глибокої увійшла в підлеглість Радівецькій єпархії. У 1491 році молдавський господар Стефан ІІІ своєю грамотою ствердив передачу с. Глибоки придворному Юдці.
У грамоті 1488 р. в описі меж Козмина (суч. Валя Кузьмина) біля       р. Дереглуй, яка протікає територією Глибоки і саме в її напрямку  вказується глибока долина: «та на камен на верхь Хлубокою долину, та Хлубокою долину та черес Дерлуи» (Богдан, І, 334).
З глибокої давнини Глибока розміщувалася в долині, оточена струмками, потоками, горбами. В різні часи виникли окремі поселення, «кути». Вони мали власні назви, які збереглись у пам`яті старожилів, деякими користується і сучасна молодь.
На захід бід центру Глибоки розміщений  кут – Валовія (сучас¬ні вулиці  Київська, Полтавська, Вінницька, Одеська, Сонячна). Як же виникла ця  назва? Найбільш вірогідне пояснення – там простяглося підвищення у рельєфі, що нагадувало вал.
На північному заході розміщена Гирла (сучасні  вулиці  Гомель-ська,  Вашківська, Хотинська). Свою назву кут отримав тому, що хати знаходяться в долині (гирлі), де протікає потік.
На  північному сході – Поляни (сучасні  вулиці Новосибірська, Іркутська,  Яготинська,  Фастівська).  Назва кутка дуже «прозора», оскільки  тут галявини чергуються з ділянками кущів, дерев. Тільки в слові змінений  наголос на третій склад: поляни. Північна частина Полянів пізніше отримала назву «Стина», тому що тут знаходився випас овець. Відомим чабаном був орденоносець Зеленько Артем Віздонович.
На південь від Полянів – місцевість з назвою Окопище. Це ста¬рий  єврейський  цвинтар, де до 1940 року ховали  євреїв.
У східній частині селища розкинувся  куток Чінста (сучасні вулиці Садова,  Вишнева). Існує таке пояснення цього топоніму. На схід від цього місця простяглися ліси. Дерева вирубували і випалювали з них деревне вугілля. На території Чінсти  працювала невелика ґуральня, і туди часто кликали лісорубів, щоб почастувати (пригостити) горілкою.
На Чінсті між вулицями Садовою і Вишневою знаходиться балка, на дні якої тече потік, по схилах ростуть дерева, в основному – вільхи. Тому і назва місцевості Вільхи.
На  південь від Чінсти знаходиться Рінь (кінець вулиці З.Космодем’янської). В українській мові «рінь» – грубий пісок. Тут брали шутер, глимей і підсипали ним дороги, тому назва поширилася на місцевість, де це добували.
Між Вільхами і Рінню на пагорбі простяглися поля. Ця місцевість була незаселеною, тільки стояла одинока хата. Господиню звали Ольгою, тому і навколишні території прозвали «біля Ольги». Прізвище глибочанки не збереглося, а от ім’я пам’ятають і досі. Зараз дану територію віддано під будівництво на куті «Ольга». Поки що там оселилося тільки дві сім’ї, тому що це досить далеко від центру селища.
Ще південніше Рінні – Толока, місцевість, яка не забудована ще до цього часу. У давнину тут збиралися на танці під час храмового свята. Пізніше на Толоці часто було чути музику весіль. В українській мові то-лока ще означає збір людей  до гуртової праці, може тому і назвали це місце так, що там глибочани часто збиралися разом. Пізніше Толоку використовували як спортивний стадіон, тому вона має ще одну назву – «Старий стадіон».
На схід від Ріні розмістилася Ледівня (кінець вулиці Завод¬ської). Сама назва говорить за себе. За часів пана Станіслава Скібіневського тут для  його потреб заготовляли лід. У яр, куди не потрапляло сонячне проміння,  складали лід, привозили з Трачки тирсу, і так лід зберігався влітку.
На південному сході околиці  Глибоки (кінець вулиці  Комінтерна) в давнину ріс великий, широкий дуб, де молодь часто збиралася на вечорниці. У 1950 році дуб спиляли, на тому місці побудували тваринницьку ферму. Тільки праворуч від ферми залишились сини широкого дуба, тому те місце назвали «Дуби». Назва залишилася до цього  часу, зате дуби…?  Їх вирубали  на  паркет, місце розорали  під  городи  і все.
Ліворуч від кінця вулиці Комінтерна знаходиться балка, на дні якої  протікає струмок, а  на схилах  ростуть дерева, кущі. Цей  невеликий  гайок  з давніх-давен називають «Гарагой». Початок струмок бере з Білої Криниці,  що славилася чистою кришталевою водою. В давнину Білу Криницю знали  всі глибочани. На Трійцю або Зелену неділю тут збиралися процесії різних  конфесій і священики української церкви святили воду Білої Криниці. Після цього всі йшли зі свяченою водою на кладовище. Біля Криниці стояв дерев’яний хрест, якого зруйнували в 50-х роках. Назву Криниця отримала через біле дерев’яне цямриння, яке господині найближ¬чих хат час від часу білили. Слідкували і за чистотою води, тому криниця закривалася покришкою. Незмінною була і  наявність кухля біля  криниці. Цінність цього місця полягала ще й у тому, що саме тут під час великих посух велися молебні, щоб Бог дав дощу.
Від Білої  Криниці на північ до Путрини вела польова дорога, яку називали «Широка дорога». Походження назви дуже «прозоре». На той час  вона була досить широкою. Звідси  і  назва.
Путрина – назва кутка,  що зараз належить с.Димка. Там жила пані Дворецька, що розводила курей.
За Дубами далі  на південь – Оборіг.  Назва легко пояснюється. У Глибоці оборіг – це стодола без стін, де зберігається сіно. Такий Оборіг і був побудований за 1000 метрів від ферми.
Далі  на південь від Оборогу – Гандюкова криниця. Криницю викопав Михайло Гандюк, посадив біля неї вишню, і з тих  пір до криниці  по чисту   холодну воду йшли всі  ґазди з навколишніх  по¬лів,  часом за 2 кілометри.
Ще південніше починається Ялівець, що тягнеться аж до Слобідки.
Територію сучасної лісодільниці називали Трачка. Трат – відходи від розпилювання дерев. Тут в давнину розпилювали  деревину на дошки. Звідси  і  назва.
Вулицю Комінтерна і  Шевченка називали Панською вулицею. У кінці  вулиці Шевченка стояла панська садиба (дитяче відділен¬ня районної лікарні) пана Станіслава Скібіневського, якому на¬лежала більшість земель Глибоки. Пан залишив по собі добру па¬м’ять,  він  піклувався  про добробут своїх людей, і якщо сім’я не могла побудувати хати, він сам давав їм житло.   Так по вулиці Комінтерна залишилися до цього часу будинки (№ 98, 29, 45, 27, 26).
Старі глибочани віддячують панові  за доброту. Вони догля¬дають його могилу-склеп на глибоцькому кладовищі. Пан Скібіневський з сім’єю втік у 1940 році до Румунії, потім до Польщі, а в 1942 році  повернувся в Глибоку,  сподіваючись на повернення земель, але скоро помер. Похований був біля  костьолу,  який він раніше збудував, а в 1950 році  домовину  перенесли  на цвинтар.
Пан Скібіневський побудував великий Спиртзавод, біля якого
викопали ставок. Спиртзавод потім переробили на хімзавод, пізніше завод випускав плити для доріжок, назви «Спиртзавод», «Ставок
спиртзаводу» залишилися за цим кутком до цього часу.
Територія колишніх сільгосптехніки  і сільгоспхімії мала назву «Площа».   Там знаходилася площадка, де тренували  коней. Поряд була конеферма,   що  належала  панові  Скібіневському. Нею відав його син  Броніслав.  На фермі  розводили  племінних  коней,  яких  про¬давали  навіть в Америку.
Місце колишньої харчосмакової фабрики називали «Цегельня». Там випускали цеглу.
Вулицю Центральну називали «Гостинець», може тому, що це була єдина найбільша вулиця Глибоки, по якій їхали в гості. Більше жод¬на вулиця не мала своєї назви.
На північно-західній околиці селища, праворуч від Глибоцької вулиці –   кут Боднарі (сучасні вулиці Бобруйська, Обертинська). Цей кут знаходиться  коло лісу, а ліс давав багато матеріалу для місцевих мешканців.  Жителі  кутка спеціалізувалися на виробництві бочок. Зви-чайно, що ремісники і  селилися біля лісу. Від їхнього ремесла і пішла назва кутка.
Трохи  ближче до центру, теж  праворуч Глибоцької вулиці, розкинулась Зеленькова багна  (вулиця Хотинська). Багною в Глибоці  навивали місцевість, де близько підходила вода. А Зеленькова, тому що там жили Зеленьки.
На  північно-західній  околиці, але вже ліворуч, знаходиться Циганський  кут  (сучасні  вулиці  Чортківська, Прип’ятська, провулок Стрийський). З сивої давнини там осіли п’ятнадцять цигансь¬ких сімей, яким життя в Глибоці припало до душі.
Ближче до центру від Циганського кута знаходиться місцевість, яку називають Коло Глею (вулиця  Котовського).  Назва сама говорить за себе.  Там ґаздині брали  глей (сіра глина), яким мастили хати.  Ще нею  глибочанки користувалися в лікувальних цілях: робили дитячу присипку,   прикладали до хворих, обпечених місць на тілі.
У кінці  Глибоцької  вулиці, на самій околиці села,  в 1960 році Швець,  тогочасний  голова райвиконкому, вирішив зробити для глибочан місце відпочинку. Він  побудував дамбу і виникло озеро, яке назвали Лісним.  Трохи далі в лісі ріс віковий дуб,  потрібно було більше трьох чоловік,  щоб його обхватити.  Тому і назвали його Широким дубом.  Дуб оточували поляни. Мальовнича природа даного місця приваблювала жителів, і тут  проводилися святкування 1 та 9 Травня, День молоді, знімалися сцени фільму  «Айвенго». Але вандали сплюндрували  красу.  Дуб,  що пережив не одне століття, не витри¬мав наруги дітей, які розвели вогнище в його дуплі.   І стоїть зараз дуб, мертвими своїми  гілками нагадує всім про враз¬ливість природи. Отже, якщо ми  хочемо, щоб нас оточувало прекрасне,   його потрібно берегти.
Не менш мальовнича місцевість праворуч вулиці Глибоцької, де також знімалися сцени з кінофільму «Айвенго». Це – Петрашева поляна. Колишній господар – пан Петраш. Ліворуч Глибоцької вулиці, далі  за Широким Дубом – Фештарівка. Фештар був у пана Скібіневського лісником. Там, у лісі, була його хата, а навколо – сад. Деякі дерева саду плодоносять до цих пір  і  грибники люблять ласувати смачними  яблуками.
Вулиці Чорновола, Кутузова, Немирівська, Лісова, перевулок Немирівський утворюють кут, що має назву Цвинтарний. Він знахо-диться близько коло цвинтаря, отже  звідси  й  назва.
Від цвинтаря  на північний  захід  Згорений  ліс. Місцевість, де в  1940-х роках вигорів ліс.
Від Згореного лісу на південний схід     –  Широка ленія. Це вирубана  і  незасаджена смуга в лісі  для  протипожежної  безпеки.
Від    Згореного лісу далі, на північному заході метрів за 100, –   Колиба.   Колись давно побудували на поляні хату для ліс¬ників, щоб вони могли  переночувати, переждати  негоду. І  кожен, хто ночував,  залишав після себе в хаті сухі дрова, сірники, пшоно для іншого. Колибою у Карпатах  називають хати чабанів.
Ще далі, на північний захід від Колиби, – Буркут. Так нази¬вають джерело з мінеральною водою, що за лікувальними властивос¬тями не поступається Валя Кузьмінській, Будинецькій воді. Буркут – назва пішла від того, що джерело, б’ючи з-під землі, ніби бурчить.
На межі  Глибоцького і  Сторожинецького лісу знаходиться Чуга.  Це найвища точка місцевості. Тут військові  побудували в 1950-х роках вишку,   з якої  було видно всю територію як на до¬лоні. Тільки недавно вишка завалилася, бо ніхто не хотів її по¬лагодити.
На захід від цвинтаря – Жучка. Там жив  господар  на прізви¬ще Жуц.   Зараз  там  побудована насосна станція.
На південному заході від Жучки Бересківці (вулиця Сокирянська). Одна з версій походження топоніма – це берези в долині, які своїми білими стовбурами різко відрізнялися від навколишніх дерев.
Далі від Бересківців до Просіки знаходиться місцевість
Селич,  назва пішла від річечки Селич,  що там протікає.
Луг – кут,  де тепер знаходяться цехи колишнього Букогору.  Там був потік,  по обидва боки якого були луки,  на яких люди  косили сіно. На  північний захід від Лугу – Дріщина. Походження  назви  від прізвиська  господаря – Дрищ.  Він був відомим садоводом, ще збе¬реглось  одне  дерево, посаджене  його руками. Також люди  йшли  до  господаря послухати  зодію (долю).
На південний захід від Лугу – Монастирище.  Цю назву пояснює цікава легенда. Колись тут стояв монастир, і в його церкві на са¬му Пасху вінчалися молодята. Раптом монастир, церква разом з усіма, хто там був, опустилася під землю, а  на тому місці з’явилось озеро. Невеличке озерце є там до цих  пір,  і  кажуть, якщо піти  на  Пасху до того озера, припасти до землі, то можна почути звуки церковних дзвонів.
На південь від цвинтаря є кут під назвою «Соснина». Назва говорить сама за себе. Тут росли сосни. Західніше Соснини є низина, по дні якої тече струмок. Цю місцевість називають Брошова гирла. Назва походить від прізвища багача, якому належали ці землі. Розповідають, що Брош покінчив життя самогубством.
Вулиця Запорізька мала довгий час  назву «Глуха вулиця». Вона отримала назву через те, що була дуже вузька і темна, пізно електрифікована.
Поле за млином – Багна.  Там трясовина в низовині.
Кут навпроти училища – Убіч. Походження топоніма пояснюється тим, що місцевість лежала збоку від хат.
Місце сучасного парку мало назву Торговиця. Тут була недільний ярмарок.  Сюди приїжджали євреї з Румунії.  Привозили сукно на гачі і  сардаки,  шкіри. А липовани з Білої Криниці – виноград, який вирощували тільки там. На ярмарок з’їхалися селяни з багатьох навколишніх сіл.
Місце на площі, де стоїть пам’ятник Т.Шевченкові,  називалось Препанація. Тут  припинали ґазди  своїх коней, коли  приїздили в корчму. Найбільша корчма Глибоки  (власник Сорокопуд)  знаходилася навпроти Препанації  (тепер на цьому місці знаходиться  пам’ятник афганцям).
У 1869 році  айстро-угорський  уряд почав будувати залізницю Чернівці – Вадул-Сірет – Сучава, яка пройшла через Глибоку. Місцевість, що оточує залізницю, почала називатись – Шкарп. Мабуть, це топонім німецького походження.
Міст, що проходить над колією, називається 3алізним, напевно, скорочено від 3алізодорожний.
На північ від Залізного мосту біля лікарняного саду починається річка Дереглуй, права притока Прута. Її назва залишилася від куманів (половців), які перебували в цих  краях з XI століття.
Новий мікрорайон Глибоки (вулиця, провулок Гагаріна)  отри¬мав назву Черемушки. Такі Черемушки, Вишеньки зустрічаються в кожному місті. За радянської влади довго не задумувалися над назвами. На жаль, чудові  українські назви кутків, місць в Глибоці майже забуті. Напевно,  варто було б забудови називати не по-новому, а повернути їм історично обумовлені топоніми.
Адже географічні  назви – це ніби мова землі, яка розповідає допитливому і небайдужому громадянину про свої багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу.
Використана література
1.    Великий В.Я. Глибока // Карпати. –  Ужгород. – 1987.
2.    Геренчук К.І. Природа Чернівецької області // Вища школа. – Львів. – 1978.
3.    Жупанський Я.І. Географія Чернівецької області // Чернівці. – 1993.
4.    Інститут землеустрою, Технічна документація по оцінці земель          смт Глибока // Чернівецька обласна друкарня. –  Чернівці. – 2001.
5.    Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К. – 1969.
6.    Карпенко Ю.О. Топонімія Буковини // Наукова думка. – К. – 1973.
7.    Путівник, Твоя доля щаслива, висока, наша мила й привітна Глибока // Букрек. – Чернівці. – 2005.
8.    Тимощук Б.О. Слов’янські гради Північної Буковини // Карпати. – Ужгород. – 1975.
Список мешканців смт Глибоки, спогади і розповіді яких використані в даному дослідженні
1.    Білоус  Остап Степанович
2.    Боднарюк Марія Дмитрівна
3.    Візнюк Вікторія Іванівна
4.    Зеленько Марія Петрівна
5.    Козачук Іван Сидорович
6.    Круліковський Карпо Іванович
7.    Лупуляк Мірча Дмитрович
8.    Лучак Валентина Дмитрівна
9.    Марчук Тетяна Миколаївна
10.    Маслюк Євгенія Миколаївна
11.    Стрільчук Петро Васильович
12.    Ткачук Василь Іванович

Історія – Історія заселення поляками смт.Глибока

Керівник: Сиротюк Алла Костянтинівна – вчитель вищої категорії, старший вчитель, вчитель історії.
На протязі певного періоду разом з учнями проводила дослідження історії рідного краю, зокрема смт Глибока. За даний період світ побачили такі роботи:

Виконавці: “Етнічний склад Буковини” – дану роботу, на захисті наукових робіт, репрезентувала учениця 11 класу – Кудакова Тетяна (2009 р.)
“Історія заселення поляками смт Глибока” – дану роботу, на туристичному форумі репрезентувала учениця 11 класу – Андрон Ольга (2010 р.)

Пропонуємо переглянути певний матеріал з даних робіт:
Перші польські переселенці, або чадецькі гуцули, з’явилася в Глибоці приблизно в 1820 році.
Вже в 1834 році 30 родин переселилося на південь Буковини до Нового Солонця, а частина родин до Старої Гути, на захід від Глибоки. Більша частина родин залишилися в Глибоці. У другій половині XIX ст. велика кількість поляків, в даному випадку з Галичини, посилилась на тимчасове або постійне проживання в Глибоці, по-скільки приймала участь у будівництві залізниць: зі Львова до Чернівців, а потім до границі австрійської Буковини з Молдавією. Невдовзі Глибока стала вузловою залізничною станцією, бо було проведено будівництво двох залізничних ліній: одна –  до Чюдину і Берегомету, а друга – до повітового міста Серет. Тільки не значна частина польських робітників, які брали участь у будівництві цих залізничних напрямків, поселилася в Глибоці. Інша частина – пішла на південь, щоб  далі продовжувати будівництво та експлуатацію залізничної дороги до Пашкан в Молдавії, а також її столиці Ясси, та частина що залишилась в Глибоці,  заснувала родини, то були родини: Райман, Богусєвіч, Войтович, Рабчук, Долиняк, Матуш, Яворський, Рачинський, Гаєвський, Мужен, Гєрлях. На залізничній станції вони виконували обв’язки:  Болеслав Раймана і Богусєвіч – керівників будівництва станції, їх помічник – Ян Войтович, Антон Рабчук – механік, закачував воду до збірника, який наповнював паровоз; його брат, а також  Павил Долиняк і Кароль Матуш були провідниками, Людвік Яворський – механік в залізничній майстерні, Петро Рачинський – стрілочник, а Людвік Гаєвський, Леопольд Мужен і Леон Гєрлях – колійові наглядачі.
Із східної сторони, недалеко від залізничної станції, було збудовано і пущено в експлуатацію лісопильний завод, а з західної сторони – цигельний. На будівництво крім уже існуючих спеціалістів німецьких і польських приїздили ще нові, переважно з Галичини. Ними були: Туринські, Цітковські, Яворські котрі створили родини і поселилися на постійно в Глибоці
Одним із меценатів будівництва залізничних ліній: зі Львова до Чернівець, а далі до Глибокої і до Молдавської границі, був представник древнього литовсько-польського роду Сапєгів, ксьондз Адам Сапєга з Красичіна, його ще звали також «червоним князем», котрий при будівництві лінії залучив велику кількість поляків з Галичини. Він також на території Глибоки та її околицях придбав по низькій ціні 6 тис. гектарів землі (переважно пасовиська і  буковинські ліси, які вирубували на залізничні «шпали»)
В 1894 році з 5 по 10 червня у Львові проходила Крайова виставка, яка була розташована  на території Стрийського парку. Під час виставки та представлення на загальний огляд Panoramy Raclawickie;  зустрілися в ресторані готелю  Адам Сапєга і дідич з Баліц Броніслав Скібінєський. Останній намагався придбати для старшого сина Олександра, який закінчував рільничий заклад в Німеччині, земельного маєтку. За діловим обідом Сапєга про це дізнався і одразу запропонував відпродати йому по низькій ціні тих 6 тис. гектарів землі і лісів на Буковині, що мав у своїй власності. Так, син Броніслава Скібінєвського Олександр Скібінєвський став власником землі і лісів у Глибоці та її околицях, разом з кіньми,  худобою, реманентом і селянами
Після ознайомлення з територією Глибокої та з офіційними визначеннями границь власності, було  завершено купівлю маєтку, що було підтверджено оформленням документів у державних органах Львова і Чернівець. Придбавши власність, Олександр Скібінєвській розпочав приготування до переїзду, які тривали цілу зиму з 1894-1895 рік. До від’їзду  готувались також і наймані люди з різних повітів Галичини, разом з родинами, майном, худобою, насінням, прищепами (саджанцями), які мали використовуватися весною 1895 року. Транспорт складався з кільканадцять  кінних возів. Надалі таке транспортування продовжувалося через залізничну лінію. Однак на  територій глибоцького маєтку не було будівель придатних для проживання, тільки дерев’яні стайні для худоби, або загони для коней чи овець, що паслися; треба було будувати помешкання для прибуваючих людей, а потім стайні, стодоли, майстерні та інш. Скібінєвський поділив придбані землі, в основному пасовиська, на три фільварки. Південну частину Глибокої назвали Одаєю, південно-західну – Площею, східну, що межувала із селом Димка (заселена переважно румунами) – Путрина. Матеріали необхідні для  будівництва підвозили з місцевої працюючої лісопильні і цегельні українські селяни, а пісок в той же час з ріки Серет, яка знаходилась в кількох кілометрах. Цемент в мішках і бляху доставляли залізничною дорогою польські залізничники з Чернівець і навіть зі Львова. Офіційно відповідальним за будівництво був інженер з Чернівець, але організатором, координатором і спостерігачем усього будівництва був добре відомий Скібінєвському ще з Балєц чи Мостіск, майстер будівельник Ян Дах. Роботами злотницькими і столярними керував знайомий Даха хороший спеціаліст Врублєвский. Як гриби після дощу з’явилися в Глибоці різні ремісничі майстерні: кузні, столярні, слюсарні, майстерня що виготовляла колеса, шефські майстерні, якими керували переважно поляки. В кузні працювали брати Лясковські, вони були спеціалістами з виготовлення великих цвяхів, а також достатньої кількості необхідних скоб різного призначення. Слюсарну майстерню, що виробляла велику кількість замків до дверей чи вікон, заснував, прибулий з Галичини Ганкєвич. Різник Форостей, який оженився з полькою забезпечував людей м’ясом і  бужениною. Розбудованою поштою керував поляк Коробєскі. Поселилося багато євреїв, бо розквітала торгівля. З’явилась шинки, якими керували як євреї так і поляки. Роботою забезпечувалось і місцеве, і прибуле населення, тому що зростала потреба у працівниках на лісопильні і цегельні, а також другой цегельні побудованій в північній частині Глибокої. На великих пасовиськах Скібінєвський випасав худобу, стадо коней і поступово збільшував кількість орної земелі. За продану велика рогату худобу, скакових коней, вовну чи свиней сплачував кредити в банку і розбудовував фільварки та житло для працюючих там людей, переважно поляків, які збільшували його багатство. Це були молоді спеціалісти, будівельники, ремісники, рільничі, молоді сім’ї або тимчасово вільні мужчини, що хотіли створити нові сім’ї. Всі керівничі посади пан Олександр роздавав довіреним людям, полякам, що прибули з Ярославского, Пшемиського, Сапоського, Пшеворського, Леського районів. Наприклад: господарем (економом) на фільварку Путрина був Петро Ржаний, на фільварку Площа –Ян Матуш, якому допомагав Юзеф Матуш. Спочатку економом на Одаї був Анджий Крупа, а його брат Міхал відповідав за стодоли та за магазин з зерном. Ковалем на Одаї став Войцех Косярський, а спеціалістом по косах (стельмах) був Станіслав Томка, його помічником  Єнджей Лижечка. Першим ветеринаром був Пєтр Овад, родом з Санок.
До 1900 року всім своїм людям Скібнєвський виділив помешкання, які були побудовані для них на трьох фільварках , але декотрі, що отримували кращу зарплатню купували у пана ділянки і самі будувалися. Так само чинили і поляки, що працювали на залізниці, на лісопильні та цегельні.
Ліси Скібнєвського займали широкий і довгий простір, від земель та лісу румунського бояра Грігорцеса в селі Прісікарєни –на заході, аж до села Кічера –на північному сході, перетинаючи давній історичний шлях походів королів, гетьманів польських на Молдавію. Це село  румунською називалось: Dumbrava Rogie (Червона Діброва), в котрій пройшла битва рицарів Яна Ольбрехта, що повертались до Польщі з невдалого походу на Сучаву. Охоронцями лісових масивів були поляки: лісник Лазаревич, якому допомагало кілька досвідчених працівників-охоронців лісу, ними були: Ян Завада, Фелікс Слободецький, Станіслав Герат, Казімір Герат, Теодор Вінніцкий, Ян Вінніцкий, Роберт Турчинський, Нікодим П’єдо, Анжей Лєвандовський. З 1900 до 1902 року на фільварку Одая проводилося будівництво спирт заводу. Першим виробником спирту був Юзеф Надольний, а машиністом який пускав спирт завод в дію – Ян Шаланкевич з Сонока. З 1902 року розпочато будівництво панського дому для майбутньої родини Александра Скібінєвського, тому що вже вирішено, що Александр одружуватиметься з Зоф’єю, яка родом з Городинських з під Тарнобджега. Керівниками та організаторами цього будівництва, під наглядом інженера з Чернівець, були: будівельник – Ян Дах і столяр – Врублєвський, які для робіт залучали переважно польських працівників. Між ними був Міхал Дзюжинський з Мостіск біля Пшемишля, швагро Яна Даха.
Перед тим як ввести до панського дому молоденьку дружину Зосю, ясний пан Скібінєвський (так його звали всі мешканці Глибоки) зібрав усю службу палацу. Разом з іншими там булв Стефан Малєцкий – керуючий палацом, корівником та іншими господарчими будівлями. У його підпорядкуванні було багато працівників, серед яких: Матеуш Янда, кучер від цугових коней, який завжди возив дідича Петра Гадомського, палацовий кухар Владислав Грохольський, огородник Антон Густин (молодий чоловік середнього зросту) знайомий із Скібінєвським ще з Баліц. Він став придворним пана Александра Скібнєвського, а через деякий час отримав посаду економа на фільварку Одая, де керував аж до 1924 року, до моменту коли переїхав із власною великою родиною на отримані в оренду 40 гектарів маєтку в Копиченцях на Тернопільщині.
Після від’їзду Густина його місце зайняв Еміль Слюсарчик. Пані Зосю обслуговували польські пані, які часто змінювались, бо Зося була вередлива і не кожна дівчина могла їй догодити.
Після того як було побудовано костел, польські активісти добилися у освітянської влади дозволу на відкриття польської школи. Була то чотирьохкласна школа, яка розміщувалась у добротному будинку з чотирма кімнатами, будинок наданий дідичем знаходився недалеко від палацу. Першим вчителем був Ян Доспіль.
На той час в Глибоці вже працював ветеринарний лікар Мінялов – німець за походженням, який оженився з полькою, а також проходив практику молодий лікар Друкер, напевно також німецького походження. Трохи пізніше розпочав практику лікар–стоматолог на прізвище Габер. Ще раніше була відкрита аптека, в якій працював весь час аж до Першої світової війни поляк, прізвище якого не встановлено. На західному краю Глибоки день і ніч працював моторний млин, механіку якого на початку ставив один із Островських, що мешкали в Глибоці, а також працювало кілька поляків мельниками.
Перед початком Першої світової війни, Глибока як центр муніципалітету, до якого входила велика кількість навколишніх сіл, нараховувала біля 4 тис жителів, польських родин мешкало біля 70. Натуральний приріст був великим, бо наприклад ясна пані Зося Скібінєвська встигла народити за 8 років п’ятеро дітей, а інші польські пані не поступалися їй місцем, так що в кожній родині крім батьків було від 4 до 6, а навіть 7 дітей. В цей час в Глибоці проживало приблизно 450 -500 осіб поляків.
Перша світова війна зменшила кількість жителів Глибокої. Військовий резерв чоловіків і допризовники були забрані до австро-угорської армії. П’ятьом неповнолітнім допризовникам вдалося потрапити на пункт призову в Чернівцях, звідкіля добралися до рядів II Бригади Легіонів Польських, це були: Францішек Ксавери Дах, молодший син майстра-будівельника Яна і його колега Завада, швидше всього звали його Анджей. З усієї Буковини було багато таких бажаючих, незабаром з добровольців було сформовано одне угруповання, так зване буковинське (Кампанія Буковинська II Бригади Легіонів Польських).
Нещастя війни прийшло і до родини Александа Скібінєвського. Військове керівництво змусило всю родину і частину господарства з худобою, кіньми і зерном, вивезти в Карпати, перед приходом російської армії. Коли караван возів і частина персоналу дійшла до гір, пан Скібінєвський був підстрелений у ліву руку, а так як не було відповідних засобів до лікування, розпочалась гангрена, тому треба було ампутувати руку вище ліктя. В цей час, переходячи через Глибоку та її навколишні території, російські війська грабували все, що вдавалося з фільварків, а фільварок Путрина, де розмістилась російська кавалерія був повністю спалений.
Після війни частина польських родин перебралася в свої давні родинні помешкання до Польщі, яка вже на той час мала  границю з Буковиною, зайнятою в 1918 році Румунією, частина переїхала до інших районів Буковини, дехто повернувся до Глибоки разом із новоприбулими польськими поселенцями. До прикладу: два брати Старчевські одружились із представницями румунської національності, прийняли православну віру і змінили свої прізвища (Starczewskich –Stsrcescu) на Старческу, і стали опорою румунської влади в Глибоці. Старший Старческу довгий час займав посаду в секретаріаті муніципалітету, молодший готував молодь до війська (primilitarii).
Перед Другою світовою війною в Адинкаті (Глибоці) проживало приблизно від 50 – 60 польських родин, це були родини: Шмідтів, Цітковських, Сопухів, Юрків, Томків, Дахів, Касєвічів, Дутків, Платушів, Крупів, Зборовських, Флісаків, Лєвандовських, Рабчуків, Рачинських, Войтовичів, Шаланкевичів, Овад, Бочар, Сімоніків, Маліновських, Романюків, Ласковських, Островських, Турчинських, Гаєвських, Долиняків, Пудов, Войсів, Герат, Лянгов, Врублєвських, Савчуків, Пітків, Ганкевичів, Жутідлов, Москалі, Ключинських, Степків, Газдів, Аугустиняків, Лобазов, Дзюжинські, а також Скібінєвських, господарство яких збідніло після спалення фільварку Путрина, а найбільше через проведену сільськогосподарську реформу в Румунії. Фільварки, що залишились, Одая і Площа, це господарства приблизно біля 1000 га орної землі і частина пасовиськ. Ліси залишались без змін. Поступово достаток Скібнєвських зростав, що дало можливість його особистим працівникам на фільварках і дворовим краще жити, в тому числі і великій кількості польських родин.
Польські активісти, такі як: президент Товариства Польського в Глибоці Рудольф Ключінські, легіоніст Францішек Ксавери Дах і військовий інвалід Юзеф Шаланкевич, загітували пана Александа, щоб викупив у єврея в центрі села, великий дерев’яний зал, що був у нього товарним магазином, щоб створити музей Дому Польського. Потім добудували крило в якому в одній із залів споруджено польську читальню і бібліотеку, в решті приміщень буфет для відпочинку і вкінці гардероб для біля сцени також побудували додатково гардероб для “акторів”. Той буфетний зал був центром герцегскої дружини. Читальною і бібліотекою керував старанно і з любов’ю Юзеф Шаланкевіч. Перед Другою світовою війною бібліотека нараховувала біля 1800 томів (книг) польських авторів:
–    Крашевського
–    Сінкевича
–    Марії Конопницької.
В 1928 р. ці ж активісти, з допомогою Скібінєвського добилися дозволу у влади муніципалітету і повіту сторожинецького на відкриття приватної польської школи. Вона знаходилась в будинку австрійського фінансового уряду, дану будівлю викупив Скібінєвський з допомогою війта муніципалітету Глибокої, Максимюка. В цьому будинку, в двох лекційних залах, з боку веранди, вчились польські діти у дві зміни від першого до сьомого класу. З західної частини будинку у двох кімнатах з кухнею жили почергово директор або вчителі. Першою вчителькою була пані Пшиждецька, потім Яворська, Лопатинська, Урбанські (директор), Бридгерувна і інші. Релігії навчав польський св. Велюш. Кілька учнів цієї школи, яких рекомендували вчителі, а котрих могли утримувати батьки, були направлені і прийняті до Польської приватної гімназії в Чернівцях. Це були  брати Кшиштов і Александр Дах, а також Владислав Томків. Два останні проживали в польській бурсі.
На захід від костелу був упорядкований стадіон для волейболу, де вільна польська молодь з весни до осені в після обідній час до пізнього вечора, в хорошу погоду, грала у волейбол (дівчата з хлопцями). Найкращі спортсмени їздили на матчі в інші місця, наприклад Красна Ліске біля підніжжя Карпат, а також брали участь у змаганнях, що організовувалися в Чернівцях.
В 1936 р. помер дідич Александр Скібінєвскій, він був похований між костелом і дзвіницею, після його смерті власником став старший син Броніслав, який закінчив сільськогосподарський заклад(studiach rolniczych) в Польщі.
Велике горе опанувало поляків Глибокої. Польська війна з німцями в 1939 р., перехід через Буковину керівної польської влади і уцілілих частин польської армії – принесло велике горе в польські родини Глибокої.   Великою несподіванкою була окупація радянською армією Бессарабії і Північної Буковини з Глибокою, в кінці червня 1940 р.. Хоча в таємному протоколі Рібентропа-Молотова йшла мова тільки про згоду Гітлера на окупацію Бессарабії. На протест Гітлера у справі Буковини, Сталін відповів, що зайняв  частину Буковини як компенсацію за багатолітню експлуатацію Бессарабії Румунією, а також через те що більшість тодішнього населення становили українці (так звані русини). Родина Скібінєвських встигла покинути Глибоку перед приходом радянської армії і виїхала до румунської території на границю Буковини з Семиградом, де поселилися в раніше придбаному будинку.
Вже за місяць радянська влада мала готовий документ списків поляків призначених до вивозу у віддалені райони Радянського Союзу. Першими були відправлені Альбін Сопух з жінкою і сином Каземіром, власник молочарні, що продавав масло аж в Бухаресті, а також один з Гератів з жінкою двома синами і двома дочками та лісничий Скібінєвського. Готувався до відправлення легіоніст (нагороджений Христом Незалежності маршала Пілсудського) Францішек Ксавере Дах з дружиною, трьома синами і чотирма доньками. Він не був вивезений тільки тому, що комендант прикордонних військ назначив його керівником будівель робіт по будівництву границі між Північною Буковиною із столицею в м. Чернівці і Південною із столицею в Сучаві.
Більшість поляків, що працювали у пана Скібінєвського на обох фільварках і гуральні, працювали там і далі, але керували ними вже ново призначені комісари. Інша частина виробляла спирт, який заправляли до залізнодорожних цистерн, по спеціально збудованих спиртогонах. У панському будинку Скібінєвських керував прикордонний комендант, виконуючий обов’язки управителя.
Через рік, а саме 5 липня, румунське військо діючи з Вермахтом у війні проти СРСР здобуло північну Буковину.
Повернулась сім’я Скібінєвських і життя поляків почало налагоджуватись. В восени 1942 р. у Скібінєвських з’явилося два конспіратори, прибулих нелегально з Польщі. Їх поселили далеко в лісі у родини Лазаревичів. Одного вечора вони прибули до легіонера Францішека Ксавере Даха і в трьох під час вечері, яку подала Казімера з Густинова – дружина Даха, проводили конфіденційну розмову. Зимою, під виглядом перевезення дров для опалення, Францішек Ксавера кілька разів зустрічався з прибулими з Польщі, які представляли себе робітниками. На запитання старшого сина Криштофа, його батько сказав тільки одне речення : “…Весною дізнаєшся про все, знайдеться робота і для тебе”. Але весною 1943 р. по донесенню українського націоналіста, два конспіратори були затримані румунськими жандармами і довго утримувались ними в поліції. Замішані в даній справі, між іншим, дідич Броніслав Скібінєвський, дочка померлого Лазаревича і Дах. І тільки літом комендант поліції змушений був відправити їх до Сторожинецького повіту. Майже одночасно гестапо викрило у Львові сильну польську організацію, яка була зв’язана з  чернівецькою, а повідомлені румуни були змушені провести там арешти. Затримано і транспортовано до Бухаресту молодшу сестру Броніслава Скібінєвського, якій ще не було 20 років, Анну-Кароліну. Броніслав повернувся в Глибоку через кілька місяців в той час, як Інка (так всі її називали) знайшлася в Польщі, тільки після війни, де разом з братом Броніславом і двома сестрами проживає в Битомі.
Коли в березні 1944 р. Сідний фронт наблизився до Буковини і Глибоки, родина Сібінєвських на декількох возах поспішно виїхала до свого господарства в Бистрівці, втікаючи від червоної армії. Вже ніколи ні один член родини не повернувся в Глибоку. На фільварках організували чотири радгоспи, колгосп, в панському будинку створили повітовий шпиталь(в даний час там також розташовані відділення центральної районної лікарні), бо Глибока уже тоді перетворилась з муніципалітету на район. В якому нараховувалось біля 6000 жителів.
У квітні 1944 р. дійшло до буковинської Полонії і до Глибокої звернення Союзу Польских Патріотів, щоб поляки ступали в ряди польського війська. В травні районний виконавчий комітет направив до армії великопольскої кільканадцять молодих бажаючих юнаків серед них був і Владислав Томків, про якого згадувалось раніше, як учня гімназії в Чернівцях. Після закінчення військового училища, Томків весь час був на фронті, виконуючи обов’язки керівника протиповітряної артилерійської дивізії  при штабі І Армії ВП. 8 червня 1944 року карту призова до польського війська отримало дуже багато поляків у віці від 17 до 50 років. З кожної сім’ї всіх мужчин даного віку  зібрали на збірний пункт в Чернівцях, їх погрузили у залізнодорожні вагони і відправили на роздільний пункт до Житомира, а конкретно до замку і парку на горі Левково. Для прикладу там були і поляки з Глибокої: браття Владислав і Каземир Рабчукові, легіоніст Францішек Ксавере Дах з синами Кристофом, Александром, братом Стефаном і зятем Петром Бочаром. Юзеф Шаланкєвич (інвалід без ока) з сином Каземіром, Кароль Доленяк, Юзеф Дудко, Тадеуш Дриліх, Юзеф Ганькевич, Кароль Янда з сином Владиславом, Юзеф Касєвіч, браття Лекс (Ян, Юзеф, Міхал), браття Каземір і Станіслав Москале, Петро Новак, Каземір Платуш, Ян Романюк, брати Фрацішик і Юзеф Сімонік, Міхал Сопух, разом з братом Юзефом і Яном, Кароль Шміт з братом Францішком, браття Юзеф і Войцех Светліцев. Крім названих раніше ще Владислав Томкін, його племінники Євген, Антон Францішек, потім Роберт Турчинський з сином Іваном, Юзеф Вільк, Каземір і Владислав Войтович, Павел Войс, Михайло Заєць, Тадеуш Зборовський, Каземір Бавер. З перечислених загинули на полі битви в рядах І і ІІ Армії ВП: Каземир Шаланкевич, Каземир Бавер, Тадеуш Дреліх, Антоній Томків, Францішек Томків, Павел Войс, Каземир Войтович; кілька було поранених: Криштоф Дах, Станіслав Москаль, Ян Сопух, Владислав Томків, Юзеф Світліцкий, Юзеф Вільк. Воїнів, які воювали з німцями було відзначено пам’ятними медалями та нагороджено срібними медалями за бойові заслуги і бойовими хрестами.
По закінченню війни польські родини відповідно до репатріації повернулись до Польщі, зокрема до Врацлова, Любані, Кракова, Лодзь та інших міст. Проте деякі родини в Глибоці залишилися, то були змішані родини польско-українські,  румунсько-польскі.
В Глибоці слід по поляках однако залишився, бо проживає там надалі кілька родин: Гератів, Романюків, Левандоських, Дудків. Вдови по українцях і росіянах. Повернулась із Казахстану Каземира Герат, яка була вивезена з батьками у 1940 р., залишився один з Романюків, жонатий з росіянкою, а також Антоніна Левандовска, вдова по росіянину, і її сестра Вікторія.
Доля поляк, як ми бачимо із спогаді Кшиштофа Даха, не є простою, вона відтворює всі історичні події, через призму яких довелося пройти звичайним людям. Людям, яким хотілося кохати, бути любимими, мати власту сім’ю і вилику родину, будувати плини на майбутнє і його не боятися. Однак у історії на всі сподівання свої плани.
Сьогодні польська громада в Глибоці діє досить активно і не важливо яка їх кількість стосовно перепису, важливим є те, що невелика кількість людей намагається не загубитись у вирі часу, зберегти власні традиції, зберегти власну віру.

Історія – Козаки – традиції через роки

Керівник: Сиротюк Алла Костянтинівна – вчитель вищої категорії, старший вчитель, вчитель історії.

Виконавці: учні Глибоцького ліцею

Правда кличе, зове! Правда захисту просить!
                                                                  У всіх тих, хто не хоче служить!
                                                                  Хто у грудях, як стяг, гідність нації носить,
                                                                  Прагне з нами разом в світі новому совісно жить.
                                                                                                                (В. Фостій)
В історії українського народу було чимало героїчних, славних сторінок, коли незважаючи на несприятливі обставини, ризикуючи життям, наші предки захищали свою свободу, боролися проти соціального і національного гноблення. У XIX – на початку XX ст. найважливішими факторами вітчизняної історії стали: формування модерної української нації, відстоювання законних політичних прав, боротьба за збереження та розвиток української мови, звичаїв, національної свідомості, утвердження почуття єдності всіх українських земель. Важливою складовою частиною національної боротьби українського народу став національний рух на Буковині.
Громадських організацій, які працювали у напрямку підняття української самосвідомості було чимало. Всі вони, в національному питанні, залишались на позиціях культурологічної теорії нації. Взагалі на зламі XIX- XX ст. в українському середовищі формувалися такі напрямки політичної думки, як: лібералізм, соціалізм, націоналізм. До національного руху залучалися цілі родини, найвідоміші з них: Антоновичі, Грінченки, Грушевські, Драгоманови, Косачі, Русови, Старицькі, Чикаленки, Шраги, Дорошенки, Ковалевські, Шемети та інші.
Чимало було зроблено воїнами – слова, переконання, віри та впевненості для того, щоб попри всі історичні негаразди, політичні казуси, в третє тисячоліття народ український увійшов з гідно піднятою головою, рівний серед рівних у світовій сім’ї народів. І сьогодні прискорюючи процеси відродження духовної спадщини, так міцно приспані в деяких, головах, з вірою та правдою йдемо до Сонця Будучності.
Але майбутнє України багато в чому визначається тим, якою буде молодь нації. Тому виважене, національно-свідоме, здорове виховання нового покоління – перше завдання сьогодення.
Піднесення інтересу науковців до пізнання і дослідження національно-культурного життя буковинської спільноти та діяльності громадських, зокрема, на території Буковини до сьогодення, стали поштовхом для формулювання проблематики науково-пошукової роботи.
Теоретична основа дослідження. Проблему національного руху на Україні, зокрема на Буковині, у своїх дослідженнях висвітлюють: В. Сарбей,  М. Юрій, О. Добржанський, Я. Грицак, Я. Дашкевич, В. Даниленко, С. Єкельчик, Е. Сміт, Ю. Римаренко, С. Смаль- Стоцький, В. Костащук, Л. Когут.
Мета роботи полягає у дослідженні діяльності громадських організацій, що діяли на території смт Глибока в період першої чверті XX ст. та на сучасному етапі розвитку незалежної України.
Визначена мета досягається шляхом вирішення наступних завдань:
•    проаналізувати діяльність організації “Січ” з 1902 до 1923 року на території смт Глибока,
•    дослідити діяльність крайового козацького товариства “Буковинська крайова козацька Січ ім. Івана Мазепи” в смт Глибока.
Об’єктом дослідження є громадські організації: “Січ” та “Буковинська крайова козацька Січ ім. Івана Мазепи”.
Предметом дослідження є історична доля та значення діяльності організацій “Січ” та “Буковинська крайова козацька Січ ім. Івана Мазепи”.
Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків та використаної літератури.

                             II. Діяльність громадської організації “Січ”

                           на території Буковини, зокрема смт Глибока.
“Січ” – назва культурно-просвітницьких організацій українських студентів, що діяли у другій пол. XIX- першій пол. XX ст. у західноукраїнських землях та в Австрі Перше студентське товариство “Січ” виникло у 1861 у Львові і діяло до 1863. Студенти-українці навчальних закладів міста об’єднались у товариство, члени якого демонстративно носили козацькі шапки, високі чоботи, вишивані сорочки, шаровари, гуцульські сардаки. У народних строях вони відвідували лекції, з’являлися на вулицях, у публічних місцях, співали українські пісні, демонструючи в такий спосіб свої симпатії до культури і мови рідного народу. Стихійне зародження патріотичного руху студентської молоді згодом набрало більш організованих форм. Після розпаду в 1863 першого товариства “Січ” частина студентів приєдналася до “Мети”, інша, продовжуючи навчання у Відні, створила у 1868 нове товариство під назвою “Січ”
“Січ” віденська, одна з найстарших українських студентських організацій, заснована 9 січня 1868 у Відні. Засновниками й першими головами “Січі” віденської були А.Вахнянин і Ю.Целевич; у наступні pоки товариство очолювали: М.Подолинський, І.Пулюй, І.Горбачевський, Я.Окуневський, І.Куровець, М.Кордуба, В.Старосольський, Р.Перфецький, З.Кузеля, О.Бачинський, Р.Залозецький, Д.Равич, Б.Лончина та ін Упродовж свого існування “Січ” віденська провела велику працю для ознайомлення чужинців з Україною і помноження її прихильників.Проіснувала до 1947 (1941 її перетворено на філію Націоналістичної Організації Українського Студентства — НОУС, але назву “Січ” збережено), коли після совєцької окупації Відня був вивезений на Сибір останній голова С.Наклович, і майже всі члени товариства покинули Відень.
“Січ” – як українська фізкультурно-спортивна організація існувала в 1900-30 роках у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша фізкультурна організація “Січ” на Івано-Франківщині була заснована снятинським адвокатом Кирилом Трильовським у травні 1900 в селі Заваллє(я) Снятинського повіту. Згодом фізкультурно-оздоровчі організації під цією назвою виникли в ін. повітах Галичини і Буковини. Напередодні Першої світової війни у 1913 в Галичині діяло понад 900 первинних організацій “Січ”, в яких налічувалося 6л. 80 тис. членів. Члени “Січі” були зобов’язані працювати над своїм фізичним і моральним оздоровленням, дотримуватися національного одягу, приходити на спортивні змагання і свята в одностроях, з малиновою стрічкою через плече. Сільські і повітові “Січовики” мали свої прапори. У роботі товариств наголошувалось на необхідності розвивати історичні традиції українського народу, навіть назви керівників різних відділів і структурних підрозділів називались, як на Запорозькій Січі.Найбільш масовими виховними формами діяльності “Січі” було проведення сільських, повітових і крайових демонстрацій та спортивних змагань.
У теплі погожі дні січовики вправлялися на свіжому повітрі (для чоловіків — вільні вправи та вправи з топірцями, для жінок — вільні вправи та вправи зі стрічками). Сільським осередкам надавали допомогу інструктори повітових організацій “Січі”. Вони вчили сільських юнаків і дівчат вправ, готували їх до виступів на місцевих та окружних фестинах. Деякі первинні ланки “Січі” мали власні духові оркестри, які виступали на своїх і сусідських січових фестинах, народних святах і забавах.
Січові фестини починалися переважно походом (маршем) з оркестром вулицями села. На майдані відбувалися вправи, ігри, забави, атракціони, ви-ступав хор, декламувалися вірші. Наприкінці влаштовувалася забава.
З 1902 до 1923 студентське товариство “Січ” діяло у Чернівцях. Товариство проводило культурно-просвітницьку роботу в Буковині, видавало гумористичну газету “Січове слово” (1904), неперіодично брошури з українознавства, видавала “Бібліотеку”. Студентське земляцтво “Русь” у Граці в 1910 переіменувалось у “Січ” і активно діяло аж до кінця 1940 років.
“Січ” була руханково-пожежним товариством, але виконувала й культурно-освітні функції, влаштовуючи концерти, вистави, доповіді, вечорниці, прогулянки,забави.
Влітку 1912 року відбулося в Чернівцях Січове Свято, на яке з’їхалися тисячі “Cічовиків” з краю. Всіх “Січей” на Буковині було 112, загальна кількість дев’ять тисяч членів, так подавали свого часу місцеві “Вісті з Січи”.
Ось як пише про це у своїх спогадах Теодор Галіп: “Cічове Свято… Чернівці зароїлося молодими кремезними Подолянами і спортивними Гуцулами. Всі ті козаки, як народні маси почали звати “Cічовиків” виступали в мальовничих одягах народної ноші, з лентами на грудях, з топірцями, а дехто в новім однострою (чумарка, шаровари, висока смушева шапка). Свято почалося походом головними вулицями міста, з прапорами та січовими оркестрами. Великим числом учасників та зразковим, військовим порядком. Свято викликало загальний подив у місті, для якого ця українська селянська демократія була несподіванкою, не для всіх милою, новиною. У Святі брали участь всі національно освітні круги”.1
Багато учасників буковинських “Січей” у своїх спогадах стверджують, що “Cічі” зробили національний переворт в українських душах! Їх кристалізували, назавжди закріпили віру в перемогу своєї української правди!
З нагоди 100 – річчя заснування першої “Cічі” 5 травня 1900 р. в Канаді вийшла “Пам’ятна книга “Січей” “Гей, там на горі “Січ” іде!” Наші українці в діаспорі, колишні січовики чи очевидці січового руху надрукували тут свої спогади, бо вважають, що “Cічі” – це невід’ємна частина історії нашого національного відродження. У цій книзі вміщено дві фотографії, під якими підпис “Січ” – Глібока, пов. Сторожинець”.
Також у статті Др. Василя Орелецького “Січ” – Лужани, пов. Кіцмань”
1Др. Тедор Галіп “Січовий рух на Буковині”, “Гей, там на горі “Січ іде” Winniped, Manitoba, Canada, стор.327.
читаємо: “Січова ідея опанувала навіть такі місцевості, що межували вже з румунською етнографічною територією, як напримір велике село Глібока. Тут енергійним січовим організмом був Букатар”.1
Тепер неможливо знайти очевидців створення січового товариства у Глибоці. Тому при зборі матеріалів використані спогади дітей, близьких родичів тих, хто дійсно стояли у витоків, приймали активну участь у створенні і роботі громадського товариства „ Січ” у нашому селищі.
Згадує Митранюк Тодор Карпович, 1920 року народження, корінний глибочанин :
“Про глибоцьку “Січ” я знаю із розповідей моєї матери, Митранюк Ірини Семенівни ( уродженої Лук’янчук ). Ще будучи незаміжньою дівчиною, вона була активним членом “Січі”. Я не можу пригадати, у якому році була створена “Січ” у Глибоці , але думаю, що це відбувалось між 1901 та 1903 роками. Тоді у селищі теж було багато інтелігенції, яка намагалась всім жителям через культурно-просвітницьку діяльність довести, що наш народ нічим не гіршій за німців, румунів, поляків, але його весь час пригнічують, знущаються, а він все терпіть і не бореться за свої права. У Глибоці найбільш активним агітатором створення “Січі” був Воробкевич. Його підтримувала і православна церква. Це було досить важливо, бо влада рахувалась з думкою священників, котрі доводили, що “Січ” є спортивно-пожежним товариством, що воно не буде займатись політикою і виступати проти цісаря.
Активістами були скликані збори, на яких було вирішено, чим будуть займатись січовики. Було вирішено, що їм можна влаштовувати народні гуляння, спільні забави, вечорниці, концерти, організувати хор. Також було наголошено, що таке товариство необхідне. Воно зможе поліпшити життя народу, люди вже можуть не боятися пожеж так, як раніше, бо-тут зібралось багато сміливих, відважних парубків, які будуть навчатись пожежній справі.
1Др. Василь Орлецький “Січ” – Лужани, пов. Кіцмань, Пропам’ятна книга “Січей “Гей, там на горі “Січ іде”, Edmon, Alberta, Canada, стор.333.
До “Січі” приймали кожну порядну людину, не п’яницю і не бешкетника. Вступаючи до товариства, писали заяву та платили щомісячну “вкладку” на організацію різноманітних заходів. На загальних зборах кожен міг промовляти, ставити внесення, вибирати і бути обраним до складу старшини, подати скаргу. Про свій виступ старшину попереджали заздалегідь і якщо хтось хотів виступити і не сплатив “вкладку”, то йому не давали слова. Фонди складались з дарів, описових, плати за концерти. Управляли товариством загальні збори, які скликались раз на рік. Старшина засідала кожного місяця. На зборах заслуховувалася діяльність старшини, відчитувався за фінанси скарбник і фінансова комісія. Недіяльних членів усували судом товариства. Але не дивлячись на таки суворі умови, було багато бажаючих вступити до товариства “Січ”.
Відзнакою січовика була малинова стрічка з написом “Січ у Глибоці”. її носили через плече на урочистих подіях. Січовики пишалися цією відзнакою. Гімном товариства була пісня “Гей, там на горі Січ іде”, якою розпочинали всі заходи.
При товаристві був заснований великий змішаний хор, до складу якого входила Ірина Семенівна. Хоча походила вона з простої, але заможньої родини, володіла українською, німецькою ( яку вчила в школі) та румунською мовами. І це було характерно для багатьох молодих глибочин того часу. На фотографії  можна побачити склад цього хору. Також на цієї фотографії можемо побачити багато наших земляків – глибочан : Марусяк Марію, Кручка Георгія, Зеленька Тодосія, Калинюк Іфтиму. У центрі – січова старшина на чолі з Василем Воробкевичем. (Додаток 1)
Хор співав багато пісень – “Ой у лузі червона калина”, “Гей, там на горі Січ іде”, “Гей, видно село”, “Ой, зацвіла черемха”, “Ой, у полі верба”, та ще багато патріотичних, народних та духовних пісень.
Члени товариства часто влаштовували танці, вечорниці, інші молодіжні забави, адже вони всі були молоді, запальні, гарні.
Для своїх зібрань “Січ” спочатку наймало приміщення у так званому “польському клубі”, а потім коли за зібрані народом гроші було побудовано Народний дім, то збиралися там. На місці “польського клубу” пізніше був побудований будинок, де тепер розміщується санепідемстанція, а на місці Народного дому – кінотеатр.
Ірина Семенівна свято берегла фотографію своєї молодості. Стрічку, нажаль, зберегти не вдалося. В період , коли Буковина була приєднана до королівської Румунії, а потім і в радянський період, багато речей, що нагадувало про “Січ” було знищено. Але цю фотографію переховували, боячись репресій з боку влади. Так вона і збереглася до нашого часу.
До речі, у корінних глибочин є такі або схожі фотографії, з яких дивляться на нас наші молоді тоді батьки” – закінчив свою розповідь Тодор Карпович.
Своїми спогадами про Січ, із розмов з батьками, ділиться Зеленко Тітус Васильович, 1923 року народження, корінний житель Глибокої.
“Мої батьки: Зеленко Василь Тодорович та Зеленко Василка Михайлівна були учасниками “Січі”. До організації входила молодь віком до 25 років. Січовики влаштовували різноманітні вистави, а місцем їх проведення були стодоли. Пригадую із розмов, що будівля організації знаходилась там, де зараз розташовані каруселі, у місцевому центральному парку. Проіснувала “Січ” десь до 1923 – 1925 років і при румунській владі припинила діяти. По припиненні діяльності учасники розділились, одні об’єднались у театральний та хоровий гуртки, інші (старші селяни) увійшли до селянської спілки “Руська бесіда” (дім знаходився у Чернівцях по вул.. Головній). Учасниками “Січі” були: Тодосій Букатар, Тодор Лукінюк, Михайло Микитюк, Федір Бурак, Олександр Мазуряк, Георгій Кручко, Микола Паламарюк. А з 1931 року почалось будівництво Народного дому, активну участь у якому приймали січовики. Батьки розповідали, що в Домі зберігався “Кобзар”, 1923 року видавництва”.

III. Історія створення та сучасна діяльність Глибоцького районного козацького товариства “Буковинської крайової козацької Січі імені гетьмана Івана Мазепи” в смт Глибока.
Українське козацтво – правонаступник історичних гілок українського козацтва, які діяли на засадах відновлення незалежності України та її розбудови. (Статут Українського козацтва п. 1.1). Саме такими рядками хочеться розпочати розповідь-дослідження про діяльність козаків Глибоччини. Люди, які щоденною працею примножують, збагачують національну скарбницю матінки України.
Почнемо з початку. Відродження козацького руху в Україні збіглося з процесом становлення демократії та незалежності. У 1990 році в Запоріжжі виникло громадське об’єднання – Козацьке товариство «Запорозька Січ». 14 жовтня 1990 року, в день Покрови Пресвятої Богородиці, на Хортиці близько трьохсот бажаючих зареєструвалися до лав козацтва. 14 жовтня 1991 року в Києві на Всеукраїнській установчій козацькій раді відбулося об’єднання козацьких організацій. Першим Гетьманом Українського козацтва став В’ячеслав Чорновіл. (Додаток 2) 17 березня 1992 року Міністерство юстиції зареєструвало Статут Українського козацтва. Після цього розпочався швидкий процес створення козацьких підрозділів у найбільших містах, обласних та районних центрах України. Активну роль у цьому відіграв Володимир Мулява, Гетьман Українського козацтва в 1992—98 роках, генерал-майор Збройних сил України.(Додаток 2) За часів В. Муляви козацтво здобуло державне визнання. Президент України Леонід Кучма 4 січня 1995 року підписав Указ «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва», що відкрив нові перспективи його розвитку. Згідно з Указом Президента України від 7 серпня 1999 року впроваджено святкування Дня Українського козацтва 14 жовтня, у день свята Покрови Пресвятої Богородиці. Того ж року було утворено Координаційну раду з питань розвитку козацтва при Президентові України, на яку покладено завдання вносити пропозиції щодо формування державної політики у галузі відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва. Л. Кучма затвердив Національну програму розвитку Українського козацтва на 2002—2005 роки, але від запропонованої йому гетьманської булави відмовився. У жовтні 1998 року Гетьманом Українського козацтва було обрано генерала Івана Біласа.(Додаток 3) Зимою 2005 року Гетьманом України обрано Президента України Віктора Ющенка.(Додаток 3) Його присяга відбулася на Софійській площі в присутності представників усіх козацьких організацій за старовинним козацьким звичаєм. Того ж року було утворено Раду Українського козацтва при Президентові України та призначено Станіслава Михайловича Аржевітіна її секретарем.(Додаток 4)
Так почалась на Україні хресна хода – Відродження Українського козацтва. Не оминули історичні події і Глибоччину.
Плахотний Володимир Степанович, який прийняв посвяту у козаки в м. Києві у Володимирському соборі. Будучи людиною, яка шанує, береже та примножує українську народну скарбницю, Володимир Степанович запропонував створити “Буковинський кіш” від козацької організації Міжнародна Асоціація “Козацтво”.(Додаток 5) Справа поступово почала оживати. При сприянні Плахотного В. С. у 2005 році відбулась перша посвята в козаки, яка проводилась у районному будинку культури. (Додаток 6)
Ось що пригадує про ті події Григорчук Володимир Назарійович: “В той день посвяту отримало приблизно 40 чоловік, в тому числі і я. Присутніми на посвяті були Арджавітін Станіслав Михайлович, який з 1996 року — Генеральний Скарбник Українського Козацтва, заступник Гетьмана України, генерал-осавул, а також шість генералів та одна жінка полковник. Фото та відео документи майже не збереглись. Що хотілось б ще додати і наголосити. З самих перших кроків козаків Глибоччини духовним наставником є отець Роман, настоятель церкви кн. Ольги Київського патріархату.” Володимир Грогорчук , ще пригадав про те, як першим козакам ніде було проводити зібрання, тому виникла ідея про відновлення діяльності Народного дому в Глибоці. Почавши діяльність у даному напрямку козаки зустріли багато однодумців які уже проводили роботу це були: Яків Олар, Василь Кушнір(нині покійний), Марія Майщук, Іван Олар, Марко Кручко, Анатолій Дудко ,Ольга Білашевич, Володимир Плахотний(нині покійний), Володимир Пастухевич, Микола Атаманюк, Ілля Нікіфорець, Олександра Приходько-Возняк, Євгенія Лупуляк, Петро Кльоц(нині покійний), а також збором підписів займався сам Володимир. Після понад двох років митарств активістам вдалося відновити роботу Народного дому “Глибоччина”, де і знаходиться штаб районної козацької громадської організації. Спільна діяльність двох організацій є гармонійним доповненням один одного.(Додаток 7)
Поступово розмова переходить до Лопуляка Іллі Костянтиновича.
Його свідчення: “Друга посвята відбулась 2006 року на Покрову. Дійство незабутнє, посвяту прийняло приблизно 35 чоловік, в тому числі й я, найбільше було представників із с. Стерча. Але мені хочеться більш детальніше зупинитися на тих подіях, які передували посвяті. Отже, на протязі 2006 року ми з побратимами збирали кошти на ікону Пресвятої Покрови, що є центровим елементом у архітектурній композиції пам’ятника “Борцям за волю України”, так як необхідно було провести заміну попередньої за часом давності. Нову ікону писали у м. Біла Церква Київської області у місцевого підприємеця Бачинського Леоніда Петровича,  а ось рамку виготовляли вже наші  місцеві майстри с. Сучевени (Широка Поляна) за сприяння Горячко Костянтина Івановича селищного голови та Драгібко Омельяна Георгійовича завідувача хірургічним відділенням Глибоцької районної лікарні. На Покрову ікону було освячено в церкві кн. Ольги Київського патріархату отцем Романом. По завершенні богослужіння ікону Покрови Пресвятої Богородиці було пронесено хресною ходою до пам’ятника “Борцям за волю України” . По переду хресної ходи козацькі побратими несли Хрест, ікону Покрови, церковні хоругви, а потім отець Роман і церковний хор, за якими слідом несли державний та козацький стяги і завершували колону прихожани церкви кн.. Ольги, жителі та гості Глибокої. Ікону Покрови Пресвятої Богородиці було вмонтовано на центральній стеллі пам’ятника “Борцям за волю України” над Державним Гербом України, як знак Божої охорони нашої країни. Біля пам’ятника було проведено панахиду борцям за волю України, а потім мітинг і посвяту в козаки, які свідомо зробили життєвий вибір і цей вибір благословив духівник, Грищук Роман. Після посвяти на центральній алеї районного стадіону “Колос” відбулось святкування, де ми пригощали всіх присутніх козацьким кулішем, а для розливу напоїв, був виготовлений держак  для стакана. Також на святі були присутні гості з Донеччини, а саме з Донецької митної академії, які проводили виступ з власною програмою, на спомин про гостювання на Буковинській землі козаки подарували булаву до місцевого музею. (Додаток 8)
По завершенні свята від козаків Глибоччини, в дарунок Великій Козацькій раді, яка відбулась у м. Києві, Плахотний Володимир Степанович повіз вишитий рушник, великий калач та дерев’яний виріб – держак для стакана, якого було вирізьблено власноручно Плахотним Володимиром Степановичем.”
З 2007 року до 2009 року Буковинський кіш проводив роз’яснювальну та методичну роботу з молоддю. Також в цей час козаками було посаджено алею Козацької слави. На той час керівний склад організації був таким: начальник штабу – Атаманюк Микола Миколайович; отаман – Пастухевич Володимир Євгенович.
Пригадує Григогчук Володимир: “Наш кошовий пропор вишивала наша берегиня Пастухевич Оксана.”(Додаток 9)
В козацьких рядах Асоціації відбулися втрати; з життя пішов отаман генерального штабу, організатор та натхненник справи Плахотний Володимир Степанович. Здавалося справа , яку було розпочата, більше не матиме життя. Однак, зібравшись на раду старшин де вирішили продовжувати свою діяльність, офіційно зареєструватись, як громадська організація “Українське козацтво”, що раніше не було зроблено. Рада, яка відбулась у Народному домі “Глибоччина”, переобрала керівний склад, перше завдання якої було провести реєстрацію  організації, цією справою почав займатись новий керівний склад: Лопуляк І. К. – радник отамана, Григорчук В. М. – обозний, бунчужний,  Пастухевич А. В. – скарбник, Воротняк С. В. –надхорунжий, Маник П. М. – хорунжий, Курилюк В. І. – сотник. Отже, з 2009 року почався новий виток життєвих сил ініціаторів відродження козацьких традицій на території Глибоцького району.
Доля була схильна до людей, які відновлюють українські традиції та шанують її минуле.
У м. Хотин, біля Хотинської фортеці, у 2009 році проводились показово театральні виступи Хотинської битви. На перегляд театральних виступів, за запрошенням отця Віталія Безверхнього та духівника Буковинської крайової Січі отця Василя, поїхав Григорчук Володимир.(Додаток 10) Під час перебування в Хотині Володимир Назарійович познайомився з Волощуком Василем Костянтиновичем – обласним отаманом Чернівецького крайового козацького товариства “Буковинська крайова козацька Січ імені Івана Мазепи”.
Неодноразові зустрічі з Волощуком В. К. надали другого дихання глибоцьким патріотам і козацька старшина  вирішили об’єднатись у єдину громадську організацію козацтва на Буковині. (Додаток 11)
До Буковинських побратимів приєдналися Григорчук Володимир, Воротняк Сергій,  відповідно вони отримали посади: помічника обласної  козацької канцелярії та помічника крайового осавула, їм було присвоєно звання – сотник.
По Чернівецькому крайовому козацькому товариству “Буковинська крайова Січ ім. Івана Мазепи” було прийнято новий наказ за яким:.Лопуляка Іллю Костянтиновича – призначено отаманом в Глибоцькому районному козацькому товаристві та Григорчука Володимира Назарійовича – писарем козацької канцелярії, Воротняка Сергія Васильовича – осавулом.
І з 2 березня 2010 року почалось офіційне життя Глибоцького районного товариства “Буковинська краєва козацька Січ імені гетьмана І. Мазепи Українського козацтва”. (Додаток 12)
Отже, життя продовжується і в 2010 році до козацької родини в честь першого 5-річного ювілею Чернівецького крайового козацького товариства відбулась посвята в козаки у актовому залі Буковинського фінансового коледжу. На святкування були запрошені: з військових кафедр Медичного інституту та Чернівецького Національного університету, а також запрошені з Тернопільського торгово-економічного інституту, загальна кількість присутніх понад 400 осіб. В цей день присягу прийняли: Куцулаба Максим, Овчаренко Володимир, Нікітін Михайло, Когут Анатолій, Проданюк Денис.
В цьому ж  2010 році на Покрову біля пам’ятника на честь Буковинського куреня в Чернівцях присягу козаків прийняли: Гарячко Костянтин, Візнюк Василь, Візнюк Сергій, Візнюк Віктор, Згонник Олександр, Рубанець Микола, Юраш Іван, Майщук Марія, Приходько-Возняк Олександра.
Після посвяти частина побратимів поїхала до Камянець-Подільської сільськогосподарської академії на святкування Покрови, а інші повернулися до Глибокої прийняти участь в урочистих заходах біля пам’ятника “Борцям за волю України”. (Додаток 13,14,27)
Під час посвяти виконується певний ритуал:
•    Той, хто посвячується стає на  праве коліно
•    Кладуть шаблю на ліве плече
•    Цілують державний прапор та козацький прапор
•    Б’ючи тричі нагайкою по плечах осавул каже: “Шануй батька й матір свою, люби Україну і не зраджуй побратимам-козакам”,
•    Після цих слів козак підходить до священика цілує хрест і освячується водою,
•    Повертається до всіх і каже: “Служу народу України, служу українському козацтву”, при цьому тримаючи стиснуту в кулак руку на грудях.
Як січовики культурно-просвітницьких організацій, що діяли у другій пол. XIX- першій пол. XX ст. у західноукраїнських землях і виконували культурно-освітні функції, так і сучасні козацько-громадські товариства продовжують традиції. Глибоцькі козаки приймають участь у літстудіях, які проводяться у Народному домі. Теми вечорів-зустрічей різноманітні, зокрема про життя та творчість наших земляків, письменників, поетів, художників, композиторів за їх участю. До прикладу відбулись зустрічі з Кузьмою Смаль, Мірчом Мінтенко, з племінницею Домки Ботушанської Ольгою Шевченко, Олександрою Приходько-Возьняк. Також пані Олександра, берегиня Глибоцького козацького товариства, проводить шевченківські читання. Козаки відвідують і обласні заходи.
Так у 2010 році, на вечорі, присвяченому творчості відомої буковинської поетеси Ганни Дущак, що проводився в театрі ім.. О. Кобилянської, від Глибоцкої козацької організації , були присутні Воротняк Сергій, Григорчук Володимир.
В червні місяці 2011 року, на святкування  дня Глибокої за ініціативою Глибоцького районного куреня було запрошено учасниць фольклорно-етнографічного гурту “Козацька Берегиня”, які є членами обласної громадської козацької організації “Буковинська крайова козацька Січ імені Івана Мазепи”. У гостинному прийомі берегень посприяв курінний, радник генерал-отамана  Костянтин Гарячко.
У цьому році традиційно в смт Глибока також проводилося святкування Покрови . По праву Покрову Пресвятої Богородиці козаки вважають своєю покровителькою та заступницею. В день свята 14 жовтня у церкві рівноапостольної княгині Ольги проводилось освячення козацького похідного прапора Глибоцького районного куреня, котрий вишивали майстрині Кіцманського району (село Ревно), керує колективом вишивальниць Ауріка Іллівна. Дійсно відбулось історичне дійство  – народження нового прапора, Глибоцького куреня.(Додаток 16) Після освячення прапора урочисті дії відбулись біля пам’ятника “Борцям за волю України”, де присягу прийняли: брати Фернеги Максим та Денис, Юрій Лях посвяту проводив генерал-отаман “Буковинської крайової Січі ім. Івана Мазепи” – Василь Волощук.
В період з 2005 по 2011 рік присягу перед Покровою Пресвятої Богородиці прийняло приблизно 100 осіб (точні дані не відомі, по причині втрати  реєстрових списків).
Козацьке життя – не легка справа. І сьогодні представники громадської організації козаків проводять досить активне життя.
Що то за козак який у походи не ходив?
Одним із перших походів був похід на “Хотин до Хотинської фортеці”. Про свої враження від побаченого ділиться Володимир Назарійович: “У Хотинській фортеці я був ще у шкільному віці і побачене сьогодення мене вразило. Реставрація, що проводилась в рамках відбудови архітектурної спадщини України, проведена на високому рівні. “На честь 370-ї річниці Хотинської війни у 1991 році біля мурів турецької фортеці було встановлено пам’ятник тодішньому козацькому гетьману Петру Конашевишу Сагайдачному” про дану подію знав, а побачив тільки в 2009 році. І показ історико-театралізованих дійств  на території фортеці виховують патріотичний дух. Найбільшого задоволення отримав від стрілянини з старовинної гармати, яку заряджав і підпалював фітіль смолоскипом – самостійно, але під наглядом гарматників”.(Додаток 10)
Відбулося три “походи на Київ” про дані події розповідають члени ради  козацької старшини:
•    Перший похід 2009 року, хресний хід був присвячений Хрещенню Руси-України участь приймали також і представники “Українського козацтва”
•    другий похід відбувся у 2010 році на Покрову Пресвятої Богородиці, під час походу на Софіївському майдані посвяту в козаки приймали з усіх регіонів України, серед них були і наші глибочани Григорчук Андрій,  Малиш Святослав, посвяту проводив Верховний отаман українського козацтва Ігор Степанович Вардинець. Його слова під час посвяти: “Іменем Богородиці пан Андрій посвячується в козаки”, такі слова із власним іменем почув кожен посвячений. (Додаток 17) Після посвяти разом з крайовим отаманом Василем Волощуком наших побратимів Володимира Григорчука та Сергія Воротняка було запрошено для ознайомлення з роботою генеральної канцелярії “Українського козацтва”, після чого святкування відбулися в Маріїнському парку, де всіх пригощали козацьким кулішем, а також проводилась культурно-розважальна програма; (Додаток 18)
•    третій похід відбувся 2011 року – це був також хресний хід присвячений Хрещенню Руси-України, під час ходи  до пам’ятника князю Володимиру колона зупинилась біля Софії Київської, де проводилося відзначення її 1000-ліття з дня заснування, виступаючими також було пригадано події чорного вівторка 18 липня 1995 року з нагоди 16- річниці з дня поховання патріарха Володимира та відслужено поминальний молебен священством України. На Володимирській гірці, де з високих круч видно широке Дніпро та лівий берег Києва, біля пам’ятника Володимиру Хрестителю відбулось богослужіння.(Додаток 19)
Козацький “похід до Чигирина” відбувся 2009 року – резиденції Богдана Хмельницького. У поході прийняли участь всі козаки з усіх областей України, до присутніх з промовою звернувся Гетьман України Віктор Ющенко, всі присутні мали можливість доторкнутися до історичної спадщини українського народу та побувати на горі де височить памятник Богдану Хмельницькому. В кінці також відбулось пригощання козацьким кулішем та місцевим борщем. (Додаток 20, 21)
Наступний козацький “похід відбувся до Камянець-Подільської сільськогосподарскої академії”. Під час святкування козацького свята Покрови відбулися показові виступи студентів з усіх факультетів  академії з бойового мистецтва володіння шаблями, їзди на конях з використанням різних вправ, перетягування на канатах, зупинки трактора на ходу за канат, що був привязани позаду, закидання 80-ти кілограмових мішків на підводу, яку тягнув один кінь, змагання, відбувалися  на стадіоні академії. Завершились змагання нагородженнями переможців. А керівний склад за активну участь у вихованні національно свідомої молоді також отримав нагороди від керівництва генерального штабу “Українського козацтва”, почесну місію було доручено крайовому отаманові Буковинської Січі Василю Волощуку. На згадку про подільську землю нам було вручено подільські калачі та вишитий рушник. (Додаток 13, 14)
У травні місяці 2011 року Глибоцький курінь приймав участь у святкуванні “Дня  вишиванки” у м. Чернівці, де зібралося 4 тис. 189 буковинців – це найбільше зібрання по Україні святкування данного свята. (Додаток 22)
За запрошенням генерал-отамана Василя Волощука та керівника гурту “Козацька Берегиня” Тамари Коваль відбувся восьмий похід глибоцьких козаків до Тернопільської області на Фестиваль Борщу, що відбувся  4-6 вересня 2011 року. На фестивалі «В Борщівському краї цвітуть вишиванки» борщів’яни зварили 52 види борщу. Вся центральна алея була оформлена роботами місцевих умільців і наш побратим Іван Юраш не втримався від спокуси, придбав на згадку про фестиваль борщівську вишиту сорочку. На фестивалі “Козацька Берегиня” виступила з власною програмою. На прохання глибоцьких козаків у похід також рушили журналіст та фотокориспондент місцевого часопису “Новий день” відповідно Лариса Дущак і Петро Митранюк. По завершенні походу курінний Володимир Григорчук запалив свічку пам’яті біля пам’ятника “Дзвони Чорнобиля” жертвам чорнобильської катастрофи.(Додаток 23, 24, 25)
Дев’ятий похід проходив також дорогами Тернопільщини, але цього разу до м. Збаража, так як там проводилось XXX зібрання Великої ради “Українського козацтва”, а також відзначалося 800-річчя міста, проходив IX Всеукраїнський фестиваль-конкурс козацької пісні “Байда”. По закінченні козацької ради  відбулась несподівана приємна зустріч козаків Глибоцького куреня із земляками  козаками-побратимами які були запрошені на участь у історико-театралізованих дійствах пов’язаних з Зборівсько-Збаражською віськовою кампанією це: засновник Червонодібровської Січі – Валерій Чоботар та житель с. Стерча Гриць Нікіфорець. На запрошення Верховного отамана Ігоря Вардинця на святкування 800-річчя Збаража та 362-ці Зборівської битви були присутні друзі з Польщі міста Кракова. У фестивалі приймали участь 120 колективів із 23 областей України, де козацький гурт “Козацька Берегиня” посіла третє почесне місце за що були нагороджені цінними подарунками та грамотою. Всі організаційні заходи 15 – 16 жовтня відбувались під безпосереднім керуванням Ігоря Вардинця. Можна з цілковитою впевненістю сказати: Наші козаки Глибоччини приїхали з девятого походу з переповненним почуттям гордості за своїх земляків , які власними справами прославляють Буковий край: це і Валерій Чоботар, і Гриць Нікіфорець, і гурт Козацька Берегиня, і делеговані від усієї буковинської козаччини на чолі з крайовим отаманом Василем Волощуком козаки Глибоцького куреня: Ілля Лопуляк, Володимир Григорчук, Сергій Воротняк, Олександр Згонник, Денис Фернега.(Додаток 32, 33)
“За легендою, сюди, у тихий закут Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування Києва монголами монах, знайшовши пристанище в лісистій місцині під горою на березі Стрипи. Втомлений скитальством, він заснув – і у сні йому явився образ діви Марії з Ісусом на руках. Монах це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону богоматері. Люди, дізнавшись про чудо, почали оселятися тут”.Сьогодні Зарваниця всеукраїнська та молодіжна проща, яку охороняють побратимами з Буковинсько-Бесарабського окремого полку ім.. Євгена Коновальця на чолі з отаманом Володимиром Рясовим та начальником штабу Віктором Сердульцем і вже неодноразово проведяться спільні дії з глибоцькими козаками: Сергієм Воротняком, Володимиром Григорчуком, Дмитром Самотюком, Іваном Юрашем.  (Додаток 26)
В 2011 році в рамках програми “Мандруємо Україною. Нове покоління” вишколом з дітьми у Микуличівському таборі Івано-Франківської області займався осавул Глибоцького районного куреня Сергій Воротняк за протекцією отамана Володимира Рясова. Також хотілось би згадати Андрія Рябого, який виконуючи козацько-побратимський обов’язок загинув готуючи молоде покоління на вишколі у Червоно-дібровській січі.
За проведену роботу у напрямку розбудови незалежної України та виховання майбутнього покоління козаків глибоччини відзначено нагородами:
у 2009 році
– орденом Українського козацтва IV ступеня “Віра” – Володимира Григорчука
– орденом Українського козацтва I ступеня “Честь” – Петра Панчука;
у 2010 році
– орденом “Козацький хрест” Архістратига Михайла I ступення – Іллю Лопуляка
– орденом “Козацький хрест” Архістратига Михайла II ступення – Григорчуку
– орденом Українського козацтва IV ступеня “Віра” – Сергію Воротняку
– орденом Українського козацтва IV ступеня “Віра” – Сергію Візнюку
– орденом “Георгія Переможця” – Петра Панчука
– орденом “Покрови Пресвятої Богородиці” – Костянтина Горячка
у 2011 році
– орден “Слави” II ступення – Петра Панчука (Додаток № 28, 29)
Начальник штабу курінної канцелярії, громадський діяч Володимир Назарійович, щиро вірить ,що свідомий українець повинен:
1    . Дотримуватись та виконувати Божі заповіді – тверда віра
2    . Чітко дотримуватись статей Конституції України – славити свою державу
3    . Виконувати присягу українського козацтва – це честь
Кожен має вміти привітатись по- українськи:
•    Слава Ісусу Хресту! – Навіки слава Богу Святому!,
•    Слава Україні! – Героям Слава!,
•    Слава Українському козацтву! – Слава! (Додаток 30)

Члени гуртка “Юні історики” досліджуючи тему роботи зустрічалися з членами Глибоцького районного куреня “Буковинської крайової козацької Січі імені Івана Мазепи”, записували їх розповіді, знайомились з матеріалами, які знаходяться в Народному домі. Щоб краще відчути сучасний козацький дух гуртківці відвідували заходи, урочистості, які проводили глибоцькі козаки. Також за запрошенням учнів представники козацької громадської організації проводили зустрічі з старшокласниками.
У своїй науково-дослідницькій роботі гуртківці аргументовано довили, що козацькі традиції в нашій місцевості продовжуються, розвиваються і вдосконалюються. Таким чином, вони є важливим фактором у справі виховання національно свідомих патріотів незалежної України.
Матеріали даної роботи є історичним джерелом ,так як базуються на місцевих історичних фактах. Даний матеріал можна використовувати на уроках історії , на заняттях краєзнавчих гуртків, у позакласних заходах, в екскурсійних маршрутах.
І так, історія українського народу пишеться сьогодні, тому хочеться як прикінцеву думку до висновків використати слова кошового отамана Січі Івана Сірка: “Памятайте, що наша воля загинула не через ворогів, а через зраду своїх…
І вам, що зараз живете, не буде волі, доки не запанує поміж вас згода і братерство!”

V Список використаної літератури та джерела
I.    Зеленко Тітус Васильович, 19.12.1923 р.н., житель смт.Глибока, вул.З.Космодемянської, 3
II.    Волощук Василь Костянтинович, 01.12 1951 р.н, житель смт. Лужани, Кіцманського р-н, вул. Моріса Тореза, 11
III.    Григорчук Володимир Назарійович, 11.06.1962 р.н., житель смт.Глибока, вул. Бойка, 8/2 кв.1
IV.    Лопуляк Ілля Костянтинович, 02.08.1979 р.н., житель смт.Глибока, вул..Житомирська, 5а
V.    Воротняк Сергій Васильович, 05.10.1974 р.н., житель смт.Глибока, пр..Гагаріна,6/15
VI.    О.Добржанський Національні рухи на Буковині кінець XIX – перша половина XX століття. Київ. – 2003.
VII.    Др. Тедор Галіп “Січовий рух на Буковині”, “Гей, там на горі “Січ іде” Winniped, Manitoba, Canada
VIII.    Др. Василь Орлецький “Січ” – Лужани, пов. Кіцмань, Пропам’ятна книга “Січей “Гей, там на горі “Січ іде”, Edmon, Alberta, Canada
IX.    Інтернет ресурси: http://www.arzhevitin.ua/cossack/ukrainian