Breaking News
Home / Новоселицький район / Слобода н / Історія Слобода н

Історія Слобода н

Історія

Слобода – село, розташоване на правому березі річки Рокитної, за 7 кілометрів від районного центру і залізничної станції Новоселиця. Слободі підпорядковане село Ревківці.


Засноване село в 1780 році вільними селянами. Першими поселенцями с. Слобода (51 сім’я ) були в основному люди з Галичини, які чимось завинили перед своїми панами і, уникаючи кари, подалися аж на Буковину. Такими родинами є Болехівські з Болехова, Пашківські з Пашківців, Бодницькі і Лазенки – поляки із Західної Галичини, Лупащуки і Формоси з Молдавії, Ластівки із Шубранця. За археологічними даними на території нашого села були виявлені поселення, деякі із них трипільської культури ІІІ тисячоліття до нашої ери. Ці поселення тягнуться вздовж річки Рокитна аж до Строїнців. Доказом цього є греблі на річці, які колись були ставками. І служили людям у рибальстві, а також останки каміння, цегли і череп’я різного глиняного посуду. В першу чергу треба згадати що на території нашого села в давнину теж були поселення. Хто ці люди ? Ми не знаємо. Ми можемо дати на це відповідь лише за історією Буковини: тут жили скіфи і слов’ни. Ступали по нашій землі римляни і інші мандрівні народи. Доказом того, що тут жили люди, є старий цвинтар розміщений посередині села. Свого часу тут була знайдена монета, яка показала, що похованням на цьому цвинтарі більш ніж 500 років. Недалеко від нього було знайдено в землі камінь якоїсь будівлі, не звичайний камінь, а оброблений. Видно на цьому місці мала бути церква або якась панська будівля. Ця оселя, найймовірніше була знищена татарами. З усього сказаного видно, що село Слобода не дo же давне, йому найбільше 200 – 250 років. Хто ж був засновником с. Слобода. Цього ми точно не знаємо. Але з історії Буковини нам відомо, що вона до 1774 року входила в склад Молдавії, яка в той час була під владою Туреччини.

Австрія, яка являлась посередником у війні між Росією і Туреччиною, задумала придбати північно – західну частину Молдавії, тобто теперішню Буковину. В той час Слобода вже існувала. Австрійські війська просунулись клином аж до Хотина, де знаходилась турецька фортеця. Турки вирішили встановити кордон між Австрією і Молдавією. Австрійські війська стали під Хотином, а такі села як Бояни, Магала, Стара Жучка, Раранча, Топорівці і Слободзія – Раранче залишились за Молдавією. Внаслідок цього було домовлено скласти з представників Австрії і Туреччини комісію, яка в 1775 році з’явилась в місті Баяв Трансільванії. Але через непорозуміння в регулюванні кордону обидві сторони не домовились, і тоді в 1776 році в с. Баламутівка Заставнівського району знову зійшлась та сама комісія і внесла остаточне рішення відносно кордону між Австрією та Молдавією, від Дністра до Прута. Кордон цей, як усі ми добре знаємо, проходив по річці Рокитна. Австрійські війська одним боком відсунулись, а другим посунулись, зайнявши вище вказані села. Але одне питання стоїть не ясно.

Що сталося із Слободою? Чи вона відійшла до Австрії, чи залишилась з Молдавією. Переглянувши історію Буковини, ми знаходимо згадку про Австрійську Новоселицю. Там сказано, що Новоселиця, яка в той час називалась Строештами, залишалась за Молдавією. Прикордонна таможня знаходилась в Боянах. За Бухарестським договором 1812 року Новоселиця була приєднана разом з Бессарабією до Росії. Кордон між Австрією і Росією залишався той самий по річці Рокитна. Далі там сказано , що 1828 року кордон був вправлений. Він пішов по р. Рокитна до самого Прута. Внаслідок цього частина Строештів відійшла від Росії до Австрії, а решта залишилась за Росією, і перейменовано на Новоселицю. Де залишилась Слобода? Відповідь на це така. У 1940 році була нагода заглянути в церковні книги по реєстрації народжень і шлюбів. Там вказано що до 1825 року слобідські люди відвідували церкву у Ревківцях. Всі народження і шлюби зареєстровані саме там. Виявляється, що Слобода разом з Новоселицею залишилась за Молдавією, а після анексії Бессарабії Росією була до 1825 року в складі Росії. А в котрий час виникла Слобода? По архівних даних Слобода заснувалася 1782 року вільними селянами. В той час територія Слободи була власністю монастиря, вже в той час в селі налічувалося понад 51 сім’я. Зрозуміло, що за один рік в ті часи не можна було назбирати таку кількість сімей. Далі архівні дані свідчать, що в 1774 році в селі було 57 сімей, а в Рідківцях лише 37. В селі яке на тому самому місці стояло вже сотні років, а Слобода тільки виникла.
В 1782 році в Слободі – 51 сім’я, на 6 сімей менше ніж у 1774 році. Всі архівні дані суперечили. З одного боку вони свідчать, що Слобода заснувалась 1780 року, а з другого, що вже в 1774 році в Слободі було 57 сімей. Висновок з цього такий: Слобода виникла на початку XVIII століття. Хто ж був засновником Слободи? Що змусило його до цього? Слобода була заселена вільними селянами. А хто був ініціатором цієї справи нам не відомо. Відомо тільки те що, за часів Молдавії власником землі був монастир Слатина. Територія села Раранча була досить великою і простою. Вона простягалась від Топорівців і Магали до села Рокитного і Ревківців. Починаючи від села Рокитна вона клином вздовж річки Рокитна врізувалась в боянську територію. Через таку віддаль цей клин лежав пусткою, не оброблявся. Тут потрібно пригадати, що монастир Слатина як і інші монастирі свої землі здавав в оренду. І, само собою, що хтось був і орендарем мо пастирської землі с. Раранче. Цей пан – орендар був зацікавлений щоб земля не пустувала, а давала прибутки. Тому він на земельній ділянці с. Слобода будував фільварок. Доказом цього залишились греблі від ставка яким користувався фільварок. Це місце, як видно, було дуже не вигідним і нерентабельним бо, біля фільварку не було поселення. А не було тому, що сюди не проходила ніяка дорога ні на Бояни, ні на Раранче. І певне, що фільварок не займався культивацією землі, а тільки скотарством. А тому пан задумує перенести фільварок на дорогу, яка йшла з Ревківців на Бояни. Вперше фільварок побудувався в центрі села нижче теперішньої церкви, де зараз розташувалась Слобода, і де побудувались Пашківські, Гуменюк, Макаренко. Після скасування панщини фільварок було перенесено на те місце, де тепер будівлі колгоспу ім. О. Кобилянської.Як жилося першим поселенцям нашого села в перші часи їх осілості? Звичайно погано, навіть дуже. А землі кожному поселенцю пан давав, як ми вже згадували, стільки, скільки він міг обробити. Але чим було цю землю обробляти?
Дерев’яний плуг і дерев’яний роскаль. Щоб обробити один гектар землі – виорати, засіяти й заборонувати – можна було затратити майже цілий тиждень.
Пшениці ніхто не сіяв. Сіяли тільки жито, ячмінь, просо і кукурудзу – основну культуру і втой час і сьогодні на Буковині. Пізніше з’явилась і картопля, але ця картопля була завбільшки як голубине яйце. Люди, в ті часи коли Буковина була під Молдавією, жили у вічному страху. Бо хоч Молдавія тоді була під владою Туреччини, та татари, як союзники турків, позволяли собі часто нападати на Молдавію, спалюючи села, забираючи худобу, молодих людей в полон, а старих і малих убивали. З приходом Австрії на Буковину життя трохи покращало. Селяни стали жити трохи спокійніше. Прийшла можливість збувати деякі продукти.
З’явився попит на на хліб і на м’ясо, але хліб був лише в пана, а селянин його не мав. Який адміністративний порядок був на селі за часів панщини? Пан був власником не лише землі, а й власником кожного жителя свого села. Селянин не мав права без дозволу пана покинути село. В селі між селянами був двірник. Двірником він називався тому, що був призначений від двора, тобто від пана. Пан мав своїх слуг , які називалися гайдуками ( ватагами ). Це були люди з селян, але вони жорстоко розправлялися з тими хто не підкорявся панським розпорядженням або не йшов на панщину. У 1848 році, після австрійської революції, скасовується панщина на Буковині. Селяни наділяються землею і стають вільними. Але землю для селян пан віддає лише далеку і неродючу. Якою кількістю землі селяни наділялися? Певної норми площі землі австрійський уряд не встановлював.


На початку 60 –х років XIX ст. через страшну посуху, яка тривала 3 роки, у Слободу прийшов голод. Три роки земля не дала ніяких плодів. Навіть паші для худоби не вродило. Люди розшивали хати, пошиті соломою, годували худобу. В результаті цих злиднів декілька родин покинули Слободу і подалися в Бесарабію.
Наприкінці 1883 року спалахнула в Слободі епідемія холери, яка забрала багато жертв. Після селянської реформи панам залишили найродючіші землі, крім того австрійський уряд надав право панам на корчми і на шинки, звичайно вони їх не відкривали, а здавали в оренду. Селянин ставав вільним, але був не освітченим, не письменним. А тому став часто заглядати в корчму і запивати свою долю. І до того запивав, що протягом короткого часу, позбувався своєї земельки.
Шинкарі і банки забирали все його майно, а декого навіть з власної хати викидали на вулицю. Взяти для прикладу хоча б такі випадки, пан дав дозвіл у приміщенні, де жили орендарі розміститись корчмі. Орендарем цієї корчми став Стернберг.

Він займався тут продажею горілки до кінця XIX століття. Наприкінці цього століття з’явився закон, який позбавив панів монополії і надав право кожному австрійському громадянинові на концесію, тобто на відкриття корчми.
Стернберг перестав торгувати горівкою, але він вмів себе забезпечити на все своє життя. Він за період своєї торгівлі мав нагоду купити 50 фалеч землі, зрозузуміло від селян – п’яниць. Ще один такий випадок. На початку XIX століття орендарем панської землі був якийсь Голуб. Походив він з Бессарабії, жив у Слободі. Помер у 1860 році, похований на нашаму цвинтарі. Голуб під час свого орендування так розжився, що за той час закупив у селян 60 фалеч землі. Після смерті Голуба, його донька виходить заміж за Томашека. Цей Томашик був досить багатою людиною, дійсним куркулем. На його подвір’ї стояли два будинки, а у його стайні – три пари добрих коней і більше десятка корів, крім овець і свиней. Сам Томашек був більше 20 – ти років двірником. В 1907 році Томашек помирає і залишає двох доньок, які виходять заміж. Одна з них виходить за Карбаша, чеха, який був австрійським капітаном, а друга за Дідуха – українця, начальника лісництва. Карбаш демобілізувавшись, прибув у Слободу і став жити в маєтку свого тестя. Дідух теж вийшов на пенсію, прибув у Слободу і на своїй половині збудував будинок. В його будинку аж до побудови Будинку культури знаходився слобідський клуб. У перші дні Першої світової війни Карбаша забирають в австрійську армію. З ним виїзджає і вся його сім’я. Протягом війни з Карбашевого майна залишились лише купи каміння та глини. Після війни Карбаш повертається назад в Слободу і відновлює своє господарство. Будує новий будинок в якому теж розмістились тепер дитячі ясла. В 1940 році Карбаш покидає Слободу , спродує своє майно і виїжджає за кордон, а Дідух помирає ще до Вітчизняної війни, а син його подається в Німеччину. Внаслідок страждань і лиха , пияцтва, безземелля і панської експлуатації стало селянинові важче жити. І біда заставляє його емігрувати за океан. Багато односельців продає свій останній клаптик землі і шукає щастя в Канаді. Деякі з них заробивши трохи грошей, поверну лись назад до свого краю, а деякі залишались там жити. Еміграція проходила масово. В Слободі не має такої родини, яка б не мала рідних за океаном. Першими емігрантами з Слободи в Канаду десь коло 1890 року була родина Кучерів. Слід також пригадати хто був двірником до і після першої світової війни до 1940 року. Після смерті Томашека двірником став Пашківський Іван (1914 року). За період першої світової війни двірником у Слободі був Василь Лупащук. Після війни було обрано Тригуба Дмитра ( до 1925 року ). На нових виборах було обрано Осадчука Петра, але румунський уряд не допустив його до двірникування. Замінили його Добро вольським Дмитром, щоб мати в громаді свою людину. В 1930 році на нових виборах було обрано Гуменюка Нестора. Після того як в Румунії виникли різні політичні непорозуміння до влади прийшла одна з реакційних партій, двірником став Дідух (в 1937 році), і двірникував до 1940 року до приходу радянської влади. В 1862 році в Слободі було відкрито першу школу. Навчання в школі проходило на рідній мові. Що року в школі відбувалось вшанування пам’яті Шевченка. Наприкінці XIX століття першими учнями які, закінчили школу і продовжили навчання, були Бурдейний і Товмацький. Вони вступили до вчительської семінарії Чернівців і стали обидва вчителями. Перший з них Бурдейний був після першої світової війни директором школи в Слободі, а другий загинув в тій самій війні на фронті. Школа пробудила і підняла у слобідських селян національну і соціальну свідомість. Про це свідчить те, що в 1890 році було відкрито читальню, першу читальню на Буковині, філіал “Руської бесіди“. В селі було організовано й відкрито кооператив, який в той час назавали “ ферайною“.
В 1913 році силами учнів, які вчилися у другій державній гімназії в Чернівцях ( Ткачук Василь, Гуменюк Нестор, Лупащук Микола, Болехівський Дмитро ) була поставлена перша п’єса. Зміст її був взятий з буковинського життя в селі. Те що Слобода розташувалась на австрійсько – російськім кордоні дало привід для контрабанди. Контрабандою займалися як слобідські селяни так і ревківські. Особливо до масової контрабанди входила горілка, і тут займалися цією справою не лише Ревківці, а й близькі села: Рокитне, Рингач, Динівці. Кордон з російського боку охороняли солдати – прикордонники. В Ревківцях на горбі біля річки, була їхня казарма, яку в той час називали кордоном. З австрійського боку охороняли так звані фінанси. Ця охорона складалася з цивільних людей. Вони знали німецьку мову, ходили в чор них військових уніформах і були завжди при зброї. Казарми фінансів були в Слободі, Боянах і під Рокитим. На кордоні були випадки вбивств. Характерно, що через Слободу і через кордон, проходила більшовицька революційна література. Різні брошури на українській та російській мові, газета “Іскра“. Вся ця процедура, відносно переправки більшовицької літератури, була таємна і секретна. Коли почалася перша світова війна, людина, яка займалася цією справою не встигла згадану літературу перенести через кордон. Щоб не наражатись на небезпеку від російських царських військ, всю цю літературу було винесено за село на поле.
Було це літом 1914 року, під час канікул. Бурдейний Андрій, учень Чернівецької гімназії, виїхав на поле по снопи. Заїхавши під клані, він побачив там дві валізи. Довго не думаючи він скочив з фіри і заглянувши в одну із валіз одразу зрозумів вчому справа. Забравши обидві валізи він кинув їх на фіру і повіз додому.
Це була щаслива нагода для нас учнів гімназії, познайомитися з більшовицькою літературою. На цьому кордоні була така картина. Селяни с. Слобода і Ревківців щороку мали право зустрітися. Це відбувалося зимою під час Водохреща. Бажаючі могли зайти вранці в Ревківці або в Слободу. Така зустріч тривала до 11 години, коли закінчувалось водохреще. Пізніше порушників заарештовували. Водохреще відбувалося на річці, на льоду, за участю попів з Ревківців і Слободи, а також людей з обох сіл. На цій царемонії були присутні і російські прикордонники. Коли закінчувалося водохреще, вони давали кілька пострілів. З боку Австрії фінанси в цьому святі не брали участь, тому, що вони були католиками. І так жилося нашим одоносельцям аж до першої світової війни. Злидні і розруху принесла ця війна Слободі. Село попало у зону воєнних дій. Тут у 1915 і 1917 роках відбува лися кровопролитні бої внаслідок яких село зазнало чимало лиха. Селяни наші були забрані в австрійську армію, і змушені проливати свою кров за чужі інтереси. Тому, що Слобода розташована на самому кордоні, то перші бої на початку війни відбулися на слобідській території. В червні 1914 року нечисленні загони австрійської армії перейшли кордон і зайняли висоту навпроти нашого села, яка зветься Могилою. Російські прикордонники зразу покинули кордон і подалися в тил. Між людьми існували різні вигадки. Коли прийшов день наступу австрійського війська, то чимало наших односельців вийшли на вулицю і стали плакати бo багато з них мали рідних в цьому загоні. Це вплинуло так сильно на наступаючих, що один з них Босович Олександр з страху скочив у криницю і втопився. В травні 1915 року російські війська покидають Карпати і зупиняються на ревківських горбах навпроти Слободи. За ними підійшли австрійці і зайняли Слободу. В неділю зі сходом сонця розгорнувся бій. Російські війська розпочали контрнаступ.

Перший наступ для росіян був невдалим. Росіяни відступають на вихідні позиції.
Але протягом дня зібравши великі сили, вони над вечір знов переходять в наступ і проганяють австрійців з Слободи. Вночі росіяни відступили. Близько 2 – години наступного дня прибули в село австрійці. Виявилося, що вони вночі в районі Припруття прорвали російську лінію фронту. В період між першим і другим наступом росіян село дуже потерпіло під час боїв. Весь день село обстрілювали гармати, які стояли під Строїнцями в Каштановій долині. Внаслідок цього в селі згоріло 18 господарств. Таке становище тривало недовго. Через три дні австрійці, які потянулися за росіянами повернулися назад, залишили знову Слободу і зайняли позицію за селом у ліску. Лінія фронту йшла від Прута поза Боянами через боянсякий лісок, а далі виходила на рідківську територію і тягнулась аж до топорівського лісу. На цій лінії фронт стояв майже цілий рік. З переходом росіян на ревківські горби німці не вступають в наше село. Так, що Слобода залишається російською. На початку лютого 1918 року після відступу російських військ прийшли в село австрійці. Внаслідок тривалої війни і само собою Жовтневої революції, в Австрії, а відтак і в Німеччині вибухають революції. Австрія розпадається на національні держави. Таким чином на Північній Буковині встановлюється українська влада, але ця влада встановлюється тільки лише в м. Чернівці. На села вона не встигає розповсюджуватись. Така обстановка змусила румунських панів викликати своїх одноплемінників з Румунії. Через два тижні після розпаду Австрії Північну Буковину окупують румуни в тому числі і Слободу. Перші румунські вояки, які з’явилися в Слободі, були в постолах, що всіх дуже дивувало, бо нашим селянам не доводилось бачити солдатів в постолах. Зайнявши Слободу, румуни встановили в нашому селі суворий режим. В першу чергу оголосили стан облоги, позбавляючи наших селян всіх політичних і національних прав. Відразу румунські жандарми заарештували кількох сільських активістів і відправили їх в тюрму.
Решта населення зазнавала серйозних утисків і знущань. Особливо це відчутно було у насильницькому позбавленні наших людей рідної мови. Українська мова була заборонена не лише в школі, а й в різних державних установах. Вже з перших днів військової окупації було відчутне вороже ставлення окупантів не лише до слобідських селян, а й взагалі до всіх українців на Буковині.
Не буде зайвим згадати і про те, що з перших днів румунської окупації в с. Слобода і Ревківцях з’явилась розбійницька банда, це було пов’язане з тим що наслідок розпаду австрійської армії залишилось чимало зброї в учасників війни. Зрозуміло, що румунський уряд зразу звернувся до населення з наказом про здачу зброї. Але не всі селяни пішли назустріч цьому наказу. Багато зброї залишилось в різних схованках.
В 1919 році в Слободі і в Ревківцях розпочала банда свої перші розбійницькі злодіяння. Спочатку ця банда стала ходити на гостинець /шосе/ Новоселиця-Динівці і Новоселиця-Бояни. Там підстерігали вони людей, які вночі проїжджали дорогою.
Згодом банда стала відчутною і по селах. Особливо вони стали нападати на тих людей, у яких сподівалися знайти гроші. Нарешті банду повністю було викрито і з’ясовано, що вона складається не лише з слобідських і ревківських злочинців а й із жителів інших сіл: Рокитни, Колінківців, Топорівців, Раранче.
Безземелля й злидні примусили румунський уряд подумати про аграрну реформу. І вже в 1922 році румунський парламент затвердив аграрний закон. За цим законом вся земля поміщиків які жили за кордоном вивласнювалась. Цей закон був вигідний для Слободи, бо за законом вся земля слобідського поміщика повинна перейти у власність наших селян тому, що саме слобідський пан жив за кордоном у Відні.
Та не так сталося як гадалося.
Отже, наші селяни орали і сіяли, обробляли і збирали, врожай більше на панських землях, як на своїх. Своя земля лежала пустою, і ніхто не боронив орати чи хліб збирати, бо не було кому. Коли закінчилась війна, ніхто з наших селян не чіпав поміщицької землі, бо, обробляючи її чотири роки, він звик до неї, як до своєї власної.
Ми вже згадували, що в 1782 році власником землі Раранча, як і Слободзія-Раранча став Стурза. Але з тих причин що Буковина відійшла до Австрії а Стурза за лишився жити в Ясах, в Молдавії, тому він вирішив позбутися всіх земель на Буковині, які були в його власності. Таким чином територія Слободзії-Раранче разом з Раранче і Боянами переходить у власність Штефановича. Під кінець ХІХ століття земля Слободи стала власністю поміщика Фрейндліха, адвоката, який переходить жити у Відень столицю Австрії, а землю здає в оренду. В 1921 році ціна на землю росте. Коли в 1920 році один гектар землі коштував 3000 леїв, то у 1921р. вже коштувала 6000 леїв. Ціна на землю росла через день, через рік і дійшла у 1933 році до 80000 леїв за один гектар. Ціни зросли майже в 25 разів. Аж світова криза в 1933 році збила ціну на землю на половину до 40000 леїв за гектар. Щоб хоч якось поліпшити економічне становище селян, румунський уряд провів 1920 році аграрну реформу. Спеціальним законом для Буковини в поміщиків, які перебували за кордоном, вивласнювалася вся земля. Щоб цей закон став діяти, в Бухаресті був створений так званий аграрний комітет, завдання якого було винести певне рішення для кожного поміщика відносно його землі. В спеціальному рішенні цього комітету щодо поміщицької землі с. Слобода було сказано, що 472 гектари землі, в зв’язку з тим, що власник даної землі перебуває закордоном, вивласнюється. За винятком 18 гектарів, які залишаються за поміщиком там, де була панська садиба. Такий же аграрний комітет був і в Чернівцях для Буковини, в обов’зок якого входило затвердити рішення аграрного комітету Бухаресту. Ця справа тягнулася роками. Власником поміщицької землі став вже Реттер, хоча фактично по закону він не мав права купувати у Фрейндліха землю. Та все це роблять гроші. Реттер ще до затвердження рішення аграрного комітету встиг продати понад 100 гекта рів землі по підвищених цінах. В результаті цього у Рейтера аграрний комітет Буковини забирає 154 га землі, а решту залишає за ним. З 154 га 130 га віддають колоністам, а 24 га залишаються для слобідських бідняків. До того було ще добавле но 30 га церковно – попівської землі. Так, що слобідським селянам з вивільнених 472 га до наділення залишилось 54 га. Кожний безземельний отримав 0,50 га, а малоземельний 0,25. Наприкінці можна сміливо сказати, що це не була експропріація, а просто імітація. Шукаючи порятунку від безземелля, злиднів і безробіття, наші селяни стали емігрувати в Канаду і навіть в Південну Америку. Та деякі з них ставали і в Канаді безробітними. Так, Матейчук Петро, людина завзята до роботи, три роки блукав по Канаді в пошуках роботи. І, не добившись нічого був змушений повернутись на рідну землю. Така сама доля спіткала Макаренка Манолія і Болехівського Дениса. Румунський уряд з свого боку сприяв цій еміграції. Внаслідок тяжкого економічного становища, а також соціального і національного безправ’я в Слободі в 1928 році виникає підпільна комуністична організація.
Ініціаторами її створення був Драгомецький Денис, Коляска Тодосій, Гуменюк Дмитро, Матусяк Григорій, Лупащук Микола, Ярославський Ілля, Макаренко Іона. Всі вони сходилися в хаті Матусяка, де читали марксистську літературу і комуністичну пресу: “Правду”, “Известия”, “Радянську Україну” . Мрія і мета їх була така: возволитися з під румунського гніту і воз’єднатися з Радянською Україною. Засоби боротьби цієї організації проти румунських окупантів в тому числі і місцевого поміщика були не лише демонстративні виступи, а й факти. Так, двічі в 1928 році і в 1933 роках одного з членів цієї організації, було спалено на току поміщика Рейтера біля скирти із збіжжям. Наші люди стали думати про читальню. Та на жаль не було у нас для неї приміщення. Тоді вони поставили собі за мету самим побудувати відповідний будинок. Та не так було легко це зробити. Для цього потрібні були певні кошти, а їх у нас абсолютно не було. Та задумане повинно бути здійсненним. В першу чергу було організовано добровільну колекту як грішми так і будівельними матеріалами. Основну роль у цій справі відіграв Гуменюк Нестор.
Саме в той час він мав можливість дати ефективну допомогу цій справі. Можливість ця полягагала в тому, що саме в той час будувалась примарія і по проханні Гуменюка будівельники щодня жертвували двома годинами на побудову читальні. За короткий час в 1935 році будинок читальні був готовий. На цьому місці тепер побутовий комбінат. Щоб менше підозріння було з боку румунських властей, в цьому будинку було відкрито крамничку на ім’я одного з членів читальні. З відкриттям крамниці було занесено деяку українську літературу, і в спеціальній кімнатці стали сходитись в неділю, а той і в будний день, бажаючі почитати. Нашою читальнею, а особливо будинком , зацікавились румунські власті.
Через два роки в 1937 році коли після лібералів до влади прийшли військові в Слободу прибуває префект в чині полковника, заходить в примарію, викликає зав. Лопащука М. В. і ставить перед ним запитання “ З чийого дозволу посміли ви на громадській толоці побудували будинок, відкрили крамницю, читальню? ”. Відповідь була така: “ Земля площею 0,06 га на якій було побудовано будинок читальні є власністю товариства “ Руська бесіда .” Ділянку ще за часів Австрійської імперії в 1910 році придбали наші селяни, які емігрували в Канаду. В Канаді, зібравши певну суму грошей, купили в громади с. Слободзія – Раранче цю площу, щоб побудувати на цьому місці будинок для читальні. Прізвище їх ми не знаємо, але факт залишається фактом. Купівля на ім’я товариства “ Руської бесіди “ зареєстрована в грун тових книгах боянського суду. Префект цьому не повірив, але щоб дані перевірити він повернув в боянський суд і там в ґрунтових книгах на власні очі побачив, що та ділянка дійсно є власністю товариства “ Руська бесіда “ і префект в такому випадку, не мав права ліквідувати наш будинок. Але на дверях цього будинку з’явилася пломба і наша крамниця як читальня була офіційно закрита. Закриття тривало півроку. За читальню вже ніхто не згадував, та пломба з дверей не зникала. Тоді на зустріч членам читальні пішов директор слобідської школи Кормуш.
Він порадив відкрити “кооператив“. За його рекомендацією в будинку читальні було відкрито “ кооператив “ ім. Мігая Стурдзи. Таким чином знову виникла нагода вести не лише торгівлю, а й підтримувати культурний зв’язок на нашій мові. Боротьба за визволення нашого народу з під румунського ярма продовжувалась.
Слобідська комуністична організація закликала на боротьбу проти румунських властей і розповіла про життя українців на Радянській Україні. Румунський уряд про тягом окупації на Буковині абсолютно нічого не зробив для поліпшення становища трудящих. В Слободі на передодні воз’єднання Північної Буковини із Радянською Україною крім чотирьох шинків, церкви, панського фільварку і школи з кількома класами не було нічого. Навіть медичного обслуговування не існувало. Одинокий дільничий лікар знаходився за 8 кілометрів в Боянах. Щоб лікуватись, потрібно було багато грошей. Сильно дошкуляли нашим селянам важкі податки, якщо хто небудь не мав змоги розрахуватись, продавали їх майно з торгів: вбрання, домашні речі, а часом і худобу. Вічна мрія наших селян здійснилася лише 28 червня 1940 року, коли Червона Армія звільнила Слободу від румунських окупантів. Наші селяни радо вітали радянські війська. Вже з перших днів Радянської Влади в селі створено сільську Раду, на чолі якої став Матейчук Петро, а секретарем – Крокош Ілля. Було створено всі умови для культурного розвитку нашого села. Почала працювати школа на рідній українській мові. Організувався учительський колектив, який складався з тутешньої інтелігенції. Всіх дітей шкільного віку охоплено навчанням. Для дорослих створили гурток по ліквідації неписьменності. Стали працю та кіно, клуб, бібліотека. Радянська влада подбала і про безкоштовну медичну допомогу нашим селянам. І згодом в селі відкрили медичну амбулаторію і акушерський пункт. Медичний персонал, з свого боку вів профілактику проти різних хвороб. Зперших днів радянської влади при сільській Раді були створені різні комісії, в тому числі земельна комісія на чолі з Данилюком Манолієм. В березні 1941 ро ку в Слободі було організовано сільськогосподарську артіль – колгосп ім. Тимошенка.


В новоствореному колгоспі першим головою став колишній бідняк Ткачук Денис. Та гримнула війна і перервала мирну працю наших селян. З перших днів настали важкі часи. Слободу захопили румуни і встановили жорстокий окупаційний режим. Всю землю, якою володіла сільськогосподарська артіль і селяни, було повернуто поміщикові. Багато слобідчан зі зброєю в руках в рядах Червоної Армії захищали свою рідну землю, свою рідну Батьківщину, В перший же день окупації румуни повели себе жорстоко, Було розстріляно чотирьох слобідських жителів. Пізніше румунські жандарми заарештували всіх наших активістів. Після допиту їх направили у концтабір. Окупанти ліквідували українську школу, закрили клуб і бібліотеку.
На початку лютого 1944 року Червона Армія звільняє Слободу від румунських окупантів. В селі відновила свою діяльність сільська Рада, головою якої став Ткачук Денис, секретарем – Ярославський Василь.
Спочатку були організовані земельні громади, які відіграли основну роль у відбудові сільського господарства, створюючи супряжні групи для проведення польових робіт.
Будова нового життя спонукала наших хліборобів до нового колективного господарювання. У 1947 році в Слободі було створено новий колгосп «Правда Буковини». Головою правління було обрано знову Формоса Дениса.


В колгоспі об’єдналося 63 господарства, усуспільнивши 180 га сільськогосподарських угідь. У дуже важких умовах проходила весняна сівба 1947 року. Бракувало посівного матеріалу. Не було тягової сили.
Велике значення для колгоспу мала допомога Садгірського МТС, яка в 1948 році закріпила за колгоспом тракторну бригаду, забезпечивши колгосп тракторами та іншою технікою. На чолі бригади став Стефанюк Ілля.
На початку 1949 року було остаточно завершено колективізацію. В колгоспі об’єднались 373 господарств. Не зважаючи на наслідки війни колгосп поступово зростав, зрозуміло, завдяки активній участі його трударів і держави, яка на придбання відповідного реманенту відпускала великі кредити. Сад гірська МТС забезпечила колгосп тракторами, виконуючи трудомісткі роботи.

В 1950 році колгосп «Правда Буковини» об’єднався з колгоспом «Нове життя» с.Ревківців. У колгосп об’єднались 640 дворів, усуспільнивши 1591 га орної землі .
Головою правління було обрано Атаманчука. У 1957 році колгосп змінив свою назву на ім. Кірова, а в 1963 році у зв’язку з реорганізацією районів став іменуватись ім. О.Кобилянської.
У 1947 році була створена партійна організація колгоспу. Ініціатором і секретарем цієї організації був Гармаш Іван Несторович, директор Слобідської восьмирічної школи. З 1965 року колгосп перейшов на гарантовану грошову оплату праці. У 1971 році виплачувалось на один вихододень 3,9 крб., а також 1 кг хліба на кожний зароблений карбованець. Фонд оплати трудодня, порівнюючи з 1950 роком зріс у 15 разів.
Багато було зроблено теж для культурно-масової роботи. В сільському парку, у центрі села побудовано Будинок культури.
Тут проводились лекції і бесіди, влаштовувались концерти, вечори для молоді.
У роки ВВ війни в рядах Червоної Армії воював 231 житель с.Слобода і с.Ревківців. 132 з них загинули смертю хоробрих. Багато учасників війни були нагороджені орденами і медалями. Полеглим у боях колгосп ім.О.Кобилянської поставив пам’ятник-обеліск в сільському парку.
З часів румунської окупації у селі не було жодної установи по охороні здоров’я трудящих. За радянської влади було створено фельдшерсько-акушерський пункт, амбулаторія, зуболікарський кабінет.
За радянської влади с.Слобода набуло зовсім іншого вигляду. Протягом цього часу колгосп ім. О.Кобилянської зміцнів, зросло тваринництво і земля стала давати непогані урожаї.
Цілком інший вигляд має село, не відстав і його мешканець: зник сардак, манта, мунтян, сорочка власного виробу, не стало постолів.
Різниця між селянином і жителем міста зникає.
Якщо за румунської влади в селі не було жодного приймача, то за Радянської влади село стало повністю радіофікованим і електрифікованим.
Велике значення в житті сучасного хлібороба має книжка і газета. У Слободі працюють дві бібліотеки з книжковим фондом 20 тис. примірників.
У селі за кошти колгоспу споруджено три будинки. У перших двох розміщено два магазини і їдальню. У третьому знаходиться павільйон побутового обслуговування.
Завдяки трудовим зусиллям усіх колгоспників колгосп ім. О.Кобилянської став економічно розвинутим господарством. Найбільше досягнень в колгоспному виробництві, як і в рільництві так і в тваринництві дають люди-передовики.
В селі є кооператив «Старт» по пошиттю легкого взуття. На сьогоднішній день у селі збудовано газопровід, перша лінія якого була введена 1996 року.
У 1979 році колгосп був перейменований в колгосп ім. Радянської Армії, бо до нашого господарства приєднали колгосп ім. Леніна с.Зелений Гай, так наше господарство існувало до 1986 року.
У 1986 році відбулося роз’єднання господарств і колгосп знову прийняв назву ім. О.Кобилянської. У 1994 році по рішенню загальних зборів колгосп ім. О.Кобилянської перейменований у спілку селян ім. О.Кобилянської, яка існує і сьогодні. Сьогодні на території села проживає 1423 чоловік, з них: осіб пенсійного віку- 420, учнів-162, дошкільнят – 9, підприємців- 15, ветеранів війни-132 в т.ч. інвалідів війни-3, учасників бойових дій-4, учасників війни-122, одиноких пенсіонерів-125, чорнобильців-1, афганців-4, багатодітних сімей-1, сімей з дітьми інвалідами-3. Всього інвалідів-31, І-групи-5, ІІ-групи-17, ІІІ-групи-9.