Історія Довжок

Буковина – матір усіх народів, що проживають тут і є громадянами нашої держави: українців, румунів, молдован, євреїв, росіян, поляків, німців та інших. Вони внесли свій неповторний колорит в історію краю. Взаємний вплив різних народів та їхніх культур протягом тривалого історичного періоду витворили феномен буковинської толерантності, що як у краплі роси, віддзеркалює єдність світу у його багатоманітності. Наш край має не просту історію, але йдучи її тернистими шляхами, через століття, сутінки бездержавності та колючий дріт кордонів, українці Буковини пронесли почуття національної єдності.

Найголовніше те, що рідна – земля – єдина в світі. Тут своє коріння, могили предків, чиста криниця дитинства, незабутній смак маминого хліба і батьківські пороги. У мальовничій долині, на трасі Чернівці-Хотин, красується гарне село Довжок, воно розташоване на відстані 36 км від міста Чернівці і 26 км від Хотина. Розкинулось село на межі між Новоселицьким і Хотинським районами. Площа його займає 200 гектарів і тягнеться воно 1,5 км. Довжок має цікаву і багату історію. В історичних джерелах воно згадується ще в УІ-УІІ столітті, під час великого переселення народів. Територією нашого села проходили готи, гуни, гепіди, авари, угри, пізніше печеніги та половці. В різний час, протягом сотень років турецькі султани, австрійські барони, румунські бояри поневолювали буковинську землю, нещадно визискуючи її населення. Та ні тяжкий соціальний і національний гніт, а ні тюрми і переслідування не зломили волелюбного народного руху, не згасили любові до рідної мови, не здолали прагнень до свободи. Учні нашої школи з великою охотою збирають від старожилів села цікаві розповіді про історію села, школи, колгоспу, полів, свого роду. Вивчають пам’ятки архітектури, героїчні сторінки минулого, організовують зустрічі з учасниками подій. Адже тільки вони є живими свідками тих часів. Нічого не скаже камінь, розсиплеться могильна земля, висохне дерево, тільки історія буде жива, історія, яка передається з покоління в покоління – тільки вона не згасне. Довжок – село старовинне, було засноване в 1642 р. В документальних джерелах вперше згадується під назвою Фундоя. В період утворення Кримського Ханства на нашій землі оселився турок Фундо-Ян , він розвів велике господарство, мав багато рабів, які доглядали господарство, прибирали, готували їжу. Для них він побудував будинки, де вони жили. Викопав криницю, яка й називається «Турецькою» діаметром 3-4 метри і глибиною 25 метрів.

Старожили розповідають, що ніби вони чули, що на дні цієї криниці закопане золото. До речі, що цікаво, криниця повна води, зачерпнути можна ковшиком, трохи нахилившись. Використовують люди воду у господарстві, пити не п’ють, бояться турецьких чар. Коли село розросталося, називалося Горяни, вже потім поселення стало називатися Довжок. Існує багато легенд щодо цієї назви. Розповідають, що колись давно, за панщини, бідні люди тікали від свого пана, бо не мали чим заплатити за свої борги. І поселилися хто де міг. І от багато таких втікачів почало будуватись на новому місці. Від діалектного слова «довг» тобто «борг» їх стали називати «довжниками». Звідси і пішла назва Довжок. Інша легенда говорить, що переселенці, які пересилилися в село, прибули із Довжку, що на Хмельниччині, біля Кам’янець-Подільського. Свідчать про це однакові прізвища жителів села та села Довжок Кам’янець-Подільського району.

Село наше розросталося, збільшувалося, складалося воно з кутів, назви яких використовуються і в наш час. Поділено воно на сім кутів: Центр, Гора, Панський кут, Імаш, Козячий кут, Фундоя, Долина. Наші учні зібрали від старожилів села, такі легенди про назви кутів. «Фундоя» Фундоя – називають той куток, де було засноване наше село. «Імаш» На цьому куточку було пастбище на якому Фундо-Ян пас свій скот. «Панський кут» На незаселеному місці села почали будуватися багаті люди, самі вони не працювали, а наймали собі слуг які їм обробляли городи, готували їжу, порались по господарству. Тому, цей куточок села називали «панським». «Козячий кут» Спочатку цей куточок називався «Варшава» на цьому місці оселилися три . брата: Яков, Іван і Петро.Одна з жінок братів стала розводити кіз, для продажу. Незабаром такою торгівлею почали займатися сусіди. Кожна сім’я тримала велику кількість кіз. Від цього і пішла назва «Козячий». «Гора» і «Долина» називають тому, що село тягнеться з гори в долину.

В нашому селі було: дві річки, три ставки, дві парові мельниці, три вітрові, одна водяна, православна церква – дерев’яна. «Примеріє» – сільська рада, дві пивниці, початкова школа. Налічувалося 225 дворів, проживало 756 чоловіків та 764 – жінки. Зараз в центрі села на мальовничому пагорбку видніються дві споруди. Жодна людина не проходить повз них не поклонившись – це Храми зцілення людських душ. Одна з них стара церква імені святого Іоана Богослова, яка була побудована в 1891році. Довжина її 20 м.; ширина 6,5 м. Побудована вона із власних заощаджень Григорія Мандалиса. Він був в нашому селі багатим, але привітним поміщиком, втікаючи з села не знаємо за яких причин, своє золото він закопав, але бідним людям сказав де воно закопане і наказав щоб вони збудували церкву. Так вони й зробили, стоїть і зараз церква, але вже як пам’ятка тих давніх часів. Поруч з нею красується нова споруда. Будівництво церкви було розпочате в червні 1992 року. А на початку 1997 року, – будівництво закінчилось. 12 травня 1997 року церкву було освячено. Це була надзвичайно зворушлива подія не тільки для жителів села, тут були гості майже з усіх кінців області. Церква споруджена на кошти колгоспу і жителів села із допомогою підприємців і організацій району та мешканців навколишніх сіл. Церква також як і стара носить ім’я Іоана Богослова, довжина її – 25 їм, ширина-10м. Малюнки храму, особливості архітектурного стилю. Внутрішнє оздоблення дуже гарне. Гарно зроблений іконостас. Настоятель церкви – отець Володимир.

За розповіддю старожилів на тому місці де побудована церква було колись кладовище. Про це свідчить те, що при закладці фундаменту на новий храм, знаходили людські кістки, черепи. Отож наші люди побували в ролі археологів знаходячи рештки наших предків. Всі людські залишки були переховані на новому цвинтарі. На території церкви є дві могили: спочивають там жінка псаломщика Сара Попеско з донькою Ніною, похоронені вони в 1908р. А також є кам’яний хрест, розповідають старожили, що поставлений він румунами як пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної війни. На цьому хресті, румунською мовою написано: «Господи вбережи, наших воїнів, які зараз на фронті». Війна залишила великий слід в серці кожного Війна залишила великий слід в серці кожного жителя села, а особливо не перестають боліти душі тих людей, у яких на фронті загинули рідні: батько, син, брат. 76 наших односельчан не повернулися з війни, спочивають в чужих землях. Віроломний напад фашистів на нашу Батьківщину, перервав мирну працю народу. В нашому селі було: дві річки, три ставки, дві парові мельниці, три вітрові, одна водяна, православна церква – дерев’яна. «Примеріє» – сільська рада, дві пивниці, початкова школа. Налічувалося 225 дворів, проживало 756 чоловіків та 764 – жінки.

Зараз в центрі села на мальовничому пагорбку видніються дві споруди. Жодна людина не проходить повз них не поклонившись – це Храми зцілення людських душ. Одна з них стара церква імені святого Іоана Богослова, яка була побудована в 1891році. Довжина її 20 м.; ширина 7, 5 м. Побудована вона із власних заощаджень Григорія Мандалиса. Він був в нашому селі багатим, але привітним поміщиком, втікаючи з села не знаємо за яких причин, своє золото він закопав, але бідним людям сказав де воно закопане і наказав щоб вони збудували церкву. Так вони й зробили, стоїть і зараз церква, але вже як пам’ятка тих давніх часів. Поруч з нею красується нова споруда. Будівництво церкви було розпочате в червні 1992 року. А на початку 1997 року, – будівництво закінчилось. 12 травня 1997 року церкву було освячено. Це була надзвичайно зворушлива подія не тільки для жителів села, тут були гості майже з усіх кінців області. Церква споруджена на кошти колгоспу і жителів села із допомогою підприємців і організацій району та мешканців навколишніх сіл. Церква також як і стара носить ім’я Іоана Богослова, довжина її – 2 їм, ширина-10м. Малюнки храму, особливості архітектурного стилю. Внутрішнє оздоблення дуже гарне. Гарно зроблений іконостас. Настоятель церкви – отець Володимир. За розповіддю старожилів на тому місці де побудована церква було колись кладовище. Про це свідчить те, що при закладці фундаменту на новий храм, знаходили людські кістки, черепи. Отож наші люди побували в ролі археологів знаходячи рештки наших предків. Всі людські залишки були переховані на новому цвинтарі. На території церкви є дві могили: спочивають там жінка псаломщика Сара Попеско з донькою Ніною, похоронені вони в 1908р. А також є кам’яний хрест, розповідають старожили, що поставлений він румунами як пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної війни. На цьому хресті, румунською мовою написано: «Господи вбережи, наших воїнів, які зараз на фронті». Війна залишила великий слід в серці кожного Війна залишила великий слід в серці кожного жителя села, а особливо не перестають боліти душі тих людей, у яких на фронті загинули рідні: батько, син, брат. 76 наших односельчан не повернулися з війни, спочивають в чужих землях. Віроломний напад фашистів на нашу Батьківщину, перервав мирну працю народу. Гаряче полум’я війни, жителі району – прикордонної місцевості – відчули на собі буквально у перші хвилини. Фашисти намагалися злякати буковинців. Та це їм не вдалося. 31 березня 1944р. Новоселиця була визволена від німецько-фашистських загарбників. Жителі села свято бережуть пам’ять про тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

В 1992 році, в центрі села поставили пам’ятник загиблим воїнам – землякам. На плиті викарбували їх імена. У будь-яку пору року можна побачити квіти – символ вдячності від односельчан за щасливе сьогодення, за врятоване життя. Все менше стає посивілих ветеранів, які з великим болем, з сльозами на очах згадують ті страшні часи. Ми всіма силами стараємось хоч чимось прикрасити їхнє вже чорно-біле життя. В школі створено куток бойової слави, зібрані спогади ветеранів, фронтові фотографії, листи, які нам дали в наш маленький шкільний музей. Учні нашої школи організовують зустрічі з ветеранами та вдовами Великої Вітчизняної війни. Хоча як було важко, але все ж таки жителі нашого села не сиділи марно, вони тягнулися до світлого, гарного життя. В 1940 році була відкрита перша початкова школа – 4 класи. З своїми враженнями поділилась з нами вчителька історії Шевчук Надія Юхимівна, яка й допомогла відтворити нам історію нашої школи: «Я приїхала в Довжок з міста Біла Церква в 1945 році, в серпні місяці. Перші враження про школу були страхітливі, тобто погані. Я жила і вчилася в місті, де школи були великі, більшість дво -і трьохповерхові, з великими вікнами і світлими класами. А в Довжку в той час школи не було. Якась хатинка на дві класні кімнати, з маленькими темними класами, без електричного освітлення. Ввечері і вранці світили гасовими лампами. Навіть парти були чотирьохмісні. Щоб вийти з-за парти, учні пробиралися по плечах інших учнів. Вчилися учні в дві зміни. Взимку, коли учні вранці йшли до школи (перша зміна), то було ще темно, з другої зміни темнотою йшли додому. Умов для заняття не було ніяких. Весною і восени учні погано відвідували школу, бо водили коней під час оранків, восени збирали урожай. Земля була власністю окремих хазяїв. Працювати дітям доводилося дуже багато. На навчання їм залишалось мало часу, але вчитися вони любили і взимку відвідування було дуже хороше, учні старалися, не дивлячись на важке життя. Адже проблем було багато, особливо з одягом. Одягалися учні дуже бідно, бувало таке, що пара чобіт була куплена для двох дітей. Більшість учнів взувалися в постоли з онучами і довгими волоками. Хлопці ходили в білих полотняних штанях. Верхній одяг (сардак) був з домотканого сукна. Майже всі домашні предмети були саморобні, книжки носили в полотняних торбинках. Першими працювали директор Думітращук Трохим Григорович і двоє вчителів: Тимковський Іван Васильович та Спатар Марія Іванівна. Коли я приїхала то вела 3 клас. Працювати було дуже важко, ще важче було учням, бо вони з румунської мови перейшли на українську. (До 1949р. діти ходили в школу в сусіднє село Керстенці). Учні не могли швидко орієнтуватись, робили багато помилок. В нашій школі за всі роки моєї праці змінилося дуже багато директорів. Першою заучкою при мені була Коваленко Віра Іванівна, потім Шугалій Тетяна Іванівна, далі Радзівон Костянтин Маркович. Радзівон Костянтин Маркович переобладнав конюшню на школу. І з 1954 року в Довжку відкрилася симирічна школа, директором якої призначили самого Костянтина Марковича. Як і кожний учитель, я проводила позакласну роботу : екскурсії в ліс Берестянський весною і восени, виступи художньої самодіяльності (співи, танці) в клубі, на фермі, в полі. їздили на екскурсії в Хотин, Чернівці, Кам’янець-Подільський. Влаштовували різні вечори. Хорошу пам’ять про себе залишили багато учнів,особливо ті, які добре навчалися, були ввічливими.В майбутньому багато з них отримали вищу освіту. Наприклад : Савко Ольга Іванівна (біолог), Раданчук Дмитро (агроном), Гуцан Євдоким (інженер) та інші. Робота в школі і захоплююча, і важка. Багато гарних вражень залишилось, особливого свята, вони в нашому селі такі веселі і найбільше – Новорічні. Часто згадую про роботу в школі, але з роками стирається поступово з пам’яті все пережите. І тепер згадується школа, як чарівний сон, здається, що все було не зі мною.» Шевчук Надія Юхимівна так і залишилася в нашому селі, виховала двох  доньок, одна з них – Шевчук Ольга Опанасівна пішла по маминих стежках – стала вчителем математики.

Історія школи безкінченна… В 1961 році відкривається восьмирічна школа. Нову школу було побудовано в 1983 році, яка й нині красується в центрі села. Зараз вона вже загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, директор школи Жук Оксана Володимирівна. В народі кажуть «Хочеш добро зробити на землі – скопай криницю. Будеш пам’ять мати на землі». Замулюються криниці, замулюються й душі наші. Тільки палка, розумна любов до всього рідного, земного зможе зробити нас людьми. Милує очі жителів села, криниченька викопана всім селом. Не одна людина не минає її в спеку, прославляючи її цілющу воду, дякуючи Богові за такий дар. Освячена криниця була 9 серпня 1992 року в День села. Великий внесок зробили для нашого села два рідні брати : Савко Ілля Дмитрович, Савко Віктор Дмитрович та Брослав Олег Валентинович. За свої власні кошти, вони побудували «Каплички». Стоїть вона в центрі села, благословляючи в далеку дорогу наших жителів. Увага нашого народу на сучасному етапі привернута щоденними подіями. Як міжнародного так і внутрідержавного життя, високими матеріями питаннями клонування тварин і спробами клонування людини, нетрадиційними сімейними відносинами, шлюбами типу «жити на віру», отримування дитини з пробірки. Ми такі сучасні що забуваємо або в загалі не знаємо нашої історії. Забуваємо про наш родовід. Нас не цікавить, що кидала прабабуся в купіль, купаючи своїх дітей. Деяким стає смішно, коли дізнаються про солодкий «снікерс» свого дідуся – кусочок мамалиґи з цукром. А вони – наша історія, завдяки їм ми живемо в мирі.

То наше завдання сьогодні, зберегти хоч частину нашого літопису. Учні нашої школи не зупиняються на цьому, вони й на далі продовжують свої пошуки. Отож, наше село невелике, але історія його жива і багата.