Breaking News
Home / Новоселицький район / Ванчиківці / Видатні особистості Ванчиківці

Видатні особистості Ванчиківці

Видатні особистості

 

 

Степан Олексійович Сабадаш

 

відомий український композитор

 

диригент

 

народний артист України

 

05.06.1920 – 30.08.2006

 

 

 

  Він  прийшов у музику, щоб рповісти про найкраще —

 

про людську душу, про людські почуття…

 

 

 

До 90-річчя з дня народження Степана Сабадаша

dxdfjpg

 

 Хата в с.Ванчинець де народився С.Сабадаш 2010р.

      5 червня 1920 року сталася подія, яка згодом прославить маленьке село Ванчинець, або, як його називають старожили, Фагадеу.

У сім’ї Ульяни та Олексія Сабадашів народився хлопчик Степан. Хлопчик мав 5 братів та троє сестер, родина була бідною, отож хлопчик змалку був навчений працювати: з шести років уже працював на оранці – водив коня, а батько йшов за плугом.   Пізніше в одному зі своїх в інтерв’ю Степан Сабадаш розповість : «В голові весь час звучали мелодії, просили виходу. Грошей у батька не було на придбання скрипки. Тому, десь в 11 років, вирішив сам її зробити. Дядько яків, мамин брат, сказав, що найспівучіша – з горіхового дерева. Якось на вечорницях, коли сільський музика сів до столу перекусити, я підкрався до його скрипки і навіть примірив її до свого плеча. Уважно роздивився і мені здалося, що й сам таку змайструю. Разом з приятелями спиляли горіха на городі, за що добряче влетіло, адже він завжди забезпечував родину смачною поживою.

Цілий місяць потайки від усіх «чаклував»: виробив низ, деко вирізав з ялинки, натяг струни з ниток. Для смичка наскубав волосся в коня з хвоста, за що дістав копитом у плече.

 

Спробував грати – але почув тільки якісь не зрозумілі звуки. Ось тоді і показав свій інструмент дядькові Якову. Він посміхнувся і мовив: « Мені здається, струни мають бути з дроту. Згодом насотав їх таки з якогось дроту і вони заскрипіли. Хоч не по-справжньому та все ж.  Незабаром навчився грати пісні, танці, уже дядько Яків, а він дуже любив співати, брав мене з собою на весілля, хрестини. Оскільки я був малий на зріст, то мене ставили на стільця, а іноді й на стіл. Люди танцюють, хоч і бачать, що це – несправжня музика».

Як же треба було просити тата, щоб той відвів Степанка до регента церковного хору! Батько довго не погоджувався , бо на землі було багато роботи. Але Степанко плакав, благав, обіцяв що всю роботу по господарству буде виконувати. І батько погодився. У Ванчиківцях жив регент церковного хору Іон Микитович Кіріяк .

Іон Кіріяк

2012-08-14 152513

 

Степан так хотів сподобатись вчителеві, що переспівав усі пісні які знав. А от музику регент забракував, сказавши що на цій скрипці грати не можна, треба купувати справжню. Батько Степана був бідним тому відмовився. Але Степанко так сподобався вчителеві, що той пообіцяв привести скрипку до ладу. Він натяг на неї справжні струни, і всю зиму Степан вчився  музики. Бо навесні мав ставати до роботи на полі –  так батько звелів. За три місяці пройшов  не меншу науку, ніж тепер в музичному училищі за кілька років. День і ніч Степан Сабадаш не випускав скрипку з рук. Навіть рани, що зробилися на пальцях не заважали йому грати. Настільки великим було бажання вчитися.

Регент порадив Степанові навчитися грати на трубі, щоб у армії потрапити  в музичний підрозділ. Проте у 18 років, вже керуючи сільським оркестром, хлопець захворів на запалення легенів і трубу довелося покинути. Взявся за акордеон. І вже через два роки став найкращим акордеоністом краю. Його запрошували до себе  на свята румунські графи й барони, посилали за ним на фаетон і носильника для акордеона. Гонораром за виступи найчастіше були смажені й варені кури, поросята. А одного разу його запросили на Бухарестське радіо, й виступ почула сама королева. Вона хотіла, щоб молодий акордеоніст жив у столиці королівства, згодна була  допомогти навіть з помешканням.

Своєю грою Степан заробляв і на навчання в Чернівецькій консерваторії, а щоб вступити туди, підробив документи, записавшись румуном. У 1940-41 рр. закінчив Чернівецьке музичне училище. А після війни добрі музики, навіть у СРСР, були на вагу золота. Степан Сабадаш іде працювати концертмейстером у Чернівецький драмтеатр. Одночасно керував самодіяльним хором на трикотажній фабриці. Там і написав свою першу пісню –  про передовиків. Повіз її на огляд у Київ – і заслужив оплески самого Григорія Верьовки.

А потім була «Марічка»

А композитор працював : писав пісні, диригував хором, грав на танцях на майданчику колишнього кінотеатру імені Зої Космодемянської, і чернівецькі дівчата намагалися за будь-яку ціну потрапити саме в цей зал, щоб танцювати «під Сабадаша».

Пізніше Степан Сабадаш створює вокальний ансамбль «Марічка» при Чернівецькому палаці культури працівників текстильної промисловості. І творчість, творчість, творчість…  Дружина рідко бачила чоловіка вдома, навіть не приносило радості нове прекрасне помешкання в особняку в престижному районі Чернівців.   У 1965 році  на декаду українського мистецтва в Ленінграді Степан повіз нову пісню «Очі волошкові».

У 1967 році Степан Сабадаш переїхав до Києва, там працював у Жовтневому палаці, писав пісні, багато з них ставали популярними, але слави «Марічки» чи «Пісні з полонини» не сягнула жодна. Часом приїжджав у Чернівці, виступав. Проте почав втрачати слух і концертував усе менше. У 1980 році приїжджає до Чернівців й виступає на Чернівецькому обласному телебаченні.

Степан Сабадаш став добрим садівником – посадив і виростив 90 дерев, збудував дім. Проте найкраще йому було на Буковині, де, на його думку, «лиш перейдеш Черемош, сам співаєш, душа прагне. Це з молоком матері передається з покоління в покоління».

З усієї великої родини Сабадашів живими залишилася тільки сестра Євгенія у    с. Кам’янка Глибоцького району.

У 2005 році на своє 85-річчя Степан Сабадаш завітав на Батьківщину – у рідний Ванчинець. Відвідав будинок батьків, напився води з криниці біля воріт батьківської хати.

А у Чернівцях на «Алеї зірок» сяє зірка Степана Сабадаша.

 

Степан Сабадаш  у спогадах рідних, друзів

«Що я можу розповісти? Я тоді була ще дуже малою. Пам’ятаю, що їх в родині було дев’ятеро дітей. Всі змалку були привчені до роботи. Степан дуже любив музику. Мій тато Василь і його – Олексій були рідними братами. Жили ми через город від них. Пригадую, як Степа прибігав до нас через город пограти на скрипці, і просив : «Вуйко не кажіть татові,  що я у вас» . Зрубав дерево, не пам’ятаю яке, щоб зробити собі скрипку. А вчив його музики батюшка Іван (Іон) з Ванчиківців. Приїжджав у село в 2006 році. Був тут у хаті, ходив по городі. (Ольга Василівна живе у хаті, яка належала колись родині Степана Сабадаша).

Пані Ольга звертає мою увагу на стелю. Показує гак і розповідає, що на ньому колисали дітей, зокрема і Степана. Каже, що вони з батьком намагалися його витягнути, але так і не змогли, так сильно він прикріплений».

 

Зі спогадів сестри Євгенії

2012-08-14 152541

Євгенія Олексіївна – студентка Чернівецького учительського інституту (із сімейного архіву)

Рід наш походить із-за Дністра. Колись наш прадід поселився на Буковині у селі Іванівці ( тепер Ванчинець) Новоселицького району. Мама Ульяна Олексіївна була дуже співучою. А мамин брат, вуйко Штефан Кость, грав на трубі, і ми часто слухали його мелодії, – пригадує Євгенія. – У сім’ї нас було дев’ятеро дітей. Степан був другою дитиною у родині після сестри Анастасії. А ще Іван, Варвара, Георгій, Євгенія, Василь, Ілля, Андрій. Ще коли Степанові було вісім років, він робив примітивні скрипочки з кукурудзиння, садив нас, менших, біля себе, щось на зразок сімейного ансамблю, пригадував мелодії вуйка Штефана і ніби навчав нас грати. Ми йому підігравали у такт, і він тим дуже тішився. Я й досі пам’ятаю такт його польки. Мені він був як другий батько. Забрав мене до Чернівців. Я навчалася у жіночому комерційному ліцеї, а заодно й варила братові їсти, прала та прибирала у помешканні. У музику він був закоханий. Коли жив у Чернівцях, то посеред ночі схоплювався і сідав за рояль.

-Мені наснилася одна мелодія, я хочу написати ноти, а до ранку можу забути, – виправдовувався він. І майже цілу ніч сидів за роялем.

Степан у армії був Керівником оркестру – розповідає пані Євгенія. Вже рік точно й не згадаю. Пам’ятаю, що він завжди передавав нам продукти. Я прийду на пункт з торбинкою, візьму продукти, та йду додому.  Пам’ятаю мати прийде і питає :

–   Діти, ви ще живі? У нас на Бесарабії такий голод, вже люди вимирають

–   Живі! Степанові порцію видадуть, а він нам передає…

Ось так ми і вижили – сумно додає Євгенія Олексіївна.

Степан був дуже добрим, чуйним, витривалим. Він завжди бігав на березі Дніпра, тільки після операції не міг, однак говорив: «Я вже не можу бігати, але ходжу, багато ходжу». (сміється авт.)

Я часто згадую шворінь, забитий у сволоку нашої рідної хати у Ванчинці, до якого підвішувала люльку-колиску. І досі чую спів мами, яка нас колисала – із ностальгією  говорить пані Євгенія .